«Там, де для інших щось неможливо, українці знайдуть варіанти, як це зробити», — психологиня Лариса Дідковська. Головне з подкасту «Мені тільки спитать»

У жартах про національні особливості є не тільки міфи, але й інколи правда. Не дарма говорять про французьку романтичність і любовну лірику, німецький порядок і британський консерватизм. Що відомо про українців? Один із моїх улюблених жартів:

— Ви знаєте, що українці — на першому місці у світі за працьовитістю? — Ні. А хто на другому? — Коні!

Українці, які емігрували до Канади, стали тими, хто її розбудовував. Трудова міграція завжди вирізняла наших людей: вони вміли працювати, виживати й знаходити рішення в будь-яких умовах. І навіть у таборах Сибіру українці, вивезені туди як «куркулі», не здавалися: вони зводили хати, створювали сади й городи.

Наш комплекс меншовартості нав’язаний політикою колонізації. Це зневага до корінного населення, мови, культури. Індія теж розмовляла англійською, хоча мала свою гінді. Так трапилося і з українською мовою через Російську імперію та Радянський Союз, де усі народи нібито «рівні», але в навчальних закладах чомусь викладали російською. Молодь, що продовжувала говорити українською, почувалась неповноцінною, проживаючи меншовартість. Тому в нас є точка відліку, що ми гірші за інших.

Якщо маятник відштовхнувся з точки меншовартості, то він уже не зупиниться посередині. Спершу нас неминуче занесе в протилежний бік — у відчуття, що ми кращі за інших. І лише після цього ми зможемо повернутися до здорової рівноваги, де відчуємо: зі мною все гаразд, і з іншими теж, вони просто інші. Але оскільки нам так довго нав’язували меншу цінність України, переписували нашу історію, навіть маніпулювали назвою «Київська Русь», то для того, щоб ця гойдалка нарешті спинилася, нам справді потрібен певний період гіперцінності. Але тільки період: найважливіше, щоб ми там не залишились.

Зараз квантовий стрибок нашої нації, адже війна дуже каталізує процеси. Ми формуємо почуття національної гідності, світової репутації й цінності. Адже всі прогнози про нашу капітуляцію за три дні чи два тижні спростовані четвертим роком захисту незалежності від в рази більшого монстра. Наші східні сусіди завжди розраховують на батюшку-царя, західні — на главенство права. А ми — на себе, це наш основний ресурс.

В українців є культ дому: в хаті має бути все найкраще. Це теж компенсація меншовартості: якщо я не можу мати чогось більшого, то матиму бодай впорядковане житло. Це буде моєю перевагою над тими, в кого немає ані квітника за вікнами, ані фіранок на вікнах.

Є чотири стратегії самооцінки. І три з них — комплекс меншовартості. Перша позиція — коли я гірший за інших. Це те відчуття, яке довго намагалися закріпити в нас: коли я заздрю, хочу бути як вони, говорити російською, мати таку ж кар’єру. Друга — коли я не такий, але й інші не такі; це спосіб ненависті, коли я знецінюю себе й водночас знецінюю інших. Третя — коли я вважаю себе кращим за інших, але це не про здорову самооцінку, а про спробу прикрити псевдовеличчю внутрішню меншовартість. Саме так працює нарцистична надбудова: у наших східних сусідів усе «велике» — велика війна, великий народ, велика культура. Але ця нарцисична псевдовелич — компенсація почуття нікчемності. А якою є насправді «велика армія великої країни», що в XXI столітті нападає на сусідів, котрі не становили для неї жодної загрози, — всі вже пересвідчились.

Погано, що в нашому характері є жертовна частина, яка здатна витримувати надмірні страждання. Там, де інші давно перестали б миритися з комплексом меншовартості, ми могли витримати більше. Ця риса дозволяла нам виживати. Але коли терпіти більше неможливо, така витримка перетворюється на потужну енергію спротиву — фактично, вибухову. Це теж частина нашого менталітету: протестність і бунтарство. Багато наших рис сформувалися не завдяки обставинам, а всупереч їм — як відповідь на насильство.

Українці переважно монокультурні, це впливає на наше відчуття дому, де всі свої. Водночас у нас є регіони, що історично були мультикультурними. На Львівщині й частині Волині в мові багато полонізмів, на Буковині — румунські імена, на Закарпатті — угорські. На кордоні ти ніби додаєш до себе нові впливи та мови, але водночас ще виразніше відчуваєш себе українцем. Бо ідентичність легко розчиняється, коли вона ще не сформована, проте не втрачається, коли вже є стійкою. Тоді ти спокійно тиснеш руку будь-кому, розуміючи, що він не гірший і не кращий — просто інший. Але для цього потрібно внутрішнє примирення. І хоча Одеса, Львів, Чернівці чи Ужгород у різні часи належали до різних держав, за національною ідентичністю це українські міста.

Микола Колесса, знаний львівський композитор, за життя був громадянином шести країн. Він був українцем з легендарної родини, який прожив 103 роки. На тій самій вулиці у Львові він був громадянином Австро-Угорщини, у 1918-му жив у Західноукраїнській Народній Республіці, після Першої світової війни опинився в Речі Посполитій під польськими прапорами. У 1939 році його місто стало частиною СРСР, згодом прийшла німецька окупація — і весь Лемберг був у свастиках, а потім повернулася радянська влада. І нарешті Колесса дочекався незалежної України та провів у ній останні свої роки. Живучи на одній і тій самій вулиці, але у різних державах, він завжди тримався національної ідентичності, це була його опора. Якою б не була влада, Колесса залишався українцем, говорив українською та співав українських пісень.

Українці — миролюбні люди. У нас немає історії імпертсва, загарбницьких воїн. Саме тому ми так дивуємо світ своєю боротьбою з Росією, бо ми у різних вагових категоріях. Через це ми й просимо про допомогу. Росіяни не врахували те, що ми вміємо єднатись і боронитись. І що в нас є анархістські риси, що не дають нам стати диктатурою. З іншого боку — у нас ще немає верховенства права, до якого ми маємо прийти. Для цього потрібен час, зусилля, орієнтири. Ми йдемо проти вітру, але йдемо.

Українські жінки виявились максимально здатними дбати про літніх людей в Італії. Це говорить про нашу співчутливість та душевність. Серед наших культурних рис — співуча мова, сентиментальні обряди, сильна родинність і готовність підтримувати одне одного. Коли впала «залізна завіса», українські емігранти, навіть ті, хто давно жив у Канаді чи США, одразу почали надсилати посилки додому й допомагати своїм. Так само багато випускників і друзів УВУ зі США та Канади підтримують університет фінансово, хоча більшу частину життя провели за межами України. Така родинність і щільність зв’язків типова не для всіх націй. Але близькість — це не лише про любов і турботу, а й про конфлікти й «Кайдашеву сім’ю». Тому в нас може бути більше непорозумінь, сварок, боротьби за владу, бо вони йдуть у наборі з близькістю.

В українців багато досвіду протистояння імперіям. Вибір існував завжди. Зрадників було мало, дисидентів — теж, але більшість людей не зраджувала себе, але зберігала і власне життя, і свої цінності: Великдень, українську мову, колискові, вишиванки. Нашому менталітетові властиво не йти у відкритий спротив, але й не відрікатися від себе — така собі партизанщина заради збереження національної ідентичності. Звісно, у радянській школі я не могла носити вишиванку, але вдома на Святвечір ми її вдягали.

Війна, крім того, що поляризує світ, легалізує агресію. Раніше не можна було уявити бездоганно нафарбованих телеведучих, за спиною яких написано «русский военный корабль, иди нахуй». Цей радикалізм — частина життя під час війни. Але люди, які перебували в безпеці, можуть бути не готові до такого радикалізму. Також страхи і переживання тих, хто поза межами України, часто більші за страхи і переживання тих, хто всередині країни. Бо ми адаптувалися. Коли наші військові повертаються з полону — для нас жахіття, як там можна було витримати, але вони вижили. І це стало їхнім досвідом, травматичним зростанням, адаптаційними навичками.

Ми можемо формувати резильєнтність через почуття власної гідності. Посттравматичне зростання й резильєнтність — це різні поняття. Посттравматичне зростання виникає тоді, коли ми пережили травму, змогли її подолати й вийшли з цього досвіду сильнішими. А резильєнтність — це наша внутрішня стресостійкість, здатність впоратися не лише з воєнними труднощами, а будь-якими життєвими викликами: поразками у спорті, досвідом дисфункційної сім’ї, будь-якими кризами. Одні діти після невдачі на спортивній секції продовжували тренування, інші — ні. Те саме в дорослому житті: коли я кажу собі «я зможу, я справлюся» і маю докази, що вже справлялася раніше, — це і є резильєнтність. Нашою резильєнтністю сьогодні є також гідність і міжнародне визнання. Недарма існують меми: «НАТО, не бійтеся — ЗСУ з вами».

Навичка виживати — ще одна характеристика нашого менталітету. І це погано, що ми вміємо виживати, бо в мирний час краще вміти жити. Але це дуже доречно під час війни. Багато навичок ми засвоюємо дуже швидко, бо це про виживання й більшу безпеку.

Ми дуже здатні до навчання. У екстремальних обставинах усі процеси пришвидшуються, а наша нація живе в них постійно. Ми швидко навчаємося і доброму, і поганому — тому важливо правильно розпоряджатися новими знаннями. Тоді результатом стануть світове визнання, повага й прийняття нашої рівності. Сьогодні українські фахівці можуть навчити світ багато чому: колись ми дивилися на західних експертів знизу догори, а тепер інколи експертність наших військових вища, ніж у тих, хто колись був їхніми інструкторами. Ми можемо заявляти про свою гідність не через знецінення інших, а через усвідомлення власної цінності.

Зараз серед українців є багато провини вцілілого: про неї говорять і самі військові, є провина у тих, хто живе в тилу і за кордоном. Але норма посередині: і не у пишних гуляннях, і не у провині. Сьогодні в Україні дедалі більше весіль, де наречені обирають національні строї або урочисту військову форму. Часто шлюб беруть у тих самих гарнізонних храмах, де відспівують загиблих: протягом одного дня там може відбутися і прощання, і одруження, і хрещення дітей. Це життя, воно продовжується всупереч війні. І про це важливо розповідати світові.

Ми можемо транслювати світові, що українці — дуже креативна нація. Там, де в інших країнах скажуть, що щось неможливо, українці знайдуть не один, а різні варіанти, як це можна зробити. Це і є наша здатність виживати й наша анархістська орієнтованість: ми не спиняємось перед обмеженнями, як і не визнаємо влади диктатора над собою. Наша креативність і винахідливість часом «на грані фолу». Але по-іншому, напевно, вижити не вдалося б. Ми не зупиняємось перед перешкодами.

Ми з колегами вивчаємо показники психоемоційного благополуччя українських психологів: що відбувається з категорією фахівців, які допомагають іншим під час війни. Бо з порожнього дзбана не наллєш. У всіх авіакомпаніях світу кажуть: «Спочатку надіньте кисневу маску собі, а потім іншим». Закордонні психотерапевти дуже солідарні з українськими колегами. В нас є вже третій рік традиційні лекції з SPR, це всесвітня спільнота досліджень у психотерапії, влітку я знову була на їхній конференції у Кракові. Також із українськими психологами від березня 2022 дотепер щотижня проводить психотерапевтичну групу Ірландський гештальт-інститут.

«You are not victims, you are fighters». Це 24 лютого написав наш друг із британського Гештальт-університету. Українцям важко говорити про воєнні реалії з іноземцями. Але потрібен контакт із реальністю. Не варто замовчувати й тримати це як табу. З іншого боку, драматизувати, катастрофізувати — це просто лякати людей. Тоді буде стигматизація, про нас казатимуть: «Вони поводяться, як жертви». Ми не тільки жертви, а борці, де кожен бореться у свій спосіб. Картину реальності варто пояснювати без драматизації, але і без знецінення ваших переживань. Майже чотири роки триває повномасштабна війна, і непросто адаптуватись до постійної небезпеки, бо вона не тільки в місцях бойових дій: цивільні гинуть у власних ліжках.

Українцям варто більше розповідати про себе світові — різними мовами. В нас, справді, є для цього навички: небагато націй володіють такою кількістю мов. Мешканці прикордонних регіонів завжди знали не лише свою, а й кілька інших. Це також наш ресурс. У багатьох країнах люди володіють тільки однією мовою, а українці часто мають дві вже «на старті», бо російську мову через політику колонізації неможливо було не знати. До цього додається іноземна — мова країни, де ти опинився, — і часто англійська. Нам потрібно спокійно показувати себе світові, не через гіперболізацію, але й не через знецінення чи почуття меншовартості, і робити це різними мовами.