Як організувати культурний клуб за кордоном? Журналістка Галина Щерба розповідає в подкасті «Мені тільки спитать» — переказ

Я була волонтеркою, і весь час думала, що класно було б об’єднувати українців. Знала історії: приїхало багато українок з дітьми і родичами, дуже страждали саме старші жінки, бо вони були самотні. В одному з чатів я побачила повідомлення з питанням, чи є в групі філологи. Це писала Євгенія, яка приїхала з дитиною і мамою. Мама хотіла перейти на українську, щоб її онук не чув російської мови, в неї не було достатньо практики, вона потребувала допомоги в чужій країні. У Євгенії зародилася ідея організувати отакий розмовний клуб української мови. Вона шукала, хто би міг бути модератором цього клубу. Я вхопилася за цю ідею, пройшла курси модераторів Руху «Єдині», а Женя в цей час шукала нам приміщення.

Нансі розташоване за дві години їзди від того містечка, де я проживаю. Я не могла займатися організаційними моментами, тож Женя все це взяла на себе. Ми не знайшли приміщення: або дорого, або бібліотека закрита. І вирішили збиратися в кафе, зробили анонс в групі місцевій у Франції, створили реєстрацію, щоб розуміти, чи цікаво це людям, чи прийде хтось на курс. Побачили, що українцям у Франції під час масштабного вторгнення потрібна українська мова. Потім із Женею зв’язалися представники української греко-католицької церкви, яким місцева церква надавала приміщення. І саме в суботу, в той час, коли нам було необхідно для зустрічей, це приміщення було вільне.

Я дуже щаслива, що український розмовний клуб перезнайомив і подружив багатьох людей. У Нансі є громада українців, але це величеньке місто, тож вони між собою часто були абсолютно незнайомі. Врешті жінки об’єдналися й одна до однієї ходили на борщ чи пиріжки. Хтось захворів — пішли провідали. Старші люди допомагали молодим доглянути дитину. Молодші допомагали старшим ходити в лікарню, перекладали французькою. Налагодилися горизонтальні зв’язки. І поштовхом для цього став саме наш український розмовний клуб. Вважаю, що ми своєї мети досягли. Коли почали поширювати інформацію про наш клуб, то сусідка приводила сусідку, приїжджали з інших міст.

Я все життя працюю в інформаційно-розважальній сфері та шукаю позитив, щоб показати іншим. Це ранкові шоу, історії, якісь позитивні речі. Але після початку повномасштабного вторгнення я плакала так, як ніколи в житті. В якийсь момент я собі сказала: «Стоп, досить плакати, ми маємо щось робити, наші бабусі вижили в Другу світову, і ми маємо вижити». От і роблю все, щоб вижити, і цей клуб — не тільки тому, що я світоч української мови. Я це роблю, чи не в першу чергу, і для себе: йду до людей, залишаю свої клопоти й роблю те, що можу.

Перші заняття клубу були схожі на сеанси групової психотерапії. На кожне наше засідання приходила нова людина, і все починалося зі сліз: вона розповідала свою історію, плакала, і всі плакали, а потім ми вже починали заняття. Жінки не могли собі дозволити усміхнутися. Для того, щоб розмова склалася, ти маєш бути дуже емпатичним, налаштованим до людини, щоб вона відкрилася тобі. Я намагалася побудувати наші зустрічі, аби всі налаштувалися на подальший контакт. Мені потрібно було спочатку перезнайомити людей, які зболені, стривожені, знервовані, згорьовані, а потім їх згуртувати. Наш розмовний клуб — це частинка життя, яка дає можливість відновитися морально, об’єднатися, щоб надати підтримку іншій людині і собі також. І дозволити собі жити. Ми сильні тим, що ми єдині.

Спочатку я намагалася дотримуватися чітко програми, запхати в одну зустріч весь матеріал. Але зараз я дію по ситуації, як і в прямому ефірі я завжди діяла. Сьогодні в мене балакучі — ми говоримо, завтра в мене співочі — ми співаємо. Тому треба на ходу щось новеньке вигадувати, щоб людям було цікаво, аби вони наступного разу теж прийшли. Хоча базою, звісно, були програми від Руху «Єдині».

Є історія про родинні зв’язки. Одна молода жінка відразу після першої нашої зустрічі стала шукати свій родовід. Вона так надихнулася, що згадала: в неї є родичка, яка давно виїхала, написала книгу, працювала в музеї і живе в Парижі. Учасниця почала шукати і знайшла ту тітку, вони домовилися про зустріч у Парижі.

Велику роль має пізнавальна складова. Ми згадуємо лексику — назви квітів, побутової техніки, постільної білизни. Беремо теми, пов’язані з українськими звичаями чи культурою, там можна робити відкриття на кожному кроці. Але навіть у таких простих побутових речах люди багато чого не знають. Я додаю посилання на програми чи документальні фільми, книги, якими користуюся при підготовці. Люди з різних регіонів теж обмінюються знаннями. У нас є традиція в кінці співати. Один знає пісню так, а інший цю ж пісню знає інакше. Так ми відкриваємо її в різних варіаціях.

Ми робили при реєстрації опитування, що людям цікаво, чому вони прийшли на цей клуб. Хтось хотів літературні читання, хтось більше інтерактиву, але всі прагнули дізнаватися про українську культуру, традиції. Ми створили свою групу «Український розмовний клуб» у телеграмі та долучали всіх, хто приходив. Я веду цей канал, тому що звикла з інформацією працювати і мені хочеться ділитися тими перлинками, які знаходжу.

Були кінопокази з режисером кіно. Коли мої колеги із Суспільного створили класну документалку, я також брала участь як редакторка, і в мене з’явилася мрія привезти її сюди у Францію. Ми таки витягнули сюди режисера і ще монтажера, це було просто диво, і зробили невеличкий тур по Лотарингії з цією документалкою. Але це, в першу чергу, завдяки українському розмовному клубові.

Якщо хочете, щоб все було на рівні, то мають бути технічні засоби. Проєктор, щоб показувати документальні фільми. Настолки з України для того, щоб грати в мовні ігри. На день народження Шевченка треба, щоб була його книжка. І ще потрібна людина, яка буде цим опікуватися. Бо одній складно все тримати в голові.

До 2022 українці у Франції, зазвичай збиралися в «Пушкінських клубах». Це абсолютно типова історія не тільки для Франції. Росія вкладає великі кошти в популяризацію своєї культури, мови. Це та гібридна повзуча війна: не пускають на Олімпіаду спортсменів, то хоч балет. У Нансі також був «Пушкінський клуб». Наш український розмовний клуб став однією з альтернатив. Зараз, якщо відкрити чат українців у Нансі, то на вихідні великий перелік активностей: український розмовний клуб, школа для дітей, майстер-класи, зустрічі з психологами, економічний клуб, форуми українців, комп’ютерні курси, французький розмовний клуб для українців, йога, кінопокази, концерти українських зірок — то Тінь Сонця, то Оксана Білозір. Це все українці роблять для українців.

Український розмовний клуб — це і культурна дипломатія. Росіяни в Нансі також намагалися проводити свої маніфестації. На мерії вішали російський прапор до дня завершення Другої світової війни. Українці сказали: «Що це таке?» Мерія пояснила, що висить прапор кожної країни-учасниці. А чому російський? Або прапор Радянського Союзу, там 15 республік воювали, або кожної країни нинішньої вішати, хто брав участь. Ні, висів тільки російський прапор. Українці об’єдналися, почали писати листи. Зараз цієї традиції вже немає.

Наш найперший майстер-клас — підготовка до маніфестації. Виготовляли символічні синьо-жовті сердечки, за якими українці себе впізнавали в натовпі і які ми дарували французам. Я і зараз бачу, що люди в них приходять, їх бережуть. Робили витинанки, вчили гаївки. Робили кулінарні зустрічі і пригощали французів. Мерія Нансі надала залу — цілий тиждень на День Незалежності України для української громади, наповнювали цю залу активностями: була виставка, кінопокази, літературна зустріч студентського об’єднання Галасвіта.

Що найскладніше? Я щоразу переживаю, щоб хтось прийшов. Постійно треба проводити якусь рекламну кампанію, щоб розвиватися. На це також потрібні руки, якась і фінансова, можливо, складова — було б непогано мати гранти на такі клуби. У нас цього немає, все повністю побудовано на волонтерських засадах, ентузіазмі.

Я тішуся, що наша громада росте, люди продовжують єднатися, діяти та не втрачають своєї ідентичності за кордоном. Якою б мовою вони не говорили, навіть якщо вони говорять французькою, вони все одно представляють Україну.