Ірина Баширова починала життя в Чехії з нічних змін на заводі з виготовлення деталей, де пірнала в розпечену піч. Тепер вона керує власною турагенцією — ось її історія

Ти так закохалася в старовинні будинки, мальовничі ліси та пагорби, розкішні замки та історію Чехії, що вже не мислиш себе без них, а на подорожі грошей бракує, бо ти біженка з маленькою дитиною. Як перетворити свою любов на власну професію? Відповідь на це питання знає українка Ірина Баширова.

Ірина народилася в містечку Кропивницький, заснованому у XVIII сторіччі. Це місто кілька разів перейменовували, та свою нинішню назву воно отримало від прізвища легендарного українського письменника та драматурга, який заснував перший український професійний театр. В самому місті та поблизу нього чимало пам’яток археології, курганів, поховань. Тут свого часу жили кімерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги. А у XVI — першій половині XVIII сторіччя землі сучасного Кропивницького і прилеглих територій були володіннями Запорізької Січі.

Про історію рідного міста Ірина може говорити годинами — майже все свідоме життя вона те й робила, що розповідала історію. У 2011 році, вже студенткою п’ятого курсу Кіровоградського державного університету, вона почала працювати вчителькою історії та географії в Новомиколаївській гімназії Кропивницької міської ради.

У такий спосіб життя Ірини тривало десять років. В неї народилася чудова донечка, Ірина виховувала її сама. А в листопаді 2021 року вона звільнилася з роботи. «Серед навчального року знайти вакантне місце в школі нелегко, тож я вирішила поїхати на роботу за кордон. Доньку залишила у своїх батьків і вирушила до Чехії, а в планах мала повернутися через місяць чи два. До чеського міста Градець-Кралове я приїхала на початку лютого 2022 року», — каже Ірина.

Після переїзду, з огляду на правила щодо COVID, пробула на самоізоляції, а потім почала працювати на автомобільному заводі.

«Пропрацювати я встигла тиждень, як розпочалася повномасштабна війна. Цей день я, мабуть, ніколи не забуду, — каже Ірина. — Я працювала в нічну зміну, і для того, щоб не заснути, вмикала в навушниках українське радіо, де я й почула новину, що російські війська перетнули кордон і ведуть обстріли Києва. Майже тієї ж хвилини мені почали надходити смс від друзів та знайомих, а от мої рідні мовчали, і це для мене було найстрашніше».

Через добрі знання в історії вона могла собі уявити розвиток подій, а ще свіжі спогади з книжок про Другу світову війну буквально не давали дихати.

«Коли я приходила в книжкові магазини, продавчині мені почасти пропонували „50 відтінків сірого“, а я відповідала, що шукаю монографію Василя Даценка „Зелена брама“, в якій ідеться про загибель двох радянських армій на території Кіровоградської області, — згадує Ірина. — Перечитавши всі новини, зібравши всю інформацію, у моїй голові я намалювала жахливу картину. Я розуміла, що рашисти наступають з трьох боків — південь, схід, північ. Тобто свої війська вони мають з’єднати в центрі України, а це Кропивницький. Місто, де залишилися всі мої рідні та близькі люди, а головне, моя донька. В мене розпочалася паніка, потрібно мою доньку Ксенію забирати до себе в Чехію».

Тож Ірина почала розмірковувати, як евакуювати дитину, адже батьки вже немолоді, і дістатися Чехії з селища під Кропивницьким з малою для них було непросто. Почуття, які вона пережила упродовж часу, поки її дитина долала шлях до неї, описати складно. Ірина виконувала повсякденні справи, працювала — і врешті мить, коли вона тримала в обіймах своє дитя, започаткувала новий відлік часу. Водночас, звичайні побутові проблеми не забарилися нагадати про себе: питання житла здатне приборкати емоції радості.

«В тому гуртожитку, де я проживала, нам дозволили залишитися на ніч, але о 8.00 ранку ми з речами мали залишити кімнату. Йти нам було нікуди», — каже Ірина.

Лишившись без даху над головою, Ірина звернулась до волонтерів, ті порадили організацію, де допомагали українцям. «До мене підійшов статний чоловік, який назвався Павлом і запропонував житло у своїй сім’ї. Я звичайно погодилася, адже варіантів у мене не було. Він добре розмовляв російською, показав нам місто, допоміг завантажити речі до автомобіля, і ми поїхали до нашого нового дому. На порозі квартири нас зустріла привітна жінка, яка в руках тримала кошичок з цукерками — українськими „Ромашками“. Її звали Їтка, а за словами жінки, цукерки нам передали її українські студенти. Виявилося, що ми потрапили в родину місцевого політика та викладачки чеської мови для іноземців», — згадує Ірина.

У квартирі маленькій Ксенії та її мамі відвели окрему кімнату, кухнею для них слугував кабінет. «Я була невимовно втішена, що ми разом із донькою і в безпеці», — зізнається Ірина. Чеська родина узялася патронувати українку з дитиною. Для Ксенії допомогли знайти садочок, адже п’ятирічні дітки мусять відвідувати дитсадок; Ірину записали до сімейного лікаря та на курси чеської. Проте курси мали початися аж у вересні, й пані Їтка взялася потроху вчити Ірину чеської вдома.

Українка старанно вчилася, а коли почула, що Уряд Праці (Центр зайнятості) запускає проєкт, і їм потрібні будуть вчителі для роботи з українськими дітьми, зраділа і дозволила собі надію на зміни. Проте рівень знання чеської мови не дав змоги отримати роботу. Тож Ірина повернулася працювати на завод.

«Моя робота на автозаводі полягала в тому, що я мала закладати деталі в піч, де 200 ℃, а потім їх гарячими мала відчистити від зайвої гуми. Деталі мали різну вагу, від 500 г до 8 кг. Робота тяжка, але для мене вона була особливо тяжка, бо я маю лише 1,56 м зросту і фізично не могла дістати ті деталі з печі, тож в деякі з печей залазила і стояла на колінах. Скажу чесно: чехи були шоковані. У мене завжди були обпечені руки, лоб тощо. Після роботи я ледве тягнула ноги додому», — згадує Ірина.

Українка була вмотивована щодо вивчення мови, вдома сідала за підручники чеської та спільно з донькою розбиралася з jsou та jste. «У нас була перевага, ми мали вдома доступ до великої бібліотеки», — каже Ірина.

Зрештою, бібліотека — це чи не єдине, що в них було.

«Наша кімната була майже порожня. У нас був диван та письмовий стіл, Павел через декілька днів привіз нам шафу, але складати її він не мав часу, тож це було моє завдання, що я мала виконати за тиждень. Для мене це було нереально, тож я почала шукати когось, хто міг би це зробити. Я запитувала у знайомих на заводі, але ніхто не міг чи не хотів. Дівчата з заводу порадили звернутися до Саші. Саша мені допоміг скласти шафу, і ми почали спілкуватися», — розповідає Ірина.

Спілкування ставало все тепліше, Ірина навіть зважилася попросити Сашу посидіти з донькою, коли мала йти на мовні курси. Вони швидко знайшли спільну мову — і так завдяки шафі в Ірини з’явилася близька людина.

Окрім мови, Ірина намагалася легалізувати власну освіту, тобто нострифікувати диплом. Українка знайшла волонтерську організацію, яка надала покрокову інформацію для підтвердження диплома. Ірина старанно зібрала документи й переклади та надіслала диплом до Праги. На підтвердження диплома історика і ступеня магістра історії чекала 3 місяці. Водночас дізналась, що у її місті відкривають мовні курси для вчителів, та зареєструвалася на них. «А коли у вересні прийшла на перший урок, на мене чекала несподіванка — курси проводила моя пані Їтка», — каже Ірина.

Опанувавши трохи мову, Ірина розпочала пошуки нової роботи. Цього разу в Уряді праці їй запропонували роботу в друкарні: пакувати посилки та складати різні друковані матеріали.

«Одного вечора у наш вчительський чат (на мовні курси ходили лише вчителі) одна з моїх однокурсниць написала, що якась школа, ми навіть не знали яка, потребує асистента педагога. Охочих було багато, ми всі написали свої дані та чекали, поки нас запросять на співбесіду. З усіх претенденток співбесіду пройшла саме я, тож з 1 січня 2023 року я почала працювати в школі», — розповідає Ірина.

Але це була не остання добра новина, виявилось, що ця школа розташована просто навпроти їхнього дому. Натомість мала Ксенія вже ходила до іншої школи, куди їздити доводилося 40 хвилин з двома пересадками. Проте Ірина не опустила рук, а перебудувала режим дня. Тепер вона прокидалася о п’ятій ранку, готувала сніданок, будила та збирала доньку до школи, і вже о 6:40 маленька першокласниця стояла під дверима своєї школи, водночас мама вирушала на свою роботу, куди мусила встигнути до 7:30.

Так вони прожили майже рік. З вересня 2023 року Ксенію вдалося перевести до школи, де працює мама. Відтоді вони разом ходять на роботу і до школи, є трохи більше часу для сну.

«Працювати асистенткою мені подобається: я ходжу різними класами й допомагаю дітям та вчителям. Здебільшого, це перші класи, діти з особливими потребами. Також я викладаю чеську мову для діток-першачків, — перераховує свої робочі обов’язки Ірина. — Але найскладніше для мене дається спілкування з батьками. Адже всі проблеми з ними розв’язуються за моєї присутності. Та коли я йду додому пригнічена, то згадую завод, обпечені руки, неймовірну фізичну втому, і розумію, що у мене шляху назад немає. Я не маю права здатися і кажу собі, що я прорвусь».

Ірина знайшла для себе ще одну розраду — подорожі. Відвідати гарні місця, відчути атмосферу кількасотлітнього палацу. Добре, що в Чехії їх чимало.

«Коли я трішки освоїлася в Чехії, намагалась поїхати в якісь цікаві місця самотужки. Це, на мою думку, було не складно — сісти на поїзд та доїхати, приміром, до Праги. Туди дістатися справді неважко, а от до інших місць без автівки не надто легко потрапити, — каже Ірина. — Перша спроба доїхати поїздом до Двур-Кралове-над-Лабою у мене вдалася, але від залізничного вокзалу до зоопарку ми з Ксенею йшли 2 години. Тоді було державне свято, громадського транспорту не було, а викликати таксі не вдалося. Друга спроба була — відвідати замок Кукс. Ми доїхали до Яромєра, а там мали чекати 3 години наступний поїзд, щоб проїхати 19 хвилин. Пішки ми йти не наважилися, адже це дуже далеко. Ми змерзли (це була осінь) і повернулися додому».

Тут було б найлегше поставити крапку на подорожах самотужки, але не для Ірини. Після цієї невдачі вона спалахнула ідеєю організовувати екскурсії. Аби реалізувати задумане, збирала інформацію: ознайомилася з законами Чеської Республіки, що стосуються туристичної діяльності, потім знайшла приватні ліцензійні курси в Празі, які готують гідів. У неї не було автівки і вона не знала нікого, хто міг би доставляти до цікавих місць.

Рішення знайшлося в процесі розв’язання проблеми. Ксенія, донька Ірини, залишила Україну на підставі свідоцтва про народження, бо не мала закордонного паспорта. Щойно Ірина знайшла постійну роботу, вона заходилася шукати можливість оформити закордонний паспорт дитині. Зробити в Чехії це не так просто — на той момент там працювали два консульства України, де можна було замовити паспорт: в Брно та Празі. Але на отримання паспорта треба було записатись онлайн, а місця в черзі розбирали зі швидкістю блискавки. Кілька місяців Ірині не вдавалося знайти жодне.

На той момент у Польщі відкрилось держпідприємство «Документ», що надавало такі послуги українцям. Найближче було у Вроцлаві, і замовити паспорт там можна було, просто ставши в живу чергу.

Питання — як потрапити туди з самісінького ранку та зайняти ту саму живу чергу, Ірина розв’язала напрочуд швидко.

«Я знайшла перевізників, які возять до Вроцлава у ДП „Документ“. В автобусі познайомилася з Ігорем, який також робив своїм дітям документи. Виявилося, що він — тато одного із моїх учнів, і ми мешкаємо поруч, а наші діти однолітки. Надалі ми почали спілкуватися, і виявилося, що Ігор має в Чехії свою фірму. Для мене то був джекпот. Я йому запропонувала спробувати себе в туризмі, він погодився — і ми розпочали готувати всі документи, ліцензії тощо», — розповідає Ірина.

Тож поки Ігор розв’язував юридичні питання і відкривав дозволи на перевезення людей, завзята українка подала заявку та вступила на омріяні курси екскурсоводів.

«У школі я взяла відпустку власним коштом і поїхала до Праги. Я була спокійна, адже моя Ксенька залишилася під надійним наглядом, із Сашком, — розповідає Ірина. — Я мала пройти чотириденні курси, навчання розпочиналося о 8.00 і тривало до 16.00. Ми мали лекції та практичні заняття, нам проводили навчальні екскурсії Прагою. На курсах я була єдина українка, але чехи мене підтримували, насамперед лекторка (вона є і власницею школи, і гідом), яка пояснювала, якщо я чогось не розуміла у термінології. Адже ми вивчали не лише методику проведення екскурсій, а й знайомилися з головними нормативно-правовими документами та законами щодо туристичної діяльності».

Нарешті Ірина поринула з головою в улюблену справу, на заняття летіла з радістю, а після завершення курсу на неї чекали іспити з історії та географії Чехії та всесвітньої історії й географії, а також із законодавства. Тож слід було підтвердити знання п’яти різних дисциплін, а також написати дипломну роботу. Ірині дісталася тема «Карлштейн». А ще вона мала провести екскурсію Вацлавською площею — центральною площею Праги.

«Дату іспиту я мала змогу обрати, тож я вибрала 9 липня. Діти пішли на канікули, я мала відпустку, Ксенію записала до танцювального табору. Насамперед я написала дипломну роботу. Мені надіслали конкретне завдання, і я мала дотримуватися всіх правил написання роботи, ба більше — чеською мовою. Писала я роботу сама», — розповідає Ірина.

Потім українка заходилася вивчати чеську історію, причому чеською, щоб розуміти термінологію, а вона відрізняється від української та світової.

«У день іспиту я хвилювалася неймовірно, а коли до аудиторії зайшов екзаменатор і сказав, що, хто набере менше ніж 75% правильних відповідей, той повторно піде на платні курси. Я втратила над собою контроль, не могла зосередитися, в мене паморочилося в голові та темніло в очах. Я настільки спітніла, що не могла тримати ручку в руках, вона просто вислизнула у мене з рук. Але в якийсь спосіб я оговталася та узялася за тести. Вони були нелегкі, було дуже багато запитань про чеську культуру, письменників, архітекторів тощо. Якби я не мала історичної освіти, то завалила б тест, бо за тиждень такий обсяг інформації вивчити нереально. Тест ми писали 2 години, після нього екзаменатор сказав, що сьогодні він виконуватиме роль „поганого туриста“. Після цих слів на нас чекала усна відповідь».

Перша студентка відповідала на запитання майже годину. Ірина йшла другою. Їй вдалося набрати 75% тестових відповідей. Потім на неї чекав захист дипломної роботи. Треба було не лише прочитати, але й відповідати на підступні запитання. Отут-то й стали в пригоді всі ці читання чеською мовою. Найважчим виявилось запитання про відомі місця світу.

«Я витягла білет про єгипетські піраміди. То був для мене шок, такого я не чекала, — зізнається Ірина. — Розповісти про піраміди я можу, але не чеською мовою. Я щось розповідала, а от чи розуміли мене, я не знаю. Через 1,5 години усної відповіді мої страждання закінчилися, і я стала володаркою диплома про закінчення курсів».

З дипломом у руках Ірина зрештою могла здійснити свою мрію — подорожувати та з повним правом проводити екскурсії. Ірина оформила підприємницький лист та отримала ліцензію на пластиковій картці від міністерства. Тепер вона має одночасно дві роботи: асистентки в школі та гіда.

«Робота екскурсоводом для мене є чимось неймовірним. Я отримую фантастичну радість від подорожей і спілкування з різними людьми», — говорить Ірина.

В найважчі моменти вона повторює собі: «Дороги назад немає, я все зможу».

Ірина спільно з Ігорем заснували агенцію Jarotravel. На той час Ігор вже працював у власній компанії з перевезень у Чехії. Для туристичної діяльності необхідно Ігор отримав ліцензії на перевезення, консультуючись з юристами. Стартовим капіталом були кошти, одержані від продажу автомобіля і квартири в Україні. На них купили два комфортабельні туристичні мікроавтобуси, якими зараз і возять туристів.

Ірина оформила приватне підприємництво. Цей тип зайнятості можливий без стартового капіталу та з візою тимчасового захисту. Але щоб бути гідом, потрібно отримати ліцензію. На оформлення приватного підприємництва та отримання ліцензії вона витратила майже 15 000 крон — це понад $700.

Туристичний бізнес Ірина назвала ризикованим, адже може не набратися потрібна кількість людей у групі, і часом квитки в музеї придбати непросто. Ірина з Ігорем не беруть із туристів передплати, тож інколи хтось може відмовитися від екскурсії останньої миті.

«Екскурсії ми не скасовуємо, і це добре, якщо ми повернемося і наші видатки вийдуть у нуль», — зауважує вона.