Expolight із Дніпра зробила українське світло відомим у світі. Як? Розповідає співзасновник Микола Каблука

Коли у вас з’явилася ідея працювати зі світлом?

Ще студентом я працював у сфері світлової реклами, але вирішальним став момент, коли в Польщі вперше побачив підсвітку готичної архітектури: вночі вона здавалася ще величнішою, ніж удень. Тоді я вирішив: хочу створювати подібне в Україні. І 25 грудня 2000 року, на Різдво, я зареєстрував компанію Expolight — символічно, у день народження світла. Це був інтуїтивний стартап без бізнес-досвіду, але я ризикнув. Сьогодні, 25 років потому, Expolight входить до світових лідерів у сфері архітектурного освітлення та світлового дизайну.

Ви з інженерної родини й маєте освіту з прикладної математики. Чи допомогло це вам на старті в бізнесі?

На факультеті я був одним із двох студентів, що не мали власного комп’ютера. Лабораторні роботи виконував у друзів у гуртожитку або на кафедрі. Щоб заснувати компанію, я позичив $600 і купив комп’ютер — це була моя перша й єдина стартова інвестиція.

Як ви шукали перших клієнтів у 2000-х роках в Україні, коли ще не було культури архітектурного освітлення?

Тоді багато хто вважав ідею підсвітки маячнею. Я просто ходив по Дніпру й усюди пропонував власні послуги — від автомийок і банків до магазинів та офісів. Показував ескізи й переконував, що світло змінює сприйняття бізнесу, додає йому естетики. Коли в Україні почалися перші реконструкції, хтось у міськраді згадав: «Є хлопець із Дніпра, який це робить». Тоді я усе виконував сам: знаходив зразки договорів, працював над світловими розрахунками, малював ескізи у Photoshop і навіть конструював кронштейни.

Підрядників залучав лише для окремих завдань: виготовлення кронштейнів, монтажу кабелів чи встановлення світильників. Я координував увесь процес, шукав прожектори, вдосконалював їх, додавав лінзи, щоб отримати потрібний ефект освітлення.

Перші серйозні проєкти вашої компанії з’явилися не в Дніпрі, а в сусідньому Запоріжжі. Як ви почали там працювати?

Тодішній мер Олександр Поляк ініціював оновлення центрального проспекту Леніна (тепер Соборний) і підсвітку сталінських багатоповерхівок, аби підкреслити їхню архітектурну цінність. Його надихнув європейський досвід, і мене йому порекомендували. Паралельно я працював над світловим оформленням університету Нобеля в Дніпрі. Ці проєкти стали для мене відправною точкою.

Але у вас не було ані ресурсів, ані досвіду. Як ви переконували потенційних клієнтів, що впораєтесь?

Жодних інвестицій — лише передплата. Машини й водійського посвідчення в мене тоді не було: діставався на наради до Запоріжжя попутками. Я був зовсім молодим на вигляд, і мене часто не сприймали серйозно. Тому я не гаяв часу на довгі пояснення, а показував ідею «вживу»: встановлював прожектори, підключав їх від переносок і демонстрував майбутній ефект. У компанії нас було всього двоє, ми робили все: від розрахунків і креслень до роботи з підрядниками. У Запоріжжі ми підсвітили заводські будівлі, «Укрпошту», сталінські вежі на проспекті — це були одні з найперших системних архітектурних підсвіток в Україні, про які швидко заговорили і в Києві.

Скільки людей було задіяно в бізнесі на старті і скільки працює зараз?

Компанія починалася з трьох людей. З технічною частиною допомагав мій товариш, з організаційною — мама Ірина Миколаївна. Перший офіс ми знайшли завдяки їй, у приміщенні колишнього проєктного інституту, який занепав після розпаду СРСР. Сьогодні в команді 80 людей. Усі вони — українці. Ми росли органічно і пропорційно до кількості нових замовлень.

За яким принципом будуєте команду?

Ми майже не беремо готових спеціалістів. Частіше запрошуємо студентів та інвестуємо ресурси в їхній розвиток. Головне — обирати людей із правильними базовими цінностями, захоплених своєю справою. Професійні навички можна підтягнути.

Для мене важливо, аби кожен член команди розумів: ми створюємо продукт не лише заради заробітку, а для того, щоби ділитися сенсами. Ми використовуємо світло як інструмент для створення емоцій.

Наша компанія має п’ять ключових відділів: управління проєктами, відділ дизайну та концептуального проєктування, інженерний, сервісно-налагоджувальний і відділ виробництва й модернізації.

Тож вашу компанію можна вважати сімейною?

Так. Найважливіші жінки мого життя — мама, сестра Олена й дружина Ганна — задіяні в бізнесі. Мама підтримувала мене на старті, сестра стала CEO і відповідає за операційне керування, дружина Ганна очолює один із відділів. Цікаво, що всі вони закінчили факультет прикладної математики. Можливо, тому ми так добре одне одного розуміємо — математика дає природну структурованість мислення.

Як ви інтегрувалися у професійну спільноту?

Від самого початку я вважав принциповим брати участь у конкурсах міжнародних і національних асоціацій. Це майданчики, де професійні критики відзначають найкращих і стимулюють розвиток індустрії. Для мене було важливо не замикатися в Україні, а показувати свої рішення глобально. Англійська тоді була лише базовою, без практики, але я вчився на ходу: запам’ятовував ключові фрази, щоб бодай якось презентувати проєкти. Перші зароблені гроші витрачав на поїздки на конференції — вони дали змогу побачити рівень світової індустрії й отримати критичний зворотний зв’язок. Участь у конкурсах відчинила мені двері в ключові професійні асоціації — IALD та IAS, що дозволило не лише презентувати власні проєкти, а й рівнятися на найсильніших у світі.

Ви згадували, що не прагнете масштабування, чому?

Останні сім років я навмисно обмежую зростання. Ми не хочемо ставати корпорацією, адже для нас важливо зберегти авторську культуру та свободу вибору проєктів. Тому відмовляємося від більшості замовлень, не відкриваємо філіалів і не будуємо відділ продажу. Усі клієнти знаходять нас самі, і ми беремо лише один проєкт із десяти.

Якою є ваша роль у компанії сьогодні?

Я — засновник, дизайнер, артдиректор і головний архітектор. Формую команду під кожен проєкт, визначаю креативну стратегію й ключові завдання, веду стратегічні комунікації з клієнтами. Фінанси та рутину делегую, але в нестандартних ситуаціях завжди залучений особисто.

Хто зазвичай ваші клієнти?

Клієнти поділяються на два типи. Перші — архітектори, які формують концепцію та запрошують нас на етапі проєктування, щоб інтегрувати наші технології й артрішення. Другі — прямі замовники: девелопери та власники ресторанів, торговельних центрів чи офісів.

Які проєкти стали для вас найважливішими між 2008 та 2021 роками?

Було чимало знакових проєктів. Один із перших масштабних — для найбільшого в світі єврейського громадського центру «Менора» в Дніпрі. У Києві ми працювали над Taryan Towers, Jack House і Tetris Hall — флагманами міста з бюджетами понад $1 млн кожен.

У 2018–2019 роках реалізували Buddha-Bar у Нью-Йорку поруч із Всесвітнім торговим центром — із голографічними ефектами, що виникали кожні 10 хвилин.

Перед повномасштабним вторгненням створили один із найемоційніших об’єктів — синагогу в Бабиному Яру, розроблену Мануелем Герцом у співпраці з Babyn Yar Holocaust Memorial Center. Це була велика підсвітлена книга, що трансформувалася у форму синагоги, куди люди заходили, аби побачити небо.

Як повномасштабне вторгнення Росії в Україну вплинуло на ваш бізнес?

Восени 2021 я вже відчував наближення війни. Коли почалися вибухи, я поїхав до офісу: роздав гроші підрядникам; координував, хто виїжджає, а хто лишається. Ми перетворили офіс на пункт незламності — з генератором, резервним опаленням, свердловиною й Starlink. Залишилися й продовжили працювати.

Як під час війни ви поєднали міжнародні проєкти, що забезпечували прибуток, із підтримкою України?

Наша компанія продовжує реалізовувати міжнародні проєкти й паралельно підтримує локальні ініціативи: нещодавно на ВДНГ створили терапевтичний сад для людей із пораненнями та ПТСР, профінансувавши освітлення й виконавши проєктну частину безкоштовно. Принципова позиція — залишатися в Україні, інвестуючи у бізнес і культуру.

Розкажіть про ваш меценатський проєкт «Хрест Героїв», створений до другої річниці повномасштабної війни.

«Хрест Героїв» — це контрформова скульптура, в яку можна зайти. Усередині запалені сотні маленьких вогників — символ тих, хто продовжує вірити, боротися й надихати. Це світло крихке, але незгасне; перебуваючи всередині, людина відчуває себе частиною нескінченного сяйва. Атмосферу доповнює емерсивний звук, записаний у різних куточках України: від степів Донбасу до Карпат, від північних лісів до моря Маріуполя, Криму й Одеси. Це голос рідної землі, що огортає й додає сили. Проєкт поєднує емоцію, технології та українську ідентичність, даруючи розраду навіть у найважчі часи.

За 25 років у Expolight понад 94 нагороди. Наскільки для вас важливе визнання?

Нагороди для мене ніколи не були самоціллю. Вони — лише маркер цінності моменту. Як любив повторювати Володимир Кличко: «Дуже складно стати чемпіоном, але ще складніше — залишатися ним». Для мене це про те, щоб не зупинятися на досягнутому, не ставати пасивним власником бізнесу, який заробив і згадує минуле.

Як змінилася вартість ваших проєктів за останні десять років?

До 2010 року ми виконували проєкти вартістю від $20 000 до $100 000. Сьогодні в портфелі є як невеликі роботи від $10 000, так і кілька щорічних великих проєктів із бюджетами понад $1 млн. Водночас, я принципово не хочу перетворювати компанію на «машину» для великих замовлень.

Можу відмовитися від масштабного контракту й узяти невеликий проєкт до $15 000, якщо бачу щирий інтерес клієнта та потенціал створити щось унікальне.

Окреме місце посідають ціннісні й меценатські ініціативи, де головне — соціальна відповідальність. Наприклад, меморіальний проєкт у Бабиному Яру ми реалізували за символічні $5 000, свідомо відмовившись від комерційних об’єктів, щоб підтримати цю важливу справу.

Скільки становить ваш прибуток від вартості проєктів?

Ми заробляємо близько 10% від бюджету проєкту, незалежно від його масштабу.

Як ви формуєте бюджет замовлення?

Кожен проєкт ми оцінюємо індивідуально, а не за квадратними метрами. Бюджет формуємо з урахуванням усіх витрат: проєктних сервісів, креативних ідей, роботи дизайнерської та інженерної команд, виробництва.

Чим відрізняються соціальні інсталяції від комерційних проєктів у вашій практиці?

Різниця полягає у сенсі та впливі. Комерційні проєкти, насамперед, про функціональність, тоді як соціальні чи міські інсталяції мають додаткову місію — передавати емоцію, цінності й послання. Тут світло стає не просто технічним елементом, а інструментом, здатним змінювати сприйняття простору, об’єднувати громаду та формувати нові символи міста.

Можете навести приклад соціальної інсталяції?

Так, наприклад, Dnipro Light Flowers — інсталяція на заводських трубах у Дніпрі. Колишні джерела забруднення ми перетворили на артоб’єкт: поверхню вкрили тисячами світлових точок, що відтворюють кольори заходу сонця, а лазери, синхронізовані через супутникову систему, створюють аудіовізуальне шоу, яке видно з обох берегів міста.

Ваша артінсталяція The Point of Unity стала одним із найяскравіших об’єктів Burning Man 2025. Як виникла ідея цієї скульптури? І що вона символізує?

Це був мій перший досвід участі у Burning Man. Скульптура отримала назву The Point of Unity — як символ єднання неба і землі. Ідеї приходять згори, але їх важливо втілювати на землі. Для України ця робота означає, що навіть живучи в бомбосховищах, українці не замикають себе у чотирьох стінах, а продовжують мислити широко. Мені було принципово через арт показати світові, що ми — не лише жертви війни, а нація зі стійкими цінностями, характером і натхненням. Цього року українці представили на Burning Man рекордні п’ять проєктів — найбільше серед усіх іноземців, і це ще раз доводить: навіть із мінімальними ресурсами ми здатні створювати вагомі речі й надихати світ.

Який був фідбек від учасників, організаторів, гостей фестивалю?

Я навіть не очікував такої хвилі позитиву. Керівниця артдепартаменту Burning Man назвала The Point of Unity своєю улюбленою скульптурою. Люди залишали записки подяки, підходили поділитися емоціями, а біля інсталяції навіть відбулося понад 30 весіль.

Який був бюджет і хто підтримав проєкт?

Скульптуру ми створили власним коштом, бюджет склав близько $200 000 разом із виробництвом та монтажем. Згодом надійшли пропозиції встановити її в Києві чи Ірпені, а також від приватних замовників. Окрему підтримку надав мій товариш Артур Міхно, засновник Work.ua, який профінансував $25 000 на логістику.

Який був ваш найдорожчий проєкт за останні три воєнні роки?

TBC Forum від UNStudio — фінансовий центр, що будується на пагорбах над Тбілісі, в Грузії.

У чому його унікальність?

Однією з особливостей медійного фасадного освітлення стала інтеграція з онлайн-даними Big Data. Кольори можуть змінюватися залежно від подій — від результатів спортивних матчів до коливань валютних курсів, створюючи ефект «живого» фасаду. Ми розробили унікальні радіальні світильники трьох діаметрів, продумавши все — від конекторів і кріплень до програмного забезпечення. Світильники монтуються на магнітах у спеціальних нішах фасаду: їх легко зняти без інструментів, але конструкція витримує навіть найсильніші вітри.

Як гадаєте, у чому конкурентна перевага вашого бізнесу?

Унікальність Expolight — у поєднанні креативу й технологій під одним дахом. Там, де зазвичай залучають кілька компаній, ми беремо на себе повний цикл — від ідеї до реалізації.