«Ми є, ми боремося, ми маємо голос». Як музикантка з Києва Дар’я Коломієць розповідає США про війну в Україні

Дар’я, чи мали ви досвід у сфері культурної дипломатії до повномасштабного вторгнення?

Я б сказала, що ні. Хоча, якщо подивитися ретроспективно, все йшло до цього. Так, я була учасницею двох революцій — Помаранчевої та Революції гідності. Я багато подорожувала, виступала як діджейка і завжди ставила українську музику: у клубах, на приватних подіях, спілкуючись з іноземними артистами. Я вже тоді інтегрувала її у свої сети. Та справжній культурний активізм для мене почався саме у 2022-му. З того моменту я вже не просто грала українську музику — я просувала її як код ідентичності.

Що для вас означає культурна дипломатія?

Коли іноземець отримує нову інформацію або досвід про Україну і сам стає амбасадором у своєму середовищі. На мою думку, помилка багатьох українських артистів у тому, що за кордоном вони орієнтуються тільки на українську аудиторію. Однак дипломатія працює тоді, коли на повідомлення реагують іноземці.

Як ви вирішили перейти від артистичної діяльності до культурної дипломатії? Все-таки це дуже різні ролі.

Абсолютно. Як артист ти говориш через форму: музику, голос, образ. Дипломатія ж вимагає продюсерського мислення: вибудовувати процеси, комунікації, домовленості, відповідати не тільки за себе, а й за ідею, яку потрібно донести правильно. У перші тижні повномасштабного вторгнення мене накрила суміш люті, безсилля і потреби діяти. Я, як і тисячі українців, була серед тих, хто кричав «Close the sky» і вірив, що НАТО втрутиться. Здавалося неможливим, що найбільша країна Європи потерпає від геноциду і на це немає негайної відповіді. Коли прийшло усвідомлення, що міжнародні інституції не працюють так, як ми собі уявляли, а злочини можна чинити в прямому ефірі — ось тоді й запрацював мій внутрішній двигун.

Яким був ваш план? Ви одразу виїхали?

Перші півроку я залишалася в Україні, і 24 лютого зустріла в центрі Києва, у своїй орендованій квартирі. Коли почалася війна, я прокинулася від вибуху і телефонного дзвінка. У мене ще тривав постковідний стан: слабкість, сонливість. І я кілька секунд лежала з наївним бажанням не відкривати очі, ще трохи втримати той старий світ у голові.

Саме тоді я зрозуміла, що не знаю себе. Що всі попередні ролі, досвіди, кар’єрні ідентичності — недостатні, щоб прожити цю нову реальність. Я написала власниці свого улюбленого кафе, яке було на першому поверсі мого будинку. Напередодні вона жартома сказала, що зробить там укриття. Вона відкрила кафе з підвалом для всіх охочих.

Саме тоді, там у підвалі, з’явилась ідея Diary of War?

Так, бо хотілося зафіксувати реальність. У підвалі кафе я просто натиснула «запис» і описала, як зустріла 24 лютого. Другий запис на моє прохання надіслала співачка і моя подруга Джамала. Далі я писала друзям і знайомим: «Як ти? Де ти? Що відчуваєш? Запиши мені голосом». Так я почала збирати аудіощоденники у свого оточення. На тлі повномасштабного вторгнення розпочиналися жахливі події в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Маріуполі, і кожне таке свідчення було унікальним. Я розуміла: ці історії має почути світ.

Ви запитували дозвіл на використання і поширення? Адже люди довіряли вам приватну інформацію.

Звичайно. Щоразу я пояснювала, що аудіоповідомлення стануть частиною подкасту Diary of War.

Яким був ваш рівень англійської на той момент, коли ви перевели соціальні мережі на англійську і почали викладати щоденники?

Середній, проте мета була сильніша за знання мови.

За яким принципом, якщо етично так сказати, ви обирали героїв щоденників?

Спершу — зі свого кола, далі — через Instagram, і ще знайомі рекомендували. Люди й самі іноді надсилали записи. Було важливо зафіксувати історії з різних регіонів України: Маріуполь, Київщина, Харків, Херсон. Аудіо надходили від 10 до 30 хвилин, я їх монтувала. Моя подружка, що мешкає в Бразилії, малювала обкладинки, а друг зробив інтро для Diary of War. Я одразу почала викладати записи на YouTube із субтитрами англійською, іспанською та португальською. З перекладами допомагали українці з різних частин світу. Жодної монетизації не було.

Я шукала людей, спілкувалася з ними, збирала аудіощоденники, монтувала та публікувала. Це була справжня журналістська робота. Героями стали надзвичайні люди: Ольга Булкіна — клоунеса, що працює з дітьми в Охматдиті; Ярослав Семененко — паралімпійський пловець із Маріуполя; Олена Нікуліна — дружина азовця Максима Нікуліна, що понад три роки провів у російському полоні; Марат Шевченко — звукорежисер і музикант, який виїжджав з окупованого Куп’янська на мотоциклі, із вишиванкою і колекцією вінілу; Олена Біла — нечуюча дівчина з Харкова; та Анна Тимченко, яка народжувала в окупованій Бучі.

Хто став останнім учасником проєкту на цей момент?

Ірина Цибух. Вона записала щоденник у 2022 році з Авдіївки. Ми познайомилися через Instagram і стали друзями. Ірина була 25-річною парамедикинею батальйону «Госпітальєри». Під час ротації на Харківському напрямку 29 травня 2024 року її вбила Росія.

Коли ви зрозуміли, що варто виїхати за кордон, щоб вести культурну і дипломатичну діяльність?

У серпні 2022 року. Ще до повномасштабної війни в мене була мрія: навчатися акторській майстерності в Нью-Йорку. У 2021-му я пройшла відбір до театральної школи American Academy of Dramatic Arts і планувала провести там літо 2022-го. Коли почалося вторгнення, я про це забула, бо думала лише про безпеку та проєкт Diary of War. Згодом мої друзі почали мені нагадувати про мою мрію і казати: «Ти можеш поїхати і розповідати світу про Україну». Це були всього п’ять тижнів навчання. Я взяла валізу з платівками Івасюка та Кобзи, вишиванки, прапор і рушила.

Яким було ваше перше враження за кордоном?

Шок. В Instagram здавалося, що світ активно підтримує Україну. Насправді люди жили своїм життям: побачення, відпустки, коктейлі. Дехто помічав мої кольори — синьо-жовті, і міг зробити комплімент щодо одягу, навіть не розуміючи, до чого тут прапор. Також я зрозуміла, що російська пропаганда сильна, в неї вливаються гроші, і світ толерує агресора. Саме там, у Нью-Йорку, в оточенні лише американців та європейців, я усвідомила, як складно достукатися до світу і як важливо адаптувати формат моїх історій для іноземного слухача не тільки на Youtube.

​​Тоді як вам вдалося достукатися до аудиторії, яка не знала про Україну і не мала емоційної прив’язки?

Показувати фото і відео зі словами: «Дивіться, ось що робить Росія з Україною!» — це відштовхувало людей. Вони не знали, що сказати, відходили, вибачались або мовчали. Я зрозуміла, що треба працювати через призму власної історії. Я завжди виглядала впевнено, стильно і не приховувала, що побудувала добру кар’єру.

Я говорила всім, що через п’ять тижнів повертаюся в Україну. Це шокувало людей: вони не розуміли, чому я не залишаюся в безпечному місці, чому не стаю біженкою в США чи Європі. І цей шок перетворювався на захоплення. Тоді я починала детально розповідати про Україну — про мої спостереження, щоденники, особисті історії людей, і люди ставали емоційно залученими. Через поєднання власної особистої історії та правди про війну вони усвідомлювали, що це реально відбувається і що українці борються, лишаючись сильними та дієвими.

Ви робили якісь івенти, чи це було суто спілкування на вулиці та в акторській школі?

Ще в перші п’ять тижнів я шукала місця, де могла б грати українську музику. Потрапила на великий клубний івент, де грала Івасюка, брала мікрофон і розповідала: «Hi guys, I’m from Ukraine. There is a Russian war in Ukraine», демонструючи стяги «War is not over» та «Russia is a terrorist state». Це привернуло увагу міжнародних медіа, зокрема New York Times. Згодом, під час другого візиту, я приєдналася до ком’юніті Naked Angels у Нью-Йорку, де відбуваються сценічні читання. Там Diary of War обрали першим для читань, і я відчула, що матеріал справді працює. До проєкту приєдналися відомі актори, зокрема Сюзанна Шадковскі, а режисерка M’юза Гьорніс стала моєю партнеркою. Вона організовувала читання і знайомила з акторами.

Паралельно я створювала власні івенти — наприклад, на другі роковини вторгнення організувала в Нью-Йорку благодійний вечір за участю Сюзанни Шадковскі. Ми зібрали понад $7 100 для «Жіночого ветеранського руху».

Врешті-решт, десятки американських акторів читали ці щоденники, а потім розповідали про них своїм сім’ям, друзям, мистецькій спільноті. Люди підписувалися на Instagram героїв, донатили, поширювали історії. Ефект був не в цифрах, а в тому, як це змінювало свідомість.

Як відбувається робота з акторами?

У виставах на волонтерських засадах беруть участь відомі актори: Лайла Робінс, Ісменія Мендес, Сюзанна Шадковскі, Кейт Граймз, Джейк Гарт, Карсон Елрод, Джейсон Боуен, Голлі Твайфорд. Кожному з них я пояснювала контекст, показувала, як правильно вимовляти назви українських міст і установ. Моя партнерка — режисерка М’юза Гьорніс, американка без особистого зв’язку з Україною — допомагає адаптувати матеріал для американської аудиторії.

Я відчуваю відповідальність перед українцями загалом і перед авторами щоденників зокрема. Було б неправильно щодо них, якби актор, що вчора грав у виставі за Чеховим — автором, яким Росія прикриває свої злочини, — сьогодні читав зі сцени щоденник людини із Маріуполя. Тому ми послідовно відстоюємо конструктивний діалог з американськими митцями — про їхню роль у культурній дипломатії, «м’яку силу» та відповідальність за матеріал, з яким ти виходиш на сцену.

Це вкрай важливо, і я бачу, що для багатьох акторів участь у проєкті стає точкою переосмислення власної театральної практики. Водночас такий принциповий підхід інколи справді сповільнює продакшн: нам довелося відмовитися щонайменше від двох престижних локацій для читань, оскільки там майже одночасно йшов російський репертуар. Від участі деяких акторів ми також відмовляємося з тієї ж причини.

Вибачте за відверте питання. Ви останні три роки практично постійно працюєте на благодійних заходах. На що ви живете весь цей час? Я так розумію, що в США ви буваєте два-три рази на рік, а живете в Києві?

Так. Я живу на власні заощадження, накопичені ще з 18 років, коли я почала працювати і збирала на квартиру в Києві. Нині, у свої 37, я орендую житло, а машину продала, щоб фінансувати свою діяльність. Коли приїжджаю в Україну, беру комерційні проєкти і зйомки, аби забезпечувати себе, але Diary of War — це моя волонтерська діяльність.

На що американська аудиторія зреагувала найгостріше?

Два випадки мені запам’ятались. Сюзанна Шадковскі прочитала щоденник Олени з Маріуполя — вагітної жінки, яка чекала коханого і народжувала дитину під час війни. Це так її вразило, що вона сказала: «Чому ми не даємо їм зброю?».

Американські ветерани, які самі виступали, після читання щоденників зрозуміли глибину конфлікту. Один з них сказав, що вони думали, що знають війну, але ніколи не захищали свою землю чи право говорити рідною мовою. Прочитавши щоденник, він усвідомив, що українці борються за саме право на існування.

Щоденники не обмежуються виставами чи збором коштів на сили оборони. Я працюю з пресою задля донесення правди. Після кожного читання я виходила на сцену і розповідала, що зараз відбувається з героями, яких вони втілювали на сцені.

Щоб бути почутими сьогодні, потрібні нові формати залучення. Я постійно їх шукаю. Зокрема, ми створюємо воркшопи для іноземців, які не просто знайомлять із темою війни, а допомагають перетворити власний досвід учасників на документальний перформанс, театр, заснований на методології Diary of War. Це дає змогу іноземцям стати активними носіями українських історій без прямого тиску чи моралізаторства.

Як можна переконати американців підтримати саме українські фонди? Адже зараз приватні пожертви скорочуються, увага до війни в Україні зменшується, а конкуренція між глобальними гуманітарними кризами лише посилюється?

Особисто я вчуся поєднувати прозору організацію зборів зі зрозумілою для них комунікацією. За шість подій-читань Diary of War мені вдалося відправити понад $150 000 на допомогу «Жіночому ветеранському рухові» та добровольчому медичному батальйону «Госпітальєри». Однак хочеться, аби ми не зупинялися на цьому.

Американцям важливо бачити, що кожен донат має конкретний і безпосередній вплив: лікування поранених, закупівля медикаментів, евакуація людей із гарячих точок. Збирати кошти на українські проєкти в США дуже складно, бо американці здебільшого підтримують лише добре відомі їм організації, як-от Червоний Хрест чи UNICEF. Це великі міжнародні організації із численними рівнями управління. Їхні ресурси розподіляються по всьому світу, а не лише в Україні. Тому конкретний донат може потрапити не відразу туди, де він найбільш потрібен.

До речі, російська пропаганда також регулярно поширює матеріали про корупцію українських фондів, аби знизити довіру американців.

Які партнерства ви шукаєте зараз?

Я шукаю гранти і партнерів у різних країнах, щоб показати Diary of War тепер і європейській аудиторії ― аби розказати, що війна набагато ближче, ніж здається. Для цього потрібне фінансування, а також локальні партнерства: режисер, актори, продюсер, переклад матеріалу, простір. Також важливо обрати аукціонні лоти, щоб під час заходів можна було залучати кошти додатково.

Як ви уявляєте розвиток Diary of War у найближчому майбутньому?

Моя мета — залучити більше театрів і акторів по всьому світу. Це допомагає нагадувати про Україну, збирати кошти і мобілізувати світ, показуючи, що таке може трапитися з будь-ким, якщо не зупинити агресію Росії.