Як інвестувати в соціальні зміни та український голос за кордоном? Христина Бойко про Фундацію ЗМІN — тези подкасту «Мені тільки спитать»

Моя діяльність — радше про філантропію та суспільні зміни, ніж про класичну благодійність. Ще до університету я працювала у львівському мистецькому центрі «Дзиґа», згодом — у міській раді. Професійний шлях у цій сфері почався в Центрі міської історії: саме там я зрозуміла, як працюють філантропія та громадський сектор. Фундацію ЗМІN я очолюю від моменту її заснування у 2021 році — це не була готова посада. Ми не створювали організацію поспіхом: перед запуском довго досліджували, як працює благодійність в Україні та світі. Наші засновники — непублічні українці, які живуть за кордоном, але щиро вболівають за інтенсивні та якісні суспільні зміни в Україні. Такі інвестиції впливають протягом десятиліть, і для нас принципово, що цей вплив можна виміряти.

Щодо благодійності є багато пересторог. Існує стереотип, що люди з грошима йдуть в благодійність, аби «відбілити» репутацію, і він має підґрунтя — приклади не завжди позитивні. До 2022 року в Україні тема філантропії сприймалась із недовірою і зазнавала стигматизації. Ставлення до благодійності й волонтерства змінювалося у 2004, 2014 та 2022 роках, але у обережності українців є глибокі причини. Через історичні обставини в нас не сформувалася традиція філантропії та не було приватних благодійних організацій із довгою історією. Тож сьогодні ми перебуваємо на етапі становлення, де упередження й стереотипи є природними.

Фундація прагне, щоб гроші не були просто транзитом, а працювали на здорові суспільні процеси. Приватне фінансування дає змогу зосередитися на змінах, а не постійному фандрейзингу. Із організаціями, в які інвестуємо, ми будуємо горизонтальні партнерства, де зміни з’являються від взаємодії та спільних зусиль.

Ми фокусуємося не на галузях, а на дієвцях. Інвестуємо в команди, а не в теми чи проєкти. У 2021 році ми надали невеликі гранти 14 організаціям, спробували будувати стосунки з ними. Ці організації були з різних галузей: соціальна сфера, освіта, медіа. Спершу були розмови й теплі знайомства, а формальна співпраця розпочалась пізніше.

Ми називаємо організації, які підтримуємо, не «реципієнтами», «грантоотримувачами» чи «бенефіціарами», а сталими партнерами. Зараз у екосистемі Фундації майже 150 партнерів, і наші двері привідчинені для нових ініціатив. Це не означає, що ми надаємо їм щорічне фінансування. Це більше про спільний напрямок росту та довіру. Минулоріч у портфелі були 84 партнери і до 100 проєктів. Ідеально, коли завдяки співпраці змінюється ставлення, що донор — це просто джерело коштів. Нам важливо, що людина прагне гуртуватися, а не бачить лише свою тему й каже, що вона в ній є найкращою.

Потужні інвестиції не завжди приносять хороший результат — інколи можуть нашкодити: без урахування контексту благий намір може дати суспільний відкат. Є поняття «ефективний альтруїзм»: для того, щоб творити добро потрібні аналіз та виважені дії, бо в усього є наслідки. Варто професіоналізувати підхід до благодійності, він має бути більш критичний: це не про «робити тихо», чи «добре, що робиш хоч щось».

Благодійність — це не про вечірню роботу після основної роботи. У Фундації ЗМІN ми прагнемо показати, що творити добро потрібно осмислено й ефективно, бо це про відповідальність великого впливу на суспільство. Донедавна в Україні благодійність вважали чимось додатковим, це не розглядали як професію чи роботу в офіційній організації. Тепер є сотні різних професійних благодійних фондів.

В Україні досі немає профільної освіти для роботи в неприбутковому секторі. Лише окремі курси з управління організаціями. А самих добрих намірів недостатньо: потрібні управлінські навички, розуміння законодавства й постійне навчання. Важливо також аналізувати процеси в українському суспільстві та світі, щоб розуміти головні виклики й наявні рішення. Тому зараз я вивчаю системне мислення для управлінців у Києво-Могилянській бізнес-школі.

Якщо виникнуть програми бізнес-шкіл про сучасну ефективну філантропію, ми долучимося. Я закликаю іти в це поле, сміливо шукати собі подібних, питати, як їм вдалося і які граблі були.

У нас не було взірця у філантропії. Наприклад, в США законодавство, що стосується цієї сфери, вибудоване зовсім по-іншому, і нелогічно витягувати звідти елементи філантропії та підставляти їх в українські реалії. Але у них можна позичити всеохопну культуру благодійності, де волонтерство — це норма, яка не потребує відзнак. Ми йшли від протилежного — від того, що нам бракує. У нашому законодавстві немає форми приватного фонду чи стратегічної філантропії. Тому юридично ми — благодійна організація, хоча насправді відхрещуємося від цього поняття. Бо ми про раціональність, ефективність, а благодійність не завжди про це. Традиційна благодійність також потрібна, «гасіння пожеж» теж необхідне. Проте хтось має думати не лише про тут і зараз, а й про далекоглядну перспективу.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми переключились на оборонний сектор, але вже за місяць повернулися до власного підходу. Адже можна закупити розгрузки для військових у ЄС, витрачаючи час на логістику та валютні операції. А можна прийти до текстильного виробництва в містечку Сокаль та запропонувати відшивати їх, і так стимулювати українську економіку. Тоді був великий запит на купівлю безпілотників, але ними треба ефективно управляти. Тому ми почали співпрацю з військовою школою «Боривітер», «Аеророзвідкою» та центром підготовки операторів БПЛА «Крук», а нині підтримуємо оборонний сектор через інвестиції в R&D та освіту.

Немає процесів у суспільстві, які можна відкласти до етапу відбудови після війни. Тому в 2022 році ми запустили програму захисту культурної спадщини. Для нас було важливо підтримати освіту, науку й культуру — те, без чого країні просто не буде що відбудовувати. Ми створили грантову програму для організацій громадянського суспільства, щоб показати: вони не забуті, і не все зводиться до пожертв лише на військо.

Я адептка того, що тип управління в благодійності не надто відрізняється від комерційного сектору. Підходи ті самі, але ринок ще не сформований і зарплатні вилки інші. Для нас важливо вміти бачити себе збоку й не залюблюватися власною діяльністю: ми теж робимо помилки й можемо чесно сказати партнерській організації, що не знаємо, яке рішення правильне. Водночас, центром усіх рішень залишається людина та її гідність. Бо якщо навіть у найефективніших рішеннях забувається людина — це вже не про філантропію.

В Україні поки немає сталого соціального інвестування. Через складну історію ХХ століття та режим Радянського Союзу у нас була обірвана традиція меценатства й філантропії. Вона фактично завершилася на епосі Шептицьких, Ханенків і Семиренків. Ми романтизуємо ці часи, ставимо пам’ятники цим людям. Вони справді робили неймовірні речі, але важливо пам’ятати: це були представники потужних фінансових структур свого часу. Про це варто говорити, адже ми часто боїмося говорити про гроші.

Та кошти не мали б такої сили, якби не були в руках людей, що прагнули довгострокового впливу на українське суспільство. Згодом, коли Україна стала частиною Радянського Союзу, була перервана й родинна традиція спадковості — передавання цінностей і ресурсів. Потім настали 1990-ті — один із найскладніших економічних періодів для українців. Водночас, саме тоді з’явилися перші фонди: «Відродження» та Фонд Богдана Гаврилишина. Міжнародні організації мають вагомий вплив, але власну спільноту філантропії ми маємо вибудовувати самі.

Фундація ЗМІN співпрацює з Українським інститутом, місія якого — представляти Україну в світі. Ми допомагаємо видавати роботи до Венеційської бієнале. Також підтримали українсько-англійську книгу, в якій критики та митці із 14 країн переосмислюють деколонізацію у світлі російського вторгнення в Україну. Ця збірка есеїв «Деколонізація мистецтва» розповсюджується на міжнародних майданчиках, після неї було багато публікацій в міжнародних медіа. Також ми підтримуємо Drahoman Prize — це премія для перекладачів, які перекладають українські твори різними мовами.

Є два наукові проєкти, з якими працюємо: команда Kunsht і їхній Science at Risk — це підтримка науковців України, які постраждали від російського вторгнення, і надання їм можливості говорити про свої болі та досягнення. І провокативна виставка «Куди поділися Нобелівські лауреати» про 10 науковців і науковиць, репресованих Радянським Союзом або вбитих під час повномасштабного вторгнення. Їхній науковий спадок показаний із провокацією: у них не було шансу претендувати на премію, адже вона видається тільки прижиттєво. Портрети робив той самий автор, що створює портрети нобелівських лауреатів. Виставку експонували в Гарварді та інших університетах світу.

Робота станції Академік Вернадський — дуже тригерна тема. Це різниця між стратегічною філантропією та традиційною благодійністю: профінансувати експедицію — добре, але цього замало для системного впливу. Важливо змінити ставлення до науки, щоб вона в головах українців була не додатком, а необхідною основою. Без цього не буде R&D, інновацій і конкурентного бізнесу. Саме тому ми підтримуємо просвітницькі ініціативи, як-от експозицію Львівського природознавчого музею про станцію Вернадського. Вона показує, що станція — це важлива історія: лише 30 країн у світі мають там голос, і Україна серед них.

Один із проєктів присвячений увидненню українських митців середини XX століття, яких собі привласнила Росія. Команда Projector Publishing створила серію артбуків про низку українських митців і мисткинь — в п’ятірці перших Олександра Екстер, Михайло Бойчук, Яків Гніздовський, Анатоль Петрицький і Ніл Хасевич. І тут важливо, що цей проєкт націлений саме на українську аудиторію, бо тільки осмисливши власну складну спадщину, ми зможемо на міжнародній арені голосніше говорити про те, що це українське мистецтво. Аби зразу не перестрибувати до того, щоб показувати світові, що це наші митці і Малевич має бути підписаний як український художник. Ці книги написані простою мовою: це живий сторителінг, який показує митця як цікаву людину, не роблячи з нього скульптуру чи віддалену постать.

Важливо вести деколонізацію не лише на великих майданчиках, але також через людей. Маємо щемливу історію, коли після прочитання книги про Олександру Екстер українець, який десятки років живе у французькому містечку, добився, аби його муніципалітет на сайті змінив назву поховання Екстер — із російської мисткині на українську.

Ми не використовуємо слово «допомагаємо» чи «комусь щось даємо». Ми інвестуємо. Це про примноження. У нашому випадку цей бенефіт — соціальна зміна. Це теж капітал, і він вимірюваний. Обсяг інвестицій залежить від специфіки проєкту: є організації з дуже лаконічним запитом, де бюджет може становити до ₴100 000, а є тривалі й дорогі проєкти — як співпраця з Projector Publishing про українських митців або із військовими школами, де інвестиція може сягати понад ₴5 млн.

Ми шукаємо, де інвестиція щось змінить, а не стане звичайним транзитом коштів. Також надаємо стипендії, щоб підсилювати окремих фахівців — для нас це про віру в людей. Працюємо і з відомими інституціями, як-от Український інститут, і водночас підтримуємо індивідуальні ініціативи. Прикладом є стипендія для дослідника Дмитра Мойсеєнка, студента політехнічного університету, який прийшов до нас із проєктом про міські ліхтарі — пізнього модернізму, 1920-х років, міжвоєнного та радянського періодів. Ідея пов’язана зі зміною підходів до енергозбереження, зокрема через обстріли: дослідження старих ліхтарів дає змогу зберегти їх та імплементувати в нову систему енергозабезпечення міста.

Не завжди потрібен величезний капітал, аби вплив був колосальним. У 2023 році ми почали підтримувати Азов-Чорноморське орнітологічне товариство. На той момент була скрутна ситуація: загроза фізичного знищення і науковців, і їхньої роботи — бо це рукописні щоденники 30-річних досліджень птахів регіону. Третій рік ми надаємо стипендійну підтримку, щоб науковці цифровізували цю неймовірно цінну спадщину. Це не лише захищає її, а й дозволяє поширити на світові наукові кола. І найбільший вплив — те, що українці в цій сфері стали видимими: ці дані тепер є частиною міжнародної бази.

Це хибна картинка, що діяльність лише надихає. Робота з табличками набагато простіша, аніж чутлива робота з людьми у дуже вразливій воєнній ситуації. Тому інколи це про терпіння, щоб не розчаруватися. Команда — це величезна опора, без неї втрачається ґрунт. Нема ілюзії, що в нас ідеальна команда мрії, завжди є складні процеси. Але ці люди віддають свій талант, щоб організація та наші партнери росли.

Дійсно вагомі зміни не матимуть твого авторства. Якщо відбудеться справжня зміна після твоєї інвестиції, зробленої 15 років тому — не висітиме табличка про те, що початківцем стала така-то організація. До цього треба мати сміливість, це про зрілу позицію. У нас нема рожевих окулярів, що все прекрасно працює. Ми все вимірюємо: є метрика теорії змін, що розписує, на які галузі впливають рішення команди, котру ми підтримуємо. Для цього працюємо з даними: як і в бізнесі, без аналітики ніхто не зробить важливу інвестицію. Ми в собі зрощуємо навичку нічого не робити емоційно, це відповідальність.

Ми на 20 років запізнилися з вибудовуванням зв’язків України зі світом, і тепер, фактично, стрибаємо в останній потяг, аби мати голос на міжнародних майданчиках і адвокувати нашу суб’єктність у науці, освіті та культурі. Тому ми підтримуємо партнерів, у яких є міжнародний вплив і які транслюють голос українського суспільства назовні. Важливо показувати, що ми не лише просимо допомоги у воєнний час, а й можемо ділитися експертизою, дослідженнями та науковими розробками.