Як просувати українську літературу за кордоном? Що розповіла нам кураторка культурних проєктів Елла Яцута у подкасті «Мені тільки спитать»

Я велика патріотка свого міста й регіону. Керую платформами «Фронтера» й «Алгоритм Дій», які прагнуть, щоб Луцьк був помітним для України й світу, аби люди втілювали в ньому свої мрії. Нам вдається робити місто видимим за допомогою літератури: вже 6 разів провели фестиваль «Фронтера» в Окольному замку, до нас приїжджають гості з усієї України та з-за кордону. На фестивалі медійникам, письменникам і дипломатам ми організовуємо екскурсію Луцьком: креативний хаб «Або Або», швейна фабрика Лучанка, Музей сучасного українського мистецтва Корсаків.

Ми показуємо іноземцям: до українського продукту не треба ставитися з жалістю. Попри війну все відбувається на високому рівні. Ми творимо конкурентоспроможний продукт у музиці, літературі, подіях. Приїжджають медійники й письменники з інших країн і потім пишуть у пресі та соцмережах, що вони здивовані, як потужно Україна може представити себе, наскільки вона цікава й ще не відкрита. Коли після фестивалю у популярній португальській газеті вийшла стаття про луцький театр «ГаРмИдЕр», якому понад 20 років, ми вважали це своїм досягненням.

Літературна платформа «Фронтера» з’явилася у 2013, задовго до фестивалю. Я була студенткою 2 курсу, жила разом із коліжанками в гуртожитку. І ми сильно бідкалися, що в маленьких містечках, звідки ми приїхали на навчання до Луцька, не було книгарень, в наші міста не приїжджали письменники, та і до Луцька вони не навідувалися. Найкрутіші події відбувалися в Києві і Львові. У 2013-му ми вперше приїхали на «Форум видавців» і побачили черги по автографи та письменників, які ходять вуличками Львова, сидять у кав’ярнях — живі, не з підручників. Пам’ятаю, як ми, тремтячи колінками, підійшли до Любка Дереша, в нього тоді вийшла нова книжка, і запросили приїхати до Луцька. Він написав номер своєї літературної агентки і сказав, що в нього гонорар ₴1000. А в нас підвищена стипендія була ₴700 на місяць. Ми зразу вирішили: будемо робити такі події, щоб все місто могло прийти.

Ми одразу запрошувати топових авторів. Сергій Жадан, Оксана Забужко, Андрій Любка. Ми їм просто писали листи, нас ніхто не попередив, що так не можна. І воно вдавалося. А чим більше було в списку класних імен, які приїхали, а потім дали хороший зворотний зв’язок, тим легше було домовлятися з наступними. У нас швидко розширилась команда. Ми не мали ні зв’язків, ні якоїсь підтримки, але за 5 років провели перший фестиваль. Це було божевілля: робили його, не маючи досвіду працювати з міським бюджетом, вести перемовини з посольствами. Нам видавалося, що рік попереду — величезна кількість часу. Зараз знаємо, що за рік усе має бути вже готово.

У 2013-му було незрозуміле слово «фандрайзинг». Ми вчилися писати грантові заявки, об’єдналися в ГО, почали знайомитись із бізнесом — і вони казали: «У вас горять очі, ви робите щось хороше, ми допоможемо». Зараз це звучить як успішна історія. Але були моменти зневіри, коли ми казали: «Ніколи знову». Зараз у команді працює 12 людей, які втілюють всі проєкти. На літературний фестиваль «Фронтера» ми запрошуємо волонтерів: щороку 50 людей, від школярів до літніх. Більшість проєктів реалізуємо з іншими громадськими організаціями або бізнесом.

Із 2013 року в Луцьку є потужна читацька спільнота. Вірус читання проникає по місту все активніше: у кав’ярнях, салонах краси, магазинах є книжкові полички. На класичний читацький клуб, коли обирається книжка, і всі її читають й обговорюють, щоразу приходять 40–60 людей. Ми проводимо гастролітературний клуб спільно з misto.cafe, 80% прибутку якого йдуть на підтримку громадських ініціатив міста. Запрошуємо автора й говоримо про книжку. А люди купують квиток, приходять і їдять те, що в цій книжці згадується. На останню подію квитки розкупили за три години: це була зустріч із Дмитром Кулебою, колишнім міністром закордонних справ України. Він видав книжку «Дипломатична кухня воєнного часу». Ми їли страви, як на дипломатичних прийомах, людям страшенно сподобалося.

Важливо, аби Україна була видима за кордоном. Для цього потрібно якнайбільше українських книжок у перекладі. Тому зараз ми рухаємося в романомовний світ, почали працювати в Іспанії дуже активно, 2 роки є співорганізаторами українського стенду на найбільшому професійному ярмарку іспаномовного ринку — це LIBER у Барселоні й Мадриді, де видавці можуть знайомитися з колегами та агентами, обмінюватися правами на книжки. І де найбільш ймовірно можна запітчити текст українських авторів, щоб він вийшов іспанською. А ця мова одна з найпоширеніших у світі.

Ми замовили дослідження України в іспаномовному світі: книжкова аналітикиня Інна Білоножко вивчала, які автори видані, яким накладом, що краще читають. Аби просувати українські книжки за кордоном, критично бракує такої аналітики. Ми зрозуміли, що Україна дуже мало з цим працює, наші видавці не знають цей ринок, не орієнтуються, що пропонувати. Треба ростити перекладачів, їх бракує: раніше здебільшого перекладали не з української, а з російської, і з іспанської на російську. Нещодавно «Читомо» запустили платформу Chapter Ukraine, де збирають інформацію про переклади українських книг іншими мовами. Загалом, якщо книга з’являється в англомовному середовищі, імовірно, що її перекладуть іншими мовами. Іспанці зацікавлені в українських текстах, але вони з ними не знайомі. В Іспанію ми подавали авторів на запит видавців: цікавила дитяча література, тема про війну в Україні, візуально красиві книги Ukraїner і видавництва «Родовід».

Нема жодної ніші, де є достатньо перекладів із української. Треба перекладати і класику, і плеяду популярних сьогоднішніх авторів. І жанрову літературу, бо вона в нас класна й може бути хорошими текстами для Netflix. Дуже сильна українська поезія, війна дала поштовх до нового її витка. З’являється все більше біографічних текстів, документалістики, це треба перекладати, щоб пояснювати, про що Україна. В жодному з цих напрямів жодною мовою досі не перекладений базовий пул текстів.

Є десяток українських авторів, що видаються в більшості країн. На ярмарку в Польщі була популярною лекція Богдани Неборак про українську поезію, прийшли польські видавці — кілька нових українських книжок уже готуються до видання. Бо раніше на польському ринку найбільше були представлені ті ж самі імена, що й скрізь: Оксана Забужко, Сергій Жадан, Андрій Курков, Тамара Горіха-Зерня після успіху її роману «Доця».

Популярність автора в інших країнах в першу чергу, залежить від літагента. Що зробило популярним Андрія Куркова на всю Європу? Те, що в нього крутий агент, який домовився з ключовими видавництвами, що працюють на кілька країн відразу. Тому ви бачите Куркова кругом. Та ж сама історія з Юрієм Андруховичем, Оксаною Забужко. Завжди треба зусилля, аби пробити перших кілька перекладів, а далі справа піде.

Професія літагента в Україні тільки формується. Як набути досвіду, щоб ним стати? Насправді, ти ніде не навчишся цьому, нема книжечки з контактами, з якої можеш стартувати. Мусиш самостійно все будувати, і потрібен стартовий капітал, щоб поїздити країнами й налагодити зв’язки. З іншого боку, фінансова сторона цього питання складна: українські автори отримують смішні роялті, за які не можна прожити. А винагорода агента — це відсотки від роялті автора. Проте, нещодавно у Forbes був матеріал про українських письменників-мільйонерів, хоча це поки що приємний виняток.

Особисті контакти — велика робота кожного автора. Гарно рухається роман Юлії Ілюхи «Мої жінки», вона активно працює, аби її книжки перекладали, й анонсує все більше нових перекладів. Перекладають активно Андрія Любку, тому що він як балканіст має величезну кількість контактів у балканських країнах, численні рази туди їздив, виступав, знайомий із видавцями, перекладачами. Важить кількість згадок у медіа й виступів на закордонних фестивалях. Допомагає промоції, коли актори Голлівуду читають українських авторів.

Українцям потрібно бути більше присутніми на міжнародних подіях. Головне, щоби наші автори за кордоном виступали не лише для української аудиторії. Більшість перекладів будуються на теплих контактах тих, хто кожного року вперто їздить на якісь ярмарки. Нам не вистачає літагентів, які мають навички продажу книг і перемовин. Наша команда влаштовує, аби українські автори виступали на одній сцені з тим автором, який сьогодні популярний в Іспанії Франції, Німеччині. Щоби ті, хто не знають українця, прийшли на свого й почули також і нас. Зараз ситуація краща, ніж раніше, бо після 2022 року у світі хотіли дізнатися, що ж це за люди, які втримали російську агресію і не впали за три дні? І є інтерес почитати про українців.

Варто просувати не лише живих авторів, але і вбитих під час війни. На Франкфуртському книжковому ярмарку Культурні сили та Український інститут книги представили проєкт «Недописані». У ньому зібрана інформація про авторів і авторок, які загинули від російської агресії. Певний період була суперпопулярною теза, що іноземці втомилися від війни в Україні, втомилися чути наші історії про біль, травму і те, що Росія з нами робить. А виявилося, що іноземці готові активно слухати: дипломати, письменники й видавці інших країн дуже цікавилися цим проєктом на стенді у Франкфурті.

Ринок реагує на те, що відбувається: на що є запит — те швидко видають. І це нормально, що є тексти різного рівня, це запит читача: комусь потрібна хороша аналітика, рефлексія, іншим — максимально просто події, а комусь — мати на полиці книжку з Зеленським на обкладинці. Головне, щоб у нас був асортимент, бо не запропонуємо ми — запропонує Росія. Я сподіваюсь, що відкату до того, коли більшою частиною ринку була російськомовна книжка, вже точно не буде.

Важливо, що на події за кордон приїздять письменники-військовослужбовці: Артем Чех, Катерина Зарембо, Артем Чапай. У кожній країні говорити про війну потрібно по-різному. І ти не можеш виступати, не знаючи гучних новин, які потрапили в закордонну пресу — питання про них ймовірно прозвучать, як про скандал із Міндічем або російську атаку по типографії «Фактор-Друк». І треба розуміти, що про це говорити.

Ми показуємо Україну не як протиставлення Росії. А як самодостатню державу з потужною культурою. І коли з нами намагаються поговорити про Достоєвського, ми кажемо: «Поговорімо про Стуса». Потрібно за кордоном пояснювати, чому нам болить, коли нас все ще хочуть посадити з росіянами за один стіл, і чому вони на нас напали, і чому ми проти насадження російської культури.

Сприйняття багатьох культурних діячів спотворив Радянський Союз. Важливим є розбронзовіння класиків, коли знімемо їх із п’єдесталів і подивимося на них як на людей. Коли побачимо в Стусові не лише борця, а дізнаємося, чим він жив, кого кохав, про що мріяв. Бо не лише в перекладах, а й на українському ринку є прогалини: про періоди нашої історії, біографії митців і філантропів. Чи хтось знає, яка жінка була засновницею Києво-Могилянської академії? Чи неймовірні історії Симиренків, Ханенків? Те, що з’являються літературні проєкти, такі як МУР, які просто розірвали український ринок своєю виставою, — це доказ того, наскільки зацікавлені українці дізнаватися про своїх.

Я мрію заходити в книгарні європейських міст і бачити там українських авторів. Це не має бути окрема поличка з українськими текстами, а наші серед американських, англійських, французьких, бо це означає, що книжки продаються. Для цього потрібна якісна аналітика: щоб зрозуміти, з яким текстом на який ринок іти, аби вистрілювало з першого разу. І потрібна сильна кооперація українського бізнесу, громадських організацій і державних інституцій: домовитися між собою і якісно робити свою роботу, аби не ставити палиці в колеса, а бути підтримкою одне одному.