Мисткиня Дарія Альошкіна відкрила світу українські витинанки. Вона раптово померла в 44 роки. Рік тому YB поговорив з нею — публікуємо це інтерв’ю в пам’ять про Дарію

Уявімо, що я — іноземка. Поясніть мені, що таке українська витинанка?

Це український вид народного мистецтва. Ними оздоблювали житло і прикрашали оселю до великих свят, але це не просто оздоба, а й своєрідний оберіг.

Мені передали свої знання батьки, а батьки, своєю чергою, коли переїхали жити на Поділля, застали ще живих носіїв цієї традиції та отримали всі знання в них. Тому я розповідаю, спираючись на свої дитячі спогади, дитячі знання. У нас казали: «Як у хаті витинанка, то добро стоїть на ґанку». Це одна з популярних приказок. Або що витинанка, яка висить на вікні, — ви ж напевно теж робили сніжинки на вікна, — це таке своєрідне решето, яке просіює до хати лише добро, а зло залишається на вулиці.

Які різновиди витинанки існували?

Я не аж такий знавець, але розповім, що я роблю. Є найпростіша витинанка, яку ми вирізаємо з одного шматка паперу, складаючи його. А є багатошарова. Дуже багато є вже різних технік і методів, як можна подати витинанку. Зазвичай нею в оселі прикрашали піч, вікна, стіни.

Чому це було зручно в сільських хатах? Хто жив у селі, той знає, що ви білите хату один раз на рік, зазвичай перед Великоднем. Витинанкою було зручно прикрасити оселю до Різдва. Ти приклеїв до печі витинанку, потім зняв і спалив, бо зазвичай їх спалювали. Папір не дуже довго тримається, можливо, тому була така традиція, щоб кожен рік зробити нову.

На своїх майстер-класах я розповідаю, що традиційна витинанка була іншою, ніж у мене. Я створюю авторські роботи, і в основі моєї творчості залишається лише традиційна техніка — це складання і відкривання. Також я використовую багато наших традиційних мотивів: дерево життя, зображення птахів, рослин, геометричні мотиви, такі самі, які зустрічаються і на писанках, і на килимах, і на рушниках.

У чому унікальність української витинанки?

Навіть в Україні витинанки відрізняються. Наприклад, подільська витинанка й західна витинанка. І за колористикою, і за композиціями. Мені здається, що наша витинанка ближча до природи.

Ваші батьки скульптори — Олексій і Людмила Альошкіни. Вони прищепили вам любов до витинанки?

Мої батьки — художники, переїхали жити в село. Єдиним заробітком в 90-ті роки було піти в школу вчителювати. Мама викладала трудове й образотворче мистецтво, а тато викладав історію та фізкультуру і ще вів різні позакласні гуртки. Ми з мамою прикрашали оселю, вирізаючи сніжинки на папері. Але мама говорила: «Не обмежуйся сюжетом сніжинки, сніжинка — це добре, але розширюй свою фантазію». Тоді я робила якісь жіночі образи.

Батьки вчили різних видів мистецтва: і кераміки, і каменярства. Тому першу витинанку я створила в дитинстві, але це було щось на кшталт хобі.

Ви за освітою скульпторка, але вирішили робити витинанки. Чому?

Це швидкий процес — витинанку можна зробити за годину. Я поєднувала роботу з материнством — народила трьох дітей, у мене суттєво скоротились можливості виходити з хати, адже в мене не було підтримки чи допомоги і фактично десятирічний декрет.

Тому я купила маленьку дощечку і почала так творчо реалізовуватись. Папір дешевий, дощечка дешева. Для материнства дуже зручне поєднання. Просто потрібно було ще якось вирізнитись. Тоді я взяла великий формат — і воно пішло. Можливо, вдалося знайти свою нішу в той момент.

Традиційно витинанки були невеликими прикрасами для оселі, а ви почали створювати величезні ажурні полотна й фактично масштабували витинанку до сучасного мистецтва. Як ви прийшли до цього формату і чи не боялися братися за такі великі роботи?

Якраз тому що я за освітою скульпторка, великий формат був дуже комфортним. Я працювала з монументальними каменюками по три метри. Для мистецтва витинанки потрібно мати фізично сильну руку, аби прорізати такої товщини папір чи синтетичний матеріал.

Мало того, що пояснити людям, що таке витинанка, треба ще й змогти її продати. Якими були ваші перші кроки?

Я займаюсь витинанками з 2009 року. Продати аркуш паперу — це просто нереально.

У мене був такий план: я робила одну витинанку майже щодня і постійно це виставляла у Facebook — це була моя потужна творча платформа. А що мені втрачати? Я сиджу в хаті і міняю памперси, соплі, кашель, а тут дуже гарна платформа, де мене можуть побачити в різних куточках світу. І оця системність щоденного забивання своєю творчістю Facebook дала мені зрезультат. Так з’явилися перші клієнти на витинанку.

Спочатку вартість була 200 гривень. Дуже багато було благодійних проєктів, майстер-класів. Перші років сім я працювала на своє ім’я — майже щоденно, погоджувалась на різноманітні події.

Коли стався переломний момент і ви почали реалізовуватись як мисткиня?

Одна з перших гучних експозицій була в Парижі. Нас запросили туди з виставкою, і вже з тієї експозиції я приїхала додому відомою. Щоб тебе визнали вдома, потрібно, щоб ти кудись їздила.

Нас була ціла команда художниць, сім чи шість. Галеристка і арт-менеджерка Сана Моро ― вона організувала в українському культурному центрі експозицію під назвою «Ефект Хризаліди». Ми повісили в Українському культурному центрі на три вікна величезні полотна з паперу.

Потім була поїздка в Сеул. Я привезла туди паперові витинанки, половину виставки розкупили. Для мене це був шок, тому що в Україні великі роботи купували дуже рідко. Але зараз вже можна сказати, що моє ім’я мене продає. Ключ — це щоденна праця, і коли ти зупиняєшся, то все зупиняється. Ключ, яким щодня відчиняють, не іржавіє. Ця приказка ідеально підходить.

Ви співпрацювали з Cartier у 2018 році, вони прикрасили бутик вашими роботами. Як вони вас знайшли?

Написали в Instagram. Я щодня постила свою творчість, тож мене знаходять. Коли Cartier написали мені в Instagram, я ще подумала, що це спам. Це так смішно було. Я ще, по-моєму, два чи три дні мовчала. Показую Гордію, своєму чоловіку: «Подивись, мені якийсь спам прийшов», а він: «Ти що? Це ж Cartier». А я звідки знаю, що то Cartier?

Потім ми ще співпрацювали з українським Vogue. Вони вибрали 30 обкладинок і витинанка потрапила на цю обкладинку. Це теж стало таким, що воно модне, знаєте? Мені вдалося зробити витинанки модними і привернути увагу до цього мистецтва.

Ви колись згадували слова одного з дослідників, що витинанка майже мертва. Як традиційна витинанка стала для вас авторським мистецтвом?

Я переношу туди свої власні сюжети і композиції. Часто думають, що витинанки, що я роблю, традиційні. Але ні.

Я завжди на майстер-класах дуже гостро піднімаю питання авторського права, чому мої витинанки — це моя творчість, а не народна. Це дуже важка тема, про яку треба говорити.

Тема плагіату для вас болюча?

Дуже. Воно так понеслося, що тепер вже десятки людей роблять такі самі великі білі полотна, з яких я розпочинала. І ти тут уже нікому не доведеш, що я колись це зробила перша.

Для мене творчість — як четверта дитина. І я дуже ревносно завжди ставлюся до того, але бачу, що мушу якось навчитися із цим жити, бо так і відбувається розвиток тієї ніші, в яку я потрапила.

І якщо витинанка була вимираючим видом мистецтва на 2008 рік, зараз ми вже не можемо так говорити, бо все-таки вона розвивається.

З чим ви пов’язуєте інтерес до витинанки?

Я думаю, що наклалося все на купу. Звісно, повномасштабне вторгнення дало поштовх до любові до всього українського. Я це бачу. Так само дуже потужно відроджуються саме традиційні атрибути до великих свят. Ми бачимо, який був ажіотаж до плетіння павука або до малювання писанок. І витинанка так само входить до атрибутики Різдва.

На ваші закордонні майстер-класи більше приходить українців чи іноземців?

Як ми бачимо зараз таку увагу до традицій, то, звісно, приходять більше українців. І я вам скажу, що вони там дуже цього потребують. От я приїхала в Нідерланди, вони кажуть: «Побільше нам таких майстер-класів». Тобто вони спраглі цього, їм бракує, і вони там об’єднуються, створюють свої гуртки. Знаю, що і плетуть павуки, і намагаються жити в ритмі нашої країни.

А що зазвичай говорять іноземці, коли вперше бачать ваші роботи?

Вони кажуть: «Вау», мацають. Без цього ніяк. Зазвичай кажуть, що українськість дуже відчувається. З тим, що я вплітаю в кожну роботу якісь наші орнаменти і символи, можливо, це і дає такий ефект, що відчувається якась українська душа в тому. Вони дивуються, що в нас є таке мистецтво. І згадують, чи в них такого нема.

Чи можна через витинанку говорити про такі складні речі, як війна, біль, історична пам’ять?

Це трохи складно, тому що ти маєш передати емоцію в кількох лініях, графічно. І плюс витинанка — це ж плетіння мережива, і ти маєш так сплести те мереживо, щоб там був і біль, і сум, і якась стійкість.

Один із найважчих моїх проєктів — це була посвята Голодомору. Просто нереально було читати ті всі історії. А оскільки я родом із села, яке пережило Голодомор, і про Голодомор говорили пошепки у нас в селі, це була тема, про яку я наслухалась багато історій в дитинстві. І я, тільки пропускаючи крізь свої спогади з дитинства, як розповідали старші сусідки, змогла зробити цей проєкт.

Ви кажете, що витинанка має не лише естетичне, а й терапевтичне значення. Що ви маєте на увазі?

Для мене ручна робота — це ліки. Розрядка, медитація. І так само люди приходять на майстер-класи і кажуть, що їм після них стає легше. У витинанці теж є таке твердження, що ти коли вирізаєш, то оці всі відрізки, які відпадають, — це як своєрідне все зло з вашого життя, яке ви вирізаєте і викидаєте. Так само витинанка — це чудовий спосіб, бо ти ще й напружуєш руку і ріжеш. І навіть на майстер-класі, коли люди вже не можуть, кажу: «Ви що, не їли сьогодні? Нумо, ріжте. Ріжмо очі москалям».

Ручна робота врятувала мене в найскладніші часи і коли, на жаль, загинув мій брат. І тільки тому, що в мене був великий проєкт, який я не зупинила і продовжила працювати. І можу сказати, що це мене втримало тоді. Робота завжди рятує.

Ви були з виставками в багатьох країнах. А де вам самій хотілося б виставитися?

У мене в мріях залишається Канада і США. Дуже сподіваюся, що колись потраплю в ці краї. Хотілося б показати свою творчість і ще й приїхати, подивитися на той великий світ.

Але ж у вас були виставки в Канаді?

До Канади поки що тільки мої роботи доїхали. Я особисто ще там не була. Нам не дали візи, на жаль. Якось так сталось, недобре заповнили документи.

Двічі чи тричі я надсилала свої роботи туди для участі в проєктах і виставках. У мене велика мрія доїхати до Канади.

Ви займаєтеся витинанками з 2009 року, і вам не набридло. Куди хотіли б розвиватися як мисткиня?

Найголовніше, що з витинанкою не нудно працювати. Тому що діє саме цей принцип складання паперу вдвоє і розкривання. Це цікаво, адже не знаєш, що вийде.

Наразі є творча хвиля, яка мене несе. Є попит, є замовлення. І, можливо, я би хотіла трішки змінити зараз матеріал, з яким працюю. Можливо, ера білих витинанок завершиться, буде щось нове.

Я за експерименти, часом вони невдалі, часом вдалі. І також я хочу підсилити ще якоюсь продукцією, може, з металом попрацювати або із серією сережок.

Цього року [розмова відбулась у 2025 році] я вже здійснила одну велику мрію: видала свою книжечку. Це для мене дуже велика подія, бо я 16 років не могла вкласти у свою творчість якісь фінанси, і тепер це для мене досягнення.

Планую ще зробити серію онлайн-майстер-класів, бо бачу, що людям це потрібно, і не всюди я можу доїхати. Хоча я дуже люблю офлайн. Але, напевно, все-таки зараз ще зроблю якусь YouTube-серію. Хоча мені дуже складно, бо я трохи боюся камери.

Як кажуть, розвиток буде тоді, коли ти йтимеш туди, де страшно. Сміливість у мене є, ще б упевненості трошки додати.

Що вас надихає? Не тільки з погляду прагнень або технік, можливо, цікаві люди, історія витинанки?

Я зараз багато подорожую і з кожною країною відкриваю щось. У Нідерландах я відкрила для себе Ешера. Його графіка, як він умів це закрутити, це дуже цікаво. Коли я приїжджаю в будь-яку країну, я насамперед відвідую археологічні музеї. Дуже мене надихають різноманітні давні зображення. У нас це трипільська і скіфська культури. Для мене це такий величезний фундамент моєї творчості. І, мені здається, що це завжди дуже наповнює мене енергетично.

Ще дуже надихає українська природа. Я, бачите, не про особистості, а про те, що мене тримає. Бо до 15 років я жила в дуже мальовничому селі на 200 людей. Ми жили біля річки, біля лісу, завжди за законами природи. Це завжди був шум води, спів птахів, аромати всіх можливих трав. І тепер, коли я поїхала в місто жити, все це зникло. І, можливо, у своїх роботах я повертаю собі те відчуття дитинства, якісь орнаменти, якісь звуки. От, напевно, це мене тримає і надихає постійно.