Як українська журналістка Ірина Соломко пішла в політику й стала посадовицею в США — інтерв’ю

Коли ви зрозуміли, що хочете працювати в міжнародній журналістиці?

Я це розуміла, скільки себе пам’ятаю. З дитинства дивилася міжнародні новини й із підліткового віку зацікавилася міжнародною політикою. Щоб докладно розповідати про неї, вступила в Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мій тато, який працював у СБУ, порівнював роботу журналіста з роботою опера й не підтримував мій вибір. Він вважав, що для жінки такий ритм життя стане занадто виснажливим, але мене ці аргументи не переконали. Я хотіла розповідати правду.

Якими були ваші перші кроки в професії?

На початку 2000-х в незалежній Україні медіа тільки розвивались, можливостей було багато. Між другим і третім курсом я стажувалася у міжнародному відділі телеканалу «Інтер», із четвертої ранку готувала матеріали для ранкових ефірів, а потім їхала в університет на пари. Графік був виснажливим, але, саме працюючи з інформацією щодня, ти і стаєш журналістом.

Журнал «Кореспондент» був одним із провідних українських медіа 2000-х і довго вважався еталоном журналістської аналітики. Як ви туди потрапили?

Після практики на «Інтері» я побачила оголошення, що нове видання шукає журналістів. Під час співбесіди виявилося, що це проєкт Джеда Сандена, нове видання «Кореспондент». Мене взяли в міжнародний відділ, перший матеріал стосувався початку американської воєнної кампанії в Афганістані. Згодом цей момент став символічним для мене: мій майбутній чоловік, як з’ясувалося, тоді там перебував.

Я працювала у «Кореспонденті» двічі: з 2002 до 2007 року та з 2010-го по 2013-й: спершу в міжнародному відділі, потім у відділі «Життя». В певний момент я зрозуміла, що українська «міжнародка» зводиться до адаптації новин міжнародних агенцій, а мені хотілося більше працювати з людьми. Тож я перейшла на теми, яких тоді в Україні майже не висвітлювали: репродуктивне здоров’я, сурогатне материнство.

У 2007 році я стала політичною оглядачкою та редакторкою новин газети «Сегодня». Та за три роки стало очевидно, що редакція працює під тиском і цензурою. Я звільнилася й повернулися у «Кореспондент» у статусі оглядачки — цю позицію створили спеціально для мене. Писала великі інтерв’ю з міжнародними спікерами. Звільнилась у 2013 році, після продажу «Кореспондента» Сергієві Курченку. Для мене це була принципова позиція.

Того ж року в Україні почалась Революції гідності. Ви зацікавились документалістикою на її тлі?

Так. Я стала стала шеф-редакторкою спецпроєктів телеканалу ICTV. По завершенню Революції гідності ми розуміли, що не можна гаяти часу й потрібно знімати документальний фільм про ці події. Ми записували свідчення «по живому», фільм вийшов пронизливим. Пізніше я майже рік працювала на передовій, знімаючи історії про «руську весну», волонтерів, а також наших військових: перших оборонців України, медиків, спецпризначенців, добровольців. Цим етапом кар’єри я дуже пишаюся.

Чому ви вирішили емігрувати до США?

Після розлучення я довго не могла зустріти свою людину. У січні 2016 року мене попросили записати інтерв’ю з американським журналістом Адріаном Боненбергером для «Громадського радіо». Я була дуже втомлена й не хотіла їхати, але пішла на інтерв’ю. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

Ви планували жити в Україні чи переїхати до США?

Я ніколи не хотіла жити в США. Коли стосунки з Адріаном стали серйозними, я запитала прямо: «Можливо, нам не варто продовжувати? Я не хочу їхати в США, бо відчуваю, що маю бути в Україні та допомагати їй змінюватися на краще». Він відповів, що якщо це для мене настільки важливо, ми житимемо в Україні. Ми одружилися в Києві і півтора року прожили там. Чоловік шукав роботу в Україні, мав кілька потенційних проєктів, пов’язаних із національною безпекою, але після перемоги Дональда Трампа у 2017 році ці можливості зникли. Тоді він почав шукати роботу в США, йому запропонували приєднатися до комунікаційної команди Yale School of Medicine. Я вирішила, що маю підтримати його, тож погодилася на переїзд. Через оформлення документів ми рік жили окремо. У серпні 2018 року я переїхала до міста Брендфорд у штаті Коннектикут і одразу отримала грінкарту як дружина американця.

Ви планували працювати журналісткою, але вже в США?

Я розуміла, що не зможу працювати тележурналісткою: для американських професійних стандартів моєї англійської було недостатньо, хоча мені й говорили, що рівень мови хороший. Тож я почала думати, що зможу робити. Розглядала документалістику, бо у США в більшості документальних фільмів немає закадрового тексту, усе будують на цитатах героїв. У 2021 році я намагалася вступити на одну з програм до Jackson School of Global Affairs Єльського університету. Для цього потрібно було скласти тест із англійської TOEFL і набрати 104 бали. Я складала його 4 рази й постійно отримувала 100. Зрештою, все ж таки отримала бажані 104, подала документи, але мене не взяли.

Як ви потрапили на роботу в українську редакцію «Голосу Америки»?

У 2019 році Мирослава Ґонґадзе написала мені, що є можливість роботи на «Голосі Америки»: редакція відкривала позицію в Нью-Йорку. Через тривалі безпекові перевірки процес працевлаштування затягнувся, і фактичну пропозицію я отримала вже на початку 2020 року. Працювала як multimedia journalist: самостійно знімала, монтувала й готувала сюжети «під ключ». Досвід, здобутий на ICTV, дуже допоміг.

Ви працювали журналісткою. Коли й чому звернули увагу на американську місцеву політику?

Мені близька тема децентралізації: в Україні я розповідала про реформу місцевого самоврядування й розуміла, як багато змін починається на рівні громади. Американська система побудована так само: штати й міста працюють як автономні держави.

Ми з чоловіком, фактично, разом пішли в політику: разом почали ходити на заходи Демократичної партії, знайомилися з громадою, він приєднався до комітету з питань навколишнього середовища Бренфорда. Згодом він балотувався до міської ради, переміг і відпрацював там два скликання. Коли він вирішив не переобиратись, власні сили спробувала я: подала свою кандидатуру до Демократичної партії, пройшла співбесіду й отримала номінацію.

Живучи в Україні, ви розглядали можливість піти в політику?

Мені неодноразово це радили, але тоді я відчувала, що не готова: бракувало досвіду, впевненості й розуміння, що я можу дати. Я переконана, що в політику потрібно йти тільки тоді, коли вже є сформована позиція й життєва експертиза.

У США в мене інший досвід. Я побачила проблеми, на які місцеві іноді не звертають уваги просто тому, що звикли до них. Мені було очевидно, що є питання, за які потрібно братися. Це й було моєю ключовою мотивацією. А також розуміння, де я можу бути корисною й що можу запропонувати.

Розкажіть детальніше, як відбувався процес вашої номінації від Демократичної партії?

Під час спеціального засідання комітету партії я презентувала себе, розповідаючи про себе і власну мотивацію балотуватись. Комітет оцінював мою придатність як кандидатки. Після цього я виступала на засіданні демократичного комітету (DTC), де було близько 100 людей, і більшість із них проголосували за мене.

Ви живете в Штатах сім років і вже потрапили в місцеву політику. Це важко зробити тим, хто не народився в країні. Як вам це вдалося?

Це країна мігрантів, особливо Демократична партія радо залучає приїзжих. У нашій Representative Town Meeting є члени з різних ком’юніті, наприклад, із Непалу. Для мене було ключовим запропонувати нові ідеї та нестандартний погляд, що відрізняється від «зашорених» пропозицій. Місцева політика — найближча до виборця, вона реально впливає на його щоденне життя.

Зараз ви є членкою міської ради. Які у вас обов’язки, це волонтерська діяльність чи оплачувана посада?

Це волонтерство. Засідання Representative Town Meeting відбуваються раз на місяць увечері, щоб члени ради могли поєднувати цю діяльність із основною роботою. Ми голосуємо за бюджет міста, розглядаємо ініціативи мешканців та мера, контролюємо роботу міських служб.

Чому вам ближча політика демократів?

Через їхній підхід до зовнішньої політики та принципи ведення дискусій. Коли працювала на «Голосі Америки», я висвітлювала вибори та симпатії українців до різних партій. Для мене важлива позиція партії щодо України: демократи в цьому плані більш стабільні та проукраїнські. Крім того, демократи етично ведуть політичні дискусії, не намагаючись очорнити опонента. Концентруються на власних планах, досягненнях і на змісті. Це для мене важливо.

Також демократи пропонують більше можливостей для людей, які хочуть долучатися до місцевої політики та приносити нові ідеї. Їхні програми більше орієнтовані на поліпшення життя людей у місцевих громадах, включно з освітою та соціальними питаннями. Для мене як матері двох дітей це важливо.

Які проблеми вас найбільше турбують у США?

Охорона здоров’я та дошкільна освіта тут побудовані як бізнес-проєкти, а не як підтримка. Часто люди отримують мільйонні рахунки за лікування, страховка дуже дорога. Особливо здивувала ситуація з дітьми до 5 років: держава не бере участі у їхньому житті. У США немає державних садків, в українському розумінні цього поняття. Є приватні, а їх можуть дозволити собі не всі сім’ї.

Як ви переконували людей, які вас раніше не знали, підтримати вас?

Я обходила домівки, розповідала про себе й свою програму та слухала, що турбує людей. У нас був спеціальний додаток із базою виборців та списками мешканців, яких ми мали обійти, закликати прийти на вибори та голосувати за нас.

Коли я агітувала за себе, то намагалася залучати й тих, кого добре знають в тому чи іншому мікрорайоні. Це допомагало налагоджувати контакт швидше: мене представляли, після чого я пояснювала програму, намагалася розговорити людину, почути її думки. Я обійшла половину нашого округу, другу половину покрив мій партнер по перегонах — також кандидат від демократів. У підсумку я отримала трохи більше голосів, ніж він.

Розкажіть трохи про вашу програму і як ви плануєте реалізувати її на місцевому рівні?

Я пропоную зосередитися на тому, щоб зробити рух транспорту на вулицях більш безпечним, розв’язати проблеми з неправильним паркінгом, сприяти очищенню пляжів.

У сфері транспорту я планую тісно співпрацювати з поліцією, щоб посилити патрулювання та запроваджувати камери фіксації порушень. Проблеми з паркуванням можна врегулювати через систему штрафів.

Окрему увагу хочу приділити освіті. У співпраці з освітньою радою планую ініціювати курси в школах, спрямовані на розвиток екологічної свідомості. Діти часто стають справжніми агентами змін, впливаючи на своїх батьків.

Також для мене важливий розвиток інфраструктури району, зокрема будівництво тротуарів, аби мешканці могли безпечно пересуватися пішки. Саме тому я обрала роботу в комісії публічних послуг, бо хочу впроваджувати зміни.

Через які структури чи механізми це можливо зробити?

Через співпрацю з різними гілками влади та місцевими комітетами. Наприклад, у питанні якості води та очистки пляжів важлива співпраця з мерією та департаментом охорони здоров’я, які фінансують моніторинг якості води. Також ми проводимо інформаційні кампанії для мешканців, аби пояснити, як їхня поведінка, зокрема, коли вони прибирають за собаками, впливає на чистоту на пляжах.

Які виклики були для вас найскладнішими як для кандидатки-емігрантки на місцевих виборах?

Для мене найважче було не те, що я емігрантка, а швидше завдання мобілізувати людей. Я сприймала кампанію не як власну особисту боротьбу, а як частину великої роботи. Для місцевих виборів характерна низька явка, тому моя головна мета була в тому, щоб люди прийшли на дільниці та підтримали нашого кандидата на посаду мера, Джоша Брукса. Коли я працювала з виборцями, я не просто представляла себе, а й закликала підтримати нашу команду. Це спрацювало — явка була досить високою.

У 2024 році, після завершення роботи на «Голосі Америки» ви перейшли до благодійної сфери й очолили напрям стратегічних комунікацій у Leleka Foundation. Наскільки цей досвід став корисним для вашої нинішньої політичної діяльності? І як виборці сприймали те, що ви з України?

Моя причетність до України чи робота у Leleka Foundation не давали прямого «бонусу», хоча, звичайно, це показує певну залученість і готовність служити громаді. До місцевої політики тут зазвичай долучаються люди старшого віку, тому я не зовсім типовий кандидат. Можливо, це й стало моєю перевагою, адже я отримала найбільше голосів на нашій дільниці.

Чи розглядаєте ви можливість у майбутньому долучитися до національної політики США?

Побачимо. Я розумію, що пробитися на національний рівень дуже важко — там величезна конкуренція, і це зовсім інший рівень відповідальності. В місцеву політику потрапити простіше, бо її мало хто обирає: це волонтерська робота, без визнання й без оплати.

Мені це цікаво, але спершу я хочу зрозуміти, як працює система тут, у Брендфорді, які є важелі впливу, як ухвалюються рішення та працюють комісії. Я не можу сказати, що у мене є амбіція потрапити в Конгрес, але якщо будуть можливості і я відчую, що можу реально щось змінити, то розглядатиму такий шлях.

Життя в США зовсім інше, ніж уявляють багато людей в Україні або світі. Люди тут працюють по 12 годин без вихідних, багато хто живе від зарплати до зарплати, не маючи доступу до системи охорони здоров’я та вищої освіти. І це розуміння реальності формує мій підхід.

Я думаю, що політика має по-справжньому допомагати людям, а не бути імітацією процесу допомоги.