«Ми принципово не робимо совіньйон». Як українки в Новій Зеландії створюють вино з нетрендових сортів — інтерв’ю

Ви обидві маєте великий досвід у виноробстві й дипломи найвищого рівня WSET. Як почали шлях у професії і де ви познайомилися?

Аліна: Ми зустрілися в Національному університеті харчових технологій у Києві. Обидві навчалися на виноробок. Я трохи старша, закінчила магістратуру у 2010 році, Маша — у 2012-му. Ми обидві вступили в аспірантуру і працювали над схожими науковими роботами з одним керівником. Паралельно працювали у Beykush.Winery, а з 2015 року їздили на роботу у винні регіони за кордоном.

Маша: Виноробство — сезонний вид діяльності. У нас, у Північній півкулі, виноград дозріває в серпні ― жовтні, і саме тоді багато виноробень додатково наймають сезонних спеціалістів, які збирають виноград або контролюють процес виноробства. Далі вино дозріває в бочках, а винороби переважно вільні.

У Південній півкулі виноград плодоносить у лютому ― квітні. Тому багато виноробів працюють два сезони на рік у різних півкулях. Це ціла субкультура, яка називається Travelling Winemakers. Ми жили так від 2015 до 2020 року, а зараз їздимо в інші країни, коли ностальгуємо за цим стилем життя або хочемо здобути новий досвід. Наприклад, у 2024 році ми працювали в Напі, у штаті Каліфорнія.

У фейсбуку ви ведете блог про виноробство Just Ferment It і пишете там, що «на двох зробили 44 виноробні сезони в Україні, Новій Зеландії, США, Німеччині, Франції й Узбекистані». Розкажіть детальніше про цей досвід.

Аліна: Це виснажливо, але цікаво — можна подивитися різні країни, континенти і культури. Пожити в Європі, Азії, Америці й Океанії класно і для особистісного, і для професійного розвитку. На виноробнях ми не збирали виноград, а займалися більш кваліфікованою роботою — інокуляцією дріжджів або перекачкою. Із часом почали працювати як асистентки виноробів, енологині в лабораторії та, зрештою, самостійні виноробки.

Які уроки із цього досвіду стають у пригоді зараз?

Маша: Я зрозуміла, що існують дві філософії — підкорювати виноробний ландшафт, як роблять великі промислові виробництва, або вписуватися в нього. Наприклад, у Франції я працювала на крафтовій виноробні в маленькому селі. Ми збирали ідеальний виноград, не додавали у вино ніяких домішок, працювали повільно, з перервами по декілька годин на сніданок і обід.

Мені до душі цей підхід — коли людина доповнює природу як рівноправний учасник, а не керує нею як менеджер. Саме це і лягло в основу нашого бренду Brave Roots.

Аліна: Для мене найкорисніше — побачити, який результат дають різні техніки виноробства, і як маленькі зміни роблять вино високоякісним. Корисними були й дегустації вина в різних регіонах, і розмови з місцевими спеціалістами.

Як не дивно, багато виноробів майже не п’ють вина. Вони просто знають, як робити його з хімічного погляду. Ми, навпаки, дегустуємо багато вина — це наше захоплення і пристрасть.

У 2020 році ви осіли в Новій Зеландії. Чому обрали цю країну?

Аліна: Нова Зеландія стала першою країною, куди ми поїхали працювати на сезон. Нам так сподобалося, що ми поверталися сюди щороку. У лютому 2020-го ми вкотре приїхали на сезон і планували далі летіти працювати в Штати. Але почалася пандемія ковіду, і Нова Зеландія закрила кордони. Мені одразу запропонували постійний контракт на великому промисловому підприємстві. Поки ми пересиджували ковід, то пустили коріння і зрозуміли, що хочемо робити тут своє вино.

Маша: Тут просто приємно жити. Нова Зеландія — країна з чистою екологією, неймовірною природою, чудовим кліматом, де росте буквально все. Ми живемо і працюємо в Мальборо. Йому, як винному регіону, лише 50 років — за європейськими мірками це дуже мало, але він уже «вистрілив» завдяки суперклімату. Такі регіони — рідкість, і мені хотілося потрапити на цю хвилю розвитку.

У 2024 році ви заснували бренд крафтового вина Brave Roots. Його філософія — мати сміливість робити, просувати і пити вино з нетрендових сортів винограду. Як виникла ця ідея?

Маша: У світі регіон Мальборо знають як родовище совіньйон блану. Нам хотілося показати, що це місце має набагато більший потенціал, і виноробам варто ризикнути, щоб розкрити його.

Перше, що в нас питають дистриб’ютори, — чи є в нашому портфоліо совіньйон. І дуже дивуються, коли ми відповідаємо «ні». Ми принципово не робимо совіньйон, нам цікавіше експериментувати з іншими сортами винограду.

Аліна: Совіньон — як потяг, що розігнався і далі нарощує швидкість, хоча світовий попит уже вийшов на плато. Але в Новій Зеландії все-таки є виноробні, які роблять не лише совіньйон. Зазвичай у їхньому портфелі 80 відсотків совійньону, а решта — інші сорти для різноманіття.

Тут у Мальборо ми теж зустріли сміливих виноградарів. Наприклад, був чоловік, який посадив дуже довгий ряд винограду альбаріньо і щороку пропонував його безкоштовно тим, хто готовий зробити вино.

У 2025 році ми забрали в нього весь врожай, він дуже радів. На жаль, він помер і не встиг скуштувати наше альбаріньо, але його дружина продовжує справу і вирощує цей сорт спеціально для нас. Такі люди заряджають.

Який бюджет потрібен, щоб запустити такий проєкт, як Brave Roots? Чи існують державні гранти в галузі виноробства?

Маша: У Новій Зеландії єдина підтримка — банківський кредит, його легко отримати малому бізнесу. Але ми не любимо позичати гроші, тому вклали власні заощадження.

Гроші вкладали поступово й не рахували загальну суму. На сьогодні Brave Roots не дає прибутку. У 2026 році ми вперше вийшли в операційний нуль, і це велика радість. Все, що ми заробляємо в Brave Roots, інвестуємо в нього ж. Якщо цього року нічого не вкладемо з власних коштів, буде супер.

Аліна: На старті ми витратили приблизно $21 000, щоб придбати виноград і бочки, орендувати виноробню і замовити в українській компанії R Agency дизайн трьох етикеток, мокап і візуал сайту. На розробку айдентики пішла майже половина бюджету. Етикетки, банери і візитівки друкували також в Україні — там це роблять набагато якісніше, і нам важливо співпрацювати з українськими компаніями.

Як ви ділите обов’язки в Brave Roots?

Маша: На старті ми намагалися ділити все 50 на 50: наприклад, Аліна продає, а я займаюся логістикою. Але так не виходить. У нас невеликі обсяги, але великі амбіції. Ми не хочемо просто продавати вино в невеликому містечку, де живемо. Плануємо вийти на міжнародний ринок, надсилати вино на міжнародні конкурси, отримати зворотний зв’язок від великої кількості людей. Оскільки ми хочемо все й одразу, не вдається чітко розподілити обов’язки. Хто вільний від основної роботи, той і робить.

Аліна: Ми вже мали спільні проєкти і добре знаємо свої сильні й слабкі сторони. Єдина сфера, де ми чітко працюємо 50 на 50, — виноробство. Але й там це стосується радше обсягу завдань, ніж розподілу, хто що робить. Ми займаємося власним брендом ввечері після основної роботи або у вихідні.

Ви робите вино з чотирьох сортів білого винограду — віоньє, грюнер, альбаріньо і шенен блан. Можете коротко описати особливості цих сортів і чому ви їх обрали?

Маша: Віоньє — один із моїх найулюбленіших сортів. Я працювала з ним у Франції, і коли знайшла його в Новій Зеландії, була в захваті.

Грюнер — австрійський сорт, Аліна працювала з ним у Німеччині. Він витончений, має яскраву кислотність і мінеральний відтінок. Раніше його багато вирощували в Мальборо, бо він плодючий і росте в схожих із совіньйоном умовах. Зазвичай грюнер просто підмішували в совіньйон, бо щоб сортове вино з нього було смачним, грюнер треба правильно виростити. Наприклад, важливо, щоб лози не були перевантажені плодами. Ми знайшли грюнер в одній з виноробень, у якої є власний виноградник. Там дотримувалися всіх норм, і ми його придбали.

З альбаріньо ми працювали ще в Beykush.Winery в Україні. Це теж чудовий сорт, кажуть, він може стати наступним совіньйоном. В асортименті нашого бренду альбаріньо — найпопулярніший. Останній наш сорт — шенен блан, він ще бродить. Його дуже хотіла Аліна — це її улюблений.

Аліна: Мені дуже хотілося шенен у колекцію — люблю куштувати це вино. До того ж це дуже пластичний сорт, з якого можна зробити будь-яке вино — солодке, сухе, витримане або ігристе. Останні пів року я на всіх заходах говорила, що ми плануємо додати шенен у колекцію, й отримала багато позитивних відгуків.

Ви створюєте вино без виноробні — це світова практика, яка називається custom crush або client winemaking. Як це працює?

Маша: Є виробництва, які мають обладнання, бочки і ємності, але не мають своєї марки і бренду. Виноградарі або такі винороби, як ми, домовляються з ними про співпрацю. Можна просто віддати виноград і забрати готове вино, яке зробить спеціально навчений винороб. А можна робити як ми: платити за оренду обладнання та контролювати процес виробництва.

Аліна: Це дуже зручний формат, бо в нас є ліцензія на продаж і бренд, але немає ліцензії на виробництво — вона надто дорога. Виноробня, з якою ми співпрацюємо, має ліцензію. Ми включені у всі етапи виробництва: контролюємо процес переробки винограду, приїжджаємо під час ферментації, куштуємо і даємо інструкції співробітникам.

Далі веземо відфільтроване вино на іншу виноробню — там його розливають по пляшках, для цього потрібна окрема ліцензія. Зберігаємо пляшки на спеціальному складі, який також має ліцензію.

Скільки пляшок ви виробляєте на сезон?

Маша: Щороку все більше. У перший рік ми зробили приблизно 4 200 пляшок грюнера і віоньє, цього року очікуємо, що вийде шість-сім тисяч пляшок.

Наскільки важко новому бренду, у портфелі якого немає совіньйону, зайти на ринок Нової Зеландії?

Аліна: Місцевий ринок перенасичений і консервативний, за новими брендами ніхто не женеться. Якраз нещодавно наш клієнт, власник ресторану, розповідав про своїх постійних відвідувачів. Це люди віком 60+, і вони щотижня замовляють вино Pegasus Bay — місцевої сімейної виноробні з довгою історією. Таких людей важко змусити спробувати щось нове.

Продажі — не наш коник, тому нам було важко почати продавати. Ми знаходили контакти барів, писали їм листи, але нам майже ніхто не відповідав. Або відповідали, що наше вино задороге. Наші ціни, справді, вищі за середні, найдешевша пляшка — грюнер за $35. У Новій Зеландії вино можна купити за $10.

Першим місцем, де у винній карті з’явився бренд Brave Roots, був винний бар нашого друга Фідельо. Це сталося у 2024 році. Того ж року нам дуже допоміг Entropia — міжнародний винний фестиваль. За три дні подію відвідали понад 12 000 людей, ми отримали багато зворотного зв’язку й познайомилися із сомельє, які згодом додали нас у винні карти своїх закладів.

Зараз наше вино продається лише в трьох спеціалізованих винних магазинах і в HoReCa. Якби у нас не було основної роботи, ми б набагато більше їздили по подіях та закладах і просували свій бренд.

У 2024 році журнал Cuisine оцінив ваше вино на 5/5, а видання Decanter, яке називають путівником Michelin у світі вина, — на 90/100. Чи допомогло це популяризувати ваш продукт?

Аліна: Decanter проводить престижний міжнародний конкурс, на якому ми здобули срібну медаль. Це класно, але ми хочемо золото, тому продовжуємо працювати. Cuisine — впливове видання в Новій Зеландії, яке оцінює всі вина в регіоні. Ми отримали від нього п’ять зірок, ба більше, ми взяли друге місце в добірці найкращого білого вина в країні. Також наш альберіньо невдовзі представлятиме Нову Зеландію на міжнародній події в Лондоні. Нам уже почали писати люди з «винної тусовки» й цікавитися ним.

Маша: Для місцевого ринку таке визнання важливе. Баєри вивчають результати кожного конкурсу і зв’язуються з брендами-переможцями, щоб придбати їхнє вино для ресторанів. Чим більше публікацій, тим легше нам продавати вино. Але ми точно не хочемо робити вина лише для критиків. Нагороди для нас — допомога в маркетингу.

2

У 2025 році ви почали експорт в Україну завдяки співпраці з Fozzy і потрапили на полиці мережі супермаркетів «Сільпо». Ваше вино українці можуть придбати за 1 000–1 500 гривень. Як почалася ця співпраця?

Маша: Ми знайомі з людьми, які у Fozzy займаються імпортом вина. Одна з них — винна експертка Женя Ніколайчук, вона якраз хотіла завести в супермаркети «Сільпо» вина, які роблять українці за кордоном. Женя взяла нас і ще декілька брендів з Грузії, Італії та інших країн.

Аліна: Це було важко через віддаленість Нової Зеландії від решти світу. Ми почали процес у серпні 2025 року, й лише 31 грудня вино покинуло Нову Зеландію. Ми надсилали лише одну палету — додали її до контейнера новозеландського бренду Giesen, який також відправляв вино в «Сільпо».

Оформити документи було досить важко. Я радилася про це із ШІ-асистентом Gemini. Розповіла, що нам треба спочатку завезти вино в Німеччину, а звідти — в Україну. Gemini відповіла: «Може, оберете інший ринок? Бо це надскладні умови, ще й для першого експорту». Але якщо ми змогли правильно оформити документи, щоб експортувати вино через Європейський Союз, далі нам точно буде легше.

По дорозі в Україну ваші вина перетнули екватор. Як правильно експортувати вино на таку відстань, щоб зберегти якість? Наскільки це дорого?

Аліна: Пляшки з вином мають їхати в спеціальному холодильнику. Можливо, тому цей процес так і затягнувся, бо ми мали чекати, поки хтось доставить щось у Нову Зеландію на такому контейнері, щоб ми могли відправити в ньому вино. Fozzy покрив усі витрати на транспортування і страховку. Точної суми не можемо назвати, бо вони просто включили нас у витрати на контейнер Giesen.

Ви сказали, що ринок Нової Зеландії консервативний і перенасичений, а в Україну логістично важко доставити вино. Чи розглядали ви експорт на інші, легші ринки?

Аліна: Ми від самого початку планували спробувати продавати в Новій Зеландії, отримати зворотний зв’язок і одразу виходити на закордонні ринки. Там менше конкуренції і легше просувати себе, адже до вина з Нової Зеландії є довіра.

Маша: Наша наступна мета — Японія, Південна Корея, Гонконг і Сінгапур. Географічно Азія близько до нас, і туди легше експортувати вино. До того ж у всьому світі падає рівень споживання вина, а в Азії, навпаки, росте. Вийти на ринок цих чотирьох країн за наступний рік — наш план максимум.

До нас уже кілька разів зверталися з урядів Канади і Норвегії. В обох цих країнах держава має монополію на продаж алкоголю, і якщо брендам вдається зайти на ці ринки, вони гарантовано потраплять на полиці майже всіх магазинів. Обидві країни щороку проводять тендери для іноземних брендів алкоголю, і ми чудово проходимо за якістю, але вже двічі провалилися, бо поки не можемо забезпечити потрібну кількість пляшок і постійні поставки. Тому спочатку треба закріпитися в Азії, розширитися й наростити обсяги виробництва.

3

Ви згадали, що люди у всьому світі п’ють менше вина. Чи спостерігаєте ви таку тенденцію в сегменті преміальних вин, які виготовляєте?

Аліна: Неочікувано, але в преміальному сегменті ця проблема найменша. Преміалізація ринку почалася саме з людей, які хочуть пити менше, але краще. Вони переходять зі стандартного вина, яке раніше пили щодня за вечерею, до якісної пляшки раз на тиждень. Це і є наші клієнти, які тримають сегмент на плаву.

Споживання найдешевшого вина теж збільшилося, а дешевого і середнього — стрімко зменшується. Обвал цін стався і в найвищому сегменті, де вино як інвестицію купують на аукціонах за мільйони доларів.

Як ви ставитеся до безалкогольного вина як альтернативи звичайному?

Маша: Велика частина моїх обов’язків на основній роботі пов’язана з безалкогольним вином. Я не вважаю, що це поганий напій. Навпаки, люди, що з різних причин не п’ють алкогольне вино, можуть підтримувати зв’язок із винною культурою і піднімати келихи разом з іншими під час святкувань.

Аліна: З кожним роком безалкогольне вино стає все кращим і наближається за смаком і якістю до алкогольного. На світовому ринку цей сегмент зростає найшвидше.

Ми навіть думали в межах свого бренду зробити невелику партію безалкогольного вина.

4

Сьогодні Brave Roots — це більше про бізнес чи про хобі та мистецтво робити вино з вишуканих сортів?

Аліна: Ще два роки тому це було просто хобі. Зараз — вже точно бізнес, у який вкладено багато сил. Я хочу, щоб Brave Roots став прибутковим настільки, щоб я могла кинути основну роботу і робити вино, в яке вкладаю своє бачення.

Маша: У мене кардинально інша думка. Якщо Brave Roots стане бізнесом, і ми матимемо рахувати кожен цент ― де я отримуватиму задоволення? Я хочу заробляти тут гроші, але мені важливо, щоб це було в кайф.

Які ваші наступні цілі у Brave Roots?

Аліна: Можливо, ми зробимо ігристе. Але це затратно і довго — таке вино готується щонайменше три роки. Хочеться завоювати побільше медальок на конкурсах, щоб відчувати визнання.

Маша: Головний фокус — нарощувати виробництво і освоювати нові ринки.

У вас великий досвід, ви працювали на багатьох підприємствах в обох півкулях Землі. Які найпоширеніші помилки роблять винороби?

Аліна: Санітарія — найбільша проблема. Мити треба все. Час від часу ми проводимо лекції для українських виноробів — і постійно повторюємо про санітарію. Ми тішимося, що українські винороби тримають це у фокусі. У них справді дуже чисто.

Маша: Багато виноробів впадають у крайнощі — роблять або надскладне вино для критиків, або таке, що задовольняє лише невибагливий смак. Ми за те, щоб додавати у виріб трошки мистецтва, філософії і характеру. Шукати золоту середину, щоб залишатися автентичним і водночас мати попит на своє вино.

Яким ви бачите потенціал українського вина? Чого бракує нашим виноробам, щоб мати попит на закордонних ринках?

Маша: Українське виноробство стрімко розвивається. Але щоб Україна домінувала за кордоном, потрібні великі державні дотації. Такі, як у європейських виробників, — спеціальні програми, гранти, компенсації, якщо природні умови були важкими. Україні поки таке не світить, у нашої держави інші пріоритети.

Я вважаю, що українські крафтові виробники не мають гнатися за кількістю, а зосередитися на якості та історії свого продукту. Краще експортувати одну палету на рік, але заробляти велику маржу на кожній пляшці.

Є чудовий приклад — Південна Африка. У 1990-х — на початку 2000-х багато їхніх виробників захоплювали іноземні ринки, бо продавали недороге вино хорошої якості. Паралельно з’явилися південноафриканські виробники з унікальними смаками і власною філософією виноробства, які продавали дві-три тисячі пляшок на рік за $300 кожна. Вони досі існують, а дешеве вино зрештою зникло з іноземних ринків. Я думаю, що преміумсегмент — чудовий варіант для українського крафту.

Аліна: Ми спілкуємося з друзями-виноробами зі всього світу, й інтерес до українського вина досі є. У 2023 році Маша брала участь у дегустації українських вин на міжнародній конференції Master of Wine. Найбільші професіонали галузі сходились на тому, що українським виноробам варто робити ставку на свою автентичність — наприклад, на локальні сорти або місцеві історії.

Україна має такий великий потенціал, що його неможливо передати словами. У нас роботящі люди, родючі ґрунти, хороший клімат і є велике бажання робити якісне вино. Українські винороби працюють під російськими обстрілами, але все одно знаходять сили експериментувати із сортами.

Нам подобається спостерігати, як змінюється українська винна культура. Спеціалізовані магазини з хорошим вибором уже є на кожному кроці, навіть у Новій Зеландії їх менше.

Зважаючи на ваш досвід, яку пораду ви можете дати крафтовим виноробам?

Маша: Продовжувати працювати, не боятися експериментувати і не гнатися за швидкими фінансовими успіхами. Пам’ятати, що вино — це завжди довго.

Аліна: Бути автентичними і робити вино, яке подобається вам. Ми дотримуємося саме такого підходу, бо віримо: якщо вино подобається виноробу, точно знайдуться ще декілька людей, які схочуть його спробувати.