«Я український митець і хочу говорити про Україну». Відкрилась одна з найскандальніших бієнале останніх років. Як це було — репортаж із Венеції

Як Росія повернулася на бієнале

• У березні 2026 року спецпредставник Володимира Путіна з культурного співробітництва, колишній міністр культури Михайло Швидкой заявив, що російський павільйон відкриється разом з усіма. Росія не брала участі у виставці з початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року.
• Проти участі Росії висловився італійський уряд і Європейський Союз. Але президент бієнале Пʼєтранджело Буттафуоко заявив, що захід «відкритий для всіх». На думку італійських журналістів, саме Буттафуоко лобіював повернення Росії.
• Тридцятого квітня, за дев’ять днів до відкриття виставки, Міжнародне журі 61-ї Венеційської бієнале оголосило про колективну відставку через участь Росії та Ізраїлю.
• Оскільки ЄС запровадив санкції, які забороняють фінансувати державні установи Росії або співпрацювати з ними напряму, російський павільйон не буде працювати протягом всієї виставки. Він відкрився лише на преспоказ із 6 по 8 травня.

На екранах — суцільна дорога. А по цій дорозі їде вантажівка.

Вона їде по Європейській площі в Києві. По кам’янистих вуличках Львова. По трамвайних шляхах у Брюсселі. По музейному кварталу у Відні. По швидкісній трасі у Франції. І по лінії фронту в Україні.

Свій шлях вантажівка починає ще в серпні 2024 року в Покровську. Поки за десять кілометрів від міста російські війська нещадно поливають його вогнем, на вантажівку кремезні робітники обережно ставлять скульптуру оленя. Її щойно зняли з постаменту, і авторка скульптури, відома українська мисткиня Жанна Кадирова, помітно нервує.

Так само нервувати Жанна буде і 7 травня 2026 року в українському павільйоні на 61-й Венеційській бієнале. Довгий шлях оленя до неї зафіксували на численних екранах, які безупинно транслюють відео. Ці відео — частина виставки «Гарантії безпеки», де олень — ключова композиція. Він проїхав до Венеції майже сім тисяч кілометрів і залишиться тут до листопада.

1

На вході до Арсенале — однієї з двох локацій Венеційської бієнале — величезна черга. Сонце пече, а розжарений бетон не дає шансів від нього сховатися. Шостого травня у Венеції був дощ і сильний вітер, а сьомого — вже літня погода. «Цікаво, скільки нам тут ще чекати», — чую російською з характерним акцентом десь у черзі. Росіяни — головна тема цього року. Іронічно, що моє власне знайомство з бієнале починається саме з них.

Росіяни також першими ставлять питання на пресконференції в українському павільйоні — звісно, про росіян. Наступною до Жанни Кадирової звертається українська журналістка Яна Супоровська. Запитує, що відчуває художниця, якій постійно ставлять такі питання. Поки навколо люди схвально кивають головами (журналістка з першим питанням теж), Жанна відповідає: «Я український митець. Звісно, я хочу говорити про Україну».

Жанна на бієнале — не рідкісний гість, але сьогодні вона явно хвилюється. Можливо, тому що це її перший соло-проєкт у межах цієї виставки. Можливо, бо Росії приділяють забагато уваги. А можливо, бо ця скульптура оленя та його евакуація з Покровська — це дуже особиста історія.

— Я, коли побачив [у Покровську] цього оленя, мене піт холодний пробив. Я подумав, ми про нього забули, — розповідає один з кураторів виставки Леонід Марущак. Він одягнений у прості чорні штани й футболку і час від часу витирає піт з чола — у приміщенні українського павільйону душно. — Пішов до Жанки, кажу, ти знаєш [що скульптура досі в Покровську]? Вона відповіла: «Знаю, але що я можу зробити?». Ми довго шукали, як його забрати. Звернулися до Покровського музею, там погодилися на евакуацію, але це все. Врешті, допомогла адміністрація Покровська, і в серпні ми вивезли оленя до моєї рідної Вінниці. А там ми вже вирішили, що цю історію треба розказати світові.

Леонід постійно відволікається — він на всі боки дає коментарі, про що йому постійно обережно нагадує дружина Марта. Марущак спілкується з іноземними журналістами українською, і Марта його перекладає. Але в будь-якому разі уявити Леоніда на такому важливому заході без дружини неможливо. Вони — команда і постійно діють удвох: чи то евакуація музейної спадщини з лінії фронту, чи одна з найпрестижніших виставок у світі.

Український «павільйон» розташований не в найкращому місці. Це навіть не павільйон — в України немає своєї будівлі на бієнале, як, наприклад, в Австрії, Канаді чи Росії. Зараз це прохідна кімната, через яку пролягає шлях до інших, таких самих «павільйонів». Місця тут небагато, тому пресконференцію проводять нашвидкоруч: коротко виступає комісарка українського павільйону, міністерка культури України Тетяна Бережна, Кадирова, Леонід Марущак та інша кураторка виставки — Ксенія Малих.

Марта просить усіх вшанувати загиблих у війні українців хвилиною мовчання. Потім вона вигукує «Слава Україні!», а присутні відповідають «Героям слава!». Серед звичних українських голосів чути легкий іноземний акцент. «Так і перевиховуємо», — шепоче жінка, що стоїть поруч. У сусідній кімнаті гучно грає музика.

Кадирову зустрічають бурхливими оваціями. Вона розповідає, що шлях оленя до бієнале — це теж частина перформансу. У кожному місті, де команда зупинялася, до скульптури приходили люди з Покровська. Вони є і сьогодні. Коли Жанна це озвучує, присутні повертаються до двох жінок з українськими прапорами і ввічливо аплодують. Потім з ними фотографуються.

2

Від Арсенале до Джардіні — другої і головної локації бієнале — пів години неспішної ходи повз канали та старовинні будівлі. Та ми спішимо, тож часу роззиратися на красу Венеції немає. Але все одно помічаємо, як на ніби звичайних мотузках, де сушать речі, висить український піксель. Це — інсталяція художниці Дар’ї Кольцової, яку вона принципово вирішила не підписувати. Форма — справжня. «Хотілося нагадати, що війна є, навіть якщо вона тут непомітна», — пояснювала Кольцова в коментарі «Суспільному».

Ще один важливий проєкт — «Невидимий павільйон». У Венеції розклеїли плакати у вигляді афіш з українськими діячами культури. На кожному — кричущий напис: «Скасовано! Автора вбила Росія».

— О, зараз охуїєте, — захоплено каже хтось з української команди, коли ми підходимо до Джардіні. Олень стоїть прямо на вході. Це перше, що бачить кожен, хто заходить до головної локації, і українська делегація з повним правом цим пишається. Доставити скульптуру, яка стоїть на вантажівці, в місто, де не їздять автомобілі, — завдання із зірочкою. З двома зірочками — поставити її там, де в України навіть немає власного місця. Тривали довгі перемовини з керівництвом бієнале. І врешті олень стоїть, точніше висить, тут.

Ідея українського павільйону проста. Колись у парку в Покровську, що до 2016 року називався Червоноармійськ, стояв реальний літак з металу, який міг нести ядерну зброю. Такі пам’ятники в 1970-х роках повально ставили по всій території Радянського Союзу. У 1991-му Союз розпався, а 2005-го підійшла черга літака — він згнив. Його швидко прибрали, і в парку ще довго стояв порожній п’єдестал, прибрати який вже було дорого.

У 2019 році міська влада Покровська звернулася до Жанни Кадирової з ідеєю переосмислити концепцію пам’ятника. Так з’явився олень у вигляді оригамі. Олень — це символ миру, оригамі — відкритості, адже його зібрати може кожен. Все разом це розповідає історію про те, як Україна відмовилася від ядерної зброї заради миру, а врешті отримала війну.

— Скажи всім, що я готова приймати тільки тут! — каже кудись вбік одна з кураторок українського павільйону Ксенія Малих, стомлено сідаючи на асфальт позаду вантажівки. Офіційне відкриття заплановане за декілька годин, але вся делегація дає коментарі в режимі нон-стоп. Ксенія підкурює цигарку і каже вже мені. ― У цьому й ідея. У тому, що олень підвішений, як і ми всі.

— Іноземці зчитують це?

— Так. Ти знаєш, дуже добре працюють людські історії. Коли ми розповідаємо, як люди [з Покровська] в кожній країні зустрічають оленя, як земляка, це чіпляє. Дуже чіпляє.

Біля оленя — десятки людей. Керівник фонду «Фундація майбутнього» Сергій Кухтін стоїть з накинутим на плечі українським прапором, вкритим підписами. Їх залишили українські підлітки, яких організація, що очолює Сергій, повернула в Україну з окупації й території Росії.

Тетяна Бережна однією рукою гойдає коляску зі своєю піврічною донькою Осакою, яка часто супроводжує маму в поїздках. Після бієнале в інтерв’ю Yellow Blue Бережна напівжартома скаже, що Осака допомагає їй будувати дипломатичні мости (інтерв’ю читайте скоро на сайті).

Жанна Кадирова в яскравому помаранчевому жилеті, схожому на спецодяг комунальників, дає, напевно, вже двадцяте інтерв’ю за день. Цей жилет — ідея української команди, на спині — напис «Гарантії безпеки». Їх роздають кожному охочому, українська команда майже вся в них. Яскравий помаранчевий колір різко виділяється на фоні зелені садів Джардіні і ще більше привертає увагу до виставки.

— А ви не знаєте, коли його [оленя] будуть опускати? — питає в мене англійською незнайома журналістка, що тільки підійшла. Вона показує очима на скульптуру, що тримається на крані, і виглядає це, чесно кажучи, ненадійно. Але так і було задумано.

— Ні, він так і залишиться, — відповідаю.

— О! Це так символічно.

3

Дев’ятого травня бієнале відкрилася для всіх охочих. На десяту ранку того ж дня на площі Святого Марка у Венеції, неподалік від Арсенале, запланований мітинг проти участі Росії.

Першими виходять близько десяти дівчат з великим червоним стягом. На кожній — чорна футболка з різними написами: Bucha, Mariupol, Venice?; Russian Pavilion Founded by War; No War Criminals. Дівчата стоять мовчки. Футболки промовляють самі за себе.

— Ми спеціально приїхали [з України] висловити свій протест, — каже одна з дівчат. Її звати Катерина Левченко, вона приїхала з Кривого Рогу. — Можливо, мій приїзд на бієнале — остання справа в житті. І я хочу, щоб це почули.

Учасники мітингу кладуть на асфальт два великих прапори — України та Європейського Союзу. На них стоять музейні шкатулки з уламками російських снарядів — ілюстрація того, як Росія нищить українську культуру. На чорному плакаті поруч великими червоними літерами написано Russia is Terrorist State.

На мітингу багато українців, здебільшого з діаспори. Сивий італієць у кепці тримає на собі плакат у кольорах українського прапору. На ньому італійською та російською написано про те, що Росія чинить геноцид проти України.

— Я італієць, але я всією душею з Україною, — каже він ламаною українською. — Gloria all’Ucraina!

У цій частині Венеції завжди багато людей. Деякі фотографують плакати, інші проходять повз. Неподалік від мітингу зупиняється екскурсія. «Це — акція проти участі Росії в цьогорічній бієнале, — каже гід, киваючи в бік прапорів і плакатів. — Як ви знаєте, Росія кожного дня вбиває українців».

— Дуже добре, — каже якась жінка російською, зупиняючись навпроти чоловіка, який тримає плакат, де зображено Володимира Путіна верхи на золотому леві — символі бієнале. Через участь Росії журі бієнале всім складом пішло у відставку, тож статуетку цього року не вручатимуть нікому. — Дуже чітко говорить про те, що тут насправді відбувається.

Ця акція протесту — не перша. Із 6 травня, коли бієнале відкрили для преси, вони відбуваються кожен день. Частина з них проходила біля російського павільйону в Джардіні — ці мітинги організувала російська феміністська група Pussy Riot разом з рухом Femen. У цей самий час в Арсенале акцію на підтримку України провели павільйони Литви, Латвії та Естонії. А 8 травня пройшов найбільший мітинг — але не про Україну, а про Палестину. Так різні активісти — від митців до італійських комуністів — протестували проти участі в бієнале Ізраїлю.

— Нам ці питання [про участь Ізраїлю] не ставили, — каже Ксенія Малих. — Але єдине, що можна сказати: всі ці об’єднані акції проти Росії, Ізраїлю і США, — не корисні для жодної жертви.

4

Дев’ятого травня плакати «Невидимого павільйону» вже було важко знайти на вулицях Венеції — частину зірвали, іншу заклеїли оголошеннями. Військовий одяг, що розвісила художниця Дар’я Кольцова, зняли. Російський павільйон 9 травня вже не працював. Попередні дні в ньому роздавали алкоголь і влаштовували перформанси. З офіційним відкриттям бієнале біля павільйону лише чергували десятки поліцейських.

— Росія нас насправді дуже добре бустанула, — зізнається Ксенія Малих. — Хоча про наш проєкт і так би говорили, бо він дуже вчасний і простий. Але, звісно, повернення Росії підсилило увагу до нас. І ми намагаємося всю цю увагу використати для того, щоб розказати світові нашу історію. Росія вбухала багато грошей, щоб знову спробувати повернутися у великий світ. Але дивись, ніхто не обговорює їхнє мистецтво. Всі говорять тільки про те, що вони повернулися.

Ксенія втомлено затягується і продовжує:

— По павільйону країни можна зрозуміти, що цю країну хвилює. Тому, наприклад, у швейцарському павільйоні вже вдруге розповідають про проблеми квір-спільноти. І це круто, але ти розумієш, що коли країна говорить про це — значить, у неї все добре. Бієнале — це такий собі Vanity Fair, де країни міряються бюджетами та аджендою. В австрійському павільйоні пів року будуть працювати перформерки. І ми на тлі цього просто не можемо конкурувати на повну силу.

Олень продовжує стояти на своєму місці. Його голова гордо піднята — він, як каже міністерка культури України Тетяна Бережна, символізує всіх українців, які так само стоять з гордо піднятою головою. Я питаю в Ксенії Малих, що буде з оленем по закінченню бієнале. Його повернуть в Україну?

— Хотілося б, — посміхається вона. — Але йому стояти тут ще пів року. Ми, українці, так надовго нічого не плануємо.