Художник Павло Маков створив Утопію і Втрачений рай. Як його мистецтво відображає життя — навіть те, якого не може бути. Портрет

1

На початку 1990-х Павло Маков приїхав на резиденцію для художників у Глазго. Він був молодим, але вже перспективним художником — отримував гран-прі на престижних конкурсах графіки, його роботи купували музеї. У Глазго Маков потрапив на виставку Джорджо Моранді і був приголомшений. Моранді все життя малював лише два сюжети — натюрморти в майстерні й вид зі свого вікна — і перетворив їх на цілий всесвіт. Павло повернувся в Харків і почав займатися темами міста й місця. Тепер Маков каже, що саме із цієї точки починається його свідоме заняття малюванням.

Майже десять років по тому в пивному ресторані в Таллінні Маков знайшов ще більш точне слово для того, чим займається. Він щойно отримав премію Golden Book, і на фуршеті розговорився з японською художницею. Вона спитала, звідки він. Слово «Україна», і тим більше «Харків» їй нічого не говорило. Макова це одночасно забавляло і засмучувало. Він намагався пояснити, японка не розуміла. Тоді Павло усвідомив — він представляє країну, якої для багатьох просто не існує. Якщо коротше, утопію.

Спосіб говорити на теми, які його цікавлять, Маков знайшов ще до того, як сформулював їх для себе. Офорт він обрав на початку 80-х, коли вступив на факультет графіки в Харківський художньо-промисловий інститут. До цього п’ять років навчався живопису в училищі в Сімферополі.

— З живописом мені було все більш-менш зрозуміло, я хотів вивчити іншу мову. — згадує Павло. Ми сидимо в його майстерні в центрі Харкова, і під час розмови він малює чорним олівцем на клаптику паперу. У Павла коротке волосся із сивиною, окуляри в тонкій металевій оправі, він багато жестикулює і в напіванфас трохи схожий на Жана Рено. — Пробував ліногравюру — вона виявилась недостатньо моєю. Літографія мені подобалась, але для неї неможливо купити верстат, і ти залежиш від майстра-друкаря. А от офорт — він дозволяв робити те, що я хочу, і бути незалежним, повністю керувати технологічним процесом.

Процес створення офорта довгий і кропіткий. Треба взяти мідну дошку й покрити її лаком. Голкою надряпати малюнок. Занурити дошку в кислоту — вона не роз’їдає лак, але в’їдається в сліди від голки, в оголений метал. Змити лак розчинником — щоб на дошці лишився тільки малюнок. Втерти фарбу в заглибини на дошці, тоді притиснути до неї папір ― і все це покласти під прес. Покрутити його колесо, щоб папір всотав фарбу —і вийде відбиток.

Маков працює з однією дошкою довго — кілька тижнів. Робить пробні відбитки, знову покриває дошку лаком, додає нові лінії — і так по кілька разів. Одна маленька Павлова робота складається з трьох-чотирьох відбитків, для великої він робить їх сотні, а іноді й тисячі. Щоб створити Paradiso Perduto — цикл робіт, за який Маков отримав Шевченківську премію, знадобилося два з половиною роки. Павло зробив більше за десять тисяч відбитків з понад 120 дошок.

2

У дитинстві Павло любив дивитись на вітрильники у військово-морському музеї в Санкт-Петербурзі, що тоді був Ленінградом. Він народився в цьому місті в 1958-му, в родині успішного дитячого хірурга Миколи Макова. Через роботу батька сім’я часто переїздила. Спочатку до Латвії, потім жили в Рівному та Києві й зрештою осіли в Сімферополі. У Ленінграді лишилась бабуся. Коли Павлу було 14 років, він почав робити моделі вітрильників, а потім — малювати їх. Далі була художня школа — батьки раділи, що син-підліток займається чимось корисним. Після дев’ятого класу Павло вирішив вступити в художнє училище — мати була проти, вона хотіла для сина медичної кар’єри й навіть просила батька зателефонувати завучу, щоб Павла не прийняли. Він цього не зробив. Маков учився на відділенні живопису — йому подобалось, але там вивчали здебільшого мистецтво реалістичне і традиційне. Павлу хотілось іншого — тож він взяв академвіпустку й на рік поїхав вільним слухачем у Петербурзьку академію мистецтв.

— І вже там було це все — Малевич, Татлін, променізм, — згадує Маков. — Я дізнався, що мистецтво може бути таким, повернувся на четвертий курс у своє училище, і всі ці соцреалістичні речі, що там викладали, мене вже не задовільняли.

Після училища Маков вступив на факультет графіки в Харкові. Вищих закладів, окрім художніх, для себе не розглядав. Коли він збирався їхати подавати документи, мати намагалась востаннє відмовити його: «Павлику, ти вже навчився малювати для себе, от у вихідні й малюй. Вступиш у медичний, тато тобі допоможе». Батько таких розмов не заводив — хоча не вважав мистецтво професією.

Соцреалізм досі не приваблював Макова, тож його Інститутські роботи, як він сам каже, «не збігалися з офіційним уявленням про творчий доробок молодого радянського митця». Він шукав іншого, вільнішого погляду на мистецтво і знайшов — у майстерні художника Віталія Куликова, відомого серед молодих митців завдяки нестандартним поглядам і підходу до малюнка. Про Куликова Макову розповіла його тодішня дівчина. Він узяв папку зі своїми роботами і просто постукав у двері його майстерні. Тоді ж Куликов дав Павлу перший урок. Відкрив, вислухав і сказав: «Я готовий вас прийняти, але післязавтра о шостій вечора». Так Павло зрозумів, що не можна просто прийти до людини і вимагати уваги. Треба поважати чужий час.

Відтоді Маков часто бував у Куликова. Міг разом з іншими студентами ходити до нього на додаткові заняття з малювання, але натомість просто приносив свої роботи і вони обговорювали малюнки один одного. Говорили про життя і мистецтво — у Куликова була велика колекція класичної музики і бібліотека, багато рідкісних іноземних часописів. Маков захоплювався Матіссом і Пікассо — Куликов теж їх любив, але казав: «Павлику, те, що Пікассо класний митець, зовсім не означає, що Рєпін — гірший». Так Маков зрозумів: якщо йому щось неблизьке — воно не обовʼязково погане.

Мистецька кар’єра видавалась Павлу примарною — шлях у Спілку художників був для нього закритий, а це означало, що заробляти мистецтвом він не зможе. У Павла був план Б — вдосконалити англійську, яку він вчив з дитинства, отримати другу вищу та заробляти репетиторством. Після інституту він пішов в армію, у травні 1986-го повернувся в Сімферополь. Відкрив у парку журнал «Огонёк» і побачив там вірші Гумільова. Ще кілька років тому за ці вірші могли ув’язнити. Павло зрозумів, що світ змінився.

3

Щоб виживати і розвивати кар’єру в дев’яностих, Павлу довелося не лише працювати в майстерні, а й стати власним менеджером. «Два в одному, як шампунь», — жартує він тепер.

Макова прийняли в молодіжне відділення Спілки художників, ще у 1988-му він отримав гран-прі на Всесоюзній бієнале станкової графіки в Калінінграді. Взяв участь у виставці в Данії, де на його роботу звернули увагу й запросили стати членом графічної майстерні. Подавався на міжнародні премії — і часто отримував гран-прі. У 1993―1994 роках отримав $5 000 у Японії й $3 000 в Тайвані — цих грошей вистачало, щоб якийсь час не думати про способи заробітку. У 1994-му його запросили зробити тижневий майстер-клас у британському університеті. Гонорар був £1 500  — звісно, він погодився.

— На першій зустрічі треба було розповідати студентам про себе півтори години, — згадує Маков. — За десять хвилин я зрозумів: якщо зараз не скажу щось смішне ― мені кінець, вони просто встануть і підуть. І я знайшов спосіб. У мене був із собою іграшковий ведмедик — моя дружина Маша дала його мені як талісман. Фінансово ми тоді жили скрутно. Перед від’їздом я залишив Маші $20―30 — це були наші останні гроші. Їхав на заробітки, як у безодню — чорт знає, зароблю чи не зароблю. На тій лекції я пожартував про ведмедика — мовляв, ось зі мною мій дружбан з України. Не пам’ятаю, як саме я це подав, але після цього все пішло на лад, мені стало легше.

У 90-ті Маков розробив концепцію «Фонтана виснаження», який у 2022-му представив Україну на Венеційській бієнале.

Тоді ж у роботах Павла з’явились його знамениті мішені — силуети ростових фігур, які використовувались у радянських шкільних тирах, і олов’яні солдатики. Спочатку вони були дрібними елементами офортів, а з 2001 року Маков почав фотографувати кожну фігурку солдатика окремо, друкував ростові портрети в людському масштабі, робив містифікацію їхніх щоденників вигаданою олов’яною мовою. Роботи Макова вже купували відомі закордонні музеї — зокрема Музей Вікторії та Альберта в Лондоні та Національна галерея мистецтва у Вашингтоні. Він уже був членом британського Королівського товариства живописців і графіків.

— Я ніколи не був у мейнстрімі. Я й тепер не в мейнстрімі, а тоді й тим паче, — говорить Павло. — Тоді в Україні був бум постмодерну, була «Паризька комуна» і генерація фантастично талановитих людей, які до неї входили ― Сашко Гнилицький, Саша Ройтбурд, Олег Голосій, Арсен Савадов. Відверто, мені теж хотілось бути в мейнстрімі — брати участь у великих міжнародних виставках, а не в маленьких вузькоспеціалізованих графічних, де я отримував премії. Але це було неможливо, тож я зрозумів просту річ: якщо ти, Павлику, хочеш щось робити, маєш про це подбати. От я і дбав.

У 2003 році Павло Маков відкрив велику виставку в Національному художньому музеї — UtopiА. Вона охоплювала десятиріччя його творчості ― з 1992-го по 2003 рік. Щоб показати на ній свої ключові роботи, Макову довелося збирати їх з приватних колекцій за кордоном. Після виставки вони повернулися до власників, а Павло зрозумів: в Україні фактично не залишилось сліду його роботи. Державні музеї майже нічого не купували — винятком був Сумський обласний художній музей, де зберігаються три його офорти, — але більшість їх полетіли в США, Велику Британію та Європу. Зафіксувати це десятиліття своєї роботи Маков вирішив у книзі «Хроніки утопії. 1992―2005» — інакше воно не існувало б ніде.

Дванадцять років тому в маленькому магазинчику у Флоренції Маков купив набірну літеру U зі старої типографії. Він досі ставить цей знак на своїх роботах — це означає, що всі вони в широкому сенсі належать до утопії. «Я маю на увазі нездійсненну утопію — місце, якого не лише немає, його й не буде», — говорить Павло.

Сьогодні «Хроніки утопії» неможливо купити, а в самого Макова лишились тільки два примірники. Один — робочий, з помітками та підкресленнями, інший — чистий. Коли ми, сидячи в його майстерні, в розмові доходимо до теми утопії, Павло дістає чистий примірник і довго шукає в ньому лист, який писав другу. Нарешті знаходить. Останній абзац починається так: «…Йому на зміну прийшла UtopiA з її Олов’яними Героями і вже не як концепція, а як судомна спроба пояснити собі й іншим таємний сенс абревіатури UA, „Місце якого нема“ (…) Місце в якому живеш попри все (…)».

4

У Павла та його дружини Марини є дача із садом під Харковом, точніше — під Липцями. Стандартних шість соток, які вони купили понад 20 років тому і довго доводили до ладу — від старого лишились тільки стіни. Щороку накопичували гроші і всі вкладали в дім. Багато чого робили самі — фарбували, реставрували. Павло привозив з вінтажних магазинів у Празі, Лондоні, Амстердамі недорогі, але гарні світильники. У домі були бібліотека і мистецька колекція, часто приїздили друзі. Марина висадила сад — троянди, багаторічні трави, дерева. Сади і стали темою робіт Павла на наступні роки.

— Я навіть не знаю, чому сад, — каже Павло. — Можливо, тому що в нас з’явився сад, можливо — бо співіснування людей із землею найкраще виглядає якраз в образі саду. Якщо ти перестаєш працювати в саду, він за 20 років повертається до дикої природи. А можливо — як цікаво сказав Саша Філоненко, «феномен утопії в історії людства існує в двох іпостасях — міста і саду».

Коли Маков уже був захоплений темою садів, вони з Мариною поїхали до Версалю. Провели в саду весь день, так і не потрапивши до палацу. Павла вразила думка: творці Версалю знали, що за життя не побачать втілення свого задуму. Маков каже, що сад — велика природна інсталяція, в якій фонтани та скульптури тільки доповнюють те, що вже створила природа. Живопис і графіка можуть лише відобразити, яким був сад у конкретний момент.

З 2012-го по 2014 рік Маков працював над циклом Paradiso Perduto — що з італійської перекладається як «втрачений рай». На 11 роботах зображено його дачне містечко під Липцями. Там багато будинків, парканів, рослин і дерев, що ростуть з металевих контейнерів. Все впорядковано і доглянуто — але майже ніде немає людей, ніде не світиться. Виставка Paradiso Perduto відкрилася в Києві восени 2014-го — коли вже йшла війна на сході. В останні два роки під Липцями немає людей — лише літають дрони і КАБи.

— Я починав Paradiso Perduto без думки про війну, — говорить Маков. — Моя ідея полягала в тому, що кожна людина на своїх шести сотках намагається створити маленький рай. Але все, що за межами цього раю, за його парканом — її не турбує. Можливо, створити цей рай навіть вдається, та коли за парканом щось починає відбуватися — рай гине разом з усім.

Маков ненавидить, коли його роботи називають пророцькими, — це казали про Paradiso Perduto, про олов’яних солдатиків, про «Облогу Харкова», над якою Павло працював у 2014―2015 роках і де вже тоді втілив концепцію міста в обороні.

— Олов’яні солдатики з’явились, бо я відчував, дивився новини, чув, знав — людство постійно не може дійти згоди, — Маков говорить майже роздратовано. — Не може знайти способу, як жити разом. Митці не пророки. Ти просто щось відчуваєш, тебе щось хвилює — і ти робиш. Якщо це збігається з подіями, що стаються пізніше, — ну так сталося, це збіг.

У 2022-му дача Макова була в окупації. Але будинок не постраждав — росіяни не змогли відчинити його двері. Павло з дружиною тоді були за кордоном — перші дні повномасштабного вторгнення вони провели в укритті ЄрміловЦентру, звідти вирушили на бієнале у Венецію. Якийсь час жили в Італії — в селі між Флоренцією та Болоньєю. Кілька разів приїздили в Харків, а на початку 2023-го остаточно повернулись — і майже весь рік провели на дачі, Павло щодня їздив звідти в майстерню в Харків. Якось Марина сказала напівжартома: «Давай на повороті на дачу поставимо дороговказ — там розташований втрачений рай». Вони цього не зробили.

У 2024-му році росіяни почали новий наступ на Харківщині. До дачного містечка під Липцями не дійшли, але почали сильно обстрілювати, багато будинків згоріли.

 — Наш стоїть без вікон, у сад попадало, — розповідає Павло. — Я дивом встиг вивезти три книжки та одну велику роботу Паші Керестея — купив її в подарунок Маші на 50 років. Все інше залишилось, і мої роботи теж. Ну мої — гаразд, я своїх ще нароблю…

Ще одна річ, що лишилась на дачі, — аерофотознімок, зроблений американським шпигунським літаком. На ньому — Ульянка, район в Ленінграді, де стояли будинок і сад Павлової бабусі. Дитиною він любив там бувати. Згодом район забудували висотками. Коли Павлу було 18, він приїхав туди, щоб знайти місце, де колись був той сад. Не знайшов. А десь у 2016-му син подарував йому на день народження знімок цього місця до забудови. Будинків і садів на ньому не було видно, але ж вони там були.

На підвіконні в майстерні Павла стоять два горщики з алое. Ці ж рослини час від часу з’являються в його роботах останніх років.

— Я люблю їх як символ нашого життя, — каже Маков. — Алое — рослина, яку можна не поливати, а їй хоч би що. Вони фантастично живучі. У 2022-му я вивіз із Харкова свою маму, а коли за два роки зайшов у її оселю, алое все ще були живі, хоча й майже мертві — не знаю, яким чином. Ось це — один з них.

5

«Після смерті немає нічого, і це мене тішить», — говорить Маков. Праворуч від його стола в майстерні стоїть велика робота, яку він недавно закінчив, — «Життя кульбаби». Останнім часом Павло більше працює з олівцями, ніж з офортом, а на його полотна повернулись кольори, яких майже не було з початку 90-х. «Життя кульбаби» теж написане олівцями, у ньому багато кольорів.

— Кульбаба квітне двічі, й це схоже на людське життя. От молодість, — Маков показує на ростки кульбаби, що ще не розкрились. — Потім жовта квітка — коли тобі 35―40. Далі ніби все закривається. Але знову відкривається білим — ти віддаєш все, що маєш, перед тим, як остаточно померти. Людина в певному віці починає по-іншому ставитись до смерті — спокійніше. Іноді смерть може зайти в гості, а потім сказати: «Давай ще трохи поживем». Ну добре, поживемо ще трошки.

Наприкінці 2025 року вийшов артбук Макова «Абракадабра» — результат його роботи за останні 11 років. Для однойменної виставки, що проходила у львівському Національному музеї імені Андрея Шептицького Павло створив окрему роботу — зашифрував на стіні бінарним кодом цитату з роману Італо Кальвіно «Міста незримі» — про пекло на землі та два способи справлятися з ним: «Перший багатьом дається легко: прийняти пекло і стати його частиною до такої міри, щоб його вже більше й не бачити. Другий ризикований і вимагає постійної пильності й вивчення: шукати і вміти розпізнавати — хто і що серед цього пекла не є пеклом, і робити так, щоб вони продовжувалися, і створювати для них місце».

Нині звичайний день Павла виглядає так: він прокидається в районі шостої, іноді ще в ліжку повторює подумки вірші італійською — вони з Мариною люблять Італію і чотири роки, з їхніх 54 до 59, займались мовою із вчителькою і дійшли до рівня Б2. Робить зарядку і йде на годинну прогулянку. Коли повертається, готує собі омлет — вони з дружиною снідають окремо. Вирішує побутові справи — кудись заїхати, щось завезти чи купити. Потім їде в майстерню. Років до 55 Маков намагався дотримуватись жорсткого графіку і бути в майстерні вже о дев’ятій ранку. Зараз такого правила нема, але є інше: приїздити щодня — навіть якщо немає часу працювати, просто подивитись на те, що зробив учора.

— Це все одно крок уперед, — говорить Павло. — Ти подивився — і можуть народитись якісь думки. Не подивишся — не народяться.

Ввечері він повертається додому, і вони з Мариною вечеряють. Потім кожен займається своїми справами — Марина щось дивиться, Павло іноді читає, але частіше — гортає стрічку. Якщо новини в ній його дратують — не може зупинитися.

Маков живе з продажу своїх робіт — колекціонерам в Україні та за кордоном. У нього вже є ідея наступного проєкту — і, можливо, роки через три він видасть нову книжку. Наприкінці вересня працюватиме над офортом у майстерні Центрального інституту графіки в Римі, на початку жовтня поїде на конференцію до Відня. А зараз він дивиться на годинник — уже майже восьма. Переставляє на інше місце роботу, яку сьогодні закінчив, збирається і їде додому вечеряти. Дорогою йому ще треба заїхати по вино.