Свобода бути собою. Роботи Ніни Мурашкіної коштують тисячі доларів і захоплюють своєю неоднозначністю. Історія, що поєднує непоєднане

1

Навесні 2017 року тоді вже відома українська художниця Ніна Мурашкіна вперше приїхала до Сан-Кугат-Сесгаррігесу. У цьому невеликому каталонському містечку на тисячу мешканців жив Нінин коханий, іспанський скульптор Чав’єр Ескала. Дівчина приїхала в гості і, врешті, залишилася тут назовсім.

Чав’єр — невисокий, стрункий, з чорним кучерявим волоссям. Мурашкіна — висока струнка білявка. В її образі все композиційно вивірено, як і в її живописі. Яскравий макіяж, нетиповий для жінок іспанської провінції. Чорний довгий жилет, спідниця, напівпрозора блузка з об’ємними рукавами. Капелюшок-таблетка, справжні перли й одразу чотири каблучки, одна з яких її авторства. Мурашкіна схожа на модель дизайнера Джона Гал´яно. На комплімент з приводу її краси Ніна віджартовується: «Я просто люблю вдягатися. Коли в дитинстві батьки мене карали, то замикали на ключ шафу з моїми сукнями. Мені лишали лише синій вовняний спортивний костюм. Ото було найгірше! Тепер мою шафу вже ніхто не замкне».

Сан-Кугат-Сесгаррігес не входить до туристичних маршрутів. Тут живуть переважно літні люди, чиє життя обертається навколо виноробства, церкви і приватних господарств. Молодь приїздить з Барселони у вихідні, щоб побути в тиші й попити води з місцевих цілющих джерел. З інфраструктури — одна пекарня, де зранку подають каву з коньяком. Колись тут був продуктовий магазин, але він закрився через брак клієнтів: люди замовляють доставку чи їдуть до сусіднього містечка Віллафранка, що за 15 хвилин звідси. «Тобі може здатися, що тут занадто тихо, або навіть нудно, ― задумливо каже Ніна, ― та щоб працювати, мені потрібно відчувати, що я на краю світу».

Будинок, де мешкають Ніна з Чав’єром, зведений в 70-ті й відтоді зберігає свою автентичність. У вітальні особливе місце займає килим, який Чав’єр купив, щойно Ніна переїхала до нього. У вітальні багато кімнатних рослин, у куті ― диван і величезна книжкова шафа. Телевізора немає. Подружжя багато працює і дивиться його тільки під час подорожей. На маленькому столі ― біла скатертина, вінтажний посуд. Поряд камін, що взимку опалює оселю. Майстерня Ніни на останньому поверсі. Вона простора, світла з величезною терасою, що виходить на виноградники й гори. Колись це була дитяча ігрова кімната її чоловіка. У майстерні чисто — жодного романтизованого мистецького хаосу. Пігменти пронумеровані, інструменти розкладені по місцях. На кожній стіні висить по великому дзеркалу. На питання, чи вони для того, аби поправляти зачіску, Ніна пояснює: «Так я бачу, де провалюється форма».

В Іспанії змінилося світло і колорит робіт Мурашкіної — вони стали м’якші, тепліші. «Я й сама стала ніби більш рожевою», — каже Ніна, маючи на увазі і шкіру, і внутрішній стан. Вона пригадує, як ще підлітком розклеювала оголошення в суворому Донецьку дев’яностих: «Зима, сніг, зупинки. Я йду з купою цих папірців. Було відчуття, що я навіть себе дратую. Клей здирав шкіру з пальців, я почувалася негарною і непотрібною. Тоді я вперше чітко зрозуміла: є мистецтво, а все інше ― це ніби „клеїти оголошення“».

2

Ніна Мурашкіна народилася 1985 року в Донецьку, індустріальному шахтарському місті, де терикони, метал і бетон співіснували з криміналом, яскравим одягом і показним добробутом. Батько Ніни працював в інженерному відділі проєктного інституту, мати ― в архітектурній конторі. Та обоє були творчі: мати у вільний час шила одяг, батько грав у рок-групі в Донецькому міському будинку культури. «Я бачила його під світлом софітів, серед фанів, які простягали до нього руки, — згадує Ніна. — У звичайному житті тато заїкався і говорив мало, але на сцені був упевненим і відкритим. Тоді я, скромна мовчазна дівчина, остаточно вирішила, що теж хочу бути зіркою».

Ніна згадує Донецьк з ностальгією, але й каже, що місто в ті часи було дуже небезпечним. Батьки берегли її від вулиці — дівчина займалася малюванням, зі словником читала складні книжки, проводила суботи з батьком у Донецькому цирку з живою музикою у фоє, робила примірки речей, що шила мама. «Попри кітчевість, все було дуже красиво, — продовжує Ніна описувати Донецьк її дитинства. — Троянди. Роми. Золоті зуби. Пил стовпом. Взуєш лакові туфлі, а за пів години вони перетворюються на оксамитові». З часом цей донецький візуальний і поведінковий код яскравості, нерву і перебільшення Мурашкіна почала відображати у своїх роботах. Її улюбленим кольором став червоний — ще з часів першої композиції, де вона зафарбувала всі фігури червоним.

У 16 років Ніна вступила до Донецького художнього училища на графічний дизайн. Професію обрали батьки з практичних міркувань — з дизайну можна було заробити. Спочатку Ніна працювала ілюстратором у видавництвах і робила ескізи зачісок для перукарень. А потім вчителька з малювання запропонувала їй підпрацьовувати в церкві. Ніна влаштувалася помічницею іконописця. Тепер їй треба було відвідувати служби, працювати в хустці і не фарбуватися.

Реальність, яку Ніна побачила в церкві, сильно відрізнялася від заявленого. Церковні художники випивали, деякі прихожани чіплялися і робили дивні натяки, а священники зовсім не дотримувалися заповідей. «Пам’ятаю, коли йдеш причащатись, а від священника пахне ковбасою, хоча він має тримати піст перед причастям», — пригадує художниця. До того ж Мурашкіна не могла зосередитися на літургії — вона розглядала, як падає світло, і обличчя людей, тому врешті пішла із церкви. Та цей досвід не минув повз — він помітний у її роботі: позолочені деталі і майже іконописне розміщення фігур.

Мурашкіна переїхала до Харкова, вступила до до Харківської академії дизайну та мистецтв, де обрала факультет монументального живопису і клас Віктора Гонтарова — українського художника-монументаліста, його студенти були найцікавіші і найбільші сперечальники. Ніна теж була такою — конфліктувала з викладачами через свою феміністичну і провокативну художню мову. Її неодноразово намагалися виключити, вимагаючи переробляти композиції на більш «пристойні», без авторської інтерпретації форми й змісту.

Тоді ж Ніна вперше сильно закохалася, вийшла заміж, але швидко розлучилася через численні зради чоловіка. Вона згадує, що ділила його і з чоловіками, і з жінками, і поступово втрачала себе. Свій живопис того часу Ніна називає інфернальним: образи були жорсткіші, сюжети більш меланхолічні, а кольори темніші. Харків ставав для неї тісним і самотнім. Ніна почала їздити до Києва у вихідні. Приїжджала найдешевшим нічним поїздом о третій ранку, чекала, поки місто прокинеться, і ходила по галереях із портфоліо, яке тоді майже нікого не цікавило. Зрештою, Ніна вирішила остаточно залишити Харків ― місто, в якому вона більше не бачила можливостей і з яким було пов’язано забагато особистих спогадів.

3

У 2009-му Мурашкіна остаточно переїхала до Києва. Мистецька спільнота тоді була закрита, трималася на особистих знайомствах, тож ті, хто їх не мав, не могли туди потрапити. Ніна шукала будь-яких можливостей, щоб її помітили. Вона попросила знайомих хлопців віднести серію її робіт «Жінки, що їдять макарони» на ГогольFest у Мистецький Арсенал, бо сама не мала грошей на вантажне таксі. Одна з робіт, на якій зображена жінка на колінах з плакатом «Дядя, візьми заміж», справила фурор. Ніні запропонували співпрацю одразу два великих гравці ринку: арт-менеджер Антін Мухарський і галерист Павло Гудімов. Мухарський надавав матеріали і викуповував роботи Ніни для перепродажу. Гудімов уклав з Мурашкіною контракт, що покривав їжу, матерiали та оренду житла в центрі Києва.

У 2011 році Гудімов запропонував Ніні провести персональну виставку оголеною. Мурашкіна відмовилась: «Я зрозуміла, що моє мистецтво не потребує підсилення через тіло як об’єкт». Співпрацю з Гудімовим вона продовжила, але стала жорсткіше контролювати, в якому контексті показують її мистецтво. Київські художники ставилися до Мурашкіної неприязно і не приховували цього. Втім, Ніна була впевнена, що в її мистецтві не було нічого неправильного. Цьому сприяла поїздка на резиденцію Gaude Polonia в Кракові й теплі стосунки із Сергієм Якутовичем, одним з найвизначніших сучасних українських графіків. Він, каже Ніна, передав їй «особливе відчуття театру й кіно». Вона вступила до Київської національної академії мистецтв на спеціальність «Сценографія театру і кіно», потім працювала художницею-постановницею в театрах Чернівців і Києва, а також як художниця-розкадровниця в серіалі про вбивства на телеканалі СТБ. Весь цей досвід Ніна, як і завжди, потім використовувала у своєму мистецтві.

Наприкінці 2012 року Мурашкіна отримала велике замовлення на настінне полотно для інтер’єру колекціонера. За гонорар і батьківські заощадження вона придбала будинок у передмісті Києва. Перші два роки здавалися ідилічними. Ніна втомилася від шаленого столичного ритму і хотіла спокою. Однак для села, навіть у передмісті Києва, Ніна виявилася занадто яскравою і сексуальною. Місцеві чоловіки допомагали в побутових питаннях, а потім натякали на «продовження» вечора. Інші стукали вночі у двері, ламали паркани, заглядали у вікна. Коли Ніна йшла селом у своєму екстравагантному одязі, хтось міг підійти й просто збити з неї капелюх. Із часом Мурашкіна дедалі більше ізолювалася: не відповідала на дзвінки, не відчиняла двері.

Після розлучення в особистих стосунках Ніні не щастило. Чоловіки часто сприймали її як персонажа власних робіт. «Хлопці чекали на батіг і шкіряний одяг у шафі. Але мені це не властиво», ― каже Мурашкіна. Жінки реагували на її присутність насторожено, ніби вона є загрозою для чужих шлюбів через свою яскраву жіночність. Але Мурашкіна не змінювала свого стилю: «Якщо я не одягну цю всю красу, я просто зникну і мовчки стоятиму в кутку».

Напередодні війни на Донеччині на симпозіумі скульптури й живопису Ніна познайомилася з Чав’єром. У них стався короткий роман, після чого кожен повернувся до свого життя. Ніна писала йому довгі листи від руки, залишаючи на папері відбитки губ. Він, як виявилось, теж писав, але не надсилав листи, бо вважав їх недостатньо досконалими.

У 2016 році вони знову зустрілися в Києві, продовжили стосунки й створили спільний проєкт «Русалка», у якому Ніна стала моделлю. Відтоді пара відкрила можливість працювати разом, а потім Ніна переїхала в Іспанію.

5

Новий побут у Каталонії Мурашкіна порівнює з підходом своєї бабусі розподіляти цукерки до серіалу по днях. «Життя з Чав’єром ― це не про жадібність, а про розподіл барбарисок», — жартує вона. У цьому каталонська логіка ощадливості: уважне ставлення до ресурсів, звичка рахувати наперед і не витрачати зайвого. Їхня пара контрастна — Чав’єр інтроверт, мовчазний і спокійний, Ніна — буря емоцій. Але саме Чав’єр став для Мурашкіної головним чоловіком її життя. Вона каже, що вперше зустріла «людину з обличчям без тіні зіпсованості». Чав’єр допоміг Ніні увійти в іспанський контекст — показував музеї й пояснював локальні процеси. Мурашкіна каже, щоб бути почутою в Іспанії, потрібно глибоко розуміти місцеві візуальні коди, традиції та історичні наративи й уже на них накладати власний досвід. І саме Чав’єр допоміг сформувати цю надивленість.

Подружжя часто приїздило в Київ. Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну Чав’єр і Ніна якраз були в столиці, готували виставку. Чав’єр постійно стежив за новинами, саме він наполіг на виїзді за місяць до 24 лютого 2022 року.

Початок великої війни Ніна пережила як болюче підтвердження давнього передчуття. Ще з 2014 року в її роботах з’явилися тривога, небезпека, жорсткі чоловічі образи й фігура плакальниці. Після 2022 року вона курувала виставку українських художників у Барселоні й брала участь у благодійних аукціонах. Але з темою війни Ніна свідомо відмовляється працювати.

«Мені казали: ти ж працюєш з оголеним тілом, то зобрази зґвалтовані тіла. Я не беру в роботу жорстокі теми, пов’язані з війною, смертю чи насильством ― сьогодні у світі достатньо авторів, які працюють із цим, — пояснює Мурашкіна свою позицію. — Щоб зробити це по-справжньому талановито, потрібно повністю зануритися в цю смерть, але як потім із цього вибиратися ― велике питання».

Ніна додає, що обирає «сторону світла»: «Один із моїх улюблених скульпторів Аристид Майоль творив під час війни, але свідомо уникав жорстоких сюжетів. Його чуттєві жіночі форми, грація образів ― це ковток краси і любові. Для мене це і є головне: щоб глядач після виставки виходив із бажанням жити».

6

В Іспанії до Мурашкіної нарешті прийшло визнання. У 2023 році вона отримала премію A-FAD Award за серію керамічних ваз Still Waters Run Deep.

Цю нагороду присуджує FAD, одна з найстаріших дизайнерських інституцій Барселони. «Мені важливі призи. Я тоді, як натертий мідний чайник ― сяю», ― усміхається Ніна. Мурашкіна не розділяє гроші, визнання і свободу. Для неї це єдина система координат, у якій неможливо працювати, втративши хоча б один із цих елементів. Вона каже, що свідомо вивчає арт-ринок: як формується видимість художників, які візуальні мови працюють, що купують колекціонери. Але залишається вірною собі: «Я не змінюю теми чи візуальну мову під ринок. Я краще розумію правила гри, але свідомо залишаю за собою право не втрачати себе».

У комоді Мурашкіної з ескізами деякі замальовки датуються ще початком нульових. Образи повертаються до неї в різних варіаціях, деякі використовуються повторно. Ніна показує ескіз до керамічної роботи про Tinder: фігура, що прикривається від сорому, і умовна «черга» зі зв’язків — минулих і потенційних. Ескізи вже мають емоційні акценти і лише переносяться на живопис, графіку чи кераміку.

Моделей Ніна може знайти всюди: в басейні, барі, на вулиці чи пляжі і зробити замальовки. Мурашкіна відвідує студії малювання з натури в різних містах, її найулюбленіший арт-простір — Cercle Artístic de Sant Lluc у Барселоні, де свого часу малювали Пікассо та Міро. Також Ніна мріє розширювати практику в бік скульптури, у цьому їй допомагає чоловік.

Наприкінці березня 2026 року Мурашкіна відкрила в барселонській галереї La Plataforma персональну виставку «Пристрасті, що вирують всередині». Один з експонатів — автопортрет «Pissing woman». Ніна називає її власною версією знаменитої однойменної картини Пікассо і каже, що в цій роботі досліджує теми свободи, сексуальності та жіночності. Свобода — це її найбільша мрія. «Свобода робити великі речі, не озираючись. Свобода залишатися собою», — каже Мурашкіна. Це її головний принцип, який вона несе крізь творчість, — свобода залишатися собою. «Твої роботи ніби незручні, але від них неможливо відірватися, бо ти впізнаєш у них себе», — говорили Ніні відвідувачі виставки.

«Мене сформувало відчуття постійного контрасту, — каже про себе Мурашкіна. — Між любов’ю і контролем у родині, між красою і жорстокістю Донецька, між церковною ідеєю чистоти і реальною людською природою, між жіночністю як свободою і жіночністю як очікуванням інших. Я завжди жила всередині цих суперечностей, і саме там народжуються мої роботи».