«Мені треба роки психотерапії». Журналістка Іра Ромалійська — про росіян, життя між Чехією та Україною і втрату вагітності. Велике (і болюче) інтерв’ю

Про звільнення з телеканалу «Настоящее время»

Чим конкретно ти зараз займаєшся?

Керую соцмережами «Цензор.НЕТ» —Телеграм, Фейсбук, X (колишній Twitter), Інстаграм, Threads і Тікток. Ще ми ведемо на Ютубі канал «Бутусов Плюс» — я роблю ефіри, намагаємося мінімум раз на тиждень, а коли щось виходить прямо тут і зараз, то частіше. Ну і для «Цензор.НЕТ» пишу статті.

Юра [Бутусов] сам на тебе вийшов?

Так. Коли я написала пост про те, що мене звільнили, було супербагато пропозицій, чому я дуже зраділа, бо здавалося, що за вісім років мене в Україні вже забули. Юра запропонував робити такі ефіри, а оскільки я раніше вже співпрацювала із «Цензором», то я швидко погодилася. Тепер я нарешті в середовищі, де не треба доводити, що війна ― це важливо.

У 2025-му [президент США Дональд] Трамп ухвалив рішення припинити фінансувати «Радіо Свобода» — відповідно, і «Настоящее время», як один з проєктів. Ти пам’ятаєш, як всередині команди зреагували на це?

Було багато переживань, я знаю, що скорочували стрингерів, фрилансерів, але прямо великого масового скорочення не було, власне, до цього року.

Як його пояснили?

Офіційно — що скорочується фінансування. Але я тут не експерт — мені й так вистачає переживань, і я не хотіла лізти у фінансову історію.

А ти у 2025-му думала про те, що тебе можуть звільнити?

Я завжди думала, що я можу потрапити під будь-які скорочення чи звільнення. Я думаю, що це питання стояло давно, ще тоді, коли мене відсторонили на три тижні. Звільнити мене не наважилися, напевно, через те, що це призвело б до скандалу. Мовляв, Ромалійська збунтувалася через російського пропагандиста, тому її звільнили. А зараз це можна було зробити, вдаючи, що справа не в ідеологічних розбіжностях.

Я робила набагато більше, ніж входило до моїх обов’язків. Формально я мала вести ефіри, але також знімала інтерв’ю, робила великі проєкти й розслідування. Наші матеріали мали високу цитованість. Тому мені було дивно бачити, як усе відбувається. Звісно, я можу помилятися у своїй інтерпретації, але це не лише моє відчуття: у великій команді люди між собою про це говорили.

Коли ти виступила проти [призначення Іллі] Клішина, чи не боялася втратити роботу?

Тоді вже був такий гострий накал, що так питання не стояло. Ну, звільнять ― так звільнять. Але працювати з людиною, що пише статті про те, як залишити Крим у складі Росії після Путіна, я не можу.

Страх, звісно був, бо «Радіо Свобода» — це стабільність. А ти живеш в іншій державі. До того ж я не асимілювалася — вся моя робота, життя відбуваються в Україні. Тому я не можу вийти на місцевий ринок [медіа]. Я можу піти працювати офіціанткою — до речі, я офігенна офіціантка, в мене є великий досвід. Але в професії шлях закритий. Це проблема багатьох експатів.

Тому в мене і виникло це питання. Для людей за кордоном втратити роботу — це великий страх.

Для мене це [виступити проти Клішина] було принциповим питанням. Я просто не уявляю, як можна було б [далі] працювати. Проти його призначення були не лише українці — молдовани, білоруси і багато росіян, звісно. Я написала листа на всю компанію й пояснила, що в мене немає запитань до Клішина — у мене є запитання до керівництва, яке ухвалило таке рішення, і до [внутрішньої] служби безпеки, яка має перевіряти людей перед наймом. Після мого почали надходити листи від інших людей. Це був такий Майдан у службовому листуванні. Згодом листування потрапило назовні, його публікували медіа. Клішин, зрештою, не прийшов, а мене відсторонили на три тижні. Я не знаю всіх деталей його контракту — чи його вже підписали, чи ще ні. Потім були службові перевірки, довгі розмови, і в результаті мене повернули.

Як думаєш, це був просто провтик вищого керівництва чи спланована акція, яка не вдалася, бо співробітники збунтувалися?

Думаю, це був провтик. Я не бачу тут змови. Просто, напевно, подивилися — ніби нормальний хлопець, на «Дождь» працював. І далі не заглиблювалися.

Про патріотизм і журналістику

Тебе просили поводитися так, щоб тебе не сприймали як «центр українського патріотизму». Чи може взагалі український журналіст після 24 лютого 2022 року відділити професіоналізм і те, що відбувається з його країною?

Я на це запитання відповідала ще, мені здається, в перший рік повномасштабки. Хтось із міжнародників спитав: «От як ви розділяєте власне громадянство, власний біль і професійні стандарти?». А я не бачу тут суперечності. Якби Україна напала, от тоді було б складно розділяти. Ну, а тут я говорю про країну-жертву. Так, я не пишу «Путін» або «Росія» з маленької букви. Я просто називаю всі речі своїми іменами. Я проти того, щоб вигадувати якісь назви, типу «рашисти». Мені здається, що зло треба називати злом. Росію треба називати Росією, росіян називати росіянами.

Виходить, що ще у 2022-му для керівництва «Настоящее время» теж не було ніяких суперечностей. Навряд чи щось змінилося саме у твоїй роботі. Змінилося щось у їхньому ставленні.

Так. У росіян якраз ця суперечність існує. Мені здається, це така психологічна драма, коли ти всередині себе не можеш визнати, що твоя країна, твій народ, твої люди всі разом йобнулися. Вони постійно намагаються відбілити Росію — мовляв, насправді більшість росіян проти війни, люблять українців і поважають міжнародне право.

Я коли чую від колег, що «Росія теж окупована Путіним», мене просто розриває. З’їздіть, блять, у Бучу і подивіться, що таке окупація.

Я розповідала історію з перших днів повномасштабного вторгнення. Ми включали в ефір Володимира Гройсмана, як колишнього прем’єр-міністра, і запитували, скільки фінансово витримає Україна. Він сидів десь у підвалі під бомбами й постійно зривався, кричав: «Путін — убивця!». А редактор говорив мені у вухо: «Зупиняй його й кажи, що це не доведено судом». Я переповіла цю історію, і мені написав мій колишній редактор-росіянин. Він запитав, чи перебивала б я його, якби в ефірі сказали, що Зеленський корупціонер, і чи нагадувала б, що це не доведено судом? Я відповіла: «Андрюхо, я дуже щаслива, що тепер не маю тобі доводити, що це не можна порівнювати. Якого рішення суду тобі не вистачає? Того, що Путін віддав наказ своїй армії? Що армія не могла б піти без його наказу? Що на війні вбивають?». І, до речі, на моїх ефірах можна казати, що Зеленський корупціонер.

У тебе були конфлікти з росіянами до повномасштабного вторгнення?

Коли як. Я пам’ятаю Тимур Олевський, якого так люблять в Україні, ходив і жартував. Знаєш, такий прийом, коли ти голосно говориш якусь херню, яка має зачепити людину, що стоїть поруч, але прямо до цієї людини не звертаєшся. Ось він ходить і говорить: «Подивіться, як Чернігівська область прекрасно приєднується до Росії». Я мовчу, розумію, що це мені виклик. У якийсь момент він не витримує, підходить до мене і каже: «Іро, от подивись, як Чернігівська область прекрасно приєднується до Росії». Я говорю: «Тимуре, тобі смішно? Мені, якщо що, ні».

Бувало, на літучках звучало щось на кшталт «Молдова — не країна» або інші імперські штуки, про які люди навіть не думають, що вони імперські. Бо в них це закладено з дитинства.

«Настоящее время» — медіа, яке працює для російськомовної аудиторії, але не тільки в Росії. Після повномасштабного вторгнення такий підхід дуже критикували — бо спільні російськомовні медіапроєкти для України, Росії, Білорусі й Молдови ніби об’єднують ці країни в один інформаційний простір. Що ти думаєш про це?

Це складне питання. З одного боку, я розумію критику й частково з нею погоджуюся. З іншого боку, я бачила результати цієї роботи. Я часто бувала в Молдові й бачила, як поступово змінювалися погляди російськомовної аудиторії після того, як там відключили російську пропаганду. Люди звикли дивитися контент російською, тож почали дивитися «Настоящее время». Мені здавалося, що до них треба доносити інформацію всіма можливими способами. Раніше для мене це переважало.

Але тепер, у 2026 році, я вже не змогла б цього робити. Я більше не витримаю роботи з «хорошими росіянами». Для цього треба мати сили на боротьбу, а вона буде — це точно.

Про життя на дві країни

Як часто ти зараз приїжджаєш в Україну?

Зазвичай три тижні проводжу в Празі, а два — в Україні.

Що тебе досі тримає в Празі?

Тут моя мама. Я вивезла її з Приморська в перший день повномасштабного вторгнення, бо розуміла, що місто, найімовірніше, окупують. У моєму випадку це означало б, що мама не змогла б там жити: я в Росії «іноагент», «ворог народу» і так далі. У Празі також живе мій брат з родиною. Він приїхав на заробітки приблизно за пів року до повномасштабної війни, а дружина й дитина виїхали з окупації вже пізніше. Тут і мій чоловік Макс: ми переїхали разом у 2018 році.

Чи думала ти тоді, що залишишся в Чехії надовго?

Ні. Ми сприймали контракт як цікавий досвід на рік: чому б не спробувати пожити в іншій країні? А рік перетворився на вісім. За цей час у нас облаштувався побут, з’явилося коло спілкування, тут наші рідні й близькі друзі. До того ж у Макса добре склалася кар’єра. Він займається будівництвом і тепер керує великими проєктами. В Україні йому було складніше розвиватися в цій сфері, бо будівництво часто пов’язане з хабарями, відкатами й схемами. Тут він зміг професійно вирости.

Після звільнення ти думала повернутися в Україну?

Звісно, це питання постає і зараз. Макс каже, що якщо я вирішу повернутися, він знайде себе й в Україні: війську потрібні інженери, зокрема люди з його досвідом. Але я боюся. Я людина, і я боюся.

Ти боїшся фізичної небезпеки чи ще й морально складно повертатися?

Якщо повертатися, то мені здається, що найчесніше — йти до війська. А я цього не роблю, бо я сцу. Від цього в мене відчуття провини й огиди до себе. Це відчуття дуже важко витримувати. Росіяни ще й посіяли в суспільстві величезний сором усіх перед усіма: ті, хто за кордоном, відчувають провину перед тими, хто в Україні; люди в Україні — перед тими, хто ближче до фронту; ті, хто на фронті, — перед загиблими. Це нескінченна драма, яку ми будемо розгрібати десятиліттями, якщо вистоїмо.

Мені близька думка про те, що ми не можемо розкидатися українцями. Тут ми чи за кордоном — нам треба берегти одне одного.

Я бачу, як частина людей в Україні переходить від критики до ненависті щодо тих, хто виїхав. Мені дуже шкода. У моєму середовищі українці за кордоном постійно збирають гроші, волонтерять, організовують мітинги, виставки, фестивалі й акції, допомагають Україні всіма способами, якими можуть. У мене є перукарка Катя, вона із Запоріжжя. Я знайшла її через групу українських біженців у Празі, бо після повномасштабного вторгнення вирішила більше не ходити до російської перукарки. Катя знала Приморськ, де я виросла, і колись відпочивала там з дітьми. Ми дуже здружилися, хоча в іншому житті навряд чи зблизилися б: у нас різні смаки, уявлення про красу, вона постійно радить мені змінити зачіску, підфарбувати сивину, зробити губи чи ботокс.

У Запоріжжі в Каті було два власних салони і двоє дітей. Вона виїхала фактично в нікуди. Перші пів року жила у квартирі чеської родини, яка прихистила її з доньками. Їй було дуже важко: вона фізично боялася вибухів, діти теж переживали. Катя пішла працювати в модний салон і працювала з ранку до ночі, влаштовувала дітей до школи й на гімнастику, намагалася забезпечити життя родини. Вона й досі постійно працює, а ще свариться з кожним, хто щось погане каже про Україну.

Але я розумію й тих, хто злиться [на українців за кордоном]. Я розумію, що людина може думати: «Чому я маю сидіти під бомбами, працювати, щоб країна вистояла, а ти виїхав і живеш у безпеці?».

Чому ти вирішила регулярно приїжджати в Україну, а не працювати дистанційно?

А як інакше? Мені треба бачити й відчувати, що відбувається. Під час однієї з поїздок я потрапила під усе, що тільки можна: балістика в Києві, евакуація з потяга, атаки дронів на потяги, а потім Харків, де постійно вибухає. Спочатку мені було страшно, особливо під час балістики в Києві. А згодом я помітила, що страх притупляється: вибухи й вибухи. Думаю, це ще й тому, що я сама. Коли маєш дітей або відповідаєш за когось, страх, напевно, стає набагато сильнішим.

Ти відчуваєш, що люди поступово звикають до війни?

Так. Я була в Харкові на День міста й мене вразило, як люди продовжують жити. Харків — одне з найчистіших міст, які я бачила, хоча навколо постійно щось літає і вибухає. Я не ідеалізую мера й не заперечую проблем міста, але чистота мене вразила. Я пішла до Академії культури, де навчалася, побачила нову набережну. Там стояла комунальниця й натирала кам’яну кулю на паркані, а довкола лунали вибухи. Я подумала: «Блядь, це просто, як у кіно. Такого не може бути». Але може. Ми, справді, звикаємо до війни.

Чи не шкодуєш про те, що колись вирішила переїхати до Праги?

Ні. Це був колосальний досвід, який розширив мій світогляд. Коли я працювала в Україні, була занурена переважно у внутрішній український контекст. Життя в іншій країні дало змогу побачити, як усе влаштовано деінде, здобути новий досвід і знання. Я багато переїжджала: у 16 років із Приморська до Харкова, через десять років — до Києва, а згодом із Києва до Праги. У Києві мені вже було дуже добре, але контракт змінив життя. І я не шкодую, що погодилася.

Про власний досвід ЕКЗ

Ти публічно розповіла про свій досвід ЕКЗ. Чому тобі було важливо про це говорити?

Я зрозуміла, що один зі способів переживати біль для мене — комунікувати його. Не лише в кабінеті психолога, без якого я, мабуть, не впоралася б, а й публічно. По-друге, про це дуже мало говорять, і треба доносити інформацію. Коли я написала пост, мені в особисті повідомлення прийшла величезна кількість історій від жінок, яких я знаю й не знаю, зокрема від відомих українських жінок. Вони розповідали, що переживали те саме, але ніхто не наважувався говорити вголос.

Мене шокувало, скільки людей відгукнулися, але також — скільки людей почали мене засуджувати. Навіть близькі, знайомі моєї мами й люди, які мене люблять, казали, що про таке не можна писати. Я не розумію: мені сорок із чимось, я доросла жінка, ні від кого не залежу. Чому я не можу говорити про власний досвід? Мене дуже здивувало, що люди вважають це чимось забороненим.

Чому, на твою думку, ця тема досі табуйована?

Можливо, через установки, що про погане й невдачі не треба говорити. Можливо, через релігійність або через те, що суспільство загалом не дуже звикло відкрито говорити про хвороби, а про жіноче здоров’я — тим паче. Наче це щось сороміцьке. Але мовчання тільки створює простір для домислів і страхів.

У жінки є обмежений запас яйцеклітин, і він може вичерпатися раніше, ніж вона очікує. Я про це нічого не знала, мені ніхто не пояснював. Яйцеклітини можуть закінчитися в 45, а можуть і в 25. Тому якщо ти думаєш про дітей у майбутньому, важливо знати, який у тебе запас. Якщо є можливість і бажання, можна заморозити яйцеклітини, поки вони здорові й ти здорова. Бо може настати момент, коли ти захочеш дитину, а такої можливості вже не буде. У моєму випадку це стало реальністю.

Ти проходила чотири спроби ЕКЗ. Можеш пояснити, як відбувається цей процес?

Спершу ти приходиш до лікаря й пояснюєш, що не можете завагітніти, хоча ви намагалися вже кілька років. Проходиш багато обстежень, після чого починається стимуляція вироблення яйцеклітин. Приблизно два тижні приймаєш препарати за схемою — зранку і ввечері — і колеш собі гормони в живіт. Це звучить страшно, але насправді ін’єкції не такі жахливі, як уявляється. Лікар стежить, як формуються фолікули й дозрівають яйцеклітини. Під легким наркозом забирають фолікули, перевіряють, чи є в них яйцеклітини. Якщо яйцеклітина є, це вже маленька перемога. Потім її запліднюють спермою партнера. Кілька днів ти телефонуєш до клініки й питаєш, як розвивається ембріон. Коли він готовий, лікарі переносять його в матку. А далі залишається чекати приблизно два тижні, здати кров і дізнатися, чи настала вагітність.

Під час моєї першої спроби ембріон не прикріпився до матки, вагітність не настала. Потім ми зробили другу спробу, і вона була успішною. Це була справжня магія. Ми з Максом проходили лікування в Чехії. Моя чеська не дуже добра, а він працює чеською, тому зазвичай телефонував у клініку він. Того дня ми перед дзвінком навіть посварилися: йому терміново треба було на будівельний майданчик, а я нервувала, бо все затягувалося. Я сиділа в машині, Макс ходив майданчиком, щось організовував. Я вже психувала, що ми так довго не телефонуємо. Зрештою він підійшов і сказав: «Ну все, давай дзвонити». Жінка в клініці сказала, що ми вагітні. Макс почав її вітати, бажати їй усього найкращого, грошей, хорошого чоловіка, дітей і щастя. Він був неймовірно зворушений. Ми обіймалися, плакали — це було величезне щастя.

А потім?

На дев’ятому тижні я пішла на роботу, і в мене почалися кров’янисті виділення. Я дуже злякалася, подзвонила Максу, ми терміново поїхали до лікарні. На УЗД лікар сказав, що дитина завмерла, серце не б’ється. До того він уже показував мені, як воно б’ється, тому це було жахливо. Це сталося перед першотравневими вихідними, і нам сказали прийти за кілька днів. Я ходила з відчуттям, що всередині мене мертва дитина, і не знала, як із цим бути. Мені сказали, що плід має вийти сам. Я ще приблизно тиждень ходила, а потім почалася жахлива кровотеча. Макс знайшов мене в туалеті — я лежала в крові й блювала. Ми викликали гінекологічну швидку. Мені було так погано, що мене навіть не встигли довезти до операційної — завезли в перший кабінет і почали допомагати там.

Ти згадувала, що після втрати вагітності пережила дуже важкий психологічний період. Що з тобою відбувалося?

Одна подруга, яка сама двічі втратила вагітність, попередила мене, що перед першими місячними після втрати може статися сильний гормональний спад. Вона сказала: «Тобі буде дуже погано, але пам’ятай, що це не ти — це гормони». Спершу мені здавалося, що я впоралася: я проревіла, два тижні пробухала, а потім ніби повернулася до нормального стану. Але згодом я впала в моральну яму. Кілька днів усе було максимально чорним: я прокидалася, не хотіла вставати, нічого не хотіла, просто плакала й не бачила сенсу ні в чому.

Як ти пережила цей стан?

Макс намагався мене розрадити. Одного дня він прийшов додому повністю лисий і без бороди — вирішив, що так зможе мене розвеселити. Я подивилася на нього й сказала: «Блядь, Крошенька, це що?». Зараз я можу із цього сміятися, але тоді мені було зовсім не до сміху. В якийсь момент я подумала про самогубство. І тут мені допомогло те, що подруга заздалегідь попередила про можливий гормональний спад: я змогла сказати собі, що це не вся я, а стан, у якому я опинилася, і треба шукати допомоги.

У мене був український психолог, і його підтримка дуже допомогла. Він провів зі мною терапевтичну процедуру, яку використовують, зокрема, для роботи з посттравматичним стресовим розладом у військових. Поступово стан почав відступати. Тому я й вважаю, що про такі речі треба говорити. Мене ніхто не попереджав про цей психологічний провал, я ніде не читала про нього. Якби я не знала, що таке може статися, мені було б ще страшніше.

Після цього в тебе були ще дві спроби, але також невдалі. Чому? Що стало причиною?

Мої третя й четверта спроби не призвели до вагітності. Загалом чотири процедури за приблизно півтора року — це дуже важко для організму. Насправді між спробами бажано робити перерву, а в мене все відбувалося швидко. У результаті посипалося все, що могло: я набрала приблизно одинадцять кілограмів, змінився зір, загострився біль через міому. Це б’є і по фізичному, і по психічному здоров’ю. Одна процедура — вже стрес для організму, а чотири поспіль — це взагалі жесть.

На успішність впливає кілька чинників: вік, те що в мене міома, можливо, стрес та інші особливості організму. Але вік — один із головних факторів. Через це я й хотіла б, щоб жінки раніше отримували інформацію про фертильність і можливість заморозити яйцеклітини. Це не означає, що всі мають це робити, але людина повинна знати, що така можливість є.

Ти думаєш про ще одну спробу?

Так, можливо, ми спробуємо ще раз. Але це може бути остання спроба. У мене міома, вона росте й спричиняє сильний біль — іноді я живу з ним приблизно половину місяця. Доводиться пити багато знеболювальних. Я втомилася постійно жити з болем, тому думаю, що ще раз ми спробуємо ЕКЗ, а потім подивимося. Можливо, зрештою вирішимо, що досить.

Ви з Максом думали про всиновлення?

Так. Після останньої спроби нам також запропонували донорську яйцеклітину. У Чехії є відповідні програми: донорку підбирають за фізичними характеристиками, але реципієнтка не знає, хто це. Яйцеклітину запліднюють спермою Макса й переносять мені. Ми ще хочемо спробувати зі своєю яйцеклітиною, бо одна вагітність уже настала, отже, шанс є. Але донорський варіант теж розглядаємо.

Чи хотіла б ти більше розповідати про ЕКЗ публічно? Наприклад, зробити програму чи тематичний подкаст?

Я не планувала цього як окремий проєкт. Я зазвичай працюю так: щось мене зачепило, надихнуло — і я роблю. Але я не проти говорити про це, бо тема важлива. Нещодавно подруга сказала, що боїться ЕКЗ: їй здається, що це боляче, вона боїться уколів, гормонів і набрати вагу. Я пояснила, що ін’єкції терпимі й не такі страшні, як здається. У мене вага змінилася, але це було пов’язано не лише з препаратами: під час вагітності я постійно їла й спала. Навколо ЕКЗ багато страхів, а ще є дивне засудження — мовляв, це неприродно або суперечить божій волі. Саме тому про це треба говорити.

Про спілкування з росіянами зараз

Ти казала, що майже не асимілювалася в Чехії. Це було свідоме рішення?

Абсолютно. Я постійно працюю в українському контексті, мої друзі тут — українці. Я не ходжу по клубах, не знайомлюся в Tinder і, чесно кажучи, не знаю, де в дорослому віці шукати нових друзів. Моє спілкування з чехами обмежене: наприклад, є вчителька чеської, з якою ми займаємося у вихідні, і кілька знайомих. Тому я не можу сказати, що добре знаю місцеве суспільство чи можу судити про ставлення в Чехії до репродуктивних тем.

Ти продовжуєш спілкуватися з колишніми колегами з «Настоящее время»?

Так, із багатьма. В мене є навіть дві подруги з Росії, але вони вже багато років живуть у Чехії й мають чеське громадянство. Як я перевіряю росіян — ставлю два запитання: чи донатить він на ЗСУ і чи підтримує право поневолених народів створювати власні держави, тобто чи готовий він до розпаду Росії. Якщо на обидва запитання відповідь «так», це хороший знак. Одна моя подруга на початку повномасштабної війни волонтерила, допомагала українцям, два роки здавала житло українським біженцям. Вона ходила на побачення через Tinder і питала чоловіків, чи донатять вони на ЗСУ. Нещодавно почала зустрічатися з чоловіком із Росії, який уже п’ятнадцять років живе в Чехії. Вона запитала його про донати — він відповів, що донатить. Тоді вона вирішила продовжувати стосунки.

Що тебе найбільше дратує в позиції частини російської опозиції?

Я говорю не про всіх, а про тих, хто так і не вийшов головою з імперських наративів. Вони можуть бути проти Путіна, виступати проти війни, мати проблеми з російською владою, але всередині все одно вважати свою націю кращою за інші. Вони не можуть визнати, що їхня країна виявилася таким лайном, і тому намагаються знайти якомога більше поганого в Україні. Наприклад, починають доводити, що в Україні корупції більше, ніж у Росії. Коли я це чую, думаю: «Чоловіки, ви їбануті». Це ж спроба змінити тему, аби не дивитися на власну країну й відповідальність.