Колишній військовий Артем Веселов створив приватні тренувальні центри Backyard Camp. Чому в них може повчитися світ — інтервʼю

Як ви створили Backyard Camp?

Під час Київської кампанії, до якої я також був дотичний, треба було тренувати нових військових, їх на початку вторгнення з’явилося чимало. Водночас був посил від іноземних фахівців, зокрема від ветеранів SEAL, що вони готові безкоштовно тренувати український супротив.

Ми вирішили сумістити цю потребу й таку можливість. Я знайшов локацію для тренувань, запросив всіх охочих доєднатись. Ми з моїм партнером Дмитром зрозуміли, що таких багато, і вирішили структурувати нашу роботу: почали записувати на тренування та проводити їх із певною періодичністю. Так у червні 2022 року з’явився Backyard Camp, хоча тоді він ще і не мав такої назви.

Де ви знайшли гроші на це?

Все починалося на доволі бюджетному рівні. Це були наші з партнером гроші, для нас — великі. Точно не можу сказати, але це десятки тисяч доларів. Ми одразу розробили модель, за якої тренування для військових повністю безкоштовні, а платять тільки цивільні. Хоча і для них ціна невелика — $100 за два дні. Це сплата за 18 годин тренування з інструкторами, їжу, проживання, якщо в ньому є потреба. І ми ці гроші інвестували у кемп — купували спорядження та інші необхідні речі, розбудовували інфраструктуру. Також цим коштом покривали зарплату інструкторам.

Як ви фінансуєте кемп зараз, така модель залишається самоокупною?

Так, вона неприбуткова, але самоокупна. Тобто у мене немає зарплатні чи якихось дивідендів з цього. Всі гроші, які платять за курси, ми витрачаємо на кемп — оплату роботи інструкторів та організацію наступних курсів. Ми домовились і користуємось полігонами безкоштовно, але їх все одно треба підтримувати у належному стані.

Що саме передбачають ваші курси?

Фундамент всіх наших курсів — це Basic Camp. Він знайомить людей із військовою справою. Там вчать користуватися зброєю: основним правилам поводження, її комплектації та напрацьовують моторику рухів. Різні інструктори по-різному дають цю базу, тому часто учасники наших кемпів ходять на декілька Basic Camp, щоб зрозуміти, з ким їм працювати краще.

Потім людина отримує доступ до систематичних щотижневих тренувань і до наступних важчих кемпів, які вже потребують фундаментальних знань та «набитої руки». Також у нас є формат Special — це кемпи, присвячені одній конкретній тематиці. До них ми часто залучаємо військові підрозділи та навіть спецпідрозділи. Це може бути день навчань, присвячений лише траншеям, наприклад. Один із останніх таких кемпів ми проводили разом із «Азовом». Він був присвячений наземним роботизованим комплексам. Наш наступний Special буде по роботі з броньованими машинами. Цей формат доступний для всіх учасників спільноти Backyard Camp. Тобто байдуже, ви військовий чи цивільний, якщо пройшли Basic — ви у спільноті і для вас доступні всі наші події.

Одна з особливостей ваших курсів — іноземні інструктори. Де ви їх знаходите?

Все завдяки нетворкінгу. Я військовослужбовець і працював із представниками Інтернаціонального легіону. Там і знайшов людей, які захотіли стати інструкторами та навчати український супротив.

Вам і досі достатньо особистих зв’язків, аби шукати нових інструкторів?

Зрозуміло, що фахових інструкторів стає менше. Водночас, сюди в принципі приїжджає менше іноземців, які підписують контракти з Інтернаціональним легіоном. Але, здебільшого, моїх зв’язків вистачає. І також працюють і зв’язки самих інструкторів — коли він може привести свого побратима на роль нового інструктора.

У вас задіяні виключно іноземні інструктори чи українські також?

Ми довгий час працювали тільки з іноземними, бо їхня кваліфікація вища. Наприклад, американська військова школа дає дуже гарну базу, напевно, одну з найкращих. Їхні базові навички відточені до міліметрів. Але зараз, звичайно, ми не можемо не долучати українських військових, які мають великий бойовий досвід. Це — головний критерій.

Те саме стосується й іноземних інструкторів: всі вони — учасники російсько-української війни. У них є стандарти, за якими їх вчили, але водночас вони розуміють, що коїться на лінії фронту, й адаптують ті стандарти, які привезли зі своїх країн, під сучасні реалії війни. Вони самі розуміють, які речі не перестали працювати, а з якими навпаки треба більше пропрацьовувати з урахуванням нових викликів.

Як ви мотивуєте іноземців працювати з вами?

Ми платимо їм заробітню плату, але, вочевидь, це не головне. А головне — це ідея. На війні підвищується почуття взаємодопомоги. І сама ідея якісної підготовки та передавання свого досвіду достатньо їх мотивує. Це в перспективі допомога і для них самих: сьогодні вони можуть виростити військових, із якими завтра будуть сидіти в сусідніх окопах.

Скільки людей пройшло через ваші курси за ці три роки?

В нас було приблизно 3 тисячі користувачів. Це означає, що люди три тисячі разів пройшли наші курси — хтось один раз, хтось декілька.

Події на фронті впливають на кількість охочих?

Вплив прямий: менше ракет — менше людей. Далі від фронту — менше людей, фронт ближче — людей більше. Новини про перемовини теж, звичайно, впливають. У нас же більшість населення, скажімо так, є інформаційно незахищеною верствою. І це впливає на мотивацію людей. Хоча є ті, що розуміють: неважливо, війна закінчиться завтра, через рік чи хоч через 10 років, але тут треба бути підготовленим завжди. Проте, таких меншість.

Фактично, ваші курси є альтернативою базової загальновійськової підготовки (БЗВП). Що не так із нею?

БЗВП, якою вона є зараз, далеко не ідеальна. На жаль, досі на 85% це залишається махровою радянською історією. Наприклад, кількість набоїв, яку вистрілюють хлопці на наших кемпах за два дні, вдвічі більша ніж та, що вистрілюють під час БЗВП, що триває 1,5 місяця. А настріл для стрілка — це найважливіше. Потрібно, щоб у нього була систематична та стабільна робота з цим. Те саме стосується тактичної медицини. Важливо багато разів це відпрацювати. Немає повноцінної роботи з дронами, безумовно. Але це річ, яка має величезний вплив на поле бою. Тобто спочатку треба дати нормальну базу, побачити сильні сторони людини, а потім виділяти схильність до певних посад.

Я говорив про ці проблеми з представниками попереднього складу Міністерства оборони. Презентував їм свою концепцію кемпів. Я чітко розумію, що для цього потрібно. Це насправді невелике фінансування в межах країни, де триває війна на дуже протяжній ділянці фронту з великою кількістю залучених у неї людей, і яка щомісяця мобілізує до 30 000 осіб.

Ви говорите про те, що можна масштабувати Backyard Camp до розмірів всієї країни та замінити БЗВП?

Так, абсолютно. Для цього треба лише бажання. Ми чуємо від місцевих влад, від цивільних, що наші кемпи класні та дають гарну підготовку, але державу це не цікавить. Можливо, є якісь інші пріоритети зараз. Тому ми вирішили міняти підготовку, починаючи з себе.

У нас є категорична позиція. Якщо держава прийде і скаже: «Допоможіть нам», — ми кажемо «Так», — і що нам для цього треба таке-то фінансування, такий-то період часу, така-то кількість, наприклад, земельних ділянок, такі-то компенсаційні витрати на зарплати інструкторів. Ними можуть бути військові з пораненнями чи списані військовослужбовці.

У нас є експертиза, щоб запустити таку систему. Моя ідея полягає в підготовці не окремих людей, а цілих підрозділів. Наприклад, коли бракує людей у роті чи батальйоні, то їх зараз добирають поодинці. А я бачу це інакше: на місяць-півтора зібрати недоукомплектовану роту в одному центрі, дати їй командира з бойовим досвідом і разом пройти навчання. Тоді формується злагоджений підрозділ, готовий одразу зайняти своє місце у строю.

Це не ноухау, а практика, яка десятиріччями існує в Ізраїлі, Швейцарії чи Новій Зеландії. Наприклад, у Швейцарії кожен протягом десяти років має відслужити 265 днів — і всі отримують зброю, форму, розуміння власної функції.

Є ще один аспект, який може покращити мобілізаційний процес: ми повинні створювати мілітарну культуру, якої до 2022 року в Україні майже не було. Так, зараз з’явилася певна хвиля популярності [армії], але цього недостатньо — потрібно робити так, щоб люди реально занурювалися в цю культуру й відчували, що служба в армії може бути престижною та цікавою. Ми бачимо, як це працює на прикладі наших кемпів: коли ми показуємо, що військова справа — це цікаво, 60–70% випускників мобілізуються. Хоча наша аудиторія — це здебільшого люди з вищою освітою та рівнем достатку, вищим за середній. Але після наших кемпів вони все одно обирають військо. Решта — це люди теж пов’язані з війною: рятувальники, інженери оборонних виробництв, волонтери.

Ви даєте державі експертизу, а чи отримуєте від держави щось натомість?

Ні, у нас немає ніякої допомоги від держави. На створення та розбудову нашого проєкту витратили нуль державних коштів. Абсолютний нуль.

Ви плануєте розширятися й відкривати новий центр підготовки на Волині. Яким він буде?

Ми хочемо відкрити на Волині полігон, який стане бенчмарком — моделлю, яку можна буде відтворити в будь-яких інших місцях України. Тобто ми розробляємо проєкт, який показує, як треба будувати, скільки це коштуватиме, які документи для цього треба, ліцензії, сертифікати, яка має бути навчальна програма тощо, щоб потім передавати ці знання як франшизу.

Цей комплекс буде серйознішим. Там буде адміністративна будівля з лекторіями, камерами схову, невеликим фудкортом, магазином і постійними інструкторами. Будуть не просто накопані стрільбища чи намети, а два стрілкові рубежі, повноцінна смуга перешкод. Ми вже знайшли ділянку, яка відповідає всім безпековим нормам, завершуємо роботу над кошторисами, майже знайшли підрядників і чекаємо на початок будівництва.

Чи є вже такі зацікавлені особи?

Ні, поки немає. Але для цього ми і відкриваємо цей центр на Волині. Саме він має стати бенчмарком та показати життєздатність і ефективність такої моделі.

Наскільки ви збільшите кількість людей, які проходять ваші курси, після відкриття ще одного центру?

Якби ми відкривали це як бізнес, то я би міг відповісти на це питання точно. Але ми першочергово відкриваємо цей центр як базову локацію, що може стати прикладом та збирати навколо себе людей. Ми будемо тільки дивитися, скільки є охочих. Я думаю, що їх буде менше, ніж у Києві: чим далі від війни, тим менше, скажімо так, порив до таких знань. Але наше завдання — розробити й запустити цю культуру.

Як ви будете забезпечувати цей центр на Волині — за такою ж моделлю, як і київський?

В ідеалі, так. Хочемо, щоб цивільні тренувалися, приходили на івенти, купували щось в магазині, і це б дозволило утримувати центр. Тобто у нас передбачений фінансово-генерувальний процес у цій моделі. Цим коштом можна підтримувати майданчики, робити поточні ремонти, оплачувати інструкторів. Якщо все спрацює так, це буде ідеально. Але зараз я бачу, що перший час, можливо не маленький, треба буде фінансувати його. Поки це дотаційний проєкт.

Ви думали перетворити Backyard Camp на комерційний проєкт?

Ми дійсно багато про це думали, бо бізнес дуже дисциплінує, і це допомогло б нам. Можливо, найближчим часом замість повністю безкоштовного навчання для військових, зробимо його лише частково безкоштовним, якщо нам банально не вистачатиме ресурсів для підтримки роботи центрів. Але в цілому цей бізнес наразі не може бути прибутковим чи окупити вкладені інвестиції, якщо надавати послуги на такому ж високому рівні, який ми даємо. Це дорого, а людей із розумінням важливості якісної підготовки, потенційних клієнтів, мало.

Чи можливо виходити з таким досвідом на міжнародні ринки та відкривати подібні центри в Європі чи Америці?

В Європі абсолютно можливо. Це один із напрямів, про який ми також думаємо. Модель Backyard Сamp може бути цікавою для Польщі, Латвії, Литви, Естонії, Східної Європи, а також для Скандинавії. Треба готуватися до війни, і всі розуміють, що це варто робити в такому форматі — розвивати полігони. Полігони з гарним навчальним планом. Зі США інша ситуація. Там мілітарна і збройова культура набагато більше розвинена, ніж у Східній Європі. У них багато приватного сектору з такими івентами й викладачами — їх достатньо. Про Азію не впевнений: у них власна специфічна збройова культура. Тому це може бути цікаво саме в Східній Європі, я вважаю.

Який саме український досвід може бути корисний за кордоном?

Звичайно, це дрони, вони всіх цікавлять. Це видно в кожній розмові з іноземними партнерами. У стрілецьких боях вони, плюс-мінус, мають експертизу. Там не важко розібратися. А ось якраз технології, дрони, їхня імплементація, тактика використання — це важливий аспект. За цим вони спостерігають, і ми можемо надати цю експертизу. Ще їм цікаві наші тактики ведення бою в закритих чи обмежених просторах, як зачистка будівель, наприклад. Також іноземці бачать, що деякі вправи для вишколів треба переробляти, змінювати моторику.

Ваші думки про вихід за кордон — наскільки вони серйозні?

Для цього потрібно витратити багато часу і мати гарних і зацікавлених партнерів. Я готовий майже сьогодні зустрічатися з потенційними партнерами, розказувати про концепції, надавати дані, організовувати ці процеси, можливо, навіть наймати людей, наших ветеранів. Але також потрібен інтерес звідти, а я його не дуже помічаю.

Я лікувався в Ризі три місяці, все це літо. Там велика російська діаспора, 250 км кордону з Росією, і в них це питання [нападу] дуже актуальне. Там також опозиція продавлює питання мови. Це дуже схоже на Україну до повномаштабного вторгнення, але вони всі розслаблені.

І цю розслабленість їм дає членство в НАТО. Але всі забувають, що є доктрина НАТО, що каже: країна, на яку напали неблокові країни, має продовжувати власний захист самостійно протягом трьох днів. Цей час потрібен, аби натівські війська розгорнули і продовжили захист. Але я розумію об’єктивно, що за три дні, на жаль, таку невелику країну, як Латвію, можна всю швидко пройти.

А далі ми знову почули би цю історію про російськомовне населення, про культурні цінності, про велику російську діаспору на території Латвії, якій потрібен захист. Якщо ці території будуть окуповані, я не впевнений, що з нинішніми персоналіями, що головують у НАТО, та деякими членами Альянсу ці території взагалі вирішать деокуповувати. Не думаю, що будуть якісь радикальні дії у разі окупації територій такої країни, як Латвія. Але там так не вважають.

Ця розслабленість, про яку ви говорите, відчувається на рівні суспільства, бізнесу чи влади?

На всіх рівнях, вона загальна. Не може бути так, що соціум не збуджений, а держава збуджена, чи навпаки. Це загальна розслабленість.

Але все ж таки, чому кожен в Україні чи в країнах-сусідах має пройти військовий вишкіл на кшталт Backyard Camp?

Бо ми бачили дуже багато наслідків, коли люди цієї підготовки не мають. Зокрема, це і тероризм в Київській області, в Бучі, в Ірпені та інших українських містах. Я думаю, якби чоловіки там мали би такий досвід, мали би такі знання, ми могли б ці втрати значно зменшити, а може й навіть зовсім їх уникнути. Тобто, якщо я знаю військову справу, мій друг знає військову справу, троє сусідів, і ще там 20 людей на вулиці, і ми маємо зброю, знаємо, як тримати її в руках, розуміємо, як координуватися, — це вже є сила. Коли ворог поруч, треба бути підготовленим, щоб берегти кров своїх людей. Чи ти естонець, поляк, німець, чи українець.