Сергій Святченко — один із найвідоміших у світі сучасних українських художників. Розповідаємо його неймовірну історію — від Харкова до Данії

1.

Раннє дитинство Сергія Святченка минало на Холодній горі — колись робітничій околиці Харкова. Після Другої Світової війни там селили інженерів, викладачів і військових після демобілізації.

Родина Святченків мешкала у великому бабусиному будинку, проте без зручностей. «Холодні сіни, у пічці потріскують дрова, — пригадує Сергій. — Щось готує мама, а за вікном — зимовий сад, який вплинув на моє художнє сприйняття світу. Я вибігав по воду на вулицю роздягнутим, струшував із гілок дерев сніг і біг додому». З цієї хатинки в 1960-ті родина Святченків переїхала: їм виділили простору двокімнатну квартиру у Павловому полі — районі, який тільки-но будувався.

Мати хлопця, Нінель, колись мріяла стати артисткою і навіть вступила до ГІТІСу. Однак, батьки були проти. Нінель вимушено повернулася додому, вступила до Харківського інженерно-будівельного інституту, де і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — студентом архітектурного факультету Євгеном Святченком. Після вишу той швидко став знаним у місті архітектором, згодом — завідувачем кафедри архітектури, професором Харківського інституту комунального будівництва. Сергій пригадує, що з дитинства спостерігав за роботою батька, який постійно працював над проєктами вдома. Він і досі жартує, що народився «з олівцем у руках».

Старший Святченко очікував, що син продовжить його професію. Попри величезний конкурс, Сергій вступив на архітектурний факультет Харківського будівельного інституту. Захистив диплом і потрапив за розподілом на роботу в архітектурне бюро з благоустрою Харкова. Проєктував дитячі майданчики, паркові арки, декоративні фонтани, проте йому хотілося іншого. Ще підлітком Сергій годинами розглядав журнали «Америка» та «Англія», які потрапляли в його руки завдяки батьковим зв’язкам. Це було своєрідним вікном у світ Заходу з іншою естетикою та філософією життя. В своїй кімнаті хлопець розмальовував стіни фігурами рок-музикантів із гурту Steppenwolf. Їхня пісня Born to Be Wild згодом стала його особистою декларацією свободи.

За кілька років у проєктному бюро Сергій перейшов на роботу до Харківського художнього інституту, у новостворену там структуру «Лабораторія виставок», підпорядковану Міністерству освіти СРСР: 26-річного Святченка призначили керівником лабораторії. Він відбирав найкращі студентські роботи й організував виставки по всій Україні. Фактично, був куратором, хоч тоді цього слова в СРСР ще не існувало.

2.

У 1982 році Сергій Святченко поїхав до Києва та вступив до аспірантури в Київський національний університет будівництва й архітектури. Поки він чекав на кімнату в гуртожитку, тимчасово жив у знайомих своїх батьків, подружжя Філатових. Вони були людьми західного стилю мислення й життя. Чудово володіли англійською, зналися на мистецтві та збирали платівки джазових виконавців. Їхня донька Олена була на десять років молодша за Сергія. Молоді люди одразу сподобались одне одному, а за два роки вже побралися.

У СРСР вже почалася перебудова. У митців з’явилося більше свободи для самовираження. Із 1985 року Святченко почав робити колажі й декілька разів на рік разом із Оленою продавав їх на Андріївському узвозі. Там одного дня до нього звернувся чоловік: «У вас приголомшливі роботи. Я головний редактор молодіжного журналу „Ранок“. Можливо, ви б хотіли стати його головним художником?».

Так Святченко згадує знайомство з Олександром Рущаком, який шукав людину, що могла оновити застаріле радянське видання. Спочатку Сергій навіть подумав, що це розіграш. Однак, Рущак дійсно дозволив Сергію зробити новий макет видання з його колажами, не озираючись на цензуру. Святченку запропонували обіцяне місце більдредактора, і він опинився на роздоріжжі. Зателефонував батькові й запитав, що йому робити: захищати наукову роботу й повертатися до Харкова викладати чи приймати пропозицію і йти в невідомість.

Батько, що завжди був за архітектуру, відповів коротко, але рішуче: «Рухайся в бік мистецтва. Я бачу в тобі великий потенціал».

Святченко опинився в редакції, де показав макет, яким може бути сучасний журнал. Він працював художнім редактором, дизайнером і куратором одночасно. Міг однаково вільно створювати колажі, проєктувати обкладинки, малювати живопис і планувати виставки. У своїй київській студії при журналі Святченко створював авангардні номери, які вирізнялися на тлі офіційної радянської преси.

Якось Сергію спало на думку залучати молодих митців, які мислили сучасно. Друкувати їхні роботи на сторінках видання, розповідати про них читачам. «У мене була „корочка“ преси, — згадує Святченко. — Я міг заходити куди завгодно і вирішувати, чиї та які саме роботи показувати. І тоді я подумав: а чому б не підняти сучасне українське мистецтво «Нової хвилі»? Так ми вирішили в редакції почати робити виставки».

У 1987 року Святченко організував у Києві та курував першою виставкою сучасного мистецтва під егідою журналів «Ранок» і естонського видання «Ноорус» у Політехнічному інституті, в межах проєкту «Молодіжне перехрестя», створеного підприємцем Віктором Хаматовим на заводі «Квант». Після другої спільної виставки молодих українських і литовських художників (журнали «Ранок» і «Нямунас») Святченко запропонував заснувати перший у СРСР Центр сучасного мистецтва — Soviart — створив маніфест, логотип і платформу нового мистецького руху. Він став першим артдиректором і куратором центру, а Віктор Хаматов — президентом, відповідальним за реалізацію проєктів.

Так розпочалася їхня спільна робота вже на міжнародному рівні — в організації виставок сучасного українського мистецтва за межами України, зокрема в США та Данії.

3.

Першою масштабною подією стала найперша радянсько-американська виставка «Створюємо світ мистецтва разом», організована у 1988 році компанією Global Concept та центром Soviart, що зібрала небачену кількість відвідувачів у Києві. На хвилі Горбачовської гласності митець святкував атмосферу піднесення й свободи. Згодом проєкт «21 погляд. Молоді сучасні українські художники» у 1989 році представив українське мистецтво в Данії, а виставка «Українське малARTство (60–80-ті)» відкрилась у 1990-му у Києві, Оденсе та Копенгагені. На ній Святченко представив роботу «За горами радість», яку придбав муніципалітет Оденсе і надав митцю стипендію та резиденцію. Тим часом центр Soviart продовжував активну виставкову діяльність у Києві, Харкові, Талліні, Ризі та інших містах.

Коли Сергій вперше приїхав у Данію, то закохався в неї. «Я зрозумів, що це країна, в якій мені комфортно дихати», — пригадує він. Тому, коли муніципалітет Оденсе запропонував Святченкові три місяці творчої резиденції в місті на повному забезпеченні, той не вагався. Звільнився з Soviart та «Ранку» і поїхав у невідомість. Шостого жовтня 1990 року Святченко був у Гернінзі з однією валізою та рулоном полотен. «Я знав менше за 50 англійських слів, та це мене не зупиняло, — продовжує він. — Наступного дня я сидів один у студії з пляшкою кока-коли, і щасливий святкував свій 38-й день народження».

У великому ательє над будівлею мистецької школи Святченко мав довести, що вартий цієї стипендії. Всі дні він працював над новими полотнами, колажі тимчасово відійшли на другий план — Сергій експериментував як живописець-абстракціоніст. Через місяць до Данії приїхала його дружина Олена з дворічним сином Філіпом. Віза закінчувалася, але саме в цей час Святченка запросили викладати акварель та колаж на ще одну резиденцію, до данського міста Віборг. Там родина оселилася спочатку на три місяці, а потім, як виявилось, на все життя. Галерист простору NordArt Ерік Йоханнесен закохався в роботи Святченка й організував йому персональну виставку. Вона стала сенсацією: усі картини були продані за два дні. Йоханнесен запропонував робочий контракт і відсоток від продажу. Вже через три роки, у 1994-му, Святченко стояв на сходах Гран-Пале в Парижі з каталогом у руках — із новою персональною виставкою на одній із найпрестижніших світових арт’ярмарок FIAC.

Згодом його роботи вже експонувалися у ще одній новоствореній галереї Igelund у Копенгагені, куди Святченко потрапив завдяки підтримці Еріка Йоханнесена.

Однак залишитися в країні було непросто. Святченко не був ані біженцем, ані чоловіком громадянки Данії. «Я був радянською людиною, що впала на данців із неба», — сміється Сергій. Разом із адвокатом і галереєю він почав складну процедуру легалізації свого статусу як митця.

Формально гостинне данське суспільство ставило високий бар’єр для інтеграції іноземців, що не народилися у країні. «Данці — люди закриті, — стверджує Святченко. — Вони тобі усміхаються, купують картини, але на цьому комунікація закінчується. Їх мало цікавить твоє життя, труднощі, вони не вступають у глибокі стосунки з іноземцями. Але мені пощастило: вони цікавилися моїм мистецтвом і через живопис пізнавали нашу українську родину. Моя освіта та виховання відіграли вирішальну роль у здобутті нових друзів».

Святченко почав брати участь у виставках у Копенгагені, Амстердамі, Стокгольмі, Брюсселі та Парижі, його твори стабільно продавалися. На той момент у 1991 році у родини Святченків вже народилися близнята Ерік та Олександра. Олена займалася дітьми і не могла працювати, тож родину забезпечував Сергій. «Ми одразу жили життям данців середнього класу, — каже він. — Не розкішно, але гідно. Я міг утримувати родину тільки завдяки своєму мистецтву. Я ніколи не йшов проти себе і робив тільки те, у що вірив. Тому і не втомлювався».

Першими покупцями робіт Святченка були лікарі, викладачі та підприємці. Вони не знали, хто він, але бачили в його картинах щось особливе. Сергій швидко сформував навколо себе невелике коло людей, що розуміли його творчість, але все ще не розуміли самого автора, хоча він вже вільно говорив англійською.

«Я будував імідж відкритої, чесної та вихованої людини, митця, який не вимагає нічого, крім можливості працювати та робити щось добре для країни, яка його прийняла».

Олена та Сергій ділили обов’язки по черзі: коли один із них доглядав трьох дітей, інший навчався на курсах данської мови. Сергій пригадує, що природно поєднував мистецтво й батьківство: малював, поки діти крутилися поруч, возив їх на виставки і обговорював побачене, вголос читав їм книжки. «Сьогодні мій старший син Філіп передає ті самі цінності своїм дітям. Він їздить тими ж місцями, тими ж парками і озерами, ходить з дітьми у ті ж музеї. І я розумію, що це продовження мене. Значить, колись я все зробив правильно».

У 1993 році Сергій Святченко отримав офіційний дозвіл жити та працювати в Данії за внесок в культуру країни, а за 7 років отримав громадянство Данії. В Україну він не повертався. На питання чому, відповідає, що хотів створити себе як художника на Заході. Святченко розумів, що спершу потрібно вкорінитися тут, щоб потім ділитися унікальним художнім досвідом із Україною: «Якщо покличуть». Покликали тільки за 27 років.

4.

Після перших років роботи у Данії до Сергія Святченка почали звертатися представники бізнесу. У 1998 році він працював над проєктом для комплексу Nokia у Копенгагені: «Архітектор попросив, щоб я створив абстрактні роботи, які б оформлювали сходовий прохід на 14-й поверх. Це були величезні полотна на ДСП, і я працював у спеціально виділеній студії. Паралельно доглядав за сином Філіпом, аби трохи спростити життя Олені з близнюками. Для нас із Філіпом це були неймовірні дні разом».

У Данії діє один із найвищих у Європі податок на твори мистецтва — 38-70%. Як пояснює Святченко, це країна з невеликим населенням і обмеженим колом колекціонерів, тому попит на мистецтво нижчий, ніж у Франції, Німеччині чи Великій Британії. Приватних колекціонерів теж небагато — в Данії люди не звикли купувати дорогі речі, щоб підкреслити власний статус. Тож художники не можуть ставити високі ціни. Порятунком стали саме корпорації — вони давали можливість реалізовувати амбітні проєкти і утримувати велику родину на гідному рівні.

У 2001 році Святченко отримав замовлення від одного з найбільших банків країни — Jyske Bank. Банк будував свій новий головний комплекс у Сількеборзі, й архітектурна фірма запросила Святченка оформити його інтер´єр. Треба було створити монументальний живопис на площі 150 м², що покривав два поверхи сходового проходу. Ця настінна робота «Висвітлення вертикальних і горизонтальних зв’язків» стала однією з найбільших живописів у офісах Європи. Святченко присвятив її природі та взаємодії світла й простору, намагався передати настрій заходу сонця, який гармоніював із лісом і озером довкола.

«Це була інтеграція мистецтва в архітектуру на етапі проєктування. Колись саме так звучала тема моєї дисертації, — розповідає Сергій. — Я працював два з половиною роки, вручну, без асистентів, створив роботу з секцій. Коли почали монтаж, я побачив, як вона збирається, ніби великий пазл, — і був щасливий. Весь процес від ескізів до реалізації вимагав неймовірної точності та уваги до деталей».

У 2002 році Святченко відкрив у Віборзі власну некомерційну галерею Senko Studio, яка працювала у вихідні. Перші роки галерея існувала власним коштом Сергія, а згодом із фінансуванням допомагав муніципалітет міста. «Це був повністю альтруїстичний проєкт. Я хотів не тільки відновити свої кураторські амбіції, які колись були в Києві, але й показати, що мистецтво може організовуватися по-новому і впливати на життя міста», — згадує Святченко. Саме там він почав формувати свій авторський підхід до колажу: від звичайної «каші» на полотні до системної роботи з трьома елементами, яка згодом лягла в основу методологічної концепції Construction — Deconstruction — Reconstruction. Особливість цих колажів у тому, що вони створені лише з двох-трьох елементів, різко поєднаних між собою.

Святченко використовував образи, знайомі всім із колективної пам’яті, щоб викликати у глядача ефект, який він називає «естетичним здивуванням». Його роботи були абсолютно універсальними: абстрактний живопис і колажі, які могли говорити з будь-якою аудиторією, будь-якої національності. І водночас художник залишався українсько-данським.

«Моя ідентичність — українська. Сад, яблуня, Холодна Гора нікуди не зникли. Я продовжую їх нести».

Святченко виріс у родині, де батько та дід дотримувалися класичного стилю Баухаузу: начищені туфлі, ретельно підібраний одяг — деталі, на які більшість людей не звертає уваги, але які формують сприйняття особистості. «Інтуїтивно на Заході я почав відбирати одяг, який підходить мені як художнику та архітектору», — згадує Сергій. Він купував речі у секондхендах, обирав бренди, які відповідали його естетичним принципам — американський класичний Ralph Lauren та японський Comme des Garçons, як деконструктивістський експеримент.

У 2009 році на осінньому Fashion Week у Копенгагені Святченка зупинив редактор видання «Euromаn» Фредерік Ленц Андерсен. Він був захоплений стилем митця та запропонував зробити інтерв’ю про мистецтво стилю. У 2010 році Сергій був у журналі «Euromаn» на першому місці в рейтингу 10 найстильніших чоловіків Данії. Він здобував це місце чотири рази поспіль. Святченко каже, що завжди прагнув перетворювати на мистецтво все, до чого торкається. Його світ — це естетизований всесвіт, побудований на модерністських принципах архітектури, мистецтва й музики The Beatles і The Doors.

Згодом визнання прийшло й від приватних колекціонерів і великих міжнародних компаній. Власники концерну Grundfos, одного з провідних виробників насосного обладнання світу, створили велику приватну колекцію робіт Святченка для свого головного офісу.

А коли Данія готувалася до весілля принца Йоакіма та принцеси Олександри, компанія Grundfos подарувала їм велику картину Святченка розміром 200×180 см, яка згодом потрапила до колекції данського королівського двору.

У 2007 році британська студія Non-Format запропонувала Святченку створити обкладинку альбому японського музиканта-авангардиста Мотохіро Накасіми — «I dreamt the constellation sang». Проєкт вимагав нестандартного підходу: обкладинка містила спеціальну кишеньку, в якій був плакат, інтегрований у концепцію альбому. Святченко знову використав колаж. Його робота отримала Yellow Pencil Award, одну з найпрестижніших міжнародних нагород у сфері дизайну та візуальної інновації. Цікаво, що сам автор навіть не знав, що його роботу подали на конкурс. «Це зробила за мене студія-замовник. А потім раптом телефонує мій друг із Лондона: „Ти отримав Yellow Pencil? Вітаю!“», — пригадує Сергій. Ця нагорода підтвердила митцю, що його творчість здатна говорити міжнародною мовою.

5.

Вперше після еміграції Святченко приїхав до України в 2017 році. Його покликали в журі конкурсу «Срібний мольберт», там Сергій зустрів старого друга-художника Олега Тістола та інших митців з періоду Soviart. «Це було абсолютно нове поле для мене, з новими людьми, новими кураторами, які ще навіть не народилися, коли я працював тут останній раз», — усміхається Святченко. Він швидко став постійним учасником ярмарок сучасного мистецтва Art Kyiv, де його колажі та інсталяції щоразу привертали увагу нових поколінь українських кураторів і колекціонерів. Ім’я Святченка, вже добре знане в Данії, поступово знову стало відомим на батьківщині. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Святченко зробив серію робіт Faces of the War. Це була його спроба осмислити біль через мистецтво. Проєкт відзначили на одному з найпрестижніших фотоконкурсів світу — International Photography Awards (IPA) у Лос-Анджелесі.

Зараз Сергієві Святченку 73 роки. Своїм головним досягненням, попри кар´єрні успіхи, він називає сім´ю. Його діти — Ерік, Філіп і Олександра — за словами Сергія, стовідсоткові данці. Вони зросли серед місцевих традицій і звичок. «Однак, коли вони повертаються додому, — додає Сергій, — стають ніби нами». Старший син, Філіп, працює радником зі стратегічного розвитку парків LEGO. Середній син, Ерік, обрав шлях спорту. Сьогодні він грає у команді «Динамо» в Х’юстоні, в американській суперлізі як один із найкращих захисників футбольної команди. «Я досі встаю о третій ночі, щоб подивитися його гру наживо і підтримати його».

Олександра, молодша донька, викладає у середній школі, а у вільний час займається графікою. Дружина Олена, інженерка за освітою, перекваліфікувалася і працює медсестрою у госпіталі Віборгу.

На питання, як стільки років поспіль залишатися актуальним, Сергій каже: «Про актуальність я ніколи не думав. Усе, що я роблю, проходить крізь життя, крізь те, що я бачу, відчуваю, за що вдячний і у що вірю. Тому я залишаюся цікавим, а життя саме робить тебе актуальним, якщо ти йому довіряєш».

Сьогодні Святченко свідомо не працює за контрактами з галереями, а продає свої роботи після виставок та на арт’ярмарках, а також через власний сайт, який у 2026 матиме онлайн-магазин. Сергій приймає замовлення від архітектурних фірм, що інтегрують мистецтво в архітектуру, створивши компанію JUST A FEW WORKS.

У 2019 році Святченко здійснив давню мрію: створив сценографію та костюми для постановки «Соловей» у Данському королівському театрі, ідея якої виникла під час розмови з хореографом Себастіаном Клоборгом.

Попереду — нова велика співпраця: Сергія запросили створити сценографію для Boston Dance Theater — спектаклю «Весни священної» Ігоря Стравінського. «Це для мене омріяний виклик, — каже він. — Музика, рух, простір — усе зливається в єдиний художній вислів. Це той рівень синтезу, до якого я йшов усе життя».