Галина Соловей навчалась у Південній Кореї, реформувала освіту в Україні, викладала в Києві, Амстердамі та Мадриді. Ось як їй це вдалось

Про початок кар’єри

Я народилася і виросла на Київщині і завжди мріяла викладати. У 1997 році з другої спроби вступила до Києво-Могилянської академії. Перші роки ми вивчали різні дисципліни — від економіки й права до політології та філософії — і лише потім обирали спеціалізацію. Найсильнішою була кафедра філософії. Там я зрозуміла, що знайшла своє місце.

Отримавши магістерський ступінь з історії філософії, у 2003 році я почала працювати в пресслужбі Міністерства соціальної політики України. Писала виступи міністра, працювала з журналістами, організовувала пресконференції. Тоді ж вийшла заміж і народила першу доньку Марію. У 2006 році захистила кандидатську дисертацію про ідею справедливості як основу соціальної держави, а після народження другої доньки Олександри перейшла в Інститут філософії.

Згодом мій чоловік став дипломатом, і ми на п’ять років переїхали до Мексики. Там я зосередилась на родині й народила третю доньку Анастасію. Ми багато подорожували, я відвідувала музеї та археологічні пам’ятки, вивчала історію і практикувала іспанську мову. Цей період став для мене одним із найцінніших — він навчив вчасно переосмислювати пріоритети.

Про кар’єру в Міністерстві освіти

Коли дипломатичне відрядження чоловіка завершилося, ми повернулися до України. Завдяки зв’язкам із Києво-Могилянською академією я очолила відділ міжнародних договорів у Міністерстві освіти і науки та долучилася до реформ освітньої системи.

Після Революції гідності в міністерстві відчувалася реальна готовність до змін. Ми переглядали міжнародні угоди, багато з яких залишилися ще з радянських часів, і вибудовували нову систему співпраці. Тоді освіта все ще працювала за інерцією: діяли старі домовленості про безкоштовне навчання для іноземців, але не було розуміння, як використовувати це як інструмент освітньої дипломатії.

Я добре розуміла: іноземний студент, що кілька років живе й навчається в Україні, — це майбутній амбасадор країни. Важливим було й мовне питання. Раніше багато іноземців навчалися російською, а ми почали це змінювати. Ідея була в тому, щоб вони навчалися разом з українськими студентами, в єдиному середовищі, з українською та англійською мовами.

Ми також запровадили вимогу для викладачів володіти англійською щонайменше на рівні B2. Для європейської інтеграції це було нормою, але для частини системи — викликом. Без мов і міжнародної взаємодії навіть сильний науковець залишається поза глобальним освітнім контекстом.

У цей період робота повністю мене поглинула. Я поверталася додому пізно і майже не бачила сім’ю. У якийсь момент зрозуміла: так не може тривати довго. Великі зміни завжди мають свою ціну, але я не була готова втратити родину заради роботи.

Про навчання в Південній Кореї

Працюючи в Міносвіти, я регулярно отримувала запрошення на міжнародні програми. Пам’ятаю вечір, коли прийшла до чоловіка з трьома варіантами: дворічна програма в Пекіні, півтора року в Токіо або дев’ять місяців у Седжонзі. Він порадив обрати Корею. Можливо, тому що це був найшвидший варіант. Я поїхала, залишивши на нього трьох дітей. Їм було 4, 9 і 11 років. Для нас це був непростий, але сміливий крок.

Так я безкоштовно вступила до Korean Development Institute School of Public Policy and Management (KDI School) — одного з провідних закладів Азії у сфері державної політики. Його створили як центр підготовки управлінців і реформаторів, що стояли за трансформацією Південної Кореї. Я жила в гуртожитку поруч із навчальними корпусами. Кампус був у Седжонзі — новому адміністративному центрі, куди держава поступово перенесла ключові інституції з перенаселеного Сеулу. Це місто з нуля, раціональне і сучасне — втілення корейського стратегічного мислення.

Середовище було міжнародним: люди з десятків країн, різні культури й досвіди. Я свідомо виходила за межі звичного кола і спілкувалася з тими, з ким інакше навряд чи перетнулася б.

Моя спеціалізація — політика міжнародного розвитку. Ми вивчали, як держави зростають економічно, виходять із криз і чому одні реформи працюють, а інші — ні.

Саме в Кореї я побачила, як стратегія, дисципліна і довгострокове мислення можуть змінити країну. Після війни 1953 року Південна Корея була зруйнованою і бідною. Сьогодні — одна з провідних економік світу. Це результат послідовної політики: інвестицій в освіту, розвиток індустрії, експорт і сильні інституції.

Україні є чого повчитися, якщо наше мислення вийде за межі одного політичного циклу.

Про повернення в Україну та викладання

Після навчання в Кореї я повернулася до України й прийшла до Києво-Могилянської академії без гарантованої посади. Перший рік був випробуванням на витривалість: я працювала без оплати, готуючи студентів нового напряму міжнародних відносин до всеукраїнських змагань Дипломатичної академії МЗС України.

Вже у 2019 році з’явилася можливість створити окрему кафедру. Я почала викладати, а з 2020-го отримала повну ставку. Читала курси англійською і українською — від переговорів і медіації до міжнародних організацій і глобального управління. Згодом ми вибудували цілу лінійку курсів з аналізу конфліктів — від бакалаврських до магістерських.

Одним із моїх улюблених був курс із якісних методів дослідження. Про те, як працювати з реальністю без спрощень, збирати дані і робити обґрунтовані висновки. У пострадянському контексті це особливо важливо, адже довгий час науку підміняла ідеологія.

Тоді ж мого чоловіка призначили дипломатом у Мінську. Я залишилася в Києві з трьома дітьми і фактично жила в режимі монобатьківства, поєднуючи інтенсивну роботу з повною відповідальністю за родину.

Про вимушену еміграцію

Двадцять четвертого лютого 2022 року я прокинулася від вибухів. Дітей не будила, але одразу зрозуміла — почалася війна. Вранці бачила, як сусіди, які ще у 2014 році переїхали з Донеччини, вже о п’ятій ранку виїжджали з валізами. Тоді стало ясно: це надовго.

Перші дні я залишалася в Києві. Заняття скасували, але ми зі студентами тримали зв’язок онлайн. Була думка їхати до чоловіка в Мінськ, але ця опція одразу відпала, адже Білорусь підтримала Росію. За кілька днів я вирішила їхати до Львова. Дорога була виснажливою — ми їхали в тамбурі.

У цей час мені написав знайомий із Нідерландів, з яким ми разом навчалися в Кореї. Його родина запропонувала нам із дітьми пожити в них у Лелістаді три місяці. Ми погодилися. Перші слова, які я від них почула: «Не розкисай. Зберися і шукай роботу». Це могло звучати жорстко, але вони дали нам безпеку і водночас повернули мене до дії.

Я описала свою ситуацію на платформі Scholars at Risk, яка тоді допомагала українським викладачам знаходити тимчасову роботу за кордоном. Спочатку подалася на позицію асистента, але згодом зі мною зв’язалася представниця Міністерства освіти і сказала, що спробує знайти для мене викладацьку позицію в Амстердамі.

Вже наступного дня мені написала деканка факультету політичних студій Університету Амстердаму Марліз Гласіус і запросила на співбесіду. Мене взяли викладати курс з аналізу конфліктів: викладачка захворіла на COVID-19 і терміново шукали заміну. Я отримала тримісячний контракт запрошеної професорки.

Окрім викладання, я керувала дипломними проєктами 16 студентів. Ми зустрічалися двічі на тиждень і детально розбирали їхні роботи. Формат був інтенсивний. Зарплата — близько €2 700 на місяць, але жити ми продовжували в хостів.

Мене особливо вразила академічна культура Нідерландів. У великих аудиторіях відкрито говорили про ідентичність, дискримінацію, безпеку. Студенти ділилися власним досвідом без страху і самоцензури. Для мене це стало важливим відкриттям: побачити, як по-різному може виглядати свобода в академічному середовищі.

Про різницю викладацьких підходів

В університетах ЄС між викладачем і студентом майже відсутня дистанція, на відміну від українських вишів. Йдеться не про брак поваги з боку студентів, а про іншу культуру спілкування: звертання на «ти», відкритість і відсутність страху висловлюватися. Викладач тут не вивищується над студентами, а радше ділиться знаннями й допомагає заповнити прогалини. Чотири роки роботи в європейській системі освіти помітно мене змінили. Сьогодні я легко пишу відгуки на студентські роботи, звертаючи увагу не лише на недоліки, а й на сильні сторони.

Про переїзд до Іспанії

Після трьох місяців у Нідерландах мого чоловіка перевели з Мінська до Мадриду, де винайняли йому службову квартиру. Ми з доньками також переїхали. Я одразу почала шукати роботу і швидко отримала позицию в Universidad Carlos III de Madrid. Це була частина європейської програми підтримки, що передбачала близько 60 викладацьких позицій по всій Іспанії, з них 16 — саме в цьому університеті. Я отримала контракт із зарплатою €35 000 на рік.

У Мадриді я викладала англійською мовою те, що було потрібно університету в конкретний момент: проводила багато семінарів. Перший рік був складним. Я звикла до більш індивідуального академічного формату — як у Києво-Могилянській академії чи в University of Amsterdam, де є простір для глибокої роботи зі студентами. У цьому виші були потоки понад сто студентів, багато паралельних груп і повторювані семінари. Я швидко зрозуміла, що це не той формат, у якому хочу залишатися довгостроково.

Паралельно я зменшила навантаження в Києво-Могилянській академії, але не пішла повністю. Я відчуваю приналежність до цього вишу і планую викладати там, доки існуватиме дистанційний формат навчання або можливість наукового керівництва.

Про кар’єру в Universidad Pontificia Comillas

Рік «подарованого ЄС» контракту для українських викладачів в університетах ЄС завершився, і я вирішила пройти співбесіду до одного з найпрестижніших приватних католицьких університетів Мадриду — Universidad Pontificia Comillas. Туди я подавалася не як українська біженка, а як викладачка, що претендує на вакантну посаду на конкурсній основі. Мене взяли, запропонувавши тимчасовий річний контракт.

Я почала викладати англомовний курс Principles and Policies of International Security і поступово вибудувала його як цілісну систему: від завершення Другої світової війни до сучасних глобальних трансформацій, включно зі стратегічною автономією Європейського Союзу та його складними відносинами зі США.

Наприкінці 2024 року мені запропонували постійну позицію викладача. Спочатку з тим самим навантаженням, а згодом його збільшили. Наразі я викладаю International Security, Comparative Cultural Analysis for International Relations та Contemporary International Issues from the Perspective of Spain. Моя зарплата становить близько €1 500 на місяць.

Курс Principles and Policies of International Security я починаю з протистояння США та Китаю і його безпекових наслідків. Далі переходимо до міждержавних конфліктів — зокрема аналізуємо російську агресію проти України та різні кейси кризових втручань. Окремий блок присвячений сепаратизму, зокрема Каталонії.

Я свідомо працюю з темами, які викликають напругу, — складних процесів не потрібно уникати, їх треба розбирати. Ми також говоримо про гібридні загрози: кібератаки, інформаційні операції, роль Росії. Завершуємо курс міжнародними домовленостями, наприклад ядерною угодою з Іраном.

Одна з моїх улюблених тем — колективна ідентичність через пам’ятки й символи. Я ділюся своїм досвідом, а студенти — своїм: від демонтажу пам’ятників до переосмислення історичних місць у різних країнах.

Ми говоримо про пам’ять, символи і те, що є важливим, але суперечливим у різних суспільствах. Інтернаціональна аудиторія створює простір, де можна чути й розуміти одне одного без ворожості.

Я бачу, як такі дискусії формують у студентів навички діалогу і прийняття інакшості. Власний досвід життя в Україні теж допомагає у викладанні: у Європі дедалі більше усвідомлюють російську загрозу і зміщують фокус на її аналіз.

У Universidad Pontificia Comillas я не відчувала бар’єрів як іноземна викладачка. Тут сильна культура різноманіття: на кафедрі міжнародних відносин працює близько 50 викладачів, і приблизно половина з них є іноземцями. Мої найближчі колеги з Португалії, Румунії, США та Бразилії.

Про різницю між студентством України та ЄС 

Європейські студенти загалом більш розслаблені й орієнтовані на комфорт, а в питаннях безпеки часто залишаються дещо наївними. Донедавна багато хто з них був переконаний, що війни й насильство залишились в минулому.

Часто половину курсів із безпекових студій становлять теорії міжнародної безпеки, а іншу половину — аналіз конфліктів в Африці чи Азії. Я ж намагаюся вибудовувати навчання інакше — через осмислення власного досвіду і тих загроз, які відбуваються не «десь» і не «колись», а «тут і зараз».

У цьому сенсі українські студенти значно більш зрілі й позбавлені ілюзій. Вони краще розуміють, що таке відповідальність за безпеку держави. І, якщо чесно, мені від цього боляче, адже вони дуже рано подорослішали.