Спочатку були мрії на львівській кухні. Потім — «Мрія», що не пролетіла над Венецією. Врешті, голоси українців на війні звучали на бієнале. Історія OPEN GROUP

Ужгородські хлопці

Наприкінці 1990-х в Ужгороді пограбували майстерню місцевого художника Сергія Глущука. Злодіїв допоміг знайти міліціонер Іван Білей. На знак вдячності художник подарував йому картину. А міліціонер напівжартома поскаржився: син весь час малює, і що із цим робити, незрозуміло. Глущук натомість порадив віддати хлопця до художньої школи. Так десятирічний Юрій Білей почав професійно вчитися малювати в Ужгороді, де в 1920-х Адальберт Ерделі та Йосип Бокшай заснували закарпатську традицію живопису.

У школі мистецтв Білей здружився з Павлом Ковачем. Павлів батько Павло Ковач ― старший — відомий закарпатський художник-авангардист. Його майстерня була в ужгородському художньому фонді, де весь час щось відбувалося: виставки в коридорах, зустрічі, мистецькі дискусії. Ковач-молодший виріс у цих коридорах і почав приводити туди Білея. Відтоді вони не розлучалися. Разом вступили до художнього коледжу, а потім до Львівської академії мистецтв.

Антон Варга весь цей час був поруч. Він теж малював з дитинства, ходив у ту саму художнью школу, іноді заглядав до майстерень фонду. Він був знайомий з хлопцями, але здружилися всі троє вже у Львові, куди Варга переїхав після Харківської академії дизайну і мистецтв. Повернувшись до Львова у 2011-му, він потрапив у невелику компанію, де вже були Ковач і Білей.

Галерея на кухні

П’ятого березня 2011 року випускники академії Білей і Ковач, яким тоді було 23 і 22 роки, відкрили три виставки за один день. Вдень Білей показував дипломну роботу в Музеї ідей, а Ковач свою — у галереї «Дзиґа». Ввечері відбулося третє відкриття: на кухні львівської квартири, яку друзі винаймали на двох. Квартира була невелика, зате з просторою, на двадцять квадратних метрів кухнею. Саме там вони й відкрили незалежний артпростір Detenpyla. Назва була вигаданим словом. Білей і Ковач чули його в гуртожитку від сусіда на прізвисько Македонський, родом з-під Чернівців. Схожий набір звуків у румунській мові означає щось на кшталт «та пішов ти». Але, за словами Ковача, буквального сенсу в назву вони не вкладали. Просто їх захоплювало її звучання.

Галереєю у звичайному сенсі Detenpyla ніколи не була. Тут жили, працювали, готували їжу й приймали гостей. Ідею підгледіли в неофіційному мистецтві кінця 1980-х: у квартирних виставках і сквотах на кшталт київської «Паризької комуни». Свій простір вони описували так: «Це були наші дихаючі, плачучі, цвітучі, протерті до кісток стіни».

Першими на кухні-галереї показали роботи їхнього товариша, художника Станіслава Туріни, якого запросили виставитися буквально за кілька днів до відкриття. Подальші шість років виставки на кухні змінювалися що два тижні. Хлопці показували власні роботи, кликали художників різних поколінь, робили групові проєкти. Глядачами здебільшого були свої: колеги-митці, музиканти, студенти, друзі друзів. Гості приходили не з порожніми руками ― несли вино, щось поїсти і власні роботи, аби похизуватися. Дивилися на твори одне одного, підтримували, сперечалися. «Detenpyla розвивалася так само, як розвивалися наші смаки», — згадує Варга.

Грошей галерея не приносила, тож художникам часом доводилося брати комерційні замовлення. «Іноді ми робили виставки просто тому, що хотіли поїсти або випити», — жартує Ковач.

Шестеро під одним ім’ям

У 2012 році Білей і Ковач разом із приятелями-художниками Олегом Перковським і Євгеном Самборським виграли польську стипендію Gaude Polonia і на пів року поїхали до Варшави. Кухню-галерею залишили на Антона Варгу та Станіслава Туріну.

У Варшаві хлопці багато говорили про те, що можна працювати не лише кожен сам по собі, а й разом. Наприкінці липня вони повернулися до Львова і продовжили ці розмови вже з Варгою й Туріною. Так у черговій бесіді виникло обʼєднання під назвою «Відкрита група», куди увійшли всі шестеро: Білей, Ковач, Варга, Туріна, Перковський і Самборський. «Відкрита» означало, що до групи можна приєднатися, що склад може змінюватися, у проєктах можуть брати участь сторонні люди, а глядачі можуть ставати співавторами.

Вже за кілька тижнів учасники почали цикл «Відкрита галерея» ― група досліджувала, як будь-яке місце (ліс, поле, фестивальний майданчик) може на якийсь час стати виставковим простором. До кінця року таких експериментів набралося п’ять. Межі такої галереї були символічні: їх задавала ледь помітна позначка або просто присутність самих художників. Потім вони йшли, а галерея лишалася сама по собі. Так група перевіряла, чи потрібен мистецтву художник поруч і чи потрібна художникові справжня галерея. Це було й відповіддю на те, що в Україні тоді просто бракувало місць, де можна показувати сучасне мистецтво.

На початку 2013-го група вперше отримала персональну виставку «Між нами» у київській галереї «Ботега». Без артменеджерів і зв’язків — Ковач-старший ніяк не допомагав синові, але той і не просив. Павло здобув призове місце в конкурсі МУХі, який проводила власниця «Ботеги» Марина Щербенко. Через нього галеристка дізналася про нову артгрупу і запросила її.

За три тижні до відкриття виявилося, що спільної ідеї проєкту немає. Кожен учасник тягнув у свій бік. Тоді хлопці вирішили зробити темою виставки саму групу. Вони вмикали відеозапис і сперечалися, яким має бути проєкт, як взагалі працювати разом. Вийшло понад 30 годин розмов. До Києва привезли записи, столи, за якими сиділи, і пісочницю ― її перевернули і закріпили.

Олег Перковський розумів «відкритість» по-анархістськи: міг сам покликати до роботи нових людей, ні з ким не радячись. Решта групи теж хотіла залучати інших, але вважала, що робити це треба разом, попередньо погодивши. Для них відкритість була методом, а не відсутністю правил. Домовитися не вдалося, і ще до першого відкриття Перковський пішов з групи.

Із цих перших суперечок і виросло те, чим група відрізнялася від інших. Мистецькі об’єднання в Україні були й до неї, але здебільшого закриті. Натомість «Відкрита група» хотіла стати не колективом, а середовищем. Сторонні люди мали ставати учасниками робіт, глядачі впливати на результат. Але кожне таке запрошення було спільним режисерським рішенням всіх учасників, а не примхою одного.

Ars longa, vita brevis

Восени 2013 року PinchukArtCentre запросив «Відкриту групу» на виставку в Київ. Проєкт назвали «Ars longa, vita brevis», що з латини перекладається як «Мистецтво вічне, життя коротке». Він тривав 59 днів ― скільки й сама виставка. Готового твору на відкритті не було: художники мали створювати його щодня, поки триває проєкт. Щоранку митці «Відкритої групи» разом вигадували «простір» і одночасно окреслювали його поглядом (камерою). Вони могли стати посеред поля й дивитися в чотири різні боки, або піти до одного озера різними дорогами, або ж разом «обвести» річку. Одного дня кожен поїхав до батьківського дому, і рівно о 13:00 всі четверо навели камери на краєвид за вікном. Обраний простір міг існувати хвилину або кілька годин, але виникав лише тоді, коли його фіксували всі.

Усе це глядачі бачили наживо. Сигнал від камер ішов просто в галерею, і на чотирьох екранах транслювалося те, що бачив кожен учасник групи: як вони сперечаються, куди йдуть, як живуть свій день. На п’ятому екрані крутили змонтоване відео вчорашнього дня, а на стінах висіли 59 рам. Щоночі художники надсилали в галерею матеріал і щоранку заповнювалася чергова рама. Так «Відкрита група» декларувала сам спосіб, яким вона працює: разом, одночасно і без головного автора.

Проєкт тривав уже кілька тижнів, коли почалися Революція гідності. Двадцять першого листопада 2013 року уряд Віктора Януковича відмовився від угоди про асоціацію з ЄС, і того ж вечора на майдан Незалежності вийшли перші протестувальники. У ніч на 30 листопада «Беркут» жорстоко їх побив і розігнав, а вже наступного дня на вулиці Києва вийшли сотні тисяч людей.

Open Group теж пішла на Майдан разом із камерами. «Простором дня» тепер ставали сходи Київської міськради, де сиділи протестувальники, барикади, бочки з вогнем, біля яких грілися люди. PinchukArtCentre ― за кілометр від Майдану. Хтось приходив туди з протесту погрітися і бачив на екранах ту саму площу, з якої щойно пішов. Політичним мистецтвом Ковач це не вважає. Для групи, каже він, немає різниці, що окреслювати: десять квадратних метрів галереї чи головну площу країни.

Що проєкт перетворився на трансляцію Євромайдану, у групі не вважають «щасливим збігом». Для таких випадків у художників є своє поняття: «відкриті ситуації», або «випадкові невипадковості». Задумуючи проєкт, вони навмисно лишають у ньому місце для подій, на які не можуть вплинути.

У січні 2014 року група отримала за «Ars longa, vita brevis» спеціальну премію PinchukArtCentre. Здавалося б, саме час перебиратися до столиці, але художники повернулися до Львова. А влітку, коли про групу вже писали медіа, з неї пішов Євген Самборський. Він вирішив, що зробив у групі все, що міг, і далі хотів працювати сам.

Синонім до слова «чекати»

Навесні 2014-го Росія анексувала Крим, на сході України почалася війна, і чоловіки з багатьох родин пішли на фронт. Саме про це, вже вчотирьох, група зробила наступний проєкт, коли 2015 року PinchukArtCentre знову покликав її ― цього разу до Венеції.

В Україні «Відкрита група» встановила камери на вхідних дверях дев’ятьох будинків ― у кожному жила родина військового, що був на фронті. У Венеції трансляції із цих дверей виводили на дев’ять екранів. За екранами висіли фотографії обідніх столів цих родин, а перед ними стояв такий самий стіл. За ним по черзі сидів хтось із художників і чекав, коли котрийсь із військових повернеться додому.

Роботу назвали «Синонім до слова „чекати“». Бієнале тривала три місяці, і Юрій Білей, Павло Ковач, Антон Варга і Станіслав Туріна поділили їх на черги по 18 днів. Кожен сидів перед дверима по вісім годин на день і за всі свої 18 днів нічого не їв, лише пив воду. До голодування кожен готувався пів року разом із лікарем, і поруч завжди був хтось із групи, щоб підмінити, якщо стане зле.

Голодування мало й протестний вимір, але головним для художників було інше. «Родини чекали на своїх по-справжньому, — пояснює Білей. — І ми хотіли чекати так само по-справжньому, коли закінчиться голодування і можна буде поїсти». Порівнювати своє чекання з чеканням рідних військових художники не намагалися. Вони хотіли хоча б тілом відчути, що означає чекати. Що відбувалося в голові за ці тижні, Білей переказувати не береться: «Це дуже індивідуальні стани. Ти по-іншому сприймаєш себе, світ навколо, у тебе відкривається багато думок про різні речі».

Рік 2015-й змінив і саму групу: відтоді вона дедалі більше працювала на відстані. Того ж року Антон Варга виграв грінкарту і поїхав до Нью-Йорка. За словами Білея, це була класична еміграція: Варга давно мріяв про Америку. Сам він розривом з Україною переїзд не вважав. Грінкарта дозволяла повертатися, а більшість роботи, думав він, можна робити онлайн. Як і більшість мігрантів, спершу працював на будівництві, на оздоблювальних роботах і в ресторанах.

Наприкінці року до Вроцлава переїхав і Юрій Білей, хоча їхати не планував. «Я закохався і переїхав, ― каже він. — Я називаю це еміграцією серця». Найбільше він боявся втратити зв’язок з домом.

«У мистецтві ти потрібний за кордоном лише тоді, коли ти потрібний у своїй країні, — пояснює Білей. — Ти цікавий їм, бо ти цікавий вдома. Для мене втратити контакт із країною, звідки я прийшов, — найгірше, що може статися».

«Мрія», яка не полетіла

Дев’ятого травня 2019 року, опівдні, над садами Джардіні у Венеції мав пролетіти Ан-225 «Мрія», найбільший український вантажний літак. На кілька секунд він мав накрити тінню національні павільйони Венеційської бієнале і повернутися додому. Проте цього не сталося.

У 2018 році «Відкрита група» виграла конкурс Міністерства культури і отримала право представляти Україну на 58-й бієнале. Проєкт називався «Падаюча тінь „Мрії“ на сади Джардіні», і на борту літака мав бути незвичний вантаж: портфоліо українських художників. Група оголосила відкритий збір, і кожен, хто надсилав роботи, автоматично ставав учасником польоту. Відмов не було, тож назбиралося понад тисячу імен українських митців.

Звідки взялася ідея тіні, учасники OPEN GROUP пояснюють просто. У світі виходять великі дослідження і книжки про мистецтво Східної Європи, над якими роками працюють експерти з різних країн. Росія в них зазвичай є, а Україну часто просто пропускають. Тінь над Джардіні мала нагадати світові про країну, якої в історії мистецтва ніби немає, а кинути її мав літак, яким Україна пишалася найбільше.

Наступні вісім місяців Білей називає апогеєм того, з чим група звикла працювати, — «відкритої ситуації». Тільки цього разу ситуація повністю вийшла з-під контролю. Спершу сперечалися про сам конкурс. Терміни переносили, правила змінювали, і частина мистецького середовища не вірила в чесність відбору. Понад тридцять впливових діячів культури старшого покоління підписали лист проти того, щоб «Відкрита група» представляла країну. Художник Арсен Савадов писав президентові Петру Порошенку, а згодом вивів людей на пікет під Міністерство культури. За словами Білея, там стояли здебільшого літні люди й студенти. Коли журналісти питали їх, хто така «Відкрита група» і що таке Венеційська бієнале, відповісти вони зазвичай не могли.

Країна тим часом обирала нового президента. І про художній проєкт, про який раніше знало лише вузьке коло, раптом заговорили всі.

Потім у соцмережах і медіа заговорили про гроші. Бюджет павільйону становив близько дев’яти мільйонів гривень: 6,5 мільйона дало Мінкультури, решту — партнери. Того року Україна вперше отримала місце в Arsenale, одній із головних локацій бієнале. Тільки її оренда коштувала близько $112 000. Решта коштів пішла на фільм про «Мрію», інсталяцію, перформанс і саме відкриття. Самі художники гонорарів не отримали. «Мінкультури не платить кураторам і художникам, — пояснює Білей. — Гроші можуть отримати підрядники, які роблять стіл, декорації чи фарбують там стіни. А нам дали добові на два тижні у Венеції».

Літак «Мрія» існував в одному примірнику й належав держпідприємству «Антонов» у складі «Укроборонпрому». Мінкультури розраховував, що літак полетить безкоштовно, адже він державний. Проте грошей на політ не було ні в міністерства, ні в концерну, і як його оформити, не знав ніхто. Двигуни, за словами Білея, роками стояли на техобслуговуванні.

На початку квітня групі повідомили, що «Мрія» не встигає пройти техогляд і не полетить. Тривалий простій «Мрії» був пов’язаний із капітальним ремонтом і заміною бортових систем. Публічно художники про це не говорили. Переговори тривали, і щодня з’являлися новини, які давали надію, що літак ще встигнуть підготувати. П’ятого травня, за чотири дні до польоту, про проєкт говорили навіть на засіданні Кабінету Міністрів. Обговорювали репутаційні ризики: найбільший літак країни не може долетіти до Венеції.

Літак не полетів: 9 травня над садами Джардіні так нічого й не з’явилося, хоча всі продовжували чекати. А за рік, у квітні 2020-го, «Мрія» знову опинилася в новинах: під час пандемії COVID-19 вона привезла з Китаю до Києва медичні маски.

У Венеції група показала не політ, а історію того, як його намагалися здійснити: документацію переговорів, відео «Мрії», список з понад тисячу художників. У центрі павільйону стояли п’ять столів. За кожним сидів перформер, що грав одну зі сторін цієї історії: Міністерство культури, «Антонова» і «Укроборонпром», художників, які підтримали проєкт, і тих, хто був проти. «Артпроєкт вийшов за рамки мистецтва, — каже Білей. — Про нього говорили всі. І ті, хто не має до мистецтва жодного стосунку».

Групі ця історія коштувала дорого. «Кожні дві години щось змінювалося, щодня були якісь нові звинувачення і скандали», — згадує Білей. Найважче було Станіславу Туріні. Цілий місяць група знала, що літак не полетить, і мовчала. «Туріна — дуже чесна, відповідальна людина. Йому було дуже важко грати в гру, коли не можеш сказати все до кінця», ― каже Білей. Після бієнале Туріна пішов із групи, не витримавши скандалів і стресу. «Це була втрата для кожного з нас», — каже Білей. Відтоді у «Відкритій групі» троє: Юрій Білей, Павло Ковач і Антон Варга. Успіху «Мрія», за їхніми словами, їм не принесла. Після неї довелося довго оговтуватися й обережно планувати, що робити далі.

Звуки війни

Влітку 2015 року, поки учасники по черзі голодували перед екранами у Венеції, група вигадувала нові роботи й записувала їх у нотатник. Серед цих записів був проєкт «Караоке звуків зброї». Тоді ідею відклали. Людей, що могли б з пам’яті відтворити свист ракети чи автоматну чергу, в Україні під час війни на сході було відносно небагато, і художники вирішили не чіпати цієї теми. «Є роботи, які краще придумати й залишити, щоб не провокувати реальність», — вважають в OPEN GROUP. Вони не стверджують, що мистецтво може щось накликати, але таких збігів назбиралося: у 2019-му група планувала політ «Мрії», а в лютому 2022-го літак знищили в Гостомелі.

З початком повномасштабної війни Львів, де група колись починалася, став головним транзитним пунктом для людей, що тікали від війни. За кілька місяців мільйони цивільних навчилися розрізняти зброю на слух, бо від цього залежало, чи встигнеш добігти до укриття.

У серпні 2022-го художники записали першу частину «Repeat After Me» в таборі для переселенців під Львовом. Знайти учасників проєкту допоміг Павло Ковач. Переселенці з пам’яті й своїми голосами відтворювали постріли, свист ракет, вибухи. «Караоке — один зі способів когось чогось навчити, — пояснює Білей. — Це робота про те, як можна ділитися досвідом. Українська армія ділиться воєнним досвідом з іншими країнами, а українські біженці діляться цивільним».

В Україні показувати роботу художники боялися, щоб не травмувати людей ще більше. Вперше її показали у вересні 2022 року в Любліні в галереї «Лабіринт», і реакцію глядачів група досі згадує. «У нас ніколи не було стільки людей, які б просто плакали або дуже емоційно реагували», — каже Варга.

Там, у Любліні, роботу побачила варшавська незалежна кураторка Марта Чиж. Вона запропонувала групі подати її на відкритий конкурс польського павільйону Венеційської бієнале, в якому могли брати участь і художники іноземного походження. Для заявки група зняла другу аналогічну частину роботи ― вже у 2024 році.

Те, що українські художники виграли польський конкурс, найпростіше пояснити солідарністю. Але Білей, який живе в Польщі вже десять років, вважає таке пояснення надто простим. «Я не польський художник і ніколи ним не буду. Я завжди буду українським художником, який живе в Польщі». Польська музейна система справді вміє залучати художників, які давно живуть у країні, ― від міських музеїв до національних. Проте з павільйоном, за словами Білея, усе вирішила політика.

Переможця конкурсу оголосили 31 жовтня 2023 року, за два тижні після парламентських виборів, але ще за старого уряду, партії «Права і справедливості». Комісію скликала Національна галерея «Захента», якою тоді керував призначений цим урядом директор. Перемогу отримав проєкт художника Ігнаци Чвартоса «Польська практика в трагедії. Між Німеччиною та Росією». Троє членів журі виступили проти нього і назвали його «ідеологічно параноїдальним і ганебним». «Відкриту групу» обрали резервним проєктом: такий представляє країну, якщо з основним щось трапляється. Це трапилося — в грудні до влади прийшов новий уряд Дональда Туска, і 29 грудня міністр культури Бартломей Сенкевич скасував проєкт Чвартоса. Павільйон віддали резервному проєкту — тобто українцям. Для Польщі ж такий вибір виявився вигідним удвічі: країна позбулася скандалу й водночас показала роботу українських художників про війну в Україні.

З 20 квітня до 24 листопада 2024 року «Repeat After Me II» представляв Польщу на 60-й бієнале. Обидві частини показали разом, як велику двоканальну відеоінсталяцію. Цього разу група не була ні куратором, ні одним із багатьох учасників: це була її персональна виставка.

Группа сьогодні

Поки робота представляла Польщу у Венеції, один з її авторів, Павло Ковач, уже другий рік був у війську. Спершу він працював із тілами загиблих на Донеччині, а тепер супроводжує родини загиблих, зниклих безвісти і полонених, займається евакуацією і перевезенням тіл. Мистецтво він не залишив: за ці роки зробив персональну виставку «Hoc est corpus meum» («Це тіло моє»), і служба стала темою його робіт. Але вихідних і відпусток у нього мало, тож на міжнародні виставки OPEN GROUP їздять Білей і Варга.

Сама група тепер працює як невелика міжнародна організація: листування, заявки, монтаж, перевезення робіт, переговори з інституціями. Один проєкт може показуватися до тридцяти разів на рік, а після Венеції темп ще зріс. Раніше група постійно шукала можливості, тепер головна їхня проблема — час. Білей вважає це принциповою зміною: українських художників дедалі частіше запрошують до постійних міжнародних програм, і це вже не допомога, а професійне визнання.

Вплив «Відкритої групи» на українське мистецтво складно виміряти їхніми виставками чи преміями. Група змінила саме уявлення про те, ким може бути український художник і де може відбуватися мистецтво. У артсередовищі, яке трималося за образ самотнього автора і завершеного твору, група показала, що твір може бути процесом, результату може не лишитися, а авторство належатиме глядачеві.