«Хочу, щоб люди не лякались, коли чують, що я з України». Запорізька модель Юлія Ратнер — про роботу, війну і фільм з Анджеліною Джолі

1

Ви потрапили в моделінг у 15 років. Як це було?

Я роздавала листівки, працювала на маму моєї подружки, яка розводила мейн-кунів — це дуже дорога порода котів. Якось вона відвозила кота директорці львівської модельної агенції OK’S Models і розповіла їй про мене: «У нас у Запоріжжі є один високий дрищ. Хочете подивитися?».

Директорка подивилася мої фото й агенція запросила мене до Львова. Досі пам’ятаю, як телефоном запевняла, що на фото виглядаю краще, ніж у житті, але їх це не зупинило. OK’S Models стала моєю материнкою, ми досі працюємо разом.

За декілька місяців в OK’S приїхав представник французької агенції Elite. Він надіслав мої фото в паризький офіс і сказав чекати. Я поїхала плацкартом назад у Запоріжжя, бо мала вчитися в школі. Дорогою мені подзвонили і сказали, що Elite підписала мене на співпрацю з усією мережею — їхніми офісами в Парижі, Нью-Йорку, Лондоні та інших містах. Від радості я схопилася на ноги і вдарилася головою об верхню полицю.

Із чого почалася ваша кар’єра?

У 16 років я поїхала на свій перший кутюрний тиждень моди в Парижі. З тих трьох показів — Valentino, Chanel і Miu Miu — і почалася моя кар’єра.

Під час шоу в мене зав’язалися класні стосунки з командою Valentino і я знялась у своїй першій рекламній кампанії для колекції RED Valentino. Згодом дуже багато з ними працювала — знімалася в кампейнах і брала участь у показах.

Ви доволі швидко почали працювати із Chanel, Fendi, Cristian Dior, Celine та іншими культовими модними домами. Завдяки чому ви виділялися на кастингах?

Напевно, я виділялася своєю особистістю — я людина-буря, і на кастингах була максимально собою. Зазвичай там стоїть ціла армія дівчат в однакових білих майках і чорних штанах, усі високі, худі, красиві й трохи закриті. Я ж не соромилась, постійно жартувала — тому мене запам’ятовували, і мені вдавалося будувати хороші стосунки з кастинг-директорами, стилістами та іншими членами команди. Але ця медаль має і зворотний бік — так само, як тебе люблять за твою особистість, через неї можуть і недолюблювати.

У моделінгу дуже часто відмовляють. Як ви переживаєте періоди, коли щось не складається? Що допомагає не зламатися психологічно?

Неможливо не засмучуватися через відмови, хоча кастинг-директори завжди кажуть, що справа не в тобі, просто потрібен інший настрій або стиль зйомки. Буває, говорять, що ти занадто красива для них — яких тільки відмовок не придумують.

Із часом втомлюєшся сильно переживати і вчишся сприймати все спокійніше. Зараз я засмучуюся, лише якщо пропадає робота, за яку дають великі гроші. За все інше вже не переймаюся.

Що вам найбільше подобається в роботі?

Модельна індустрія навчила мене цінувати індивідуальність, особливо в часи соцмереж з однаковими інстаграмними обличчями. Якби не моделінг, напевно, я б теж рано чи пізно зробила якусь косметологічну операцію. Та оскільки я бачила навколо багато різних дівчат, навчилася цінувати індивідуальну красу.

Ще мені подобається багато подорожувати. У 18 років я вже облетіла пів світу і досі відкриваю для себе нові країни і міста. Крім того, моделінг — індустрія з дуже високими гонорарами. Це класний старт у житті — звісно, якщо ти по-дорослому поводишся з грішми.

Під час роботи в моделінгу зустрічаєш багато людей, і частина з них залишається в твоєму житті. Мені пощастило сформувати класне коло з моделями, агентами та іншими людьми з індустрії.

2

Де ви зустріли повномасштабне вторгнення Росії в Україну?

У Парижі. До мене якраз приїхала найліпша подружка із Запоріжжя з хлопцем, і в ніч на 24 лютого ми сиділи в барі й розмовляли про те, чи почнеться велика війна, бо російські війська вже декілька місяців стояли біля нашого кордону.

Ми казали: «Яка може бути війна у XXI сторіччі?». На жаль, наша «експертна» думка не підтвердилася. За декілька годин хлопцю подруги подзвонили. Я не чула, що йому говорили в трубку, але одразу все зрозуміла. У мене почалася тахікардія, я відчувала, ніби серце от-от проб’є ребра.

Наступні кілька ночей ми спали по черзі й стежили за новинами. На роботі мені дали вихідні. Я не могла міряти сукні й спідниці, бо це була якась паралельна реальність. Через декілька днів ми поїхали з Парижу, друзі — до родичів у Польщу, а я — в Україну. Дорогою мені дзвонила вся родина, навіть далекі родичі. Всі казали: «Що з тобою не так? Сиди за кордоном». Але напередодні вторгнення вони проігнорували мої прохання і не виїхали, тому тепер я не слухала їх.

У польському аеропорту мене пограбували — вкрали ручну валізу. Потім волонтери безплатно довезли мене спочатку до кордону, далі — до Львова, де я чекала свою рідню. Я намагалася бути корисною — волонтерила на вокзалі й роздавала їжу переселенцям.

Перший ранок у Львові — це, як не дивно, приємний спогад. Я була в шоці від перших повітряних тривог, але в кав’ярні до мене підійшли дві дівчини з великим букетом тюльпанів. Подякували за громадянську позицію та дописи про війну і подарували квіти. Я все життя спілкувалась російською, і мені було соромно, що через стрес я не могла нормально відповісти ні українською, ні суржиком. Невдовзі після цього я повністю перейшла на українську мову.

Далі я забрала всю родину в Париж і продовжила працювати за контрактом. За кілька місяців рідні повернулися до Києва, де живуть досі.

Як на велику війну зреагували ваші знайомі іноземці?

Вони переживали це все разом зі мною. На початку вторгнення я не просто розказувала про війну у своїй модельній агенції, я показувала їм відео, як українські дрони працюють по російських військах.

Коли я допомагала мамі повернутися в Україну, сталася кумедна ситуація. Ми були вже у Львові, і мені зателефонувала агентка: «Клієнт передумав, і хоче, щоб ти прилетіла в Париж і працювала в його проєкті». Але з України не літають літаки, прямих потягів до Європи ще не було. Агентка дуже здивувалася, що прилетіти я можу хіба що на винищувачі.

У 2023 році російська ракета влучила в будинок у Запоріжжі, де минуло ваше дитинство. Ви написали в соцмережах, що якби досі жили в Запоріжжі, вже були б мертві. Як це вплинуло на вас?

Цю квартиру ми орендували після початку війни у 2014 році, бо незадовго до цього мої батьки розлучилися і ми з мамою переїхали. Коли квартира постраждала від обстрілу, було боляче, але все-таки це чуже житло. Воно пережило приліт, і там зараз живуть знайомі моїх знайомих.

Набагато складніше було в січні 2026 року, коли «шахед» влучив у помешкання моєї сестри в Києві. Ми всією родиною збирали кошти на цю квартиру, там я вперше тримала на руках племінника. Я рада, що була тоді в Україні і моїй мамі не довелося справлятись із цим самій.

Стояти на згарищі квартири було важко. Але я дотримуюся думки, що все матеріальне можна купити. Головне, що всі живі і здорові. Я маю власне житло в Києві й морально готуюся, що можу втратити його будь-якої миті.

У соцмережах ви збираєте гроші на потреби війська, розповідаєте про війну і злочини росіян. Як на це реагують ваші іноземні знайомі? Вони донатять?

На збори переважно донатять українці. Для іноземців концепт «зборів на банку» незрозумілий, воно донатять через благодійні фонди або волонтерів в Європі.

Реакція іноземців дуже неоднорідна. Є ті, хто щиро цікавиться. До мені колись підходили і казали: «Ми вчора почули російську, і нас аж перековбасило». А є люди, які чотири роки тому щось запостили про війну і на цьому все закінчилось. Найкраще мене розуміють іноземці, що також постраждали від війни, — грузини, іранці, люди з Косова. Не європейці, які чули про неї лише з новин.

Якось у черзі на кастинг я підслухала розмову двох моделей. Вони обговорювали країни, де їм найбільше сподобалося жити, і обрали Україну. Мене це вразило, я підійшла і розпитала, чому так. Історію хлопця вже не пам’ятаю, а дівчина була біженкою з Ірану, яка навчалась в українському університеті. Вони обоє довго жили в Україні й сказали, що таких людей, як у нас, більше ніде немає, і вони обов’язково повернуться після війни.

Я досі підтримую з ними контакт. Та дівчина зараз публікує багато дописів про протести в Ірані, ми підтримуємо одна одну.

Зараз у фешн-індустрії все частіше з’являються росіяни — на подіумах і в колабораціях з брендами. Наскільки Росія впливає на модну індустрію?

Росія вкладає великі кошти, щоб просувати свою культуру. Росіяни мали значний вплив до повномасштабної війни і мають його зараз. У Європі їх стало ще більше, бо багато хто виїхав за кордон після початку великої війни. З ними роблять колаборації та висувають на нагороди, їхніх блогерів часто запрошують на модні покази.

Росіяни цілими командами працюють у модних домах — розробляють колекції, проводять кастинги. Наприклад, в Etmo. Іноді приїжджаєш на кастинг і одразу розумієш, що звідти треба йти. Бо його проводять медійні росіяни, які або мовчать про війну, або підтримують її. Часто вже на зйомках дізнаєшся, що фотограф або відеограф — росіянин. Це образливо і сумно. Хоч би як мені хотілося сказати їм все, що я про них думаю, це нічого не змінить. Толерантне і ліберальне суспільство Європи вважає, що не всі росіяни погані.

На вашу думку, чи можемо ми на це вплинути?

Я думаю, найкраще, що ми можемо зробити, — приділяти їм менше уваги. Ми маємо концентруватися на собі, робити наш продукт класнішим і популярнішим — щоб він затьмарював російський. Я часто бачу хейт українських брендів від українців. Мене це засмучує, бо українська модна індустрія за останні роки сильно виросла. Я приїжджаю в Європу, одягнена в українські бренди, і європейці із захватом питають, де це купити. Українцям треба більше підтримувати своїх.

Великим світовим брендам, які співпрацюють з росіянами, байдуже на коментарі, де їм пишуть, що це погано. Можливо, вони зрозуміють нас, якщо Росія нападе на Європу. Але поки це лише наша війна.

3

Про що фільм «Кутюр»

• У центрі сюжету модний показ на Паризькому тижні моди. Там зустрічаються три жінки — режисерка Максін (Анджеліна Джолі), яка нещодавно дізналась про страшний діагноз; 18-річна Ада (Аньєр Аней) з Південного Судану, що стає новим обличчям відомого бренду й відкриває його показ; і Анжель (Елла Рампф) — візажистка, що працює в тіні подіумів і мріє написати книгу.
• Юлія Ратнер грає у фільмі саму себе. Ада зустрічає її, коли готується до дебюту в моделінгу. Юлія розповідає у фільмі власну історію — про кар’єру, Київ, рідне Запоріжжя, війну в Україні й регулярні російські обстріли мирних міст.

Як ви познайомилися з режисеркою фільму Аліс Винокур? Як вона запропонувала вам роль?

Аліс прийшла у французький офіс моєї агенції Elite. Вона збирала інформацію про світ моди для фільму, щоб точно зобразити, як працює індустрія. У неї вже був готовий персонаж — біженка з України, за характером забіяка. Мій агент відразу сказав: «У мене є ідеальна дівчинка для тебе».

Він описав мені цей фільм так, ніби це малобюджетний проєкт за €5 тисяч. Я погодилася, бо люблю будь-який движ, і була дуже здивована, коли побачила справжній масштаб. Ми поспілкувалися з Аліс про війну та мій досвід в індустрії — і вона запропонувала мені роль.

Яку сцену ви знімали першою?

Сцена, в якій з’являється моя героїня, — сварка в апартаментах, де живуть моделі. Вона повністю побудована на моїх спогадах. Це зараз індустрія змінилась, і дівчата починають кар’єру у 18. У мої часи нам усім було по 16 років, і в одних апартаментах жило по 15 людей. Це дуже стресова атмосфера, яка давить на психіку, зокрема, тому що ви дуже юні і з різних культур.

Було кумедно, як цю сцену знімали. Я вивчила свої репліки, приходжу на майданчик, а там уже зйомки несуться, і всі грають на повній імпровізації. Стою, чекаю, поки прозвучить фраза, на яку мені треба відповісти, а там взагалі щось уже інше відбувається. Я так розгубилася, що просто повернулася до знімальної команди й запитала: «А що мені казати?».

Зрештою ми повернулися ближче до сценарію, щоб я змогла зорієнтуватися. Знімали сцену разів двадцять точно. За фінальну версію вони обрали доволі стриманий варіант. Хоча в одному з дублів у нас навіть дійшло до фізичної бійки, яку почала не я.

Того дня я вийшла зі знімального майданчику з квадратною головою, бо на мене вісім годин поспіль кричав натовп дівчат. Це теж був їхній перший досвід у кіно, всі були на ентузіазмі й дуже вклалися у свої ролі.

Те, що на майданчику було багато імпровізації, допомагало вам як людині без акторського досвіду чи, навпаки, ускладнювало процес?

Імпровізація зробила зйомки набагато легшими, бо в нас була абсолютна свобода. Ми починали з реплік, прописаних у сценарії, а далі разом з Аліс змінювали все, що відчувалося неприродним. Бо іноді читаєш текст і розумієш, що жодна людина так у житті не розмовляє.

Коли ми дозняли всі сцени на локації, Аліс підійшла до мене і сказала, що в нас є ще два дні тут, бо ми впоралися швидше, ніж вона очікувала. А я якраз хотіла натякнути їй, що мені не подобається, що навколо моєї персонажки немає контексту. По суті, вона була просто агресивною дівчинкою, яка виходить з кімнати і починає всім розказувати, що і як робити. Я запропонувала додати декілька сцен, і мені здається, що Аліс саме це й хотіла почути.

Які це сцени? Розкажіть про них детальніше.

Ми дозняли дві сцени, і одна потрапила в кінцеву версію — я сиджу у ванній, слухаю голосові від мого хлопця про обстріли Києва і відповідаю йому українською. За кордоном фільм не дублюють, а показують із субтитрами, тому ця сцена дуже виділяється і має силу.

У другій сцені я сиджу в темній кімнаті, накрита ковдрою, читаю новини і плачу. Мене здивувало, що її не залишили у фільмі, вона насправді пронизлива. Коли зробили фінальний дубль і я підняла очі на команду, половина людей ридала й витирала очі сухими серветочками. Я їм кажу: «Народе, все ок. Це наш класичний стан. Я прочитала новини, мене тригернуло, але зараз я в нормі. Не плачте, будь ласка».

Головне — що мені вдалося додати у фільм контекст про персонажку і про війну. Аліс подарувала мені дуже багато свободи, і я вдячна команді, що вони прислухалися до мене. Думаю, це найкращий перший досвід у кіно, який я могла б мати.

Як я розумію, Аліс і команді було важливо якісно показати війну в Україні.

Так. Вони з командою до останнього вирішували, як краще репрезентувати тему війни у фільмі, переживали про автентичність. Аньєр Аней, що грає біженку з Південного Судану, — дійсно модель із суданським корінням, яка розмовляє французькою та англійською. Таку людину справді важко знайти.

Також вони змінювали багато сцен. Наприклад, у сценарії був дзвінок по відеозв’язку, де на фоні моєї персонажки мало бути видно результати прильоту. Приблизно тоді ж, коли ми обговорювали цю сцену, російська ракета влучила в дитячу лікарню «Охматдит». Я поїхала, щоб подивитися, чи можливо зняти наслідки обстрілу, але там все огородили парканом.

Я об’їздила весь Солом’янський район, де живу, щоб знайти місця з наслідками прильоту. Було трохи страшно, бо в СБУ могли виникнути питання, чого я ходжу і знімаю це. На жаль, зрештою цю сцену прибрали. Мені здається, що в кінцевому варіанті сценарію Аліс не прописала декілька сцен, аби дати мені свободу наповнити їх так, як я це вважаю правильним.

У фільмі ви розповіли свою історію. Чи було вам важко ділитися особистим під час зйомок?

Навпаки, це додало мені ентузіазму і відчуття сенсу в тому, що я роблю. Я була не просто гарним личком, а порушила тему війни, важливу для мене і всіх українців. У моделінгу це дуже важко зробити, здебільшого там ти не людина, а картинка. Ці зйомки — можливість розказати історію про себе і свою країну. Я старалася зробити все якомога краще, щоб змусити глядача хоча б трохи задуматись.

Грати було неважко — я просто показала свій справжній внутрішній стан, а не входила в образ. Я щодня читаю новини й знаю, що моя сім’я сидить під обстрілами в Києві, але постійно мушу надягати маску «я в Європі і в мене все класно». Мені було достатньо просто зняти її й показати, в якому стані душі й серця я живу всі ці чотири роки.

Анджеліна Джолі, яка зіграла головну роль у фільмі, публічно підтримує Україну й декілька разів приїжджала — у Херсон, Київ і Львів. Чи ви мали можливість поспілкуватися з нею?

Саме на майданчику ми не перетнулися, але мені пощастило побачитися з нею на прем’єрі в Парижі, куди приїхав весь акторський склад. Було неймовірно приємно, коли до мене підійшла познайомитися частина команди, з якою в нас не було спільних сцен.

Буду чесною, у мені боролися два бажання — сфотографуватися з Анджеліною або триматися впевнено і незалежно. Я вирішила не переходити цієї межі, бо це б зруйнувало динаміку, що ми колеги і на рівних. Я подякувала їй за те, що вона приїжджає, і сказала, що це нам справді важливо. І, звісно, розповіла про історичні меми, коли вона купувала круасани у Львові. Вона посміялась. Це було формальне спілкування, але мені все одно було приємно подякувати їй.

4

Ви понад десять років живете на декілька країн і представляєте Україну за кордоном. Що для вас особисто означає бути українською моделлю і акторкою?

З раннього віку я жила в стані безкінечної дороги, була в багатьох країнах і вважала себе громадянкою світу. Але коли я подорослішала, то почала по-іншому дивитися на Європу та Америку і зрозуміла, що дім у мене один. Звісно, для кар’єри краще жити в Лондоні — набагато легше отримати роботу, коли ти на місці й не маєш кудись летіти. Та якщо оцінювати стиль життя, менталітет і суспільство загалом, то саме в Україні мені кайфово. Я повернулася до Києва за пів року до пандемії ковіду, і дуже багато людей тоді не зрозуміли мого рішення. Але коли вони самі поїхали за кордон через війну, також почали більше цінувати свій дім.

Саме цю любов я і багато українських моделей транслюємо за кордоном. У мене була вечеря з двома моделями з Іспанії та Вікою Ігнатенко, яка родом з Мелітополя. Ми часто перетиналися на роботі, але не були раніше знайомі. До великої війни моделі-українки не створювали спільноти, а навпаки, трималися осторонь. Іспанки мені розповіли, що Віка вже провела їм чотиригодинну лекцію про війну. Важливо влучно дібрати слова, щоб іноземці щось відчули і дійсно зрозуміли тебе. Треба берегти баланс між тим, щоб не мовчати про війну, і водночас не вивалити на лагідний європейський мозок обсяг інформації, до якої той не готовий.

Ще одне моє завдання — говорити про війну і водночас перенаправляти увагу іноземців на наші здобутки, щоб ми не асоціювалися лише з війною. Я хочу, щоб люди перестали робити співчутливе або перелякане обличчя, коли я говорю, що я з України.

Я пишаюся, що ми сильні, продовжуємо стояти і робити класні речі навіть під час війни. Не хочу, щоб нас применшували до факту війни. Я хочу, щоб іноземці просто цікавилися Україною і класними людьми, які так багато роблять і тримаються стільки років.

У вас великий досвід у моделінгу, ви спробували себе в кіно. Які плани на майбутнє? У якій сфері вам найцікавіше розвиватись?

Це складне питання. Я не відмовляюся від можливостей — куди мене життя занесе, туди я й пливу. Можу точно сказати, що моделінг для мене — вже пережита історія. За десять років в індустрії я спробувала все, і не роблю нічого нового. Я б залишила моделінг як неповну зайнятість і зайнялася чимось іншим.

Зараз я вивчаю 3D-моделювання. Хочу отримувати роботу завдяки вмінням, а не зовнішності. Коли відчуваєш, що твоя цінність залежить лише від вигляду, — це тисне.

Під час зйомок команда «Кутюру» казала, що в мене є природний хист і мені треба розвиватися в акторстві. Можливо, я знайду агенцію і спробую себе в цій галузі. Я думаю над цим. Та якщо чесно, після років життя в модній індустрії, де постійно змінюється локація й немає регулярного заробітку, хочеться стабільності.

Я не знаю, куди мене занесе життя. Головне, щоб війна закінчилась, а там уже будемо проживати різні досвіди.