Марія Щедріна живе в Сінгапурі, знає вісім мов і створила посібник із української для дітей-білінгвів. Тези подкасту «Мені тільки спитать»

У мене є три фази життя: українська, німецька та сінгапурська. Я здобула першу освіту в Черкаському державному технологічному університеті. І вже за 4 місяці переїхала до Німеччини, де отримала ступінь магістра у порівняльній лінгвістиці. Там ми вивчали еволюцію мов та історію їхнього походження, а також їхнє порівняння: якщо під час археологічних розкопок знайдуть манускрипт невідомою мовою, то саме ці спеціалісти зможуть його розтлумачити.

Перші іноземні мови я із задоволенням почала вчити в чотири, сім та дев’ять років. Коли мені було чотири, мама поїхала до Єгипту й так соромилася, що не знала англійської, що вирішила: її донька обов’язково має знати цю мову. Після повернення в Україну вона одразу знайшла мені репетитора.

У сім років батьки відправили мене до Іспанії. Вони думали, що в Європі всі знають англійську, але родина, в якій я жила 40 днів, не говорила нею зовсім. Тож я, як губка, вбирала іспанські слова та фрази. Коли повернулася, уже вільно говорити іспанською телефоном. Батьки були шоковані й навіть запросили викладачку перевірити, чи не вигадую я слова. Вона підтвердила, що я говорю правильно, і порадила продовжити навчання.

Коли мені було дев’ять, у гімназії треба було обрати третю іноземну мову. Я зупинилася на японській, але в житті використала її лише двічі — під час подорожей до Японії.

Я навчалася в одній із найстаріших гімназій в Україні. Її девіз — «Перша завжди перша». Там навіть під час радянського та імперського тиску безперервно вчили українську і викладали нею. Іноземцям складно пояснити, що викладання в ті часи українською мовою — рідкість. Я народилася в 1991 році, коли Україна відновила незалежність, і в гімназії нам наголошували, що ми перше покоління незалежних українців, маємо бути ерудованими, знати багато іноземних мов, бо представляємо Україну в світі.

На час випуску з магістратури я володіла п’ятьма іноземними мовами: в університеті опанувала німецьку й французьку. Потім у Франкфурті на лінгвістичному факультеті почала вивчати церковно-слов’янську, старогрецьку, але ці мови не рахую, тому що вони мертві, а от новогрецьку теж два роки вчила, однак не практикую її, і вона вже забулася.

Моя основна кар’єра розпочалася в Сінгапурі. Коли я вивчала лінгвістику в Україні, працювала викладачкою англійської та іспанської, і перекладачкою на телепроєкті в Аргентині. У Сінгапур приїхала у грудні 2016 року на шестимісячне стажування в німецькій школі, але я не очікувала, що лишусь тут. Я закохалася в Сінгапур, і хотілося продовжити це відчуття любові. Тож почала шукати роботу. Спершу викладала українську та російську в мовній школі і паралельно — німецьку в Національному університеті Сінгапуру. Так працювала чотири роки, поки в мене від роботи без вихідних просто не поїхав дах. Я змінила роботу, перейшовши в Наньянську політехніку. Тут я вже п’ять років викладаю німецьку, а також гендерну нерівність і сексуальні правопорушення — для цього додатково вчилася в Сінгапурі.

Сюди складно потрапити і отримати дозвіл на роботу, але мені пощастило. У Франкфурті мені було важко: постійно хворіла, втомлювалась від сірих днів і хотіла переїхати. Одного разу подивилася тревелшоу про Сінгапур, надихнулася й вирішила пошукати там вакансію. Це було в неділю. Уже в понеділок я знайшла оголошення про потребу стажера-викладача німецької мови, який є студентом німецького університету — а в мене саме був останній семестр навчання. Я подала документи, і через два тижні отримала візу. Надіслала лише одне резюме — навіть не здогадуючись, що інші надсилають сотні, аби сюди потрапити.

Тут чотири державні мови: англійська, китайська, малайська і тамільська, це мова південної Індії, де живуть тамільці. Єдина національна мова — малайська, адже Сінгапур колись був частиною Малайзії. Я спілкуюся лише англійською, оскільки тут усі — від дітей до літніх людей — добре її знають, тому не було потреби вчити інші мови.

Сінгапур — це країна, яка стала незалежною не тому, що вона хотіла. Просто у 1965 році Малайзія сказала, що Сінгапур надто проблемний, і відмовилася надалі керувати цим островом. Тодішний прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю по телебаченню оголосив про незалежність Сінгапуру. Він плакав в прямому ефірі. А тепер, через 60 років, це — одна з провідних країн світу.

Я знала, що Сінгапур — це країна правил, і мене це не лякало. Я люблю порядок і почувалася комфортно навіть у структурованій Німеччині, тож легко прийняла місцеві норми. У Сінгапурі справді багато штрафів: за годування голубів, гучну музику на вулиці, графіті, несанкціоноване підключення до Wi-Fi чи навіть оголеність удома. Торгівля жувальною гумкою заборонена, дентальну гумку можна купити лише за рецептом. Електронні сигарети прирівняні до наркотиків, а за їх продаж — смертна кара.

Оголеність у власній квартирі вважається порушенням, якщо тебе можуть побачити з вулиці. Сінгапур мультикультурний: тут живуть китайці, малайці, тамільці, представники різних релігій, тож правила публічного порядку суворі. Будинки стоять близько одне до одного, тому будь-хто може випадково побачити сусідів. Якщо це зафіксують на відео, можуть йти з позовом у поліцію.

Штраф може становити 500 сінгапурських доларів (SGD). Тут використовують лише місцеву валюту — немає звички перераховувати в інші. Сума залежить від обставин і того, чи це перше порушення. За повторні випадки може бути позбавлення волі або побиття палицями.

Рівень злочинності тут дуже низький, а вартість життя — одна з найвищих. Це неймовірно безпечна країна з величезною кількістю камер. Щоб зайняти місце у кафе або громадських просторах, багато хто лишає гаманці та телефони і можна не боятись, що їх вкрадуть. Сінгапурці добрі, не побажають зла, не зроблять поганого. Можливо, через велику кількість штрафів і страх покарання або ув’язнення.

Іноземці в Сінгапурі сплачують на 65% більше за нерухомість. Якщо квартира в кондомініумі коштує 1 млн SGD, то ще 650 000 SGD вам доведеться заплатити державі лише через свій іноземний статус. Власники з постійною посвідкою на проживання (PR) цього податку не сплачують. При оренді додаткових податків немає. Вартість оренди залежить від району, але однокімнатна квартира зазвичай коштує 4 000–5 000 SGD на місяць.

Сінгапур уникає соціальних напружень, контролює співвідношення між народами, постійними резидентами та іноземцями. Якщо видадуть більшу квоту на проживання якомусь народу, буде дисбаланс. Уряд розглядає заявки на статус постійного резидента місяцями й не розкриває критерії відбору, тому процесс схожий на лотерею. Навіть заможні чи висококваліфіковані кандидати іноді отримують відмову без пояснень. Статус PR тут — радше привілей, ніж право: квоти обмежені, а заяв щороку надходять десятки тисяч. Часто Сінгапур навмисно відмовляє перші 3-5 років, щоб перевірити вашу мотивацію. У пріоритеті заявники з високою кваліфікацією, стабільним доходом і довгостроковим контрактом. Інвестори, які вкладають 10–20 млн SGD, можуть отримати PR після виконання інвестиційних вимог.

Якщо контракт закінчився або вас звільнили, ви маєте залишити Сінгапур за місяць. Інколи — за два. Через цю вимогу багато моїх друзів поїхали з країни. За відведений час людина має право знайти іншу роботу, і тоді змінює візу й лишається.

Тут не публікують статистику за національністю. Коли українське посольство звернулося до МЗС Сінгапуру із запитом про кількість українців у країні, там відмовили, посилаючись на захист приватних даних. За оцінками преси, у Сінгапурі проживає близько 500–800 українців. Тут діє активна українська громада та клуб, які регулярно організовують кінопокази, виставки й благодійні збори.

У Сінгапурі дозволені акції лише без прапорів, лозунгів, плакатів. Публічні зібрання суворо регулюються. Для мітингів і ходи потрібен поліцейський дозвіл, чутливі теми не дозволять. Іноземні прапори вивішують лише на будівлях посольств, тому український прапор є тільки на площі Раффлз-Плейс. Якщо я зі свого балкону вивішу український прапор, мене заарештують, бо це заборонено.

Сінгапурський принцип кіасу можна назвати перфекціонізмом на державному рівні. Кіасу — слово з мови хокієн, що належить до китайської мовної сім’ї, буквально означає «вичавлювати максимум із усього». У Сінгапурі цей принцип глибоко вкорінений: країна постійно змагається з іншими, прагнучи бути кращою. Це не завжди здорово, але саме така культура рухає суспільство вперед. Сінгапур уважно стежить, що створили в Гонконзі чи Дубаї, і намагається зробити ще краще. Реалізують це близько 5–6 мільйонів місцевих мешканців та приблизно 1,5 мільйона експатів. Уряд відкрито визнає: країна потребує іноземних спеціалістів, адже власних людських ресурсів не вистачає.

Тиск кіасу відчувається і в суспільстві, і на роботі. Коли департаменти планують рік, у кожного співробітника багато завдань і проєктів — усі прагнуть вдосконалюватися, щоб їхній відділ був серед найкращих. Це стимулює працювати більше, бо така політика закладу. Навіть у спілкуванні з друзями виникає ненавмисне порівняння: хто куди поїхав, що зміг собі дозволити. І тоді з’являється думка: «Мені теж треба працювати більше». Це може бути як мотивацією, так і джерелом стресу — залежно від вашого психологічного стану й зрілості. У мене теж є свій «кіасу»: робота, аспірантура, книжка — і все це складно поєднати впродовж дня. Але мені подобається те, що роблю, і це дає сили рухатися далі.

Тут дуже високий коефіцієнт самогубства серед підлітків. Вони не витримують тиску з боку батьків і конкурентного середовища. Сінгапурські студенти мають посідати перші місця в усіх рейтингах, отримувати найвищі бали. Бо їхні родини, наприклад, навчалися в Гарварді, Оксфорді, Кембриджі, тож якщо дитина таких батьків отримала не п’ять із п’яти, а трійку, як жити далі? І багато студентів із Національного університету Сінгапуру та Наньянського технологічного університету наклали на себе руки.

Із 2019-го я у вихідні викладала сінгапурцям українську мову як іноземну. Група місцевих студентів, знаючи мене як лінгвістку, звернулася з проханням провести курс української мови для початківців. Також посольство почало рекомендувати мене всім охочим вивчати українську. У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення Росії, багато українських родин просили навчати їхніх дітей. Але тоді в мене просто не було сил. Викладати — це непросто: ти віддаєшся повністю, викладаєшся на 100%, але не завжди отримуєш енергію у відповідь і часто повертаєшся додому виснаженим.

У 2022 році наша громада відкрила українську недільну школу в Сінгапурі. Там викладали українські мами, але без педагогічної чи лінгвістичної освіти. Я вирішила допомогти й написати для них навчальний матеріал. Згодом зрозуміла: можливо, і в мене колись буде дитина, народжена не в Україні, і я теж хочу передати їй рідну мову. Так з’явилася ідея створити посібник — для своїх майбутніх дітей і для тих, хто зростає у Сінгапурі. Тут багато змішаних родин: із українським, китайським, французьким, англійським корінням. Українську вони часто лише розуміють, але не мислять нею. Посібник «Вулик» я написала саме для дітей-білінгвів, для яких українська є фактично іноземною мовою.

Ця книга розрахована на дітей від 3-х років, вона з прекрасними ілюстраціями Дар’ї Горінової з Черкас — їх можна розглядати з дитиною і говорити про героїв: у що вони одягнені, якого кольору. Вводити елементи гри й фантазії, просто дивлячись на ілюстрацію. Ми з Дашею зідзвонювались лише тричі, це був унікальний творчий симбіоз: вона знала, як намалювати, яких персонажів ввести. Текст і ілюстрації ми створили за рік.

За законом я не маю права бути підприємицею, адже працюю в державному секторі освіти — викладаю в одному з п’яти політехнічних інститутів Сінгапуру, де викладачі є держслужбовцями. Тому я офіційно повідомила міністерство, що видала книгу й планую її продавати, аби все задекларувати. Посібник я видала власним коштом і зареєструвала як сінгапурське видання. Отримала міжнародний бібліотечний номер ISBN і надрукувала тисячу примірників у столиці Малайзії, Куала-Лумпурі — там це було дешевше. На реєстрацію та друк мені знадобилось пів року.

За посібником батьки самі можуть вчити дітей української. Усі правила в книжці подані просто й зрозуміло — це початковий рівень. У першому томі я зосередилася на називному, знахідному та давальному відмінках. Про інші напишу вже у другій частині, коли завершу дисертацію про регуляцію штучного інтелекту у вишах Сінгапуру. Українська мова складна, але я люблю граматику й отримую задоволення від створення вправ.

Я презентувала свою книгу в українських школах Індонезії — на Балі та в столиці, Джакарті. Посібник уже придбали українські недільні школи в Німеччині та Дубаї. Я також розіслала близько 50 листів українським школам у США, але відповіла лише одна. У Сінгапурі українці дуже підтримують одне одного: на презентацію прийшли співробітники посольства, багато хто купив книжки для своїх дітей і знайомих. Інші допомогли з доставкою, бо надсилати книги з Сінгапуру дорого: сама книжка коштує 50 SGD, а доставка — ще 35 SGD, тому я шукаю людей, які подорожують до ЄС чи США і можуть відправити їх звідти.

Якщо ви іноземець, ваша дитина не має права ходити в місцеву школу. Діти іноземців можуть навчатися лише в міжнародних школах, де рік коштує від 15 000 до 30 000 SGD. У Сінгапурі існують дві основні системи освіти: International Bachelor — орієнтована на США та ЄС, і британська. Лише діти іноземців зі статусом постійного резидента можуть відвідувати місцеві школи. Шкільна освіта триває з 7 до 19 років, після чого всі хлопці з родин постійних резидентів проходять дворічну військову службу. Тому дівчата зазвичай вступають до університетів у 19, а хлопці — у 21 рік.

Сінгапурці платять набагато менше за університет, ніж іноземці. Це може бути 50 000 SGD за все навчання. Для місцевих є багато субсидій, стипендій. Якщо ви талановитий сінгапурець, держава може оплатити навчання в Гарварді чи в Корнелльському університеті, але ви маєте потім повернутися в Сінгапур і відпрацювати 4-5 років на держслужбі в кількох різних міністерствах.

Щоб дитина знала вашу мову — це тяжка робота одного або обох батьків. В дитину варто вміщувати стільки мов, скількома спілкуються батьки. Це безліміт мозкової спроможності абсорбувати інформацію. Завжди говоріть тією мовою, якій надаєте перевагу. Дитина все запам’ятає. Можливо, не одразу відповідатиме тією ж мовою, але не втрачайте надії, продовжуйте. І дитина в якийсь момент заговорить. Є діти, народжені в Сінгапурі, наполовину українці, які ніколи не були в Україні, проте чудово говорять українською.

Після аспірантури я писатиму серію посібників про українську культуру: музику, літературу, мистецтво зі спрощеною лексикою для дітей-білінгвів, які живуть у всьому світі — міні енциклопедії із вправами на українську мову та ерудицію.