Режисер Річард Нельсон надихнувся Лесем Курбасом і поставив виставу в Україні та США. Як події столітньої давнини показують сучасність — репортаж

Репетиція

Січень 2026 року. У Києві вперше за багато років сильні морози — до мінус 25 градусів. Всю зиму Росія користується цим і постійно обстрілює енергетику, тому місто сидить без світла й частково без опалення. У залі Театру на Подолі прохолодно, але світять усі лампи — працює генератор. У центрі кімнати стіл і з десяток стільців, їх періодично переставляє з місця на місце невисокий чоловік із сивим волоссям і зморшками на обличчі. Це американський режисер і драматург Річард Нельсон. У професійному театрі він працює останні пів століття. Значна частина кар’єри Нельсона пов’язана з Публічним театром у Нью-Йорку, де він зробив близько дванадцяти вистав. Його роботи також ставили по всьому світу — від берлінського «Шаубюне» і паризького «Театр дю Солей» до сцен Гонконгу й Австралії.

Але зараз Нельсон працює в Києві. Він готується до вистави «Як стихне шуру-буря зла». Востаннє її грали чотири місяці тому в США, під час гастролей, а от український глядач не бачив її понад пів року.

Дія вистави відбувається у вересні 1920-го, коли 32-річний Лесь Курбас вивозить свою театральну трупу з охопленого війною Києва до села. Там актори грають вистави в обмін на їжу. Поки Курбас і більшість трупи пішли на урочистості з приводу свого приїзду, шість молодих жінок — чотири акторки, піаністка й танцівниця — залишаються з дітьми. На сцені вони готують справжню їжу — смажать картоплю, замішують тісто. І водночас обговорюють свої страхи, конфлікти й надії.

Нельсон майже не звертає уваги на саму репетицію. Акторки повторювали текст минулого разу, тож сьогодні його завдання — створити атмосферу навколо їхніх дій. Коли репетиція закінчується, Нельсон виглядає задоволеним. Він плескає в долоні та посміхається, а потім збирає акторок навколо столу. Розповідає їм, як натрапив на допис однієї дівчини в Threads. Сидячи в холодній квартирі без опалення і світла, вона хотіла подивитись графіки відключень електрики, а натомість купила квиток на їхню виставу в березні, тож тепер її завдання — «дожити до березня».

«Ось заради чого ми це все і робимо», — каже Нельсон.

Довгий шлях до України

Шлях Нельсона до Театру на Подолі та України довгий, заплутаний і дещо випадковий. Під час пандемії COVID-19 він погодився написати п’єсу для театру в Санкт-Петербурзі, але не зійшовся в баченні з режисером. Згодом текстом зацікавився театр у Москві, і 22 лютого 2022 року там навіть пройшло перше читання. «А потім бум — і почалась війна. Будь-який інтерес до роботи в Росії зник», — пригадує Нельсон.

Один з російських знайомих Нельсона переконував його знову поставити п’єсу «Тускульські бесіди», прем’єра якої відбулася ще 2008 року в Нью-Йорку. Вона розповідає про події перед убивством Цезаря. Брут, якого імператор помилував після поразки Помпея, відчуває себе приниженим. Влітку 45 року до н. е. в Тускулумі він разом з Кассієм і Цицероном обговорюють занепад Республіки, яка, на їхню думку, зникає через розпочату лідером війну. П’єса досліджує, як зростає невдоволення лідером і що відчувають майбутні заколотники.

«Коли почалось повномасштабне вторгнення, я вирішив, що це п’єса, яку я хочу поставити саме зараз, — розповідає Нельсон. — Це стара п’єса, написана до подій 2022 року, але насправді вона про Путіна і те, що він робить. Я хотів поставити її російською мовою, зрозумілою для росіян, але точно не в Росії».

Режисер звернувся до російськомовних театрів у Латвії, Литві, Естонії, Грузії та Ізраїлі. Інтерес був звідусіль. Його давній друг почав працювати над перекладом, і невдовзі п’єса мала бути готова до роботи ― і саме тоді цей текст потрапив до рук українського актора, що жив у Парижі. Він переконав Нельсона, що виставу краще поставити в Україні, і знайшов театр, готовий до цього, — київський Театр на Подолі. Це один з перших сучасних театрів Києва, який у 1987 році заснував режисер Віталій Малахов. У 2016-му театр повністю перебудували в сучасному архітектурному стилі. І хоча частина містян була проти, бо вважала, що нова будівля псує історичний вигляд Подолу, архітектори вважають її одним з найкращих мистецьких просторів міста.

Спершу Нельсон думав, що надішле переклад, театр поставить виставу самостійно, а він, можливо, приїде на кілька днів на прем’єру. Однак директор і художній керівник театру Богдан Бенюк запропонував йому особисто приїхати до Києва й поставити виставу. Нельсон погодився. «Для мене це була велика честь — поділитися своєю виставою з людьми, які щодня потерпають від війни», — каже режисер.

Так у березні 2024 року режисер вперше приїхав до України. «Чесно кажучи, я дуже мало знав про Україну, коли вперше приїхав сюди, — зізнається Нельсон. — Я ніколи тут раніше не бував, я не знав, чого очікувати. Перед першою поїздкою вирішив прочитати багато книжок, але насправді все одно майже нічого не знав про українську культуру».

Нельсон хотів дізнаватися більше й більше. Спершу подивився декілька вистав у Театрі на Подолі. Керівниця літературно-драматургічної частини театру Оксана Прибіш водила його до багатьох музеїв. Зокрема, й до Музею театру, музики й кіно — саме туди Нельсон хотів потрапити найдужче. Та через війну більшість експозицій були закриті. Одна з небагатьох, що він зміг побачити, була присвячена Лесю Курбасу. Нельсон пробув в Україні два з половиною місяці, поставив «Тускульські бесіди» і повернувся до США.

«Говоріть і думайте»

Вже в Штатах режисер зрозумів, що хоче знову попрацювати в Україні, але написати нову п’єсу, і саме для українського театру. Коли шукав тему для п’єси, з голови не йшла постать Леся Курбаса. Курбас — важлива фігура в українській історії. Він запровадив нові методи сценічної постановки, поєднував драматургію з кінематографом, експериментував зі світлом, простором і акторською пластикою — створював модерний український театр. У 1922 році Курбас заснував новаторський театр «Березіль» у Києві, і він швидко став однією з головних сцен країни.

«Театр — це справа всього мого життя, і я гадав, що знаю все про його історію. Але ім’я Леся Курбаса стало для мене відкриттям. Я запитав себе: „Як так сталось? Чому я не знаю цього імені?“. Тож я все більше і більше цікавився ним і його роботами», — каже Нельсон.

Так він зрозумів, що саме про Курбаса буде майбутня вистава. Режисер хотів дізнатися про свого колегу все, що можливо. Англомовних джерел про життя і роботу режисера було доволі мало. Друзі з України надсилали статті, документи й різні публікації, а Нельсон читав їх з онлайн-перекладачем. Він вивчав усе, що лише міг знайти.

Нельсон говорить про Курбаса із захопленням у голосі та називає його видатним діячем свого часу. За його словами, з одного боку, він був гуманістичним режисером, глибоко зацікавленим у складності персонажів — у цьому режисер впізнає себе. А з іншого — активно експериментував, навіть поєднував кіно і сцену, що на той час було радикально новим.

Спершу Нельсон думав написати п’єсу про самого Курбаса, однак швидко зрозумів, що достовірної інформації про нього як про людину майже немає. У 1933 році Курбаса заарештували за контрреволюційну діяльність — режисер став жертвою сталінських репресій проти української інтелігенції та діячів культури. Наступні чотири роки він провів у в’язницях. У 1937-му Курбаса засудили до страти і 3 листопада розстріляли в урочищі Сандармох.

Після вбивства ім’я Курбаса фактично викреслили з історії. Лише наприкінці 1950-х років людям, які його знали й цінували, дозволили знову про нього говорити, але в межах дозволеного радянського дискурсу — як про «доброго комуніста». Нельсон розумів, що така оптика спотворювала реальність. Саме тому він відчув, що не готовий виводити безпосередньо постать Курбаса на сцену. Йому бракувало впевненості, що він зможе це зробити «чесно й точно».

Натомість було багато матеріалів про його ідеї, постановки і вплив. Тоді Нельсон згадав, що одним з експонатів виставки в Києві була афіша «Макбета» — першої постановки Шекспіра українською, що відбулась лише в 1920 році. Так Нельсон почав писати п’єсу «Як стихне шуру-буря зла».

Першого січня 2025 року Річард повернувся в Україну з готовим текстом і взявся до постановки — знов у Театрі на Подолі. Для більшості акторок досвід роботи з режисером, що не спілкується однією з ними мовою, був новим. Проте і режисер, і акторки погоджуються, що мова не стала великою перешкодою. Зазвичай Нельсону допомагала перекладачка, але із часом навчилися розумітися й без неї.

Суттєвішою перешкодою виявилася різниця між українською й американською театральними школами. В Україні акторів вчать спершу слухати, робити паузу і лише тоді відповідати. А Нельсон постійно повторював: «Говоріть і думайте, говоріть і думайте», — це означає, що все має відбуватись, як жива розмова, де репліки можуть народжуватись одночасно. Цю природну хаотичність він прагнув передати на сцені. Акторкам знадобилось кілька місяців, щоб засвоїти цю практику, і вже 7 березня 2025 року з успіхом пройшла прем’єра вистави.

«Я відчув велике задоволення, коли побачив реакцію українського глядача, — пригадує Нельсон. — Мені вдалося зачепити глибоку струну. Коли я вперше приїхав в Україну, я побачив, що з десяти людей, які проходили повз мене на вулиці, вісім були жінки. А потім я зрозумів, що близько 80 відсотків мого оточення тут — це жінки. Тоді я подумав, що їхні історії можуть переплітатися з історіями персонажів, яких я досліджую в 1920 році».

Режисер згадує, що коли в листі директору Театру на Подолі Богдану Бенюку пояснював задум майбутньої п’єси, то сформулював його так: «Вона про шістьох молодих жінок, що ставлять виставу посеред війни, яких мають зіграти шість молодих жінок, що ставлять цю п’єсу посеред війни». Він хотів показати, як «розмовляючи з історією, ми розмовляємо про себе сьогодні».

Поділ — Мангеттен

Ідея поїхати із цією виставою на гастролі з’явилася ще до української прем’єри. Спершу акторки напівсерйозно питали: «А що як поїхати з виставою до Америки?». Річард підтримував цей настрій, але тоді це здавалося лише жартами чи мріями. Проте згодом розмова набула цілком реальних обрисів. На одну з прем’єр Річард запросив свого друга — художнього керівника Публічного театру в Нью-Йорку Оскара Юстіса. Той спеціально приїхав до Києва, щоб подивитися їхню виставу. Юстіс пообіцяв допомогти організувати поїздку в США, тож у вересні 2025 року трупа вирушила на гастролі до Публічного театру.

«Хоча люди в Америці не знають про постать Леся Курбаса, вони все одно були заінтриговані й зацікавлені нашою виставою, — каже Нельсон. — Публічний театр — дуже шанований театр, можливо, один із найважливіших театрів у США. Я багато там працював, тож люди знають мою роботу, і я був упевнений, що глядач прийде до нас».

Основною аудиторією в Нью-Йорку були саме американці. Виставу грали українською мовою. Спершу акторки хвилювалися, як глядачі сприйматимуть виставу із субтитрами на екранах, чи встигатимуть одночасно читати й стежити за дією. Проте ці побоювання не справдилися, аудиторія навіть сміялася без затримки.

Не виникло в американського глядача проблем і з розумінням контексту. Хоча вистава розповідає про події ХХ століття, ця історія точно резонує із сучасністю. Текст Річарда Нельсона передусім про людину — про сумніви, пошук відповідей, потребу в підтримці, про вплив політичних і соціальних обставин на особистість. Те саме переживають і люди в Америці.

«Цими гастролями я хотів не так показати Україну Америці, а навпаки — показати українцям ставлення американців до них. Показати, що ми підтримуємо Україну в цей важкий момент, — каже Річард Нельсон і додає. ― Вранці першого дня після приїзду дві наймолодші акторки пішли поснідати в кафе. Поруч сиділи двоє чоловіків, почули їхню мову, запитали, звідки вони. „З України“. Вони трохи поговорили і чоловіки пішли. Дівчата закінчили снідати, попросили рахунок, а їм сказали: „За вас уже заплатили“».

Проте він розуміє, що в Україні ця історія сприймається як частина власного життя й контексту. Для американців же це було знайомством з реальністю, яка видається неймовірною.

«That’s all»

«That’s all», — каже Нельсон. Це сигнал, що репетиція скінчилася. Для нього вона остання. Далі Нельсон зосередиться на роботі над новою п’єсою «Більше краси, ніж туги». Це історія родини Косачів, у центрі подій — Леся Українка, її мати Олена Пчілка, дві сестри, невістка й зять.

Щоб написати цю п’єсу, Нельсон прочитав близько трьох тисяч сторінок її листів, які перекладав самостійно за допомогою онлайн-перекладачів. Після прем’єри режисер не планує надовго залишатися в Україні. У червні в Лондоні відбудеться прем’єра вистави за його новою п’єсою, хоча він і не режисує її особисто, а наступного листопада він ставитиме виставу в одному з нью-йоркських театрів.

«Все-таки я живу в США. Тож настав мені час їхати додому», — каже Нельсон.