«Я звикла боротися». Киянка Світлана Стоян побудувала кар’єру в економіці, залишила її заради професії викладача, а тепер — читає лекції у французькому виші. Історія

1

Світлана Стоян — корінна киянка. Її юність припала на 90-ті, коли країна болісно переходила від планової економіки до ринкової. Навколо були кримінал, гіперінфляція та бартер замість зарплати. Люди намагалися вижити, а у Світлани з’явилася несвоєчасна мрія — викладати.

Спершу Світлана закінчила Державний податковий університет і працювала за фахом — старшою інспекторкою відділу аудиту в податковій, потім бухгалтеркою в комерційному секторі. В цей час помер батько, тож їй довелося забезпечувати літню матір. Але бажання викладати не зникло. Світлана вирішила вступити на заочне відділення філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка.

«Я взяла тиждень відпустки своїм коштом, щоб підготуватися до іспиту — якщо його скласти на відмінно, інші можна було не складати, — згадує Світлана. — У 1994 році ввели українську мову, а в школі її викладали погано. До нас приїхала сестра з двома малими дітьми — в Азербайджані почалася війна. У трикімнатній квартирі жили всі разом: мама, сестра з дітьми, я з 93-річною бабусею, прикутою до ліжка. Готувалася до іспиту вночі, вдень шукала інші місця для підготовки. Коли почула „відмінно“, не могла повірити».

На останньому курсі Світлана народила доньку Маргариту. Диплом жінка захищала з тримісячною дитиною на руках. Вона навіть не взяла декретну відпустку і майже одразу вступила в аспірантуру. Матері зробили операцію на кульшовому суглобі, Світлана з чоловіком переїхали до неї: «Я сама годувала і доглядала дитину. Чоловік теж допомагав, але грошей не вистачало. Памперси були дорогі, тому ми вирізали сухі частини старих і робили нові. За рік я почала працювати головним бухгалтером кілька днів на тиждень. Вечорами писала дисертацію. Через недосип інколи здавалося, що у мене починаються галюцинації: я чула звук, якого не було. Та у 2002 році я захистила кандидатську і трохи видихнула».

Викладати Світлана почала в 31 рік — психологію в Національному університеті харчових технологій. Викладачі тоді отримували зарплату менше ніж 80 доларів. Доводилося і далі працювати за сумісництвом в економічній сфері. Додалися й нові проблеми — жінка розлучилася з чоловіком, треба було самотужки забезпечувати родину.

Новий чоловік був художником. Він підтримав рішення Світлани залишити економіку. З заробітками було важко, доводилося одночасно викладати в декількох вишах.

«Я пригадую той час і не розумію, як впоралася, — зізнається Світлана. — Я викладала, писала докторську дисертацію, працювала редакторкою кафедрального журналу „Українські культурологічні студії“, піклувалася про 14-річну доньку та почала організовувати виставки в провідних українських музеях. Багато років поспіль я мала на рік по 3 дні вихідних».

Вже у 2015 році Світлана захистила докторську дисертацію про символізм у європейському мистецтві в університеті Шевченка. Там і залишилася працювати доценткою кафедри етики, естетики та культурології. Викладала курси історії образотворчого мистецтва, естетику, інформаційні та медіатехнології в культурі. Прагнула почути кожного студента і намагалася давати цікаві індивідуальні завдання. Колеги були для неї другою родиною, але бюрократія й примхи заможних студентів дратували.

Як і перший шлюб, другий також розпався через десять років. В 45 років Світлана вийшла заміж втретє. Олег працював у французькій компанії, яка шила одяг на українських фабриках. Він вільно володів французькою і нерідко бував у відрядженнях у Франції. Світлана зізнається, що з ним вона стала по-справжньому щасливою.

«Мій третій шлюб побудований на коханні, яке поєднується зі спільними інтересами та повагою до праці один одного».

2

24 лютого 2022 Світлана була в Києві. О п’ятій ранку прокинулася від звуків вибухів та сирени повітряної тривоги. Поїхала в Гостомель і забрала звідти свою 23-річну доньку. Вже наступного дня в селищі почалися запеклі бої. А за п’ять днів, коли російські війська наблизилися до Києва, сім’я вирішила поїхати до Львова, де мала житло.

«Я назавжди запам’ятаю, як ми залишали Київ. Водій першої машини вирішив виїхати на зустрічну смугу Житомирської траси, щоб заправитися — це була єдина АЗС із бензином. Я мусила їхати за ним, бо довелося рухатися один за одним. Назустріч прямували колони військової техніки, і в будь-який момент могло статися лобове зіткнення. Я видихнула лише на заправці».

У Львові родина жила кілька місяців. У квітні 2022 року університет відновив лекції онлайн. Вони стали своєрідною психотерапією і для Світлани, і для студентів.

Згодом жінка повернулася до Києва. Та після чергових обстрілів восени 2022 року Світлана вперше задумалася про виїзд. Будинок, де мешкала родина біля Покровського монастиря та заводу Артема, не мав укриттів. Під час атак вони залишалися вдома, покладаючись на долю.

В листопаді того ж року подружжя виїхало у Францію. Там в Олега була робота. Донька поїхала в Канаду, де живе подруга Світлани — хотіла спробувати пожити в англомовній країні. Світлана та Олег змінили 5 квартир, навіть не розпаковуючи валіз. Соціальне житло не шукали принципово — чоловік працював, і подружжя вважало це неетичним.

У Франції іноземцям важко знайти житло в оренду. Крім того, більшість квартир здаються порожніми. Після численних спроб Світлана з чоловіком все ж таки винайняли постійне житло. Місцеві подарували їм необхідні меблі та речі. Побутову техніку та посуд купили самотужки.

«Мені завжди подобалася Франція, — зізнається Світлана. — Люди на Півночі дуже чуйні та співчутливі. Але щоб швидко адаптуватися та не почуватися в ізоляції, було важливо вивчити мову. Англійську тут майже ніхто не розуміє».

Світлана записалася на мовні курси. Іноземцям, які вивчають французьку, уряд виплачує 720 євро на місяць, ці гроші були не зайві. Світлана згадує, що у групі були люди з різним рівнем знань. Викладачка Фабіан працювала з кожним учнем по черзі. Саме тому доводилось багато займатися самостійно вдома. Світлана писала конспекти, слухала лекції на YouTube, зверталась по допомогу до чоловіка. Вже за сім місяців жінка могла вільно спілкуватися французькою на побутові теми.

Закінчивши мовну школу, Світлана вирішила вчитися далі. Вона обрала курси GRETA Grand Littoral, які допомагають іноземцям та французам шукати роботу. Щоб потрапити на них, жінка мала пояснити чим вона може бути корисна Франції. Світлана запропонувала два варіанти: працювати викладачкою або кураторкою в галузі мистецтва.

Конкурс охоплював дві співбесіди, де треба було презентувати проєкт французькою. Було 48 претендентів на 18 місць. У фінал пройшли Світлана і ще 2 українки.

«Мені сказали, що з моїм рівнем освіти (BAC+8) мене не навчатимуть, але допоможуть з мовою і пошуком роботи. Мені потрібно було знайти три інституції, які б запропонували у них стажуватися», — згадує Світлана.

Стоян надіслала резюме, мотиваційні листи, пройшла співбесіди. Її запросили до двох вищих мистецьких шкіл у французьких містечках Дюнкерку і Рубе, а також до музею Sandelin в Сант-Омері. У школах Світлана читала лекції англійською для студентів, а у музеї в межах стажування провела екскурсії для українських біженців. Рік Світлана продовжувала паралельно працювати онлайн в КНУ Шевченка. Поєднувати все було важко, але фінансово необхідно. Потім Стоян дізналася про вакансію викладача англомовного курсу в вищий школі MBway Lille. Школа підтримує зв’язки з 450 французькими компаніями й у такий спосіб допомагає студентам стажуватися та знаходити роботу. MBway Lille організовує відомі у Франції бізнес-заходи, як-то: Business Game, Pitch Challenge та Start-Up Challenge.

«Я пройшла співбесіду, запропонувала свій курс і отримала роботу. Спершу підписала контракт на 4 місяці, потім — безстроковий. Мого диплома доктора наук, виданого КНУ Шевченко, було достатньо. Та про всяк випадок я зробила його евалюацію у Франції.».

3

Першого квітня 2024 року Світлана Стоян прокинулася о сьомій ранку і більше не змогла заснути. Вона мала читати свою першу лекцію у французькому виші. Подія, до якої жінка йшла два роки.

Світлана приїхала у кампус за дві години до початку. Дорогою з Азбрука до Лілля у міжміському потязі перечитувала роздруківки англійською та французькою. На місці її зустріла колега Марго і представила студентам. Під час знайомства напруга спала. Лекція про маніпуляції через візуальні образи спричинила жваву дискусію, а підготовлені нотатки так і залишилися не розгорнутими.

«Приїхавши додому, я просто відключилася. Так мозок перетравлював новий досвід», — згадує Світлана.

Європейські виші і насамперед звертають увагу на розроблення авторських унікальних курсів. Вони повинні орієнтуватися на новітні тенденції в галузі з огляду на глобальні зміни в технологіях, культурі та економіці. За словами Стоян, викладача беруть тоді, коли він «продав» університету свій курс, запевнив у його користі.

Спеціально для вишу Світлана розробила новий курс «Візуальний образ, маркетинг та маніпуляція свідомістю». В ньому вона поєднала свою пристрасть до мистецтва з психологією та бізнесом. Курс показує, як працює візуальний образ у рекламі та маркетингу. Пояснюються психологічні процеси, що стоять за цим. На співбесіді Світлани його визнали таким, що має міжнародне значення, адже допомагатиме отримувати досвід, який буде корисним у глобальній економіці. «Візуальними образами маніпулюють, і сучасна людина повинна знати, як захиститися», — переконана Світлана.

Світлана була вражена системою освіти Франції. В українських університетах багато неефективних речей, каже жінка. Наприклад, викладачі змушені заповнювати багато паперів — від планів лекцій до звітів про виконані програми. Викладач повинен ходити на регулярні збори кафедри, які іноді стосуються лише адміністративних аспектів і не впливають на навчальний процес. Більшість курсів спрямовані на теоретичні знання і не забезпечують практичного досвіду. Часто студентам пропонують просто завчати факти, замість того, аби розвивати критичне мислення чи навички. Також майже у всіх українських вишах є проблеми з технікою. Немає проєкторів, інтерактивних дошок, комп‘ютерів, спеціалізованого обладнання (лабораторій, принтерів 3D, обладнання для аналізу даних) або є в дуже обмеженій кількості. Саме тому існує розрив у якості освіти між українськими та європейськими університетами. Є відмінності й у викладанні.

«Неможливо уявити, що викладач у французькому виші просто стоїть і читає з папірця, як у багатьох українських університетах, — каже Світлана. — У такому разі ніхто не слухатиме його. Матеріал має бути цікавий, змістовний і практичний для студентів. Тут не просять писати програми на 5 років наперед, адже світ постійно змінюється. Не потрібно заповнювати безглузді папірці. Кожну лекцію ми маємо супроводжувати візуальними матеріалами та конкретними прикладами».

Французькі колеги попередили Світлану, що студенти, які не знають англійську, розмовлятимуть та відвертатимуться на лекціях. Вони запропонували знімати бали та регулярно проводити виховні бесіди. Світлана вирішила будувати стосунки з групами на основі поваги, а не покарань. Пропонувала студентам цікаві практичні завдання, у яких би розкривалася їхня індивідуальність. За рік жінка не мала жодного конфлікту зі студентами, а після курсу на останній лекції її проводжали оплесками.

Світлана каже, що і зараз підтримує зв’язок з українськими колегами та студентами, але більше не викладає онлайн в КНУ імені Шевченка. Керівництво поставило умову: повернутися чи звільнитися. На думку Стоян, такий тиск був недалекоглядним, вона звільнилася і не шкодує.

«У своєму житті я звикла боротися, — каже Світлана. — Чим важче ставало, тим більше я докладала зусиль. Відчай траплявся рідко — частіше втома і питання, чому знову доводиться проходити через випробування, яких і так було так багато? Я обожнюю вчитися, але часом єдине, чого я хотіла б, — відпочити. В такі хвилини я нагадую собі, що в Україні залишилися ті, кому ще важче. І звичка фокусуватися на позитиві допомагала не зламатися. А позитиву й справді було багато. Передусім — щира підтримка людей».