Український фотограф Саша Маслов знімав знаменитостей у Нью-Йорку, а тепер — війну в Україні. Портрет людини, що робить портрети

1

Коли Саші Маслову було 23, він склав у машину комп’ютер, фотоапарат, трохи особистих речей, прив’язав до даху матрац і вирушив до Нью-Йорка із Цинциннаті. Він мріяв про цікаве життя і успішну кар’єру — як відкриє у Нью-Йорку фотостудію, робитиме власні проєкти, розповідатиме історії через фото. Як це втілити — ще не знав.

Саша народився в Харкові в родині фотографа Геннадія Маслова. Перша камера з’явилась у нього років у шість. У 13 він уже ходив у фотогурток, у 14 — просив друзів: «Сядь, я тебе сфотографую». Звідки взялася цікавість до портретів, не пам’ятає. Пам’ятає інше — у 90-ті, коли він був підлітком, фотографія давала можливість ставити питання життю: чому навколо бідність? чому те, що йому здається красивим, інші таким не вважають?

«Якісь такі речі я і фотографував. А ще в цьому віці ми починаємо пізнавати себе — вперше закохуємось, вперше розуміємо, які цінності нам близькі, — говорить Саша, коли ми сидимо в його фотостудії в Києві. — Камера допомагала мені в цьому. Я не можу пояснити це глибше, але, направляючи її на об’єкти чи людей, що мене цікавили, я починав пізнавати світ».

Коли Саші було 14, він вперше приїхав на літо у США — в гості до батька, що емігрував до Цинциннаті наприкінці 80-х. Відтоді став приїздити на кілька місяців щороку. Ходив там до школи, грав у футбол, швидко вивчив мову і знайшов друзів, працював щоразу на різних роботах — мив посуд у ресторані швидкого харчування, був рятувальником у парку розваг. Ходив на вечірки і багато часу проводив з новою батьковою родиною.

«[Було відчуття, що я] знаходив у Штатах те, чого мені не вистачало, хоча я й сам не знав, що шукаю цього. Я відчував fascination Америкою і цією новою культурою», — розповідає Саша. Він часто вставляє англійські слова — каже, йому простіше говорити цією мовою і часом доводиться перекладати українською на ходу.

У 19 років Саша вже трохи працював фотографом у Харкові й знімав проєкт театру «Арабески» — виставу трупи, що складалась із в’язнів місцевої колонії.

«На виставу прийшла жінка — мати одного із засуджених акторів, — згадує Саша. — Вони із сином бачились перед початком, але вона не сказала йому того, що хотіла, — що помер його брат. Чекала, поки вистава закінчиться. Я зняв цю жінку в залі, серед інших людей. Це був момент, коли я зрозумів, що можна розповідати історії через фото».

2

Колись давно Саша придумав концепцію — жити, залишаючись головним героєм свого кіно. Із цією думкою та чітким наміром будувати кар’єру він у 21 рік переїхав до Цинциннаті. Рухався навпомацки — вивчав біографії фотографів, які йому подобались, — Річарда Аведона, Арнольда Ньюмана, Ірвінга Пенна. Всі вони працювали в Нью-Йорку, і Саша теж не збирався затримуватись у Цинциннаті. Два роки звикав до нового життя, асистував на зйомках і знімав сам, а потім склав речі в машину й поїхав до Нью-Йорка. Зняв кімнату в лофті в Брукліні, де жила купа людей — фотографи, дизайнери, актори, художники. Життя скидалось на початок голлівудського байопіку: безкінечні вечірки, обмін ідеями, пошук роботи, бідність і щастя.

Йшов 2008 рік, починалась глобальна фінансова криза. Роботу, особливо коли шукаєш її з нуля, знайти було важко. Саша перебивався асистуванням, і йому щастило — грошей завжди вистачало, щоб дотягнути хоча б до наступного тижня. Друзі з лофту підкидали одне одному роботу, багато жартували і просто трималися разом — це робило складні часи схожими на пригоду.

Наприкінці нульових фотографи-фрілансери просто телефонували в медіа, писали імейли або залишали портфоліо в редакціях, сподіваючись, що їх помітять. Саша теж так робив. За десять місяців він отримав перше замовлення — одразу для The New York Times.

«Десь о восьмій ранку я написав імейл до редакції, що готовий сьогодні працювати, і ліг спати далі, — згадує Саша. — Прокинувся о десятій, дивлюсь — а мені впали аж три завдання, і два з них я вже проспав. Третє було — зробити концертні фото мексиканської співачки. Звісно, я погодився і, крім концертних фото, зняв ще її портрет. Саме його й опублікували».

Відтоді такі завдання Саша отримував постійно. Куди б він не їхав — завжди писав редакторам, чи не потрібно там когось зняти. Коли завдань не було, вигадував їх собі. Робив серії — люди з татуюваннями, люди в церкві, митці.

Колись Саша почув неписане правило: якщо після двох років у Нью-Йорку прокидаєшся зранку і життя тобі подобається, варто залишатись. Якщо ні — можна їхати шукати кращої долі в інших містах. У Сашиному випадку правило спрацювало — за два роки він опинився в точці, коли кар’єра йшла вгору, замовлень було багато. Здавалось, він сів у потяг, який вже ніколи не зупиниться. Але виявилось, не все так просто.

«Серед фотографів є вираз: «You’re as cool as your last shoot», — говорить Саша. — І якщо твоя сьогоднішня зйомка — гівно, то й наступна може бути гівном. Те саме загалом із кар’єрою. Її висоти можуть бути п’янкими, а низи — відчуватись важко. Роботи може не бути місяць чи два, і в цей час ти думаєш, що все закінчилось, про тебе забули, більше ніколи нічого не буде. Але я швидко зрозумів, як це відбувається, і став заповнювати ці низи тим, що мені хочеться робити, — своїми проєктами».

3

Над своєю першою великою серією — «Ветерани» — Саша Маслов почав працювати у 2011-му. Тема Другої світової цікавила його зі школи, і фотопроєкт був можливістю поговорити з людьми, що брали в ній участь на тому чи іншому боці й на різних етапах. Саша планував зробити 10―15 портретів, а зрештою це переросло в шестирічне дослідження, задля якого Маслов об’їздив 24 країни, зробив понад 130 знімків і записав історії ветеранів. Щоб зібрати гроші на поїздки, Саша відкрив збір на Kickstarter і, як міг, поєднував комерційні відрядження зі зйомками ветеранів. Фрагменти проєкту публікувались у The New Yorker, Washington Post, The Guardian та інших виданнях — це допомагало і з пошуком героїв, і з просуванням. Завдяки цим публікаціям «Ветеранами» зацікавились видавництва, і 2017 року вийшла однойменна книга.

«Я вже тоді розумів важливість довгострокових проєктів для кар’єри — їх робили всі фотографи, які мені подобались, — згадує Саша. — Такими серіями ти можеш показати, що саме тобі цікаво знімати і свої технічні можливості — від роботи зі світлом та побудовою кадру до того, як ти працюєш із текстом і серіями».

Другою фотокнигою Маслова стала Ukrainian Railroad Ladies — вона вийшла 2020 року. Для неї Саша знімав жінок, що працюють у маленьких будиночках на залізничних переїздах. Ця серія отримала міжнародні нагороди, її також публікували в багатьох виданнях, і Саша навіть написав про неї колонку в The New York Times.

На момент виходу книги Маслов уже зробив портрети Девіда Лінча, Ілона Маска, Тома Форда та інших людей, яких знають у всьому світі.

Вже працював з усіма виданнями, про які колись міг лише мріяти. Літав першим класом на пів дня в умовний Париж, щоб за десять хвилин зняти якусь знаменитість на замовлення глянцевих медіа. Але будиночки на переїздах були чимось із дитинства — тим, у що Саша колись вдивлявся крізь вікно потяга і хотів дізнатись, який світ вони приховують всередині.

«Мені цікавіше знімати людей, які не звикли бути перед об’єктивом, — говорить Маслов. — Ті, хто звик, знають, що саме вони хочуть показати, для них ти просто транзакція».

П’ять років тому Саша Маслов мав у Нью-Йорку життя, яке, ймовірно, навіть перевершувало те, про що він мріяв. У нього була власна студія, постійні клієнти, можливість знімати те, що він вважав важливим. Була дівчина, з якою вони зустрічались шість років і збирались одружитись. Було відчуття, що найважче позаду й нарешті можна розслабитись. Адже що може статись?

4

У січні 2022-го Саша двічі був на зйомках в Україні. Знімав для The New York Times про український бізнес, що живе в передчутті війни, і робив фото для рекламної кампанії кіберспортивної команди NAVI. Ця зйомка була 17 чи 18 лютого, після неї Саша повернувся до Нью-Йорка.

З кінця попереднього року він читав аналітику про вірогідність вторгнення, розмовляв з людьми, яким довіряв, — і був майже впевнений, що насувається щось набагато масштабніше, ніж війна на сході. Ця впевненість міцніла, коли Саша був у Нью-Йорку, — і відступала в Україні: тут всі сподівались на краще або просто переконували себе, що повномасштабна війна неможлива. Вже в січні, а можливо навіть раніше, Саша вирішив: коли вторгнення почнеться, він приїде працювати в Україну. Але аж ніяк не думав, що за чотири з половиною роки житиме в Києві та сидітиме червневим вечором у власній фотостудії.

«Уявити таке було неможливо, — каже Саша й дивиться кудись убік. — Тоді я просто розумів, що хочу більше працювати в документалістиці, і якщо в моїй країні почнуться такі події, я не маю права там не бути. Я ніколи не хотів займатись воєнною журналістикою. І не планував це робити. Я боявся, якщо чесно».

Звістки про перші вибухи в Україні застали Сашу за вечерею вдома. У Києві була четверта ранку 24 лютого, у Нью-Йорку — дев’ята вечора 23-го. Наступного дня він купив квитки до Польщі, щоб виїхати через тиждень ― одразу поїхати не міг, бо на перші дні березня давно була запланована рекламна зйомка. «Це виглядало сюрреалістично, — згадує Саша. — У тій рекламі всі були щасливими, стрибали, раділи». Після зйомки він вирушив до Польщі й дорогою зробив те, що робив уже мільйон разів, — написав усім своїм редакторам, що їде в Україну і готовий працювати.

Саша оселився в «Заводі» на Рейтарській у Києві. Там жили десь 20 людей — спали на матрацах на підлозі, разом готували їжу зранку, далі розбігались по справах — хтось волонтерив, хтось служив у Теробороні, хтось їздив містом і знімав — як Саша. Ввечері знову збирались разом. Тоді в Києві не продавався алкоголь, але іноді хтось примудрявся знайти пляшку вина — її ділили на всіх. Щось дуже схоже вже було колись — у лофті в Нью-Йорку, з якого все почалось.

З Києва Саша поїхав на початку квітня. Не знав, коли повернеться і як часто зможе приїздити. Але повернувся вже в травні — і відтоді став залишатись надовше. Їздив на фронт — на Донеччину й Луганщину, у південні області, на Харківщину. Знімав історії про українських військових на позиціях і не тільки, про цивільних у розбомблених будинках у прифронтових містах, портрети матерів, що втратили синів під час оборони Маріуполя, перші блекаути. У перші два роки повномасштабної війни Саша приблизно половину часу проводив в Україні, а половину — у Нью-Йорку. Але думками весь час був тільки в Україні.

«Мене цікавила виключно ця історія. Я вважав, що маю бути тут, і щоразу коли повертався в Нью-Йорк, не міг всидіти на місці, я постійно ментально був в Україні. Звичайно, це не дуже здорова ситуація. — Саша задумується, але лише на секунду. — Єдине, що мене тримало в Нью-Йорку — стосунки з дівчиною. Але зрештою я не зміг… ми не змогли знайти, як продовжувати наші стосунки. Коли наприкінці 2023 року вони завершились, я вирішив, що буду базуватися тут».

5

Тепер Саша набагато менше часу проводить у дорозі й набагато більше — в Києві. Поїздки на фронт стали майже неможливими — кількість FPV-дронів на лінії зіткнення зросла в рази, кілзона сильно розширилась.

У 2024 році вийшла остання на сьогодні книга Маслова — Saints. Це понад 100 портретів військових, волонтерів і загалом людей, які жертвують собою під час війні. Частина героїв книги загинули — як-от військовий пілот Андрій Пільщиков («Джус») і старший лейтенант бригади «Буревій» Денис Зелений («Гефест»). Портрети, які зробив Маслов, стали фотографіями на їхніх могилах.

Нині Саша працює над новою книгою — вона називатиметься «Спадок» і розповідатиме про людей, які зберігають та переосмислюють українську спадщину. Напередодні нашої зустрічі російська ракета влучила в Києво-Печерську лавру — це сталося вночі, а зранку Саша поїхав знімати Лавру для книги.

Вже рік у Саші є фотостудія в Києві — вони відкрили її разом із Валентином Кузаном, з яким познайомились під Кураховим. Кузан проходив там службу, Маслов — приїхав знімати. Вони працюють у студії самі, здають її та обладнання в оренду, проводять там події та неформальні зустрічі для фотографів — щоб вони відчували себе спільнотою.

Саша все ще знімає для світових медіа, але багато часу присвячує іншій роботі — разом із Марком Вілкінсом та Катериною Радченко вони готують відкриття Українського дому фотографії — організації, що досліджуватиме українську фотографію, займатиметься освітою фотографів і робитиме виставки. Її фізичний простір має відкритися в Києві у 2027 році.

Саша каже, що його дім останніми роками — між Києвом та Нью-Йорком. Зараз більше в Києві, але і в Нью-Йорку теж. Він повертається туди щоразу, коли може.

«Що значить „я переїхав“? — говорить Саша, і відчувається, як він внутрішньо опирається цьому слову. — Навіть те, що я колись переїхав у Нью-Йорк, — насправді я туди не переїхав. Дім — це така штука, він там, де ти його знаходиш. У мене він може бути одразу в кількох місцях і мати різні сенси — трішечки більш тимчасові».

Саша ще не знає, що робитиме далі зі своїм життям глобально, — де й коли опиниться його уявний прив’язаний до даху автівки матрац. Поки він жене ці думки, бо прийняти їх ― означає сподіватися, що війна закінчиться.