Психологиня Лариса Дідковська: «Еміграція може стати як п’єдесталом, так і причиною самогубства» — тези подкасту «Мені тільки спитать»

Українська еміграція почалася з кінця XIX століття. Цю хвилю еміграції описували Іван Франко, Ольга Кобилянська, Павло Грабовський, Архип Тесленко. Вона була спричинена ще довоєнними злиденними умовами, передусім у Західній Україні, де через високу густоту населення бракувало землі — її неможливо було поділити між усіма дітьми. Саме тоді з’явилася ідея «дикого Заходу». Кінець XIX — початок XX століття став часом не лише революцій і соціальних катаклізмів, а й нових можливостей для пересування: вже діяли кораблі й залізниця, а не тільки вози та коні. Це була трудова еміграція — спроба знайти землю для обробки. У літературі того часу описані історії, як у «Камінному хресті» — про розпач, коли все село збиралося, читаючи перші листи від тих, хто виїхав, або довідуючись із газет пропозиції невідомого американського світу.

Є декілька підходів до трактовки хвиль української еміграції: є історики, які виділяють воєнних еміграцій менше, а повоєнних більше і рахують хвиль 4, 5 або навіть 7. Головний маркер — це причини. Є тимчасова економічна еміграція. Є люди, які пробують пожити в різних країнах, називаючи себе «людьми світу». Є студентська, робоча міграції, а є протестна — вас хтось скривдив і ви лишаєте землю як ту, де вам погано. Дисиденти емігрували тому, що рятувались від в’язниць або примусового психіатричного лікування.

Історія УВУ — це також історія хвиль української еміграції. Зокрема, про Другу світову і Ді-Пі-табори. Тому що Український вільний університет зараз в Мюнхені, але заснований у 1921 році як порятунок для українських викладачів, науковців, які хотіли зберегти своє життя і здобутки. Спочатку університет розташовувався у Відні, але це виявилось фінансово недоступно. Натомість завдяки політиці чеського прем’єра [Томаша] Масарика, який був дуже лояльний до української землі та народу і запропонував фінансову підтримку, університет переїхав до Праги восени 1921. І там він був аж до 1945.

У кінці Другої світової університет знову рятувався, тепер вже в Мюнхені. Тому що це була американська зона. У нас є портрет українського наукового та політичного діяча Августина Волошина, що був професором педагогіки, деканом і ректором УВУ. Його спершу заарештували НКВС, а потім стратили, не зважаючи на його світову репутацію. Європа тоді ділилася між Радянським Союзом, Сполученими Штатами, корінними країнами. І багато людей переїжджали, де був протекторат США, включно з нашим університетом. Так виникли знамениті табори Ді-Пі, які були і в Мюнхені, для переміщених осіб. Війна закінчилася, і люди мали вибір: бути засудженими Радянським Союзом й опинитися в Сибіру, або рятувати життя в Європі.

Я почала досліджувати тему еміграції, бо певний час жила на дві країни: сім’єю проживали в Канаді, Торонто. Там син навчався в університеті, а я працювала психотерапевтом. Я й досі працюю з емігрантами: частина моїх американських клієнтів й дотепер в психотерапії онлайн. Історії, які я чула від емігрантів, часто були драматичніші, сумніші, інакші за мій досвід психотерапії в Україні. Мене зацікавило: чому люди вдома проживають одні проблеми, а на чужині з’являються інші, натомість домашні зникають. Це був і фаховий інтерес мого чоловіка: у Канаді прекрасний доступ до бібліотек, там він у англомовних першоджерелах досліджував емігрантську тематику.

Більшість хвиль української еміграції були воєнними. Є планова еміграція, коли люди ухвалюють рішення свідомо, а є — коли люди просто змушені рятувати життя й опиняються в чужому світі, де просто більше безпеки.

У чужому світі люди прагнуть зберегти звичні речі. Це неможливо. Коли не вдається, це призводить до фрустрації, невдоволення. На цих етапах проживання втрати з’являється найбільше запитів: «в мене зникають сенси [життя], я переживаю депресивні почуття», або «в нас конфлікт у сім’ї». Люди не одразу прив’язують це до еміграційного процесу і трансформацій через переїзд, тож скаржаться на когось: діти стали менш слухняними, чоловік мало розуміє. Насправді, це не тому, що ці люди стали гіршими, а тому що інший світ був середовищем вашого проживання, ідентичності. Адаптація до нового світу — процес, в якому дуже багато викликів.

Книгу про психологію емігранта ми писали 15 років у співавторстві з чоловіком. Це буде наукова трилогія. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну тематика актуалізувалась. Ми видали першу книгу власним коштом, і 1000 екземплярів розійшлася за пів року. Наступні дві вже видані книги — про соціально-культурну адаптацію в еміграції, і запланована завершальна частина — про психологічну адаптацію. Є інтерес до перекладу цих книжок німецькою, англійською, польською. Але найбільше я мрію видати не науковий, а популярний довідник, як легше проходити трансформацію в еміграції. Бо головне в моїй професії — допомагати людям ефективніше, здоровіше поратись із власним життям. Не обов’язково легше, але точно усвідомленіше.

Із 2022 року портрет українського емігранта дуже змінився. Зараз відбувається квантовий стрибок нашої нації. Ми показуємо світові себе як націю гідності, мужності, як націю не тільки заробітчан, а освічених людей, які не є другосортними, що транслювала світові в старих міфах імперія нашого східного сусіда.

Еміграція — це етапи проживання втрати: шок, заперечення, злість чи агресія, знецінення всього, що тебе оточує, ідеалізація того, що втрачено, — це етапи, які описують емігрантські переживання. Далі настає фаза торгу, про яку писала Елізабет Кюблер-Росс, хоча існують й інші класифікації. Але так само і рееміграція — повернення на батьківщину — є стресом і кризою. Людина вже звикає до зручностей нового світу, і їхня відсутність вдома сприймається як втрата. Те, що колись фруструвало в чужому середовищі як незручне й незнайоме, тепер починає фруструвати на рідній землі, адже ми звикли, що певних побутових чи соціальних проблем у нашому житті вже не було.

Механізми адаптації вмикаються тоді, коли минає афект. Ми починаємо мислити не «рептильним мозком», що реагує лише на безпеку чи небезпеку, а вмикаємо аналіз наслідків і прогнозів. У цей момент відновлюється IQ, який під час афекту знижується на третину. Наприклад, за два тижні після 24 лютого мер Перемишля говорив про 14 млн українців, що пройшли через місто, але вже за кілька місяців 8 млн із них повернулися додому. Чому? Минув перший шок, страх і перша фаза стресу від небезпеки.

Втрата соціального статусу — це дауншифтинг, який є нарцистичною травмою. Якщо ви юрист, а законодавство нової країни інше. Або завідували кафедрою, захищали дисертацію, а це більше не актуально. Але є професії, які легко конвертувати: програміст в Україні, Британії, Чехії виконує ті самі обов’язки. Якщо ви далекобійник — на рідній землі, в Німеччині, у США ваша функція не змінилась, ви просто їздите іншими дорогами.

Хвилі еміграції схильні повертатися в Україну тоді, коли поїхати довелося через небезпеку, а не свідомий вибір. Якщо у людини є інші причини і вона готується заздалегідь — вивчає мову, шукає роботу, ознайомлюється із законодавством країни, — така еміграція стає більш реалізованою і не передбачає ідей повернення. Натомість при еміграції без підготовки, виважених рішень, вивчення мови та фінансової безпеки — як у випадку воєнної еміграції, — ймовірність повернення вища, адже це не був свідомий намір чи бажання, і саме тому виникає спротив.

Час — суттєвий фактор: після трьох років ймовірність повернення падає. Коли ми залишаємо рідну землю, життя, яке мали тут, поступово згасає, а нове життя в іншій країні стає нашим. Українська соціоекономістка Елла Лібанова у перший рік повномасштабного вторгнення провела опитування щодо намірів повернутися додому: тоді понад половина українців планували це зробити. На четвертий рік війни таких людей більше за третину, але менше за половину.

Стратегії подолання (копінгу) можуть бути конструктивними або деструктивними, і за кордоном існують різні шляхи адаптації. Є маргіналізація: коли ви втратили національну ідентичність і фаховість, та не опанували того, що тепер оточує — це неефективно. Є стратегія інтеграції в чужому суспільстві, коли ви стаєте його частиною — вона ефективніша. Є стратегія акультурації: коли залишаєтеся в своїх групах, ходите до української церкви, спілкуєтесь з українською діаспорою, не вчите мови. Ця стратегія абсолютно дизадаптаційна: можна жити все життя за кордоном, як на Брайтон-Біч в Нью-Йорку, де не опанували англійської, а зробили свої звичаї, назви. Інкапсуляція дозволяє залишатися собою, але без взаємодії зі світом. Тому найкраща стратегія — інтеграція: ви доєднуєтесь до навколишнього світу, поважаєте його закони, але зберігаєте свою сутність, ідентичність. Просто приєднуєте до того, що вже знаєте і вмієте, ще нові навички.

Є люди більш адаптивні, а є інертні, ригідні. Ще до нашої ери першу типологізацію таких відмінностей зробив Гіппократ. Окрім психологічних, важливу роль відіграють і вікові особливості. Є приказка: «старе дерево не пересаджують». Латентний період формування мовленнєвої функції припадає на вік від двох до п’яти років. Якщо дитина потрапляє у мовне середовище, то вже за кілька місяців починає говорити так, щоб її розуміли. У дорослому ж віці вивчати мову нелегко. На початку життя ми — tabula rasa, «чиста дошка», але з віком простору для нового стає дедалі менше. За Жаном Піаже, ідентичність — національна, соціальна, культурна — формується приблизно до 12 років.

В еміграції ми — чужорідне тіло за маркером свій / чужий, а це більше небезпеки.

Якщо у нас не було спільного дитинства й культури, нам треба багато дізнатися, щоб іншу культуру зрозуміти. Хтось готовий до такого знайомства, а хтось може лякатися, чинити опір, знецінювати чи засуджувати. Приказки про це є: «вдома й стіни лікують», «у своєму болоті краще», «білу ворону задзьобують», «у чужий монастир зі своїм уставом не ходять».

Нам усім доведеться прожити втрату. Інколи ми втрачаємо навіть навички взаємодії: у нас можна прийти в гості, не обов’язково про це попередивши, але це не пасує в чужому світі. В Німеччині викличе подив святкування дня народження на роботі. Навіть коли запрошуєте скуштувати усе, що приготували, для інших це невідома їжа, яка може не сподобатися. Люди можуть висловити небажання або огиду. Вам буде погано, якщо ви будете травмуватись, ранитись об це. Краще спитати: «Слухай, в мене є ось таке. Чи хочеш скуштувати?» Але ви повинні бути готові прийняти «ні».

Ми все ж належимо до світу колективізму. У світі індивідуалізму є недоторканність приватності, незалежності та автономії. А є країни, де «я — це ти, ти — це я». У багатьох азійських країнах немає окремого ієрогліфа для займенника «я» — він пишеться: «я син своїх батьків», «я частина свого села», «я працівник компанії». Тобто людина одразу ідентифікує себе як частину спільноти.

Мультикультурність часто зводиться до формальних стосунків, без глибоких прив’язаностей — без бабусиних колискових чи спільного випікання традиційного хліба. В еміграції діти не бачили, як їхні батьки піклуються про своїх батьків чи навідують однокласників. Натомість вони бачили, що мама й тато багато працюють. І навчились смолтоку.

Інколи різні покоління емігрантів майже не взаємодіють між собою. Про Канаду я знаю найбільше як психотерапевтка, адже мала там сотні клієнтів. Досягнення в тому, що п’ять поколінь емігрантів, з яких чотири не народилися в Україні, продовжують розмовляти українською, святити великодні кошики й випікати свої паски. Вони не втрачали зв’язку з рідною землею, хоча тоді це не можна було зробити за допомогою інфоресурсів та авіасполучень. Тому вони створили Україну в Канаді: збудували церкви, назвали села українськими назвами, організували музичні ансамблі та українські школи для дітей, які ніколи не бачили України.

Перші хвилі були нужденні — пам’ятники тим переселенцям у Канаді зображують пилку, сокиру, мірку зерна. Натомість нові хвилі їхали вже з іншими мотивами — покращити якість життя. Вони приїжджали фінансово забезпеченими: з банківськими рахунками, добрим знанням мови, конвертованою професією, а часом і з підтримкою міграційних фірм. Є заздрість до кращого фінансового становища новоприбулих, а з іншого боку — є образа, бо перші мігранти їхали, не залишаючи рідну землю, бо не мали незалежної України, де можна було б заробити кошти для непоганого життя. Є образа немовби за зраду, адже перші ніби не зраджували, а мусили виживати.

США об’єднали усіх емігрантів спільною ідентичністю в майбутньому. Це називається Great American Dream. Усі приїхали за кращим майбутнім, і спільним стало прагнення збудувати собі добробут. Поширена мотивація — це еміграція задля щастя дітей: я хочу, щоб моїм дітям було легше і краще, ніж мені було вдома.

В Ірландії є успішний досвід 1980-1990-х років, коли уряд повертав емігрантів. На державному рівні створили спеціальні реформи, пільги та безоплатне навчання, щоб студентам було вигідніше повернутися на батьківщину. Те саме з Польщею: вони мали численну трудову міграцію. Але Польща соціалістичного табору інша, ніж Польща Шенгенської зони. І коли в Польщі жити стало краще, ніж бути працівником у Британії, Канаді чи ще десь, то люди повернулися, маючи фінансове благополуччя вдома. Тому що Євросоюз і Шенгенська зона — це безпека, демократичні закони, вільне пересування. Це триваліша відпустка, ніж на американському континенті. Це бабусі й дідусі, які мають можливість спілкуватися з онуками. Це мінімальна дистанція культур, тому що це теж критичний фактор для адаптації в еміграції. Коли рідна земля стає привабливішою і безпечнішою не лише з погляду фінансів, жити на ній стає краще.

Статистично психічних розладів, самогубств і розлучень серед емігрантів більше, ніж серед корінного населення. Еміграція — нелегке щастя. Немає радісних емігрантських пісень. Та це не вирок. Щороку до 200 000 корінних британців залишають рідну землю. І водночас мільйони емігрантів прагнуть потрапити до Англії. Це країна мрії, але не для конкретних 200 000. Чи бувають щасливими діти, яким у садочку подобається більше, ніж удома? Так, якщо вдома їм гірше — немає іграшок, бракує їжі або їх ображають. Тоді садок стає простором радості. З еміграцією відбувається щось подібне. Чи правильно, що дитині краще в садку, ніж удома? Ні, адже дім має бути місцем безпеки, любові й прийняття. Але бувають різні домівки. Якщо людям некомфортно з економічних, соціальних чи психологічних причин, вони цілком можуть знайти своє щастя в іншій країні.

Ідеалізація змушує переживати багато афекту, важких емоцій. Найадекватніше поводяться люди, які не заперечують переваг рідної землі, але й не ідеалізують чи не зневажають чужину. Коли ми впадаємо в полярності — чи то в знецінення батьківщини, чи в протилежну ідеалізацію рідної землі з постійним пошуком недоліків у новій країні, — це засудження позбавляє душевної рівноваги. Здорова позиція посередині: я роблю свій усвідомлений вибір і розумію його ціну. У будь-якій країні можна знайти те, що робить людину щасливою.

Війна поляризує світ у будь-яких проявах: той, хто виїхав / той, хто залишився, той, хто на фронті / і той, хто ухилянт. Від нашого протистояння і конфронтації виграють лише наші вороги. Поки триває війна, наша стратегія має бути як у американців — спільна ідентичність у майбутньому. Зараз ми повинні бути менш вимогливими до наших відмінностей, а більш уважними до того, що об’єднує: перемога нашої країни над агресором, відбудова українських міст, збереження національної ідентичності. Психотерапевти, які працюють із контузіями, з ПТСР, теж не стоять на передку, але вони працюють на фронт, бо допомагають людям, які втратили там своє психічне здоров’я.

Є вислів німецького філософа: «Мова — це батьківщина, яка завжди з тобою». Де б ти не був, розмовляючи українською, ти залишаєшся українцем і демонструєш це світові. Дітей можна навчати української, формуючи їхню національну ідентичність і продовжуючи боротьбу за суверенну Україну. Це також шлях до об’єднання навколо спільної мрії.

Часто у тих, хто поїхав за кордон, є провина. Це почуття провини вцілілого.

І в бійців на фронті, коли поряд хтось гине, виникає те саме почуття провини. Воно ірраціональне: у спільних обставинах ти вижив, а інший — ні. На світі 8 млрд людей, ми схожі у своїх переживаннях і водночас неповторні. Для когось еміграція стане п’єдесталом, на якому він завоює призове місце, а для когось — причиною самогубства. Чинників, що формують особистість, близько 200. Тому люди пристосовуються або не пристосовуються дуже по-різному. Це різний адаптаційний ресурс нашого організму і психіки.

За кожен вибір потрібно заплатити. Бо вибір — це, в першу чергу, про втрату. Залишитися жити під бомбами чи втратити рідну землю в усьому, що було звичним, і опинитися в чужому світі? Будь-який із цих виборів має ціну. Щоб опинитися в іншому місці, потрібно бути готовим втратити те, що повинен залишити. Є притча про Буриданового віслюка, який опинився між двома копицями: йшов до одного стіжка, обертався на інший — і той здавався йому смачнішим. Йшов до кращого, але обертався на попередній. Чим справа закінчилась? Віслюк здох посередині між двома копицями, бо був не готовий втратити одну з них. Якщо ми маємо ілюзію, що повернення в Україну буде легким — ні, бо ми повинні втратити те, що було доброго в еміграції. Так само ілюзія, що життя в еміграції буде безтурботним, бо будемо мати омріяну безпеку. Правда не або / або, правда — і / i. Якщо ми боїмося втратити те, що було в еміграції, або будемо в розпачі весь час обертатися на те, що залишилось вдома, можемо закінчити, як нещасний віслюк.

Із травматичного досвіду є дві дороги. Те саме переживання провини вцілілого може призвести до саморуйнівної поведінки, наприклад, змусить спитися — або ж стане мотивом для апгрейду. Посттравматичне зростання теж описане навіть у фольклорі: за одного битого двох небитих дають; все, що нас не вбиває, робить нас міцніше. І будуть люди, для яких воєнна еміграція стане посттравматичним зростанням: вони опанують ще одну мову, нові навички, знайдуть власний спосіб допомагати батьківщині, не заперечуючи того, що вони зараз не на її території. І це й буде конструктивною стратегією.