«Жахи 2022-го вже забулися. Про них треба постійно нагадувати». Журналістка Христина Бердинських — про те, як працювати з іноземними медіа. Інтерв’ю

Які теми в тебе зараз у пріоритеті?

Я завжди відштовхуюся від новин. Наприклад, коли була масована нічна атака, я одразу зрозуміла, що зранку треба їхати на місця найбільших руйнувань. Я давно працюю з двома редакціями — французькою Libération та італійською Il Foglio. І знаю: якщо стався великий обстріл, вони точно чекатимуть матеріал.

Попри те, що такі атаки вже стали звичними?

Росія постійно сама створює інформаційні приводи. До самих обстрілів, на жаль, читачі вже звикли. Але є речі, які все одно привертають увагу. Наприклад, коли дрон влучив у Києво-Печерську лавру, було зрозуміло, що про це напишуть всі — бо це об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО.

Або коли Росія застосовує рекордну кількість балістики. Якщо говорити про обстріли інших регіонів, то вони потрапляють у міжнародні медіа значно рідше, ніж на початку повномасштабної війни. Але я б не протиставляла українські й іноземні медіа. Для всіх нас це вже стало частиною щоденної реальності. У 2022 році будинок без під’їзду шокував. Сьогодні всі вже знають, який він має вигляд. І саме цього Росія й домагається — повторювати свої злочини настільки часто, щоб світ перестав на них реагувати.

Як за ці роки змінилися теми, що цікавлять закордонні редакції?

У 2022 році була швидка окупація багатьох українських регіонів Росією, потім — звільнення, і можна було одразу поговорити зі свідками. Зараз ситуація інша. По-перше, ефекту несподіванки вже немає. По-друге, зараз Росія просто знищує все на своєму шляху. Фактично, коли їй вдається щось окупувати, це вже руїни. І свідків немає.

Мені здається, міжнародні редакції дедалі більше цікавляться тим, як війна співіснує зі звичайним життям. Мене дуже вразив матеріал The New York Times про українських школярів, які готували випускний вальс. Дівчина, яка була ініціаторкою постановки, загинула під час російського обстрілу. Однокласники в пам’ять про неї вирішили не скасовувати танець. Хлопець, що мав танцювати з нею, відмовився шукати іншу партнерку. Він танцював сам, а на екрані поруч показували відео, де вони танцюють разом. Такі історії дуже точно показують, як життя і смерть в Україні існують поруч. Для іноземної аудиторії це майже неможливо уявити.

Якщо світ знає, що таке російська окупація, чому тоді знову й знову звучать пропозиції «віддати території заради миру»?

Жахи 2022-го для багатьох уже забулися. Сьогодні ми знаємо про життя в окупації лише зі свідчень людей, яким вдалося виїхати. Повноцінно працювати на цих територіях журналісти не можуть. Через це багато хто думає: «Ну там же живуть якось люди, значить, все нормально». Нещодавно записала велике інтерв’ю з лікарем, який у Маріуполі робив кесарів розтин Ірині Калініній. За всі ці роки він майже не спілкувався з журналістами. Зізнався, що перші пів року після евакуації щоночі бачив Маріуполь уві сні. Я ніколи не змушую людей говорити, це має бути їхнє рішення. Але я завжди пояснюю, що світ дуже швидко забуває. Особливо це стало помітно після приходу Дональда Трампа, коли почали звучати заяви про те, що однаково шкода і українців, і росіян, ніби всі переживають однаковий досвід. Це неправда. Саме тому ми повинні постійно нагадувати, що таке російська окупація.

Українцям часто здається, що світ уже втомився від нашої війни. Це справді так?

Нам здається, що весь світ обертається навколо нас. Але у світі вибухають нові війни і тоді увага іноземних медіа переключається. Плюс Україна завжди конкурує з внутрішнім порядком денним кожної країни. Я часто чую від українців ці образи про те, що іноземні медіа вже мало пишуть про нас. Я відповідаю — давайте поміняємося місцями. Ось, наприклад, нещодавно був величезний землетрус у Венесуелі, величезна трагедія, купа загиблих. Чи багато про це було в українських медіа? Ні. І це зрозуміло, тому що в нас самих щодня гинуть люди. Зараз у Франції аномальна спека. Це велика тема у французьких редакціях, тому що вона зачіпає майже кожного громадянина цієї країни. Тому нам не треба ображатися на іноземні медіа. Нам треба дякувати, що вони після чотирьох років все ще тут і їх багато.

Чи стикалася ти з нереалістичними очікуваннями від закордонних редакцій? Наприклад, із проханням поїхати на окуповану територію чи в дуже небезпечне місце?

Ні, такого ніколи не було. За ці роки ставлення редакцій до безпеки журналістів дуже змінилося. Якщо на початку повномасштабної війни ти міг сказати, що їдеш працювати на лінію фронту, тобі відповідали лише: «Будь обережною». Зараз усе інакше. Редакції значно відповідальніше ставляться до ризиків, бо за цей час загинуло багато журналістів. Пам’ятаю випадок, коли ми з іноземним колегою готували аналітичний матеріал про «Укрзалізницю». Це навіть не був репортаж із небезпечного місця — нам потрібно було лише записати кілька інтерв’ю в Києві. Але саме тоді Росія вперше атакувала столицю ракетою «Циркон». Після цього редакція просто скасувала матеріал. Вони вирішили, що навіть заради звичайного інтерв’ю не хочуть ризикувати нашим життям.

Буває, що ти пропонуєш тему, яка тобі здається дуже важливою, але редакція відмовляється?

Постійно. По-перше, Україна конкурує за увагу з усіма іншими світовими подіями. По-друге, потрібно пам’ятати, що більшість видань, з якими я працюю, — це друковані газети. В Україні це складно уявити, тому що в нас майже немає щоденних суспільно-політичних газет. А в друкованому номері місце дуже обмежене. Тому іноді редакція погоджується, що тема важлива, але просто не має для неї місця.

Наприклад, зараз всім цікавий Крим, тому що виник новий етап війни. А до цього я востаннє писала про Крим лише у 2024-му, до річниці окупації. Проте хіба ця тема не була важлива завжди? Росія досі продовжує затримувати людей в Криму. Але інтерес з’явився тільки зараз, коли Крим може бути логістично відрізаний [від материкової частини]. Та мене це не ображає.

Чим найбільше відрізняється робота із закордонними та українськими медіа?

Я довго працювала лише в одному українському виданні, тому мені складно порівнювати редакції загалом. Але дуже добре видно різницю між журналістськими школами різних країн. Наприклад, французи навіть у щоденній газеті пишуть дуже літературно. Для них важлива краса мови, вони майже не терплять повторів.

В українській журналістиці повтор іноді, навпаки, працює як стилістичний прийом.

Тож коли починаю співпрацю з новим виданням, я спочатку уважно читаю, як вони пишуть. А потім уже підлаштовую власний стиль під редакцію.

Що потрібно, щоб почати працювати із закордонними медіа?

У кожного свій шлях. Багато хто прийшов у міжнародну журналістику через фіксерство. У мене було інакше. Я знаю, що без 14―15 років роботи в українській журналістиці цього б не сталося. Моя співпраця з Libération почалася з колонки до першої річниці повномасштабної війни. Один із колег порекомендував мене редакції. Колонка їм сподобалась, і тоді я просто запитала, чи можу запропонувати власні теми.

Коли я перейшла на фриланс, то зрозуміла, що потрібно постійно шукати нових партнерів. Інтерес до України залежить від двох речей: того, що відбувається в країні, і бюджетів редакцій.

Останнім часом багато говорять про етичні межі документування війни. Як ти думаєш, де проходить межа між фіксацією злочину й паразитуванням на людській трагедії?

Чесно кажучи, я взагалі не люблю оцінювати роботу колег. Мені здається, в Україні сформувалася дуже сильна спільнота документальних фотографів. Кожен із них працює в інших умовах і бере на себе інші ризики. Фотографи часто опиняються на місці обстрілу значно раніше за журналістів і можуть потрапити під повторний удар.

Мені подобається, що ця дискусія існує. Але я не вважаю правильним розповідати іншим, як саме вони мають працювати.

Як, на твою думку, за ці роки змінилася роль журналіста в Україні?

Мені здається, спеціалізації журналістів значно розмилися. Сьогодні є одна велика тема — війна. І майже все, про що ми пишемо, так чи інакше з нею пов’язане: корупція, культура, економіка, міжнародна політика. Через це журналісти стали більш універсальними. Водночас я завжди прошу іноземних колег не називати мене фронтовою репортеркою. Я журналістка, яка висвітлює війну. Це не зовсім те саме. Є люди, які працюють безпосередньо на передовій, і це їхня спеціалізація. Я дуже поважаю їхню роботу. Але більшість із нас сьогодні вимушені поєднувати дуже різні теми.

На міжнародних заходах українських журналістів часто запитують про самоцензуру. Що ти відповідаєш?

Це питання мені ставлять майже завжди. І щоразу я захищаю українських журналістів.

Усі найгучніші антикорупційні розслідування під час повномасштабної війни зробили саме українські медіа. Я не пригадую жодного великого розслідування іноземних журналістів про українську корупцію. І це зрозуміло: щоб працювати з такими темами, потрібно добре знати країну, контекст, джерела. У перший рік повномасштабного вторгнення таких матеріалів, справді, було менше. Але згодом антикорупційна журналістика повністю повернулася.

Можливо, певна самоцензура існує щодо війська — ми всі хочемо, щоб українська армія перемогла. Але навіть попри це українські медіа багато пишуть про проблеми в армії, реформи Міністерства оборони, системні недоліки. І це теж важлива частина нашої роботи.

Є думка, що під час війни в Україні забагато антикорупційних розслідувань. Що ти про це думаєш?

Я знаю цей дискурс, але не поділяю його. Наприклад, коли були історії навколо «Міндічгейту» чи атаки на НАБУ, саме я пропонувала ці теми іноземним редакціям. Я багато писала про протести, про політичні процеси, про ситуацію навколо [колишнього голови Офісу президента Андрія] Єрмака. Для мене це важливо, тому що це важливо для українського суспільства. Це також показує, якою Україна хоче бути після війни. Звичайно, можна дискутувати про стандарти, про якість матеріалів чи підходи до висвітлення. Але якщо є кричущі факти, суспільство має про них знати.

А чи не створює це за кордоном образ України як «тотально корумпованої» держави?

Після історій навколо НАБУ я бачила чимало колонок у західних медіа, де Україну знову намагалися описати як країну, що нібито приречена на корупцію. Саме тоді редакція The Atlantic запропонувала мені написати колонку про те, як я сама це бачу.

Її головна думка була дуже проста: корупція — це проблема, але боротьба з корупцією — це ознака здорового суспільства.

Я працювала журналісткою ще за часів [колишнього президента Віктора] Януковича й пам’ятаю, що тоді журналістські розслідування майже не мали наслідків. Правоохоронні органи просто не реагували. Сьогодні ситуація інша. Якщо вибухає великий скандал, запускається розслідування. НАБУ займається високопосадовцями, і це принципово інший рівень відповідальності держави. Саме тому про такі речі не можна мовчати. Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна. Але це не означає, що на цей час потрібно поставити на паузу боротьбу з корупцією.

На початку повномасштабної війни багато журналістів переживали кризу професії. У мене тоді була думка: навіщо я взагалі присвятила цьому життя, якщо це ні на що не впливає? Чи були в тебе такі моменти?

Були. Але для мене робота стала тим, що буквально допомогло втриматися. Якби я перестала працювати, думаю, психологічно мені було б набагато важче. Я не знаю, скільки людей читають мої тексти і чи можуть вони щось змінити. Але мені важливо продовжувати це робити.

І що довше триває війна, то частіше я згадую одну історію. Для Libération я записувала інтерв’ю зі священником Василем Вирозубом. На початку повномасштабного вторгнення він вирушив до острова Зміїний, щоб забрати тіла прикордонників, яких тоді вважали загиблими. Насправді вони були живі, але в російському полоні. Сам Василь теж потрапив у полон. Це було одне з найважчих інтерв’ю в моєму житті. Те, що він пережив, важко навіть уявити. І щоразу, коли людина згадує такі події, вона переживає травму знову. Я сказала йому: «Ви ж розумієте, що справедливість може настати дуже нескоро. Це можуть бути десятиліття». А він спокійно відповів: «Я дочекаюся». Мене дуже вразили ці слова.

Тоді я зрозуміла, що ми ніколи не знаємо, яку роль відіграють наші тексти. Можливо, вони допоможуть комусь добитися справедливості, або ж залишаться історичним свідченням для майбутніх поколінь. Але в будь-якому разі вони потрібні.

Як ти справляєшся з такими історіями? Постійно слухати про людський біль дуже важко. Як не втратити емпатії і водночас не вигоріти?

У цьому мені дуже допомагає фриланс. Наприклад, після таких матеріалів, як про Василя Віразуба, я фізично не можу одразу брати ще одну історію про воєнні злочини чи тортури. Тому після складної людської історії я свідомо перемикаюся на щось інше: аналітику, новини, політичні матеріали. Узимку я багато писала про наслідки російських атак на енергетику, про відключення світла. Але найбільший відгук отримав зовсім інший матеріал — про чати ОСББ. Я зібрала приклади того, як люди в цих чатах сваряться, допомагають одне одному, збирають гроші на генератори, вирішують побутові проблеми. Для нас це звична реальність, а для іноземців — абсолютно новий досвід. Цей текст дуже активно поширювали західні журналісти.

Коли до влади в США прийшов Дональд Трамп, увага медіа значною мірою перемкнулася на його заяви, переговори, контакти з Росією та Україною. Кожна розмова з Путіним, кожен натяк на переговори, будь-які плани щодо завершення війни — усе це викликало величезний інтерес. Саме тому в той період іноземні медіа більше писали про політичний і переговорний процес, ніж про людські історії. Але була одна тема, яка мене дуже дратувала. Це постійні розмови про нібито швидкі вибори в Україні. Редактори регулярно телефонували мені із запитанням: «То що, у вас скоро будуть вибори?». І щоразу я відповідала: «Ні. Не будуть». Зрештою я вже мала готовий набір аргументів і просто пояснювала, чому це неможливо. Після кількох таких розмов редактори зрозуміли мою позицію і почали ставити це питання значно обережніше.

І наостанок. Які в тебе плани на майбутнє?

Коли я пішла на фриланс, то поставила собі дуже просту мету — протриматися один рік. Мені хотілося трохи змінити ритм життя, працювати менше, знизити навантаження. Як виявилося, нічого із цього не сталося. Восени буде вже чотири роки, як я працюю фрилансеркою. Якщо чесно, у мене лише один план — якомога довше залишатися журналісткою. Я просто не уявляю себе в іншій професії. Чи можу я колись повернутися працювати в українське медіа? Абсолютно можу. У мене немає самоцілі будувати міжнародну кар’єру. Для мене головне — писати про Україну. А де саме це робити — в українському чи іноземному медіа — вже не так важливо.