Художниця Мая Гаюк народилася в США, але відчувала зв’язок з Україною. Після 2022 року — відкрила її для себе наново. Історія

1

Історія україно-американської художниці Маї Гаюк почалася задовго до її народження — з долі двох українських родин, яких Друга світова війна змусила залишити дім. Її батько народився 1939 року на Волині, мати ― того ж року на Івано-Франківщині. У 1944-му, коли радянський фронт просувався на захід, тисячі українців, побоюючись радянських репресій за реальний чи уявний зв’язок з українським визвольним рухом, залишали свої домівки і відступали разом з німецькими військами. Саме цією дорогою вирушили й обидві родини Гаюк ― тоді ще незнайомі між собою. Для української повоєнної діаспори це була одна з найтиповіших історій.

Родину Маїного батька німці затримали і відправили до табору примусової праці. Коли в 1945-му табір звільнили американські війська, обидві сім’ї різними шляхами емігрували до США. Майбутнім Маїним батькам не було і п’яти років. Вони познайомилися, коли вже були студентами університету City College (CCNY) в Нью Йорку, згодом обоє залишилися там викладачами. Батько спеціалізувався на географії Радянського Союзу, мати викладала психологію. А потім молода родина переїхала до Балтимору, де 1969 року народилася Мая.

Українська була її першою мовою, саме нею вдома спілкувалися батьки. Англійську вона почала вивчати лише тоді, коли пішла в садок. Родина Маї належала до американського середнього класу з непохитною вірою в те, що найкраща інвестиція ― це освіта. Щосуботи Мая ходила до Пласту. Для дітей української діаспори ця скаутська організація була значно більшою, ніж просто табором: вона допомагала зберігати мову, культуру та історичну пам’ять покоління, яке виросло далеко від України. «З восьми до вісімнадцяти років я пробула в Пласті, це була моя частина України, до якої можна було доторкнутися, — розповідає Мая. — Найкращий час мого життя. Навколо мене були діти, чиї родини пережили ту саму війну, ту саму втечу, ту саму травму. Ми розуміли одне одного без слів».

Поза таборами Мая відкривала для себе американську молодіжну культуру ― панк-рок і new wave. Тоді вона ще не здогадувалася, що саме цей несподіваний сплав української традиції та американської контркультури стане фундаментом її художньої мови.

2

До повноліття Мая встигла побачити значну частину Європи і СРСР. Її мати залишила університетську кар’єру і стала туристичною агенткою, спеціалізувалася на європейських маршрутах. На батьківщину своїх батьків Гаюк вперше приїхала 1986 року, за кілька місяців до аварії на Чорнобильській АЕС. Мати організувала для Маї та ще двох українок із діаспори масштабну подорож Радянським Союзом. Дівчата мандрували союзними республіками, а згодом два місяці навчалися в Одеському університеті, де вивчали українську історію.

Романтичні очікування від першої поїздки на батьківщину предків швидко розбилися об реальність. «Ми думали, що будемо навчатися разом з українськими студентами. Натомість для нас організували окремі заняття. Професор викладав історію України російською мовою. Української він просто не знав», — пригадує Мая. Для дівчини, яка виросла в українськомовній родині, це стало культурним шоком.

Мая разом зі своїми двома подругами майже стали героїнями шпигунського бойовика. Дівчата вдяглися так, щоб у них не можна було впізнати американок, і нічним потягом поїхали до Львова, самовільно залишивши Одесу. За порушення правил перебування іноземців у СРСР їм загрожувала депортація з подальшою забороною на в’їзд. Але ризикнути дуже хотілося.

У Львові Мая випадково потрапила на день народження молодого музиканта Тараса Чубая, майбутнього лідера української рок-сцени. Так вона опинилася в середовищі, де поєднувалися мистецтво, політичне мислення і культуру андеграунду. Повернувшись до США, Гаюк остаточно зрозуміла, що хоче присвятити своє життя мистецтву. Залишалося знайти місце, де це прагнення реалізувати. Вона вступила на програму Interrelated Media до Massachusetts College of Art and Design у Бостоні, одного з найстаріших державних мистецьких університетів США.

Мая всерйоз розглядала кар’єру фотожурналістки. Найбільше її приваблював National Geographic: «Я запитала викладача, який для них знімав, як туди потрапити, і він відповів, що недостатньо добре фотографувати. Треба стати частиною цієї спільноти». Згодом цей викладач запропонував Маї поїхати разом з ним в Україну — він планував матеріал про молодих українців, що страждали від наркотичної залежності. Гаюк відмовилася.

«Я знала, що це важлива тема. Але тоді Україна щойно стала незалежною, — каже вона тепер. — Світ майже нічого про неї не знав. І замість того, щоб розповісти про художників, музикантів, підприємців, активістів, які створювали нову країну, він хотів зробити історію про наркоманів». Після цієї розмови Гаюк повністю переключилася на незалежне мистецьке середовище: «Я зрозуміла, що мені не потрібен National Geographic. Я хочу стати частиною спільноти саме своїх людей. І згодом я їх знайшла».

3

На початку 1990-х Мая Гаюк переїхала до Сан-Франциско — міста, що тоді було одним із головних центрів американської альтернативної культури. Вона вперше опинилася серед художників, які майже не залежали від музеїв чи галерей. Вони розписували стіни, влаштовували виставки в занедбаних приміщеннях, перетворювали саме місто на простір для мистецтва.

Гаюк швидко стала частиною цієї сцени. Вона фотографувала рок і інді-музикантів на плівку, робила для них обкладинки альбомів, малювала, а щоб оплачувати своє життя, працювала в барах. В якийсь момент її взяли до фотолабораторії, а згодом артдиректоркою одного з перших вебпроєктів, присвячених культурі серфінгу, скейтбордингу та сноубордингу.

В 1998-му Маю вперше запросили взяти участь у груповій виставці. Організатори розраховували побачити її фотографії, але вона принесла свої полотна. Виставка проходила в незвичному просторі: вдень тут працювала галерея, а ввечері приміщення перетворювалося на клуб електронної музики. «Всі здивувалися: „То ти ще й малюєш?“, — розповідає Мая. — Мою першу картину купили за 100$. Я не могла повірити своєму успіху. Хтось щойно заплатив половину моєї місячної оренди за те, що я намалювала. Це комусь потрібно».

Сан-Франциско навчив Гаюк мистецької солідарності. «Хтось із митців сказав мені: якщо хочеш виставлятися, знайди художників, яких любиш. Робіть спільні виставки. Підтримуйте одне одного. Коли з’явиться можливість у них, вони покличуть тебе. Коли вона з’явиться в тебе, покличеш ти». Але на початку 2000-х місто змінилося. Перший дотком-бум різко підняв ціни на житло. Занедбані фабрики й склади, де працювали митці, швидко здорожчали, художники покидали Сан-Франциско. У 2001 році, за кілька місяців після теракту 11 вересня, Гаюк переїхала до Нью-Йорка. Парадоксально, але саме трагедія зробила місто доступнішим: оренда тимчасово знизилася, а творче середовище поступово поверталося до Брукліну.

Вдень Мая працювала фотографкою, малювала, а вночі йшла за барну стійку. Додому вона поверталася велосипедом близько сьомої ранку, спала кілька годин і знову бралася до роботи. Гаюк дедалі більше занурювалась у стріт-арт і монументальний живопис. Її вже знали завдяки роботам у Сан-Франциско, тому пропозиції розписувати стіни з’явилися майже одразу.

Мая каже, що швидко зрозуміла, що професія фотографа стає неактуальною. «Люди купували цифрові камери і були готові працювати безкоштовно, особливо студенти». Живопис, який ще кілька років тому здавався особистою територією, поступово виходив на перший план. Саме численні мурали за кілька років зробили її ім’я помітним у США.

У 2004 році бренд горілки, який уже співпрацював з Енді Ворголом, Кітом Гарінгом, запросив Маю Гаюк і кілька інших митців до своєї нової міжнародної рекламної кампанії. Її робота стала основою великоформатних інсталяцій і промоматеріалів бренду. Для художниці це був перший масштабний проєкт.

Під час зустрічі один із керівників компанії сказав художникам слова, які вона пам’ятає й сьогодні: «Ми платимо вам такі гроші для того, щоб ви могли перестати працювати на інших і повністю присвятити себе мистецтву». Наступного дня Мая звільнилася з бару. Відтоді мистецтво остаточно стало єдиною справою її життя.

4

Гаюк неодноразово повторювала, що ніколи не сприймала арт як професію. Для неї це був спосіб існування. Саме тому ще в юності вона усвідомила іншу річ: вона не хоче дітей. У 1990-х роках таке рішення для жінки звучало майже як виклик, особливо в українській діаспорі, де родина залишалася однією з найважливіших цінностей.

«Коли чоловік каже, що не хоче дітей, це нікого не дивує. Але коли це говорить жінка, одразу питають: „Що з тобою не так?“», ― іронізує Мая.

Пояснити власне рішення було важко і батькам, і своєму партнеру. Так, наприклад, завершився її десятирічний роман — він хотів дітей, Мая не хотіла. Потім були й інші стосунки: майже завжди з людьми мистецтва. Всі чоловіки йшли і згодом ставали батьками: «Я знаю дітей моїх ексхлопців. І дуже рада, що вони їх мають. Просто це мало статися не зі мною».

Після 2004-го Гаюк майже безперервно працювала між Нью-Йорком, Берліном, Брюсселем, Стокгольмом. Вона створювала мурали, персональні виставки, музейні проєкти, була запрошеною лекторкою в престижних університетах. Її мистецтво змінювалося. Від ранніх фігуративних робіт і фотографії вона поступово перейшла до великих геометричних абстракцій. Джерелом натхнення для неї стали українські писанки, народна вишивка, ткані орнаменти, мандали, мексиканський текстиль. Мая не намагалася буквально відтворювати народне мистецтво. Її надихають не окремі орнаменти чи символи, а ритм, симетрія, повторення форм і те, як вони взаємодіють між собою.

Гаюк розглядає свою студійну практику і створення муралів як взаємно протилежні, але однаково важливі для неї справи життя. Працює вона переважно інтуїтивно і рідко заздалегідь знає, якою буде завершена картина. Починає майже з чистого полотна і, як сама каже, дозволяє роботі самій підказувати, куди рухатися далі.

Упродовж 2005―2011 років Гаюк курувала проєкт This Wall Could Be Your Life на фасадах легендарного мистецького простору Monster Island / Secret Project Robot у Брукліні. У той час це місце було одним із центрів незалежної нью-йоркської арт-сцени, де поруч із відомими митцями дебютували молоді художники. Для Гаюк це означало, що вона стала не просто учасницею арт-середовища, а нарешті тією, хто його формує.

5

Ще в Сан-Франциско Гаюк фотографувала музикантів, створювала обкладинки альбомів, плакати і сценографію, а згодом працювала над проєктами з Rye Rye/M.I.A., TV on the Radio, The Flaming Lips, Devendra Banhart, Animal Collective і десятками інших виконавців. Українські музиканти їй не були близькими — до 2022 року. З початком повномасштабного вторгнення вона відкрила для себе ціле покоління виконавців: «Вони співають про свободу. Про незалежність. Про право бути собою. Це нагадує мені американський хіп-хоп 1980―1990-х років. Тоді афроамериканські музиканти говорили про власну гідність, право на голос і свободу. Українські музиканти сьогодні говорять про те саме».

У 2022 році Гаюк започаткувала проєкт Tryzub, який із публічного мистецького перформансу виріс у мурали, шовкодруки, графіті, майстер-класи. У співпраці з реабілітаційним центром Unbroken художниця також проводить громадські акції та арттерапевтичні заняття для дітей українських захисників. Проєкт вийшов далеко за межі України. У 2022 році Мая спеціально прилетіла з Нью-Йорка до Франції, щоб узяти участь у фестивалі Urbaines. У французькій комуні Рубе вона намалювала масштабний мурал із зображенням українського тризуба в кольорах національного прапора як жест солідарності з Україною. Сьогодні Мая випускає благодійні серії принтів і розписаних вручну футболок, а виручені кошти спрямовує на підтримку українських гуманітарних ініціатив — Razom for Ukraine, Rescue Now.

Вперше за майже сорок років повернувшись до Львова у 2024-му, тепер Гаюк приїздить сюди щоліта.