Росіяни викрадають українських дітей. Режисерка Тетяна Ходаківська і три країни ЄС розказують про цей воєнний злочин у фільмі — інтерв’ю

Як Росія викрадає українських дітей:

• Росія почала примусово переміщати українських дітей ще у 2014-му, під час окупації Криму та війни на сході України. Але 2022-го, коли Росія розпочала велику війну, масштаби сильно зросли. Росія вивозить дітей з окупованих територій України до РФ під виглядом евакуації, оздоровлення чи «захисту від бойових дій».
• Росія створила цілу систему закладів: табори відпочинку, санаторії, дитячі центри, інтернати і дитячі будинки. Там дітей переводять на російські освітні стандарти та піддають системному ідеологічному впливу. Мова про російську пропаганду, «патріотичне виховання», заперечення української ідентичності та мілітаризацію, включно з елементами військової підготовки.
• Точну кількість депортованих дітей встановити складно. Українська влада та міжнародні організації змогли ідентифікувати близько 19,5 тисяч дітей, яких вивезли в Росію і на тимчасово окуповані території. Але реальна цифра може бути значно більшою.
• Депортація дітей — це воєнний злочин і грубе порушення міжнародного гуманітарного права. Четверта Женевська конвенція прямо забороняє примусове переміщення цивільного населення з окупованих територій. Саме тому в березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Володимира Путіна та Марії Львова-Бєлової, уповноваженої з прав дітей при президентові РФ.
• Позиція Росії залишається суперечливою. Російська влада то заперечує сам факт депортації, стверджуючи, що вивезені діти були сиротами, то називає різні цифри — від 400 до 770 тисяч дітей. Такі цифри росіяни використовують, щоб видати депортації за «порятунок дітей із зони бойових дій».

Як виникла ідея фільму «Блакитний светр з жовтою діркою»?

З початком повномасштабного вторгнення в публічному просторі з’явилися дані про близько 20 000 дітей, яких Росія депортувала з України. ООН уже документувала, як дітей вивозили під виглядом «гуманітарної евакуації». Я розуміла, що реальна цифра може бути більшою. Восени 2022 року в Росії заявили, що «евакуювали» понад 440 тисяч дітей, але не надали жодних поіменних списків та інформації про їхніх батьків або законних опікунів.

У липні 2023 року уповноважена президента РФ з прав дитини Марія Львова-Бєлова заявила, що до Росії з початку повномасштабного вторгнення прибуло понад 700 000 українських дітей. В іншому інтерв’ю звучала цифра 744 000. Було страшно уявити дітей під впливом російської пропагандистської машини. У мережі можна побачити фото трирічних дітей у військовій формі, трішки старших ― на танках із пап’є-маше, і школярів, які вступали до «Юнармії».

Тому я вже думала про фільм. Тоді ж я була співкураторкою виставки сучасного українського мистецтва в James Gallery в Нью-Йорку. Завдяки роботі Олексія Сая, Микити Кадана, Ксенії Малих, Катерини Карл та Інги Лейс ця виставка стала найбільшою за останні 20 років експозицією українського мистецтва в США. Серед них була й Алевтина Кахідзе із серією «Клубніка Андріївна», присвяченою життю її мами в окупації. Тоді я запропонувала Алевтині долучитися до проєкту за художню керівницю.

Що стало першим кроком до реалізації кінопроєкту?

Першими партнерами стали Гарріманівський інститут Колумбійського університету й Terre des Hommes ― міжнародна організація із захисту прав дітей. Ми мали спиратися на факти, щоб глядач мав довіру, і зробити все можливе, щоб захистити дітей та їхню гідність. Ми пройшли курс з травма-чутливого підходу та екстреної психологічної допомоги дітям. Далі ми зустрічалися із 72 дітьми [з Херсонської та Харківської областей], яких вдалося повернути додому з Росії та окупованих територій. Ми з Алевтиною разом з ними малювали — і таким чином збирали свідчення. Поступово діти самі обирали, що малювати, чим малювати і де починати свою історію.

Ми працювали з правозахисниками, щоб зрозуміти, як збирати інформацію, аби її можна було використати як доказ воєнних злочинів. Також ми сформували власний архів матеріалів, який передамо до Ukrainian War Archive, щоб цими даними могли користуватись інші дослідники.

Потім з’явилося перше дослідження Єльського університету «Системна програма Росії з перевиховання та усиновлення українських дітей». У ньому задокументували щонайменше 43 табори в Росії й окупованому Криму, де утримували принаймні 6 000 українських дітей. Дослідники показали системну державну програму, яка поєднувала депортацію та політичне «перевиховання».

Як ці діти опинилися в таборах «перевиховання»?

Це система, що складається з багатьох послідовних етапів: маніпуляцій, погроз, підкупу та залякування. Вже на другий день окупації до шкіл завозили російські підручники. Спочатку дітей привітно «запрошували» до російських шкіл. Хтось ховав дітей, щоб вони могли навчатися онлайн, а до когось приходили співробітники ФСБ і погрожували: якщо не віддасте дітей до школи, позбавимо вас батьківських прав. Потім дітям нав’язливо пропонували поїхати на «відпочинок». Деякі батьки боялися, що коли не відпустять дітей, їх заберуть силою. Інші вірили, що п’ятиразове харчування та перебування далеко від обстрілів підуть дитині на користь. Хтось довіряв заявам, що «Росія тут назавжди» і що ця поїздка є «подарунком» від нової влади. Майже ніхто з батьків не міг уявити, що не побачить своєї дитини шість місяців, а в багатьох випадках ― вже ніколи.

Дітей якого віку вивозили і яким було їхнє життя в таборах?

Зовні це звичайний літній табір, куди запрошують дітей віком від шести до 18 років. Проте поряд з іграми та розвагами там проводять «уроки історії Росії», змушують співати російський гімн, а також поступово нав’язують дітям російську ідентичність.

Ми намагаємося прослідкувати механіку впливу. Для молодших ― це залежність від дорослих і пошук безпеки. Для старших ― це може бути комбінація тиску і винагороди. Наприклад, чергувати ізоляцію і покарання з «нормальним» ставленням (увагою або привілеями). Закривати дитину в «ізоляторі» на кілька днів чи тижнів, а потім подавати це як «виховний процес», хвалити за «виправлення» і далі поводитися так, ніби нічого не сталося. Одну з героїнь нашого фільму помістили до психіатричної клініки на місяць, використовуючи це як «приклад» для інших дітей, хто не слухається.

І як у таких умовах взагалі вдавалося знаходити дітей і повертати їх до України?

Насправді до повернення українських дітей долучено дуже багато людей: і в Україні, і за її межами. Це колосальна робота державних структур, благодійних організацій, волонтерів, дипломатів, юристів. Однак чим довше діти перебувають там, тим менше шансів повернути їх додому.

Save Ukraine зробила і продовжує робити неймовірно важливу роботу. Майже щодня їхня команда вивозить з окупації по 10―15 дітей і підлітків. За кожним таким поверненням стоять місяці, а іноді й роки підготовки та щоденної праці.

Команда встановлювала контакт з родинами, вибудовувала маршрути повернення, створювала легенди для безпечного виїзду та постійно підтримувала батьків емоційно. Адже вони були в стані паніки. За російським законодавством, якщо дитина протягом шести місяців не підтримує контакту з батьками, її можуть передати до російського дитячого будинку або віддати на усиновлення в російську сім’ю. Якщо це стається, знайти дитину майже неможливо. Дітям змінюють імена, прізвища, а іноді навіть дату чи рік народження.

Але Росія боїться публічності цих історій. Якщо інформація все-таки потрапляє в міжнародну пресу, то російські чиновники пояснюють все по-іншому: мовляв, дітей не утримують, просто не змогли знайти батьків або ті не приїжджають. Однак в реальності батьки перебувають у ситуації, коли вони не можуть діяти, ― через ризики або прямий тиск.

Чи можуть такі фільми зашкодити процесу повернення дітей? Адже Росія може використати цю інформацію, щоб посилити контроль.

Ми дуже обережно ставимося до цього питання, тому свідомо не розкриваємо деталей, які могли б нашкодити організаціям, що займаються поверненням дітей. Для кожної дитини застосовуються різні підходи, які неможливо звести до одного алгоритму.

У відповідь на такі фільми Росія зазвичай має лише одну стратегію: заперечення. Для нас важливо показати масштаб явища й те, що системно відбувається на окупованих територіях. Йдеться не лише про табори. Це також школи, державні програми, так звані «уроки важливого», які працюють як щоденний інструмент впливу на дітей. І чим більше про це говоритимуть, тим більше шансів, що міжнародний тиск допоможе повернути всіх наших дітей додому.

Хто головні герої фільму?

Троє дітей з Херсону: 15-річна Таїса, дев’ятирічна Кіра і 12-річний Кирило. Ми бачимо життя в таборі та поступове руйнування ілюзії «літнього відпочинку». Таїса опиняється там, бо бабуся злякалася, що її батьків позбавлять батьківських прав. Для Кіри табір стає простором емоційного напруження. Кирило спершу сприймає поїздку як пригоду, але стикається з тим, що реальність зовсім не відповідає обіцянкам. Навколо них формується ширший світ: інші діти, які підтримують, конфліктують, впливають і захищають одне одного, але вимушені взаємодіяти з адміністрацією системи. Також у фільмі є батьки, які намагалися забрати дітей.

Ви наголошуєте, що не зводите історії дітей лише до травматичного досвіду, а фіксуєте також їхні радісні моменти в таборах. Чи не нівелює це сприйняття пережитого ними травматичного досвіду?

Навпаки. Для нас було принципово показати досвід дітей у всій його складності. Попри насильство, страх і тиск, вони залишалися дітьми і там: дружили, жартували, закохувалися, танцювали, ділилися секретами.

Тому ми створювали простір, де вони могли говорити чесно, без страху та осуду. Завдання фільму ― не оцінювати їхні спогади, а показати весь спектр пережитого: і те, що здавалося нормальним чи приємним, і те, що могло бути травматичним.

Наявність позитивних спогадів не заперечує насильства, а допомагає зрозуміти, як працює індоктринація. Такі системи рідко діють лише через примус. Вони часто маскуються під турботу, дружбу, відповідальність, розваги чи відпочинок.

Як мама двох дітей, я можу сказати, що дитячі спогади суб’єктивні, бо спираються на емоції, а не на факти. Як тоді ці свідчення співвідносяться з офіційними даними та журналістськими розслідуваннями? І чи траплялося, що різні діти давали однакові свідчення?

Дорослі, особливо журналісти, часто приходять з уже сформованою рамкою історії і шукають їй підтвердження. Коли ж ти приходиш до дітей без заздалегідь сформованого висновку і даєш їм простір говорити, вони перестають бути «носіями потрібної історії» і розповідають власну.

Щодо свідчень, то багато з них повторювалися: шикування, спів російського гімну, перевірки, однакові пісні, «уроки важливого» щопонеділка о сьомій ранку. Водночас індивідуальні свідчення з’являлися вже в процесі довгого довірливого спілкування. Тоді діти розповідали про насильство, тиск і складні епізоди. Паралельно ми слухали і свідчення батьків, які описували пошуки дітей і свій досвід окупації та навіть тортур.

Чи усвідомлюють діти, що їхні свідчення стануть публічними, і як у фільмі вирішується питання приватності?

Це насамперед відповідальність команди фільму. Дитина може довіряти й відкриватися, але нездатна оцінити наслідки публічності. Тому всі рішення ухвалюються з урахуванням безпеки дітей. З дітьми та батьками ми заздалегідь обговорюємо умови участі: хтось не хоче показувати обличчя, а хтось хотів би, щоб був лише голос. У чутливих історіях ми використовуємо анімацію та інші художні рішення, щоб дитину було неможливо ідентифікувати. Для нас важливо, щоб фільм захищав героїв, а не використовував їхню вразливість заради драматичного ефекту.

Як тоді уникнути естетизації травми і водночас зберегти емоційну правду досвіду?

Я думаю, що естетизація травми є питанням внутрішньої мотивації. Сьогодні ми живемо в перенасиченні візуального насильства. І шок уже не працює. Люди або відвертаються, або звикають. Ми шукали балансу між чесністю до досвіду дітей і здатністю глядача цей досвід витримати й прожити разом з героями. У центрі фільму ― самі діти. Коли глядач бачить не абстрактну статистику, а конкретну дитину ― з її характером, почуттям гумору, страхами, то виникає емпатія.

Як діти реагували на камеру під час зйомок?

Ми свідомо працювали так, щоб мінімізувати будь-який тиск камери. У нас завжди дуже маленька знімальна команда: оператор, звукорежисер, Алевтина, продюсерка, водій і я. Це постійна група ― щоб у дітей не виникало відчуття дискомфорту від незнайомих людей. Бо довіра в таких умовах вибудовується саме через повторюваність і передбачуваність. Ми також завжди приїжджаємо до дітей і працюємо в максимально знайомому для них середовищі. І що важливо, в темпі дитини. Вона сама визначає, скільки часу хоче бути в процесі: годину, п´ять або цілий день. Немає жодного примусу чи фіксованого графіка, і ми не поспішаємо.

Коли і де очікується прем’єра?

Це дуже страшне питання (сміється). Ми намагаємося, щоби прем’єра фільму відбулася на початку 2027 року. Щодо «де», поки що не можу цього уточнити. Я не хочу вдаватися до передбачень.

Якої реакції ви очікуєте від міжнародної аудиторії і від самого фільму?

По-перше, ми хочемо якнайшвидше повернути всіх українських дітей, яких Росія незаконно депортувала або утримує на окупованих територіях. По-друге, показати світу, що в окупації українські діти щодня зазнають тиску, індоктринації та мілітаризації. Не лише в «таборах перевиховання», а й у школах. По-третє, наша історія має нагадати, що будь-хто може стати жертвою пропаганди й дезінформації, а діти — особливо вразливі до систем, які позбавляють їх критичного мислення, свободи вибору та власного голосу.

Тетяно, ви понад 20 років працюєте з монтажем. Що складніше: зібрати історію чи не зруйнувати її під час монтажу?

Одне з правил, яке я говорю, коли вчу монтажу — не можна створювати щось зі страхом «не зруйнувати».

У проєкті «Блакитний светр з жовтою діркою» основний виклик — час. Поки ми працюємо над фільмом, Росія продовжує депортувати дітей. І через це нас не полишає відчуття терміновості. І ще складно розуміти, що частина дітей перебуває в Херсоні, під постійними російськими обстрілами. І тут мова не зовсім про монтаж, але я не можу відокремити його від усього іншого. Цей фільм я монтую не сама, також залучені прекрасний французький режисер монтажу Максим Матіс і талановита Олена Данилова.

Ви одночасно працюєте в Україні та США. Де складніше залишатися автором?

Я не бачу особливої різниці. І в Україні, і за кордоном авторське бачення поважають, якщо воно має під собою підґрунтя і працює на історію. Сьогоднішнє українське кіно вже давно позбулося комплексу меншовартості. Навпаки, українські документальні фільми і режисери мають велику повагу у світі, а фестивалі дедалі більше звертають увагу на українські історії.

Водночас через війну українські автори фактично не мають привілею дистанціюватися від реальності й займатися особистими творчими пошуками, бо ми пам’ятаємо тих колег, які загинули в російській війні. Тому ми всі робимо, що можемо.

І якщо говорити ширше, то що в західному сприйнятті війни в Україні найбільше спрощує реальність?

Я не погоджуюся з тезою про «спрощену реальність». Навпаки, я бачу велике бажання глибоко зрозуміти, що відбувається в Україні, ― і в наших партнерах, і в американських і європейських фондах, і в приватних інвесторах, які підтримали наш проєкт. Нещодавно ми брали участь у програмі Sundance Catalyst, де презентували фільм американським інвесторам і представникам фондів. І там також було щире прагнення зрозуміти. Просто це надзвичайно важко осягнути, якщо ти не маєш такого досвіду. Неможливо до кінця пояснити, що означає жити у війні. Як це: зранку пити каву, вдень плакати, бо загинув мамин учень, а ввечері сміятися з жартів про можливу ядерну атаку.

Звісно, усі ми схильні шукати підтвердження тому, що вже знаємо або в що віримо. Але саме тому будь-яке мистецтво є таким важливим. Воно дозволяє не просто інтелектуально зрозуміти чужий досвід, а й прожити його емоційно.