Yellow Blue запускає новий подкаст «Тут і там» про життя українців по різні боки кордону. Випуск перший: як ми змінилися за час війни. Стислий переказ

Ми досі не знаємо, скільки точно людей живе в Україні. Останній (і поки єдиний) перепис населення був у 2001 році. Можна використовувати дані мобільних операторів чи паспортних реєстрацій. Але вони не гарантують, що ці люди дійсно живуть у країні. Бо навіть до 2022 року, коли українці їздили на заробітки в інші країни, то часто не виписувалися зі своїх квартир. У нас є лише приблизні цифри — від 28 до 31 млн мешканців. І це тільки на підконтрольних територіях — доступу до окупованих немає.

За кордон виїхали п’ять-сім мільйонів українців. Кількість залежить від того, чи рахувати тих, хто поїхав до Росії та Білорусі. Чіткий облік новоприбулих українців ведуть тільки країни Євросоюзу, Велика Британія, Канада та США. Раз на квартал в Україну поверталося близько 300 тисяч людей. Але й виїжджало приблизно стільки ж. Деякі — через важку зиму, тому весною вони, ймовірно, повернуться.

«Золоте життя» не починається одночасно з перетином кордону України. За даними Євростату, близько 60% українців у країнах ЄС працюють не за фахом. Наприклад, із серпня 2025-го активно виїжджали юнаки 18―22 років. Ймовірно, частина з них повернеться — особливо ті, що їхали непідготовленими й без знання мови. Тепер вони не можуть здобути освіту, працюють на низькокваліфікованих роботах і живуть у гуртожитках.

Наші демографічні проблеми почалися задовго до війни. Вона їх лише поглибила. Навіть якщо всі українці, що виїхали, повернуться і народять дітей, у двадцятирічній перспективі це мало що змінить. Покоління 1990 і 2000-х років дуже нечисленне. Невеликий приріст народження був лише з 2008-го по 2015-й рік. Зараз народжуваність очікувано мінімальна.

У Європі коефіцієнт народжуваності — 1,5–1,7. В Україні — 0,9. Нижчий тільки в Південній Кореї — 0,7. Щоб кількість населення хоча б не зменшувалася, цей показник має бути приблизно 2,1 дитини на одну жінку. Часто як приклад наводять Ізраїль, але це не показова країна — там значну частину дітей народжують арабські громади. Загалом у світі є тенденція: жінки народжують менше, тому що здобувають освіту, працюють, мають більше амбіцій і можливостей. І в заможніших суспільствах батьки зазвичай прагнуть мати менше дітей, але якнайкраще забезпечити кожну дитину. Нам варто орієнтуватися на Європу, де приблизно третину дітей народжують мігранти першого покоління.

Держава має сама визначати, яких мігрантів запрошувати. Нам необхідна така міграційна політика, щоб ми мали українськомовну й ціннісно близьку до нас спільноту. Зокрема, яка буде готова захищати Україну. Вже зараз мігранти з інших континентів приїжджають, аби вступити до української армії. Україна ніяк не зможе залишитися монокультурною. Нам доведеться обирати — або ми змінимося, або зникнемо.

Українцям треба переосмислити, хто ми. Ми вже не нація в межах однієї мови і території, як звикли думати раніше. Тепер ми — глобальна нація, яка живе в різних куточках світу. Скоріше за все, в наступні роки українцям буде складно отримати громадянство тих країн, куди вони виїхали. Тому Україна має бути готовою до того, що багато людей житимуть на дві країни.

Українська нація складається з різних спільнот, і кожна вважає, що страждає більше. Війна, з одного боку, об’єднала наше суспільство, але й створила нові точки напруги. Ті, хто в Україні, мало розуміють тих, хто за її межами, і думають, що там люди живуть набагато легше. А отже, докоряти їм справедливо: так можна і зігнати напругу, і показати, що я страждаю більше. Як налагодити діалог між тими, хто тут і там? Як і в будь-яких стосунках, які ви цінуєте: шукати спільне й розповідати одне одному про своє життя. Якщо цього не робити, дистанція зростатиме. Також треба пам’ятати, що в Україні буде велика соціальна група ветеранів — від трьох до п’яти мільйонів. Це різні люди, які говорять як російською, так і українською, мають різні політичні симпатії, у когось родичі за кордоном, у когось в Україні.

Людина тримається за свій вибір, бо він надає їй цінності. Для когось цінно виїхати, не зламатися і дати гідне життя своїм дітям. Інша людина залишається під обстрілами, без побутових зручностей, але знаходить цінність у тому, що вона вдома.

Якщо ми хочемо вижити як суспільство, то маємо визнавати досвід одне одного. Кожен чимось платить за сьогоднішнє життя, і ця плата у всіх болюча.

Українці схильні переоцінювати свою жертву заради дітей. Поширена історія, коли мати працює прибиральницею, щоб її дитина могла вчитися, наприклад, у Будапешті. Але це не гарантує, що ця дитина стане успішнішою за її однолітків в Україні. Тому батькам важливо дбати про себе й мати власне життя.

Не треба боятися бути вразливими. Саме вразливість спільного досвіду єднає під час війни. Люди під обстрілами часто обурюються, коли бачать, як, наприклад, людина за кордоном ходить у музей. А для цієї людини похід у музей може бути єдиною можливістю підтримати себе після важкого робочого дня на обвалці риби. Тому чутливість варто розвивати з обох боків.

Хейт у соцмережах — це спосіб розрядки. Як із важкою ношею на спині: ти тягнеш, а поруч іде людина, і здається, що в неї цієї ноші менше. Тому ти перекидаєш на неї свої 20 кілограмів. Це простий психологічний механізм захисту. Болісні реакції можуть залежати від обстрілів і навіть від сезону: з весною в людях прокидається оптимізм, хейту може стати менше.

А ще в соцмережах все гіперболізується. Людям, що хочуть повернутися, треба пам’ятати, що в реальності їх зовсім не обов’язково будуть зневажати.

Тим, хто повертається в Україну, потрібен час, щоб адаптуватися. У нас суб’єктивний час плине значно швидше, ніж у країнах зі спокійним, стабільним життям. Тому людина, що повертається додому через п’ять років, може просто не розуміти, чим живе суспільство.

Є три головних фактори, які визначають, чи повернуться біженці. Це економічна визначеність, безпека і справедлива робота держави. Сам факт закінчення війни не означає, що люди повертатимуться: вони мають бачити сенс жити саме в цій країні й будувати тут майбутнє. Ще до війни багато громадян не довіряли державі, скаржилися на корупцію. Тепер вони знають, що за кордоном буває інакше — тож саме таких змін чекатимуть і в Україні.

Я би хотіла, щоб українське суспільство наблизилося до реальності. У багатьох досі є відчуття, що коли війна закінчиться, ми повернемося у 23 лютого 2022 року і нарешті доробимо щось, чого не встигли тоді. Це не так. У нас буде абсолютно інше майбутнє.