«Єдине, чого я хочу, ― дожити до моменту, коли Росія відповідатиме за свої злочини». Велике інтерв’ю з ілюстратором Сергієм Майдуковим

• У 2022 році Сергій отримав Премію миру імені Ремарка за авторську документальну колонку-ілюстрацію в німецькому журналі ZEIT, але відмовився від участі в церемонії через присутність на ній російської письменниці Людмили Уліцької.
• У 2025 році він став першим українцем, що створив обкладинку для The New Yorker ― однак через зміну редакційних планів її так і не надрукували.

До повномасштабної війни вас уже знали як сильного редакційного ілюстратора. Чи змінився характер вашої співпраці із цими редакціями після 2022 року?

Так. Частково це природний процес: змінюються артдиректори видань ― а разом з ними і коло ілюстраторів, з якими вони працюють. Та війна й інше змінила. Якщо раніше я отримував замовлення на соціальні, економічні чи культурні теми, то тепер майже всі звернення стосуються російсько-української війни.

З одного боку ― це велика відповідальність. Я маю можливість говорити з міжнародною аудиторією про Україну й через свої роботи просувати важливі для нас наративи. З іншого боку, це звузило моє професійне амплуа. Проте сьогодні для світових медіа я насамперед ілюстратор війни.

Чому редакції не хочуть повертатися до ваших робіт на інші теми?

У мене досі немає власного сайту ― лише Instagram. Тому я певною мірою заручник його хронології: артдиректори бачать найперше те, що я публікую зараз, а це переважно роботи про війну. Один мій друг, німецький ілюстратор, якось сказав: «Хороша й водночас погана новина в тому, що достатньо два тижні займатися чимось одним, аби тебе почали із цим асоціювати». Ми живемо в цифровому світі з дуже короткою пам’яттю: ти ― це насамперед твої останні роботи.

Хоч західна аудиторія і втомилася від війни, війна Росії проти України ― досі дуже важлива тема. Тому я радий, що міжнародні медіа звертаються саме до українських художників.

І все ж у світових медіа нашу війну часто ілюструють, наприклад, американські чи іспанські художники. Як ви ставитеся до цього? Чи може людина, що не проживає цього досвіду, візуально точно розповісти про нього?

Так, я не раз це бачив і, правду кажучи, мене це дивує. Такі роботи можуть бути бездоганними технічно. Я добре розумію, як вони створюються: художник читає текст, виписує ключові образи, пропонує кілька ескізів і реалізує фінальну ілюстрацію. Вчора він працював над матеріалом про зміну клімату, позавчора ― про шотландські традиції, а сьогодні ― про війну в Україні. Для нього це просто ще одне редакційне завдання.

Український ілюстратор привносить ще й власний досвід, асоціації, емоції. Саме вони народжують метафори, неможливі для людини, що лише спостерігає за війною здалеку.

Наскільки редакції довіряють художнику? Де проходить межа між авторською мовою і редакційною політикою?

У мене є два абсолютно протилежні приклади ― обидва із The Guardian. Двадцять четвертого лютого 2022 року мені написав їхній артдиректор, з яким ми давно співпрацювали. У листі було приблизно таке: «Ми з Україною, ми підтримуємо демократію і хочемо дати тобі простір висловитися. Нам потрібна обкладинка. Покажи те, що вважаєш за потрібне». Це був випадок абсолютної творчої свободи. Я запропонував кілька ідей, і редакція без жодних правок обрала одну з них. На обкладинці був український прапор, прочитаний як пейзаж: жовте поле пшениці, блакитне небо, а між ними ― чорні стовпи диму від вибухів. Це була ілюстрація до матеріалу про війну як загрозу всій західній цивілізації.

Але був і зовсім інший досвід. Нещодавно я працював із The Guardian над матеріалом про політичних біженців з Ірану, Пакистану і Бангладеш, яких переслідують спецслужби їхніх країн навіть після втечі до Великої Британії. Я намалював сцену стеження, та коли ілюстрація була майже готова, артдиректор попросив зробити переслідувачів повністю затемненими, щоб їх не можна було впізнати. Він пояснив, що редакція не хоче показувати людей іншого походження в негативному образі через нинішню расову напругу в Британії. Для мене це було дивно, адже ілюстрація лише відтворювала факти зі статті. Я прямо сказав, що вважаю таке рішення формою самоцензури.

Тоді логічне питання: чи бувало, що редакція якогось світового медіа намагалася вплинути на те, як ви маєте показувати Україну?

Майже ніколи. Однак був випадок із The Economist. Я зробив ілюстрацію до їхнього матеріалу про деколонізацію Одеси і дискусію навколо пам’ятника Пушкіну. Автором тексту був Аркадій Островський ― редактор The Economist, відомий журналіст російського походження, що давно живе й працює у Великій Британії і спеціалізується на країнах колишнього СРСР. Коли мені надіслали короткий робочий бриф, там не було ні імені автора, ні повного тексту статті. Спочатку редакції сподобалася моя ілюстрація. Але я попросив надіслати повний текст статті, бо для мене важливо розуміти, що саме ілюструватиме моя робота. Коли побачив авторство Островського і зрозумів, про що він пише, вирішив не віддавати ілюстрацію. Як на мене, матеріал просував російську пропаганду. Островський описував Одесу як космополітичне місто, яке будували італійці, євреї, греки, французи і росіяни, але зовсім не згадував українців. Прихильників деколонізації він описував як агресивних радикалів, а опонентів — як єдиний голос здорового глузду.

Для мене це була маніпулятивна рамка. Я написав редакції великий лист, пояснивши, чому вважаю такий підхід неприйнятним, і відмовився віддавати ілюстрацію.

І як зреагували в редакції?

Вони поставилися до цього професійно. Заплатили мені компенсацію за виконану роботу, але ілюстрацію не використали. Після цього The Economist більше до мене не звертався.

Хотілося б поговорити вже не про редакції, а про вашу власну художню мову. В інтерв’ю «Українській правді» ви сказали, що ілюстрація має запускати діалог. Та коли дивишся на ваші роботи, вони читаються майже миттєво й доволі однозначно. Де тоді тут простір для діалогу?

Дуже цікаве питання. Діалог необов’язково означає багатозначність. Він може виникати через різні відтінки прочитання. Нещодавно я зробив обкладинку для книги Ukrainian Lessons Шарлотти Гіґґінс, багаторічної редакторки культурного розділу The Guardian. На обкладинці ― пошкоджений будинок і фонтан. Один читач побачить у цьому історію про зруйноване місто, інший ― про життя, що триває. А ось (показує) обкладинка японського видання «Лісової пісні». Там лише верба, дощ і рожеве тло. Але хтось побачить історію про кохання, хтось ― про втрату і смуток.

Проте в ілюстраціях про війну ви максимально прямі.

Так, і я із цим погоджуюсь. Моє ставлення до війни саме по собі пряме. Тут у мене немає амбівалентності. Ми живемо в ситуації, де для мене існують чіткі категорії добра і зла, тому було б дивно штучно створювати неоднозначність.

Єдине, що може зробити художник, ― це знайти нову поетичну форму. Необов’язково показувати страждання через кров чи руїни. Іноді про нього може розповісти геометрична фігура, порожній простір або світло ліхтаря.

Ось про цей символізм я хочу запитати. Де для міжнародних медіа проходить межа допустимого? Чи існують негласні обмеження? Наприклад, чи може редакція сказати: «Малюйте обстріл, але без ракет, без крові, без убитих»?

Прямої цензури щодо теми війни в Україні я особливо не відчував, але межа щодо рівня візуальної жорстокості в міжнародних медіа справді існує. У мене були ескізи з мертвими російськими військовими. Коли я надіслав їх до The Guardian, редакція відмовилася їх ставити. Вони написали, що це занадто жорстко для їхньої аудиторії, і попросили шукати більш метафоричного способу висловитися.

Однак для того, щоб знаходити ці метафори, ви ж постійно працюєте з реальною війною. Як часто ви їздите до прифронтових територій, щоб зробити свої замальовки?

До 2024 року я регулярно їздив майже на саму лінію фронту. Був у Бахмуті, коли росіяни вже стояли на околицях міста, у Серебрянському лісі, де до їхніх позицій залишалося майже 800 метрів, у Новопокровці, у Липцях на Харківщині. У такі поїздки я потрапляв завдяки знайомим військовим, які допомагали пройти туди, куди цивільних зазвичай не пускають.

Зараз через постійну загрозу дронів довго залишатися на одному місці неможливо. Якщо раніше я міг годину чи навіть більше працювати над малюнком просто на позиції, то тепер це смертельно небезпечно.

Тому змінився і мій підхід. Сьогодні головне ― встигнути схопити перспективу, світло, кольори, атмосферу, відчуття простору. А технічні деталі можна домалювати вже згодом, за допомогою фотографії. Щоправда, 95 відсотків моїх робіт я все-таки завершував саме на місці.

Чи є теми, за які ви принципово не беретеся? Або, навпаки, ті, що поки неготові ілюструвати?

Не думаю, що є теми, яких я свідомо не хочу торкатися. Радше, існують теми, у яких я не відчуваю себе достатньо компетентним. Наприклад, американська внутрішня політика. Мені нецікаво робити ілюстрацію лише тому, що я можу знайти гарну метафору. Хочеться глибоко розуміти контекст.

Є й інший виклик. У США виходить кілька поетичних літературних журналів, для яких мені було б дуже цікаво працювати. Але там потрібна зовсім інша візуальна мова ― більш багатошарова, складна. Поки що мені здається, що моє портфоліо для таких видань недостатньо глибоке і потрібно працювати ще.

А як щодо етичних обмежень? Чи зверталися до вас, наприклад, українські політичні сили з пропозицією співпрацювати?

Один раз таке було, здається, у 2017 році. Мені пропонували зробити політичну ілюстрацію для БЮТ, але я одразу відмовився. Я давно вирішив для себе, що не співпрацюватиму з політичними силами. Тому що в той момент художник перестає бути незалежним і стає інструментом політичної кампанії. А це вже назавжди впливає на те, як сприйматимуть твої роботи.

Коли ви малюєте політиків у кризові моменти, чи не стає ілюстрація частиною самого медіаскандалу? Як ви для себе визначаєте межу, коли вже потрібно висловитися?

Так, дуже слушна думка. Однак я не вважаю себе людиною, здатною миттєво правильно оцінити внутрішню політичну ситуацію. Тому намагаюся не реагувати імпульсивно. Перед тим як підтримати якусь ініціативу, я раджуся з людьми, чиїй думці довіряю. Для мене важливо зрозуміти, що йдеться про справжній суспільний запит, а не про чиюсь політичну технологію.

Під час війни я схильний вважати, що багато внутрішніх проблем мають піднімати журналісти, правоохоронці й суди. Та коли на вулицю виходять люди, для мене це означає, що проблема вийшла за межі політичної дискусії і час доєднуватися.

За час повномасштабної війни я пам’ятаю лише два моменти, коли вже не міг залишатися осторонь. Перший ― боротьба за Довженко-Центр. Я був на тому мітингу в серпні 2022 року, малював там, і ця робота вийшла в Die Zeit разом із моїм текстом про неприпустимість тиску на незалежну культурну інституцію. Другий — Картонковий майдан. Я був його учасником, малював там, і ці документальні роботи виходили в українських та іноземних медіа. Для мене це вже була не просто політична історія, а суспільна.

Якщо вже говорити про документальність, не можу не спитати про ваш артбук KYIV. Ви працювали над ним з 2018 по 2021 рік і фактично зафіксували останні місяці мирного Києва. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви усвідомили, що зберегли місто, якого в такому вигляді вже не існує? І що тепер це вже не просто мистецький проєкт, а документ?

Дякую вам. Чесно кажучи, я навіть ніколи не дивився на нього під таким кутом, але ви праві. І це, мабуть, найцікавіше. Коли працював над книжкою, мені просто хотілося зафіксувати Київ, який я люблю. У мене не було відчуття, що я документую світ, який ось-ось зникне.

Війна дійсно провела дуже чітку межу між «до» і «після». І це справді надало книжці нового виміру, якого я не міг передбачити. Вона ще й набула політичної конотації, адже Київ перетворився на символ українського спротиву. Уже неможливо дивитися на нього, не пам’ятаючи про лютий 2022 року, про наступ, про «Київ за три дні». І книжка теж уже читається інакше, хоча жоден її малюнок не змінився.

А де для вас проходить межа між художньою інтерпретацією і документуванням? Чи можете ви собі дозволити вигадані елементи в ілюстрації?

Це залежить від того, для кого я працюю. Пригадую історію з німецьким журналом Die Zeit. У травні 2022 року я робив ілюстрацію про демонтаж монумента Дружби народів у Києві. На місці вже стояли захисні конструкції, а по них бігав маленький хлопчик. Він був таким живим символом нового життя, що мені захотілося підсилити цей образ: я «зняв» з нього жилетку, зробив штани яскраво-червоними, щоб він виглядав, як маленький вогник на тлі зниклого радянського монумента. Але про це я сказав редакції, і вона дуже жорстко зреагувала.

Мені пояснили: читачі Die Zeit очікують, що все, що вони бачать у журналі, відповідає реальності. Якщо художник змінює навіть колір одягу героя, це вже не документ, а інтерпретація.

Тепер якщо я малюю для себе чи своїх соцмереж, можу дозволити собі поетичну умовність, додати символи чи навіть вигаданих персонажів. Та коли працюю для медіа, для мене діє інше правило: максимальна документальна точність.

Як вам запропонували вести авторську колонку в Die Zeit, адже це безпрецедентний досвід для українського художника? І чи відчули ви, що стали не лише ілюстратором, а й коментатором війни?

На початку березня 2022 року мені написав редакційний директор Die Zeit і запросив на відеоінтерв’ю. Під час розмови він запропонував мені вести авторську колонку. До того вона ніколи не поєднувала текст з ілюстрацією, але спеціально для мене в редакції вирішили змінити формат. Я мав щотижня розповідати про життя України мовою тексту і малюнка.

Звісно, я погодився. Що це вже не просто ілюстрація, а фактично журналістика, я усвідомив не одразу. Напевно, лише тоді, коли отримав премію імені Еріха Марії Ремарка. Саме тоді я зрозумів: ці колонки читають десятки тисяч людей, а мої слова й малюнки стали частиною міжнародної розмови про Україну.

Редакція Die Zeit втручалася у ваші тексти?

Загалом ні. Я писав англійською, редакція перекладала тексти німецькою, а потім надсилала мені англійський переклад уже зредаговані версії. Якщо я бачив, що під час перекладу губляться важливі акценти, ми завжди це обговорювали. Але треба сказати, що інколи редакція пом’якшувала мої формулювання щодо Росії і не давала писати назву країни-терориста з малої літери. Я не завжди із цим погоджувався, але розумів їхню логіку: вони хотіли зберегти тон, що не відштовхував би їхніх читачів. Пригадую, якось я використав у тексті назву полку «Азов», але редакція замінила її на офіційну назву: 12 бригада спеціального призначення Національної гвардії України.

Чому?

Мені пояснили, що назва «Азов» є дуже тригерною для німецької аудиторії. Через власну історичну пам’ять і багаторічну російську пропаганду вона викликає асоціації, яких редакція хотіла уникнути. Я не поділяю такого підходу, але розумію, чому вони ухвалили саме таке рішення.

З 2022-го ви почали працювати ще й з іншими публічними формами візуальної культури. Наприклад, над дизайном латвійської колекційної монети номіналом €5, присвяченої Україні. Чим робота над державним символом для вас відрізняється від роботи для медіа?

Ілюстрація живе кілька днів, а монета ― десятиліттями. Це зовсім інше відчуття відповідальності. Газети ― явище відносно молоде, а монети людство створює тисячі років. Вони переживають епохи. Тому коли працюєш над монетою, розумієш, що створюєш річ, яка може залишитися після тебе.

Як взагалі сталося, що саме вам доручили її створити? Ви ж не громадянин Латвії.

Це був відкритий конкурс. Банк Латвії вирішив випустити колекційну монету на підтримку України. Її темою стала «Спільна відповідальність» ― відповідальність Європи підтримувати Україну і відповідальність України бути частиною європейської спільноти. У конкурсі брали участь шість українських художників, серед них Роман Мінін і Микита Кадан. Мій ескіз з написом «Воля» визнали переможцем.

Конкурс організовував Національний банк Латвії спільно з креативним бюро та їхнім МЗС, але саме бюро мало вирішальне слово під час вибору і працювало зі мною. Думаю, саме тому процес був дуже професійним.

У 2023-му ви також створили дизайн української пам’ятної монети НБУ «Країна супергероїв. Дякуємо енергетикам!», яка викликала чимало критики серед колекціонерів. Чому так сталося?

Мені закидали, що вона занадто незрозуміла і вибивається із загальної естетики українських пам’ятних монет. Я добре розумію цю реакцію, бо сам колись займався колекціонуванням і знаю, наскільки для колекціонерів важлива візуальна тяглість серії. Але я свідомо не намагався її наслідувати.

Для мене сучасна монета ― це майже плакат. Я мислив категоріями сучасного графічного дизайну, а не класичної нумізматики. До того ж саме цього від мене й очікували. Замовники прямо сказали: «Ми хочемо відійти від традиційної естетики монет». Це розв’язало мені руки.

І сьогодні ви нічого не змінили б, зважаючи на хейт?

Ні. Я справді пишаюся цією роботою. Вважаю, що вона вийшла саме такою, якою мала бути.

Як ви самі для себе визначаєте місце художника під час війни і своє зокрема?

На початку повномасштабного вторгнення я, як і багато інших, думав піти в армію. Звертався до ТрО, дзвонив і писав до Подільської районної адміністрації, приходив до «Правого сектора» в КМДА. Але всюди чув одне: «У вас немає військового досвіду, займайтеся тим, у чому ви можете бути корисні». Я знав, що мобілізація відбувається хвилями. Я належав до четвертої й розумів: якщо настане моя черга, піду служити. Але майже одразу я став дуже затребуваний державними інституціями і провідними іноземними медіа як фахівець своєї справи.

За час війни я інвестував у потреби ЗСУ приблизно €37 000. Разом із друзями ми купували й ремонтували автомобілі для військових. Крім того, завдяки міжнародній аудиторії в моїх соцмережах мені вдалося залучити ще десь €130 000 на автівки, медицину, оптику, обладнання, протезування та інші потреби ЗСУ. Знайомі військові, до речі, кажуть, що я теж маю свою зброю ― інформаційну, адже мої ілюстрації розповідають про війну в провідних світових виданнях.

Останнім часом для мене з’явився ще один спосіб бути корисним. Я почав викладати малювання в загальноосвітній школі у Львові. Двічі на тиждень працюю з учнями третіх, четвертих, п’ятих, шостих і сьомих класів. Це непросто: така робота забирає багато сил, часу і повністю перебудовує мій графік, бо я живу між двома містами. Але мені здається, що виховання дітей сьогодні ― це теж частина відповідальності за майбутнє країни.

І на останок: що вам допомагає не зламатися і продовжувати діяти, коли бракне сил?

Я бігаю на середні дистанції й можу порівняти війну із забігом. Якщо під час бігу починаєш думати про те, який у тебе буде сніданок після фінішу, то одразу збиваєшся: підвищується пульс, падає темп, стає важче. У такі моменти треба думати лише про наступний крок.

Я зрозумів, що мені не можна жити очікуванням. Я перестав думати: «От коли вона закінчиться, тоді почнеться життя». Ні. Це і є моє життя. Я живу і працюю у війні. Так, дуже важко, коли дізнаюся про людей, вбитих Росією. Я плачу, коли читаю про загиблих дітей. Але якщо говорити про саму тривалість війни, то мені стало психологічно легше саме тоді, коли я перестав чекати її завершення як конкретної дати в календарі.

Єдине, чого я дуже хочу, ― дожити до моменту, коли Росія відповідатиме за свої злочини. А для цього потрібно просто бігти далі й не дозволяти собі зупинятися.