До чого готуватися біженцям, які хочуть повернутися в Україну. Третій випуск «Тут і там» із психологинею Ларисою Дідковською

Складність реінтеграції залежить від того, скільки часу ви прожили за кордоном, і для когось повернення буде важчим за життя в іншій країні. Інколи люди відчувають, що втратили дім, навіть якщо фізично він зберігся. У будь-якому разі ви приїдете не в те місце, що колись залишили. Спершу ви будете аутсайдером навіть у власній сім’ї, що жила без вас. Це змушує почуватися зайвим, фруструвати. Дайте собі час для адаптації.

Психіка часто застрягає між двома країнами: людина вже ні там, ні тут. Це може статися і з тими, хто поїхав за кордон, і з тими, хто повертається додому. Не можуть влаштувати щасливе життя в іншій країні ті, для кого рідна земля — єдине місце сили. Це типово для воєнної еміграції — а хвилі української еміграції переважно були воєнними. Щоб уникнути комплексу меншовартості в іншій країні, зберігайте свою ідентичність.

Те, що називають «соціальною смертю в еміграції», — це втрата соціального статусу. Страх стати ніким може бути потужнішим за страх фізичної небезпеки. Люди, що вдома зробили омріяну кар’єру, не готові стати біженцями з некваліфікованою роботою. Коли моя клієнтка за кордоном шукала роботу за фахом, працівник соццентру чесно сказав: «Ви ж їхали до нас життя рятувати, а не кар’єру робити?».

Синдром відкладеного життя — це оманливе щастя невротика. Коли особистість тривожна і вважає, що зараз вона нещаслива, але щастя настане згодом, коли щось зміниться. Так функціонує психіка, що не вміє бути щасливою в моменті, а повинна мати, як віслючок, попереду морквину — що змушує постійно бігти вперед. Але ми не можемо поставити життя на паузу, щоб прожити його потім. Це не перша й не остання війна в історії людства.

Ви можете витрачати дні на очікування чи спогади. Проте вміння жити тут і тепер — єдиний шанс відчути своє «сьогодні». Зазвичай тепер українці більше, ніж у мирний час, цінують життя, бо є небезпека його втратити.

Більшість українських дітей за кордоном уже відвідує місцеві садочки та школи. У віці від двох до п’яти років дитина легко засвоює будь-яку мову, що чує. А національна ідентичність, за Жаном Піаже, формується до 12 років — тож, імовірно, ці діти вже будуть представниками іншого світу, а їхні мами підуть задля них на жертву та залишаться в чужій країні.

Інтеграція і реінтеграція підлітків — найчутливіше питання. Підліткова криза — одна з ключових у формуванні особистості: гормональні зміни підвищують вразливість та імпульсивність, змінюється уявлення про себе та зростають вимоги до соціальної ролі. Підліткам складніше переїжджати, ніж меншим дітям, бо в них уже сформований образ себе й ідентичність. Протест і негативізм у цьому віці — норма, спосіб захищатися. Тому є багато випадків, коли підлітки знецінювали рішення дорослих і самі ультимативно поверталися в Україну. Адже за кордон їх вивозили батьки.

Підлітки, що були за кордоном і повернулися, заслуговують на повагу. Але в рідному місті вони теж переживають втрату, їм потрібна підтримка. Бо вони тепер мають інший досвід, ніж у їхніх друзів, і налагодити спілкування — це завдання із зірочкою. Для їхньої адаптації більше зусиль мають докласти дорослі. Наприклад, організувати заходи, щоб діти зблизилися з класом, де вони розкажуть про свій досвід: що їм сподобалося і не сподобалося в іншій країні.

У будь-якому мікросоціумі є лише чотири статуси. Альфи — це лідери, бета — експерти, гама — умовна «свита», а омега — аутсайдери, яких система відштовхує і на яких часто спрямовують агресію. Тому підтримка, безпека й людяне ставлення до всіх дітей, зокрема й до аутсайдерів, — це відповідальність дорослих: від вихователів і вчителів до викладачів у вишах. Якщо підлітка цькують, він або боронитиме свої переконання, або тікатиме й усамітниться. Чи навіть впаде в емоційне заціпеніння, щоб перестати відчувати.

Українці і вдома, і за кордоном у хронічному стресі. Багато людей уже адаптувалися до постійної невизначеності. Вона вчить розставляти пріоритети. Ми вже не живемо ефемерними планами й більше вкладаємося в те, що справді важливо, бо енергія обмежена. Виснаження — це третя фаза стресу, але саме вона допомагає відсікати зайве й залишати головне.

Війна, розлучення й еміграція входять у п’ятірку найтравматичніших подій. А зараз багато українців проживають це водночас. Хірург Микола Пирогов говорив, що війна — це травматична епідемія. Але також це епідемія психотравм. Тому на всіх міжнародних конференціях ми з колегами порушуємо тему, що українці і вдома, і за кордоном потребують фахової допомоги. Від перших тижнів повномасштабного вторгнення вітчизняні й закордонні психотерапевти проводять групи підтримки і для тих, хто в Україні, і для тих, хто виїхав. Ці групи є дотепер, але їх менше. Психологія зараз — найпопулярніша спеціальність для абітурієнтів в Україні. Потрібно готувати спеціалістів, що допомагатимуть впоратися з наслідками психотравм.