Мистецтво, що не втримати в неволі. Леонід Марущак чотири роки рятує українські артефакти від російських обстрілів і окупації. Історія

1

Тридцяте серпня 2024 року, Покровськ. За десять кілометрів від міста стоять російські війська і щодня його обстрілюють. От і зараз, після гучного вибуху авіабомби, над будинками піднімається густий чорний дим. Український мистецтвознавець Леонід Марущак і скульпторка Жанна Кадирова майже не звертають на це уваги. У парку «Ювілейний», що на околиці міста, вони пильно стежать за робітниками, які свердлять ніжки бетонної паркової скульптури «Оригамі», щоб зняти її з постаменту. Це статуя у формі оленя ― білого кольору, близько трьох метрів заввишки, вона справді схожа на оригамі з паперу. Скульптуру Жанна створила у 2019 році. І єдине, чого по-справжньому бояться і вона, і Леонід — що росіяни її розтрощать.

Біля постаменту стоять темно-зелені камуфльовані автівки, декілька чоловіків у військовій формі спостерігають за демонтажем, а в будівлі навпроти вікна вибиті й закриті OSB-плитами. Робітники перекидають два ремені між задніми та передніми ногами оленя і підвішують його на кран вантажівки, що стоїть поруч із постаментом. Коли скульптуру вагою 700 кілограмів опускають на землю, всі помітно хвилюються — Леонід ходить навколо і без упину дає вказівки, а Жанна притискає долоні до обличчя і благає робітників бути обережнішими. Олень не може стояти на підпиляних ногах, тому до них припаюють металеві балки. Виглядає так, ніби він вирішив бігти на лижах.

Скульптуру везуть з Покровська в автівці з відкритим кузовом — саме на її крані вона має висіти в центрі Венеції під час бієнале. Це центральний елемент українського виставкового павільйону, а Леонід — його куратор. Експозиція присвячена Будапештському меморандуму, який не захистив Україну від нападу Росії, хоча заради гарантій безпеки вона в 1994 році позбулася свого ядерного арсеналу ― третього за потужністю у світі. Скульптуру «Оригамі» вибрали не випадково. У 2019-му її встановили на місці пам’ятника радянського реактивного літака.

2

Історією і мистецтвом Леонід захопився ще школярем, у 1990-х. У Вінниці, де він народився і зростав, єдиним джерелом інформації був обласний архів. П’ятнадцятирічних підлітків туди не пускали, тож Леонід попросив вчительку з історії підробити пропуск, щоб він міг прикинутися студентом.

Згодом Марущак справді вступив до Вінницького педагогічного університету на історичний факультет. «Я з дурного пішов учитися, бо вірив, що зможу ходити в музеї і фонди. Насправді це не так. Щоб мене нарешті пустили туди, на четвертому курсі взяв тему диплома „Скарби Вінницького обласного художнього музею“, — жартує він.

Закінчивши університет, Леонід переїхав до Києва, де працював піарником у столичних компаніях. Саме тоді познайомився зі своєю дружиною Мартою.

Через декілька років, під час Революції гідності, зрозумів, що більше не може сидіти в офісі з понеділка по п’ятницю за роботою, яка не приносить задоволення. Хотів змінювати країну і займатися справою життя — досліджувати роботи українських митців. Тоді ж разом зі знайомими митцями й активістами вони створили ініціативу «ДЕ НЕ ДЕ». Її учасники вивчали колекції музеїв у селах і невеликих містах, стежили за процесом декомунізації і влаштовували культурні заходи з митцями-сучасниками.

У 2016 році «ДЕ НЕ ДЕ» запустила масштабний проєкт, щоб допомогти архаїчним музеям на сході України стати сучасними просторами із цікавою експозицією. Ідея виникла в Слов’янську. Тоді працівники місцевого музею так не хотіли співпрацювати з активістами, що аж закрилися раніше ніж мали за розкладом і не дозволили оглянути залу для майбутньої події. Так з’явилась назва ініціативи — «Музей відкрито на ремонт». Проєкт швидко розширився, у 2017 році митці почали працювати в південних регіонах, а під час пандемії — у всіх областях України. Загалом Леонід підтримував контакти приблизно з 200 музеями.

З-поміж усіх проєктів «Музей відкрито на ремонт», Леонід особливо тепло згадує музей у Новоайдарі, де команда створила експозицію українських народних костюмів регіону. Леонід передав музею власну велику колекцію парафінових весільних віночків кінця ХІХ — середини XX століття. Проєкт був такий яскравий, що привернув увагу не лише місцевих мешканців, а й російських військових, які окупували місто в березні 2022 року. У перші дні окупації вони зірвали вбрання з манекенів і замінили його на російські народні костюми, які замовили з Ермітажу.

Але головне — завдяки «ДЕ НЕ ДЕ» Леонід познайомився з Оленою Зарецькою, онучкою видатних шістдесятників Алли Горської і Віктора Зарецького. Вони зустрілись у ресторані «Вітряк», де розташована єдина вціліла мозаїка подружжя в Києві. Напередодні власник закладу закрив мозаїку гіпсокартонною стіною, на яку почепив вивіску ресторану. Леонід дізнався про це випадково — коли разом з іншими активістами «ДЕ НЕ ДЕ» перевіряв у Києві стан важливих пам’яток монументального мистецтва, як-от мозаїк, барельєфів і вітражів. Із власником вийшло домовитися — він зняв гіпсокартон і влаштував тематичну подію, на яку активісти запросили нащадків Горської і Зарецького.

Саме тоді Олена розповіла Леоніду про великий сімейний архів з ескізами, картинами й особистими записами митців. На той час про нього ще не знав жоден мистецтвознавець — Оленин батько Олексій роками приховував його. Він дозволив Леоніду оглянути лише кілька ескізів. Доступ до всіх творів Марущак отримав лише після смерті Зарецького.

«Відкриття архіву стало для мене розкопками гробниці Тутанхамона. Ці матеріали прояснили все, що я раніше міг лише припускати про творчість Горської і Зарецького», — розповідає Леонід, і руками намагається зобразити масштаб події. Найбільше його захоплює монументальне мистецтво XX століття, а Горська і Зарецький — визначні митці цього періоду.

Завдяки архіву Леонід зробив важливі для історії української культури відкриття. Наприклад, зрозумів, що абстрактний сюжет мозаїки в ресторані «Вітряк» — насправді танець дівчини з двома хлопцями, які змагаються за неї. Також він встановив нові деталі про приватне життя подружжя, як-от їхня близька дружба з художницею Марією Примаченко, відомою у світі картинами із «дивозвірами».

3

Леонід живе в Києві, на Подолі — в історичному районі Києва, що був культурним центром столиці у ХІХ та на початку XX століття. Квартира Марущака теж нагадує мистецький простір. У коридорі на підлозі стоїть велика, майже до стелі, абстрактна картина. У вітальні кожна поверхня заставлена творами: статуетками Мамаїв, іконами XVII століття, керамічними вазами і різноманітним живописом.

Одна з картин — автопортрет Алли Горської в дерев’яній рамі, яку зробив Віктор Зарецький.

Сам 39-річний Марущак здається суворим — міцної статури, з поголеною головою, довгою бородою і густими бровами, які часто насуплює, коли говорить. Насправді Леонід доброзичливий, любить жартувати і розповідати про українське мистецтво. Зокрема — про власну велику колекцію творів, яку він зібрав разом із дружиною Мартою.

У перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця мистецька квартира була порожня. Поки російські війська наступали на Київ, Марущак насамперед рятував найдорожче — вивіз на захід країни дружину і кота, перевіз родинну колекцію й архів Горської і Зарецького в надійний сховок. «Завтра може прилетіти і, бляха, в тебе предмет дослідження просто зникне. Це те, із чим я роками працював», — згадує Леонід, і починає червоніти. Це стається щоразу, коли він злиться.

На сході й півдні України російські військові окуповували міста і села. Музейники не встигли підготуватися до наступу і першочергово рятували власні родини. Усі експозиції залишилися у виставкових залах. Росіяни фурами вивозили експонати: відомі роботи передавали в російські галереї як трофеї, решту — продавали на чорному ринку. Наприклад, з Херсонського музею вкрали близько десяти тисяч експонатів, з Маріуполя — понад дві тисячі.

Найбільше Леонід тужить за експозиціями музеїв, над якими він працював під час проєкту «Музей відкрито на ремонт». Наприклад, за колекцією музею в Лисичанську, яку вдалося вивезти лише частково. Директорка Лисичанського музею Ніна Бондар була однією з перших, хто долучився до цього проєкту. За шість років співпраці вона разом з активістами доповнила колекцію музею творами сучасного мистецтва і влаштувала десятки унікальних експозицій. Він згадує виставку про художній проєкт «Хід на Схід» сучасного митця Вови Воротньова, який за місяць пішки подолав тисячі кілометрів, щоб принести шматочок вугілля із шахтарського міста Червонограда на заході України до Лисичанська — шахтарського міста на сході.

Леонід особисто привіз до музею роботи художника Михайла Алексеєнка й артефакти його родини, яку переслідував уряд Радянського Союзу.

Напередодні вторгнення в музеї змінилася директорка. Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, вона виїхала за кордон, а решта працівників не хотіли брати на себе відповідальність за евакуацію. Активісти прохали забрати хоча б те сучасне мистецтво, яке привезли до музею. «Доходило до смішного, я кричав: „Віддайте шубу бабусі Міши Алексеєнка“», — обурено розповідає Леонід.

Зрештою, музейників вдалося переконати. Навесні 2022 року Леонід спакував у ящики і вивіз близько тисячі експонатів Лисичанського музею. Решту не встиг — у липні місто окупувала Росія. «Я картав себе за всі роботи, які я передав на схід напередодні вторгнення. Але були музеї, які ще не окупували. Знаючи апетити Росії, єдине, що залишалося, ― їхати і рятувати всі ці артефакти».

4

Леонід евакуює колекції музеїв з перших днів повномасштабного вторгнення. Усі експонати він перевозить у надійні сховки, затверджені Міністерством культури. У лютому й березні він вивозив їх на маленькому родинному «мінікупері», а у квітні 2022 року отримав великий білий бус від волонтерів. Зараз цей бус стоїть на складі в Києві. У нього повністю вибито переднє скло, у кабіні пом’яті двері, в кузові діра в даху і в різні боки покручені стінки. Наприкінці 2023 року російський дрон прицільно вдарив по машині, поки Леонід пакував колекцію музею на Херсонщині.

Про пригоди на бусі Леонід згадує з гумором, хоча помітно переживає. «Одна з наших перших поїздок на ньому була на початку квітня 2022 року. Ми їхали в Торецьк, і раптом перед нами наші військові збивають російський літак. На нас летять уламки, а водійка Рита в паніці затуляє вуха і кидає руль. Машина сама несеться. Я кричу їй: «Бляха, куди ми їдемо, нам направо»», — згадує він і нервово сміється. У подорожі Леонід завжди їздить з водіями-волонтерами, бо не вміє керувати автівкою.

Одна з найскладніших евакуацій на цьому бусі була в Бахмуті. Щоб вивезти всю колекцію, довелося приїхати в місцевий музей 27 разів. Уперше Леонід приїхав туди в грудні 2022 року. Неподалік від Бахмуту йшли бої — російські військові просувалися навколо міста, намагаючись його оточити. Щодня вони обстрілювали місто авіаційними бомбами та фосфорними боєприпасами, які заборонені міжнародними конвенціями. Майже всі працівники музею евакуювалися, у місті залишилася лише завідувачка фонду. Вона боялася виходити з дому, тому закопала ключ від фондів музею в порцеляновій скриньці під ялинкою, що росла на території музею. Щоб допомогти Леоніду її знайти, вона намалювала мапу.

Коли Леонід з водійкою Ритою під’їхав до музею, з будівлі вибігли люди й заховались у дворі. Це були мародери. Довелося поїхати до відділку й повернутися з озброєними поліціянтами. Пошуки ключів видалися марними — викопавши скриньку голими руками, Леонід зрозумів, що ключ окислився і проіржавів. Зрештою до музею він потрапив через двері в підвал, що зламали мародери. Крім експонатів, у підвалі він знайшов пістолет, який ті забули під час втечі.

Працювати потрібно було швидко. Леонід спакував декілька сотень дрібних експонатів у ящики, а поліціянти допомогли їх завантажити в бус. Поки він реєстрував список вивезених творів у поліційному відділку, почався артобстріл, довелося перечекати в укритті. «Не можна просто залишати ці твори. Прилетить у музей і не залишиться нічого. Або знайдуться ті, кому ці речі потрібніше, ніж музейникам і Мінкульту — мародери завжди знайдуть час, щоб вивезти найдорожче», — так Леонід пояснює, чому він раз у раз повертався в Бахмут, попри високу небезпеку.

Останній експонат з Бахмуту Леонід забрав навесні 2023 року, коли російські війська тримали місто в облозі. Напередодні ракета влучила у військкомат неподалік, через вибух у музеї обвалилися стіни й стеля, серед уламків стояла дивом вціліла статуя. Це велика кам’яна фігура XIII—XIV століття, що нагадує лева. Вона округлої форми, близько двох метрів заввишки і важить кілька тонн. Через небезпеку Леонід приїхав не з волонтерами, а зі знайомими військовими, переодягненими в цивільний одяг. Їх розчулили історії про знищені артефакти і вони вирішили допомогти. Військових залучати небезпечно, навіть якщо вони без форми — більший ризик того, що росіяни помітять кремезних чоловіків і атакують їх дронами або артилерією.

Поки Леонід оглядав статую і думав, як перенести в бус кількатонний артефакт, зовсім поруч музею почалася перестрілка між українськими військовими і російською диверсійно-розвідувальною групою. «Мені кричать: „Льоня, треба йти. Нас вб’ють!“ А я шукаю відмовки, щоб пересидіти стрілянину в музеї і все-таки вивезти мого льову», — згадує Леонід.

У розтрощеному музеї сховатися не вийшло, довелося тікати. Зніченого Леоніда втішали військові, врешті-решт вони погодилися вивезти статую в перерві між хвилями російського наступу. Важкого лева в бус вантажили чотири міцних чоловіки, один з них зрештою зірвав спину.

«Коли я дуже злюся, я стаю сліпим і німим, і просто дію. Я без льови не міг спати. Напевно, просто не міг перекреслити років свого життя і залишити його там, знаючи апетити Росії», — пояснює Леонід. Він часто навідується до сховку, щоб упевнитися, що статуя лева ціла.

5

За чотири роки великої війни в Україні постраждали понад 1 600 пам’яток і майже 2 500 культурних просторів і будівель. Частина світової історії втрачена назавжди, наприклад, артефакти, які залишили давні греки в Приазов’ї — етнографічному південному регіоні України на березі Азовського моря. У Маріуполі згорів Художній музей імені Архипа Куїнджі, де зберігалися оригінали картин всесвітньо відомих художників, як-от Івана Айвазовського. Ще росіяни знищили в місті дві мозаїки Горської і Зарецького — «Боривітер» і «Дерево життя».

За даними Міністерства культури, Росія вкрала з окупованих територій понад 1 700 000 артефактів, приблизно 2 300 з них вдалося ідентифікувати в колекціях російських музеїв і галерей. Українська прокуратура називає це наймасштабнішим пограбуванням мистецтва з часів Другої світової війни, коли нацисти також грабували музеї. Частину українських творів мародери намагаються продати на чорному ринку. Завдяки співпраці з міжнародними партнерами Україна поступово повертає викрадені артефакти. Наприклад, нідерландський Інтерпол помітив на чорному ринку декілька сотень робіт маріупольського медальєра Юхима Харабета.

З Нідерландів вдалося повернути Скіфське золото — колекцію з 565 стародавніх артефактів VII–III століття до н.е., які знайшли в скіфських курганах на території України. Ця колекція зберігалася в Криму, а на початку 2014 року її відправили на виставку до Амстердаму. Невдовзі Росія анексувала Крим, і коли закінчилася виставка, нідерландські музейники не знали, чи відправити артефакти на підконтрольні Україні території, чи повернути їх музейникам у Криму, яких підтримувала Росія. Зрештою, суд Амстердаму став на бік України й у 2023 році скарби повернулися до Києва.

Частина врятованих від росіян і мародерів творів експонується в музеях по всьому світу. Картини видатних художниць-самоучок Марії Примаченко і Катерини Білокур зберігаються у швейцарському open art museum, а картини Казимира Малевича, Олександри Екстер, Соні Делоне та інших провідних українських модерністів подорожували музеями Європи.

У 2026 році Україна бере участь у Венеційському бієнале — світовому форумі, де митці представляють свої роботи і можуть висловитися про події у світі. Українською виставкою «Гарантії безпеки» керує Леонід, мистецтвознавиця Ксенія Малих і міністерка культури Тетяна Бережна. Остання каже, що люди починають байдужіти до нашої війни. «Тож щоб вона не стала для них звичайною частиною реальності, ми маємо користуватися кожною можливістю донести правду», — вважає Бережна.

6

За чотири роки повномасштабної війни Леонід вивіз понад два мільйони експонатів із шести прифронтових областей України. Серед них кам’яні статуї, великі полотна Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі й Тетяни Яблонської, масивні особисті речі митців. А також і дрібні експонати ― наприклад, документи, кераміка, картини на невеликих полотнах і аркушах паперу.

Багато музеїв, чиї експозиції раніше встиг евакуювати Леонід, постраждали від обстрілів. У Херсонського краєзнавчого музею пробитий дах, пошкоджені стіни й вибиті вікна. У жовтні 2025 року третина будівлі обвалилася після чергового артилерійського обстрілу. Це могло знищити тисячі артефактів і половецькі баби — кам’яні статуї IX—XIII століття, які зберігалися у музейному дворі.

Більшість витрат на подорожі Леоніда, зокрема евакуацію «Оригамі», покриває його дружина Марта, яка з 2022-го самотужки забезпечує родину. Вона працює в менеджменті — реформує приватні компанії й державні органи, наприклад митницю. Також вона шукає спонсорів для українського павільйону на Венеційському бієнале. «Одного ранку я прокинулася, а я вже залучена у всі його проєкти», — говорить Марта і посміхається. Одне про одного подружжя Марущаків говорить лагідно і з теплотою в голосі.

У 2026 році Леонід працюватиме на околицях Дніпропетровської області, де намагаються закріпитися російські військові.

«Зараз стало складніше. Я розчарований інертністю музеїв і держави: всі залучені, а процес евакуації майже не рухається. Ще є дуже багато речей, які треба врятувати. Треба продовжувати, я не втомлюся це робити», — каже Леонід.

Один з важливих проєктів — порятунок з Павлограду половецьких баб і вітражу на космічну тематику художника-монументаліста Івана-Валентина Задорожнього. Він уже частково пошкоджений вибуховою хвилею після російського обстрілу, а його нижню частину вкрали мародери.

«З поїздками Льоні довелося змиритися, бо не можна тримати людину в неволі, — пояснює Марта. — Звісно, я дуже переживаю, але повністю його підтримую. Коли людина так сильно горить справою, треба, щоб її душа була в спокої».