Восени 2022 року психотерапевтка Ольга Товпеко працювала з дітьми, які постраждали від війни, і шукала для них книжки. Українською їх майже не було, тож Ольга вирішила заснувати власне видавництво — так з’явилися «Риби на даху». Нині в його портфелі 11 книжок українських та іноземних авторів — для дітей, батьків і психотерапевтів.
Журналістка Yellow Blue Софія Коротуненко поговорила з Ольгою Товпеко про те, скільки коштує видати дитячу книжку, які історії хочуть читати українці і як розвивати видавництво під час повномасштабної війни.
Про Ольгу Товпеко |
|
|
|
У 2020 році ви видали книжку «Історія хлопчика Лева, який боявся залишатися без мами». Прототипом головного героя став ваш старший син. Як виникла ідея написати й видати книжку і скільки примірників ви продали?
Якось мені треба було їхати у відрядження, а мій старший син Андрій, якому тоді було шість років, так боявся розлуки, що жодні вмовляння не працювали. Тож я вирішила написати для нього історію, яка допомогла б впоратися зі страхом — і за три дні з’явилася «Історія хлопчика Лева». Коли текст був готовий, у мене виникла божевільна ідея — видати книгу. Всі навколо казали, що це дорого, складно і невигідно, але я була впевнена, що впораюся.
Книжка швидко стала популярною серед підписниць мого блогу — за два роки я продала по два наклади українською і російською мовами, це близько 4 000 примірників. У січні 2022-го надрукувала ще по тисячі примірників кожною мовою. Але почалося повномасштабне вторгнення, й наклад російською так і лишився лежати недоторканим — я досі без поняття, що з ним робити.
На той час я вже дописала другу книжку — «Історія хлопчика Мишка, який не хотів ходити у садок». Присвятила її молодшому сину Мирославу, якому тоді було п’ять років, — не можна ж написати книжку лише для однієї дитини з двох (сміється). Через війну ілюстраторка, з якою я працювала, відмовилася від проєкту, і зрештою книга вийшла лише під кінець 2023 року.
Самостійно видавши книжки, ви заснували власне видавництво «Риби на даху». Чому вирішили зробити це?
Ідея створити видавництво виникла ще восени 2022 року. Тоді в офісі, де я проводила психологічні консультації, було так холодно, що доводилося працювати в шапці й куртці. Хотілося втекти в якийсь яскравий світ, і таким світом для мене з дитинства були книжки. Я дивилася на велику книжкову шафу в офісі й раптом усвідомила, що більшість книг у ній, на жаль, російською мовою.
Тоді ж я вела групу для дітей, що постраждали від війни, і зрозуміла, що їм потрібні книжки, які допоможуть розібратися у власних переживаннях. Таких книжок майже не було, а ті, що існували, здебільшого мали лише російськомовні переклади. Це й підштовхнуло мене заснувати видавництво психологічної літератури для дітей і батьків, а також фахових книжок для психологів.
Це була авантюра. Я вклала близько мільйона гривень, які відклала ще до великої війни. Отримала свідоцтво суб’єкта видавничої справи, створила сайт, запустила соцмережі й почала збирати команду. Першими ми випустили дві мої книжки.
Я орієнтувалася на довоєнну фінансову модель. Очікувала, що видання однієї книжки коштуватиме приблизно, як свого часу «Історія хлопчика Лева», — близько $3 500, і що поступово вдасться перетворити видавництво на прибутковий бізнес. Так не вийшло, але, попри всі виклики, ми офіційно запустилися в травні 2024 року і працюємо досі. Поки що виходимо в нуль.

Чому ви обрали назву «Риби на даху»?
Я маю єврейське коріння, і під час якоїсь із подорожей до Варшави відвідала Музей історії польських євреїв. Там я побачила реконструкцію однієї з перших синагог, що колись стояла на заході України. На її склепінні були зображені риби — вони ніби визирали з-під даху просто на мене, і це виглядало гіпнотично. Я згадала цей образ під час одного з блекаутів у Києві — так і виникла назва видавництва.
Яку іноземну книжку ви вирішили видати першою, і чи складно було купити права на видання?
Це «Життя і втрата» американської дитячої психотерапевтки Лінди Ґолдмен — книжка для батьків та інших дорослих, які хочуть підтримати дитину, що переживає втрату. Наприкінці 2022 року я потрапила на семінар Лінди про дитячі втрати, дізналася про її книгу й одразу зрозуміла, що вона нам потрібна. У мене не було ні літературних агентів, ні знайомств у американських видавництвах, тож я знайшла контакти Лінди і написала їй напряму. Ми швидко порозумілися, і вона допомогла мені придбати права на книгу, вони коштували $500.
Паралельно я шукала видання для дітей, адже через менший обсяг їх можна підготувати до друку значно швидше. Якщо на дорослу книжку треба закладати рік-два, то дитячу реально видати за три-чотири місяці. Я порадилася з мамами — своїми клієнтками і підписницями блогу — й обрала «Поцілунок у долоньці» американської письменниці Одрі Пенн. Це історія про те, як мама вчить маленького єнота не боятися розлуки, коли він йде до школи. Книжка вже виходила в Україні, але лише російською мовою. Я знову написала авторці напряму, вона звела мене зі своєю агенткою, і ми швидко отримали ліцензію на видання. Книжка вийшла друком у 2024 році.
Скільки в середньому коштує видати книжку? Яка різниця у витратах на літературу для дорослих і дітей?
З нашого досвіду, доросла книжка обходиться приблизно вдвічі дорожче за дитячу через більший обсяг. Наклад дорослої книги на 300 сторінок коштує близько $5 600, дитячої — $3 400. Ціна залежить від формату книги, обсягу тексту, кількості розворотів, вартості ліцензії і друку. До того ж собівартість постійно зростає — папір в Україні лише імпортний і дорожчає з кожним сезоном, а ціни на друк порівняно з 2022 роком зросли більше ніж удвічі.
Щоб гідно оплатити роботу всіх, хто працює над книгою, і ще щось заробити, ми мали б продавати її за $20―40, як за кордоном. Але покупці не можуть стільки платити, і це фінансова катастрофа.
Що вигідніше для видавництва — працювати з українськими авторами чи видавати перекладну літературу?
Це дві різні фінансові моделі, кожна зі своїми перевагами і недоліками. Щоб видати іноземну книжку, спочатку треба купити ліцензію — у середньому вона коштує від $500 до $1 000, потім сплачувати автору роялті — приблизно сім-десять відсотків вартості примірника. Але є й перевага: разом із текстом ви отримуєте готові ілюстрації, тож економите час і гроші на їхньому створенні. Крім того, на перекладні книжки набагато легше спрогнозувати попит — проаналізувавши продажі та рейтинги на міжнародних маркетплейсах. З недоліків — якщо в погодженні бере участь багато людей, перемовини про права можуть тривати до дев’яти місяців. Коли процес надто затягується, я часто думаю: «Боже, а чи точно я хочу цю книжку?».
Українським авторам видавництво платить фіксований гонорар і роялті. Це трохи дешевше, бо, на жаль, наші письменники беруть за роботу менше. Але треба окремо вкладатися в ілюстрації, і зрештою підготовка книжки до друку займає більше часу. Крім того, робити книжку з нуля ризиковано, бо ніколи не знаєш, якою вона буде й чи матиме попит. Водночас для мене важливо підтримувати появу українських книжок і роботу талановитих авторів та ілюстраторів. Українцям потрібні тексти про наш досвід, написані самими українцями, — ніхто не розповість про нього краще за нас.
Формуючи видавничий портфель, ми поєднуємо обидві моделі. Одна книжка може швидше вийти й дати прибуток, і за ці гроші ми видаємо іншу — на переклад якої потрібно більше часу або над якою працюють українські автори.

Скільки людей працює у видавництві? Це стала команда чи ви працюєте з фрилансерами?
У нас є маленька стала команда, здебільшого це члени родини. Мій тато займається зберіганням та доставкою книг, а сестра Ксенія працює випусковою редакторкою — керує перекладом, редагуванням, вичиткою, зведенням тексту і версткою, а також організовує нашу участь у фестивалях і книжкових подіях.
Ксенія — моя головна підтримка й натхнення в цій справі. Вона закінчила Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Видавнича справа», працювала в різних виданнях і має багато зв’язків з-поміж редакторів, коректорів і верстальників. Вона велика фанатка книг і благодійниця — надіслала понад 1 500 книжок у бібліотеки маленьких і прифронтових міст України.
У команді також є комунікаційниця і адміністративний менеджер. З деякими фахівцями працюємо на фрилансі — наприклад, роботу верстальниці оплачуємо окремо для кожного видання. Діти всієї команди теж долучаються до видавничого процесу — я називаю їх бета-читачами. Завжди цікавлюся їхньою думкою про книжки, які ми плануємо видати.
«Риби на даху» спеціалізуються здебільшого на книжках для батьків і дітей. Які теми зараз цікавлять їх найбільше?
У нас дуже специфічна ніша, я називаю її «терапевтичні історії». По суті, ми видаємо книжки про проблеми. І це теж свого роду проблема — бо батьки часто запитують, чи є в нас щось хороше. Зараз ми якраз рухаємося в цьому напрямку. Письменниця Галина Буділова пише для нас книжку про те, як плекати радість у часи війни і як ця радість допомагає протистояти депресії та зневірі. Ми вже видавали інші книжки Галини — серію про те, як дітям навчитися розпізнавати і опановувати «негативні» емоції — гнів і страх, які насправді є цілком нормальними.
Найпопулярніша книга видавництва — «Поцілунок у долоньці». Ми продали понад 3 000 примірників, у середньому наклад розходиться за три-шість місяців. Це проста й геніальна книжка про те, що мамина любов залишається з дитиною, навіть коли мама не поруч. Кожна дитина має це знати.
Книжки вашого видавництва простою мовою розповідають дітям про складні теми — війна, втрати, страхи. Чи можуть вони допомогти й батькам — підказати, як почати таку розмову з дитиною?
Я бачу книжку як місточок між складними речами й серденьком дитини. Коли психологи кажуть батькам: «Треба віддзеркалювати почуття дитини й контейнувати їх», — для багатьох це китайська грамота. У батьків може просто не бути відповідних навичок і досвіду.
І тут у пригоді стає книжка, яка, на відміну від консультації психолога, доступна багатьом. Мамі не треба думати, як контейнувати емоції, — достатньо прочитати історію монстрика Боюська, який боїться, а потім вчиться давати раду своєму страху. У передмові для батьків ми завжди даємо прості й зрозумілі інструкції: як читати книжку та в які ігри потім грати з дитиною, щоб закріпити те, про що йшлося в історії.
Ідея розмови про складні теми наскрізна для всіх книжок нашого видавництва. Я хочу, щоб у кожній родині батьки розмовляли з дитиною та справді чули її. Так дитина вчитиметься розуміти власні почуття, розповідати про свій досвід і загалом спілкуватися з іншими.
Недавно ви розповіли в соцмережах, що готуєте книжку Саші Войцехівської «У світі зниклих» — для дітей, рідні яких зникли безвісти на війні. Це дуже складна тема. Як ви працюєте з нею?
У громадській організації «Важливі» ми, зокрема, надаємо психологічну підтримку дітям, чиї рідні зникли безвісти. У 2024 році разом з Ліндою Ґолдмен запустили програму підтримки таких дітей. Вигадали історію про цуцика Плямку, який зник, і його друга, що вирушив на пошуки. Ми розповідали цю історію дітям, спостерігали за їхніми реакціями, за тим, що вони переживали, поки тривали пошуки, і зрозуміли: історії — хороший спосіб говорити з дітьми про невизначену втрату.
Я почала шукати дитячі й дорослі книжки на цю тему, які можна було б перекласти та видати. Але таких видань фактично немає. Одна з небагатьох фахівчинь, що досліджує цю тему, — американська психотерапевтка Полін Босс. Я написала їй, щоб придбати права на її книги, але, на жаль, не отримала відповіді.
Невдовзі після цієї спроби я зустрілася у Львові з українською письменницею Сашею Войцехівською, яка вже видала чудову книжку про дитяче переживання втрати — «Крила, які нам потрібні». Я запропонувала їй написати історію для дітей, чиї рідні зникли безвісти. Саша має досвід спілкування з такими родинами, тож погодилася.
Це буде книга для дітей від семи років. Вона розповідає про дівчинку, чия мама, бойова медикиня, зникла безвісти, і про те, як дівчинка проживає цей досвід. Нам було важливо провести читача разом із героїнею через усе пекло невизначеності, щоб зрештою він зміг випірнути на поверхню й пережити трансформацію. Саша вже здала першу чернетку тексту — і ми бачимо, що їй вдалося.
На якому етапі ця книга?
Я попросила Сашу додати в історію декілька важливих деталей. Наприклад про те, як дитина уявляє, де може бути її близька людина і де розташований світ зниклих: під землею, вгорі чи в іншій країні. Паралельно ми вже працюємо над ілюстраціями — закінчили скетчі й накладаємо на них колір. Я мрію видати цю книжку до Різдва, але через обстріли друкарні збільшують терміни виконання замовлень, тож, найімовірніше, вона вийде навесні.
Мені важливо видавати книжки для дітей військовослужбовців, хоча їх непросто продавати — вони порушують складні та сумні теми. Крім історії про зниклих безвісти, у нас уже є рукопис «Паперового тата». Це книжка про дитину військовослужбовця, яка переживає розлуку з батьком і дорослішає без нього. Я б дуже хотіла видати й цю історію і сподіваюся, що нам вдасться знайти на це гроші.
Чи плануєте ви видавати книжки про досвід вимушеної еміграції?
Ідея такої книги є в нас давно, але поки на її реалізацію не вистачає грошей. Частково цієї теми торкається «Поцілунок у долоньці». У книжці маленький єнотик разом із родиною змушений покинути рідний ліс. Для нього це шок, і мама шукає способи допомогти йому впоратися з переживаннями.
У яких українських мережах можна купити ваші книжки? І наскільки складно маленькому видавництву потрапити на полиці книгарень?
Наші книжки продаються в Book.ua, «Книгарні Є», «Букві», «Акварелі» і Readeat, а також в онлайн-книгарнях «Наш Формат», Yakaboo і Megogo. Ще з двома великими офлайн-мережами ведемо перемовини.
Все залежить від ситуації на ринку. Коли ми починали у 2024 році, книгарні охоче брали книжки нових видавництв, навіть якщо ті мали лише два-три видання. Згодом ринок перенаситився, і у 2025 році маленькому видавництву було майже неможливо потрапити в мережу без особистих зв’язків з менеджерами.
Цього року через російські обстріли згоріло багато книжок, і книгарням доводиться заново наповнювати полиці. Через цей трагічний фактор ми знову потрапили до книжкових мереж.
Чи плануєте ви працювати з українськими читачами за кордоном? Чи розглядаєте електронні книжки як один зі способів це робити?
Потрапити на полиці книгарень в інших країнах непросто — і фінансово, і логістично, і юридично. Ми плануємо налагодити співпрацю з українськими книгарнями та бібліотеками за кордоном, але це тривалий процес.
Я роками опиралася електронним книжкам через піратство, але російські атаки на друкарні та склади змусили мене переглянути позицію. Тепер я домовляюся з правовласниками книжок наших іноземних авторів про ліцензії на електронні версії. Паралельно веду перемовини з Readeat, щоб розмістити книжки в їхньому застосунку для читання. Почати хочемо з видань для дорослих.
Також я уклала договір із застосунком «Tepa: Picture Books & Reading». Він дає змогу дітям і батькам читати одну книжку одночасно з різних пристроїв, сторінки там гортаються синхронно. Це зручно — наприклад, якщо тато на фронті, а мама з дитиною за кордоном. Спершу я завантажу в застосунок власні книжки, а згодом отримуватиму дозволи й від інших дитячих авторів.

Ви просуваєте книжки через таргетовану рекламу, ваш особистий блог, соцмережі видавництва, а також через книжкові заходи і події в книгарнях. Що із цього працює найкраще?
Ви зачепили мій біль, адже в нас досі немає усталеної моделі просування — ми пробуємо все, на що вистачає сил. Сьогодні може спрацювати таргетована реклама, завтра — продажі на книжковому ярмарку. Так і вдається закривати діри в бюджеті, але немає гарантії, що ці інструменти спрацюють наступного місяця.
Ми намагаємося створити якомога більше точок контакту з читачами, зокрема через книгарні по всій Україні. Людина, яка купить «Поцілунок у долоньці» в Чернівцях, може ніколи не зайти в мій блог і не побачити нашої реклами. Але через книгарню ми все одно до неї дотягнулися.
У ніч проти 28 серпня російський обстріл знищив склад «Нової пошти», де зберігалися книжки «Риб на даху». Скільки примірників ви втратили і якими були фінансові збитки?
На щастя, на цьому складі зберігалися не всі наші книжки. Але буквально напередодні обстрілу я привезла туди залишки книжок «Кролик, який умів слухати», «Поцілунок у долоньці» та «Життя і втрати». Загалом ми втратили близько 400 примірників. Збитки становлять приблизно $4 400 — це співмірно з витратами на два книжкових наклади. Для нас це відчутна втрата, хоча деяким колегам дісталося ще більше: вони втратили всі запаси.
Як на обстріл зреагували ваші читачі?
Мене вразило, скільки людей нас підтримало: аудиторія мого блогу, клієнти, колеги і просто знайомі купили багато книжок, які в нас залишилися. Ці гроші ми одразу вклали в додрук «Поцілунку у долоньці» — зараз чекаємо новий наклад із друкарні. Непокриті збитки все ще залишаються, і, мабуть, нам знадобиться близько року, щоб їх компенсувати.
Чи доводиться вам вкладати власні гроші у випуск книжок?
Мій чоловік називає видавництво самоокупним хобі. Щороку ми виходимо в нуль, але під час касових розривів я регулярно вкладаю власні гроші, а згодом повертаю їх собі — наприклад, коли потрібно оплатити роботу друкарні, а коштів у видавництва ще немає. Тож поки це радше робота на ентузіазмі, ніж повноцінний бізнес. Але я сподіваюся, що з часом ситуація зміниться.
Чи розглядаєте ви можливість залучити інвестора у видавництво або отримати грантове фінансування?
Ми постійно подаємось на гранти. Нещодавно подали «У світі зниклих» на конкурс Українського інституту книги, але, на жаль, не пройшли. Щодо інвестицій, я консультувалася з експертом. Ми не можемо гарантувати інвестору очікуваних 40 відсотків прибутку. Книжковий ринок низькомаржинальний, потребує значної інтелектуальної праці, а купівельна спроможність читачів під час війни постійно падає. Тому інвесторам невигідно вкладатися в цю галузь.
У мене є одна божевільна ідея, як залучити кошти, — найближчими тижнями розповім про неї в соцмережах. Побачимо, чи вона спрацює.

Які книжки ви плануєте видати найближчим часом? І в якому напрямі хочете розвивати видавництво?
У найближчих планах — видати «У світі зниклих». Далі — книгу для старших дітей про те, як конструктивно спілкуватися і вирішувати конфлікти в родині. І, звісно, дуже хочемо видати «Паперового тата» — історію про дітей військовослужбовців, які дорослішають, поки їхні батьки захищають Україну. Є й інші задуми, але поки вони надто сирі, щоб про них говорити.
Моя глобальна мета — розширити напрям дорослої психотерапевтичної літератури, щоб українські терапевти мали ширший вибір фахових аналітичних текстів рідною мовою. Особливо радію, що невдовзі ми видамо книжку Катрін Аспер «Покинутість і самовідчуження» — унікальну терапевтичну працю, що пропонує співчутливий погляд на людей із нарцисичними порушеннями. Книга вже доступна для передзамовлення.
Ви одночасно очолюєте видавництво і громадську організацію «Важливі», проводите психологічні консультації, ведете блог і виховуєте двох дітей. Як вам вдається все це поєднувати?
Я людина з трьома роботами [психотерапевтка], і це, звісно, не дуже здорова ситуація. А якщо серйозно, зараз усім важко, особливо в Києві після трьох останніх місяців, коли ніби відкрився пекельний портал.
Останнім часом я часто згадую метафору Урсули Вірц — «убивство душі». Це коли всередині помирає все хороше, зникають надія і віра в те, що варто кудись рухатися. Так зараз і відчувається життя — ніби в тобі щось убивають. Доводиться свідомо докладати зусиль, щоб відновлюватися, захищати себе і не втрачати надії. Чарівного рецепту немає, але мене підтримує рутина: сон, їжа, прогулянки, спілкування, мистецтво і обов’язково власна психотерапія.
Раз на місяць, а іноді й частіше, мені здається, що вже немає сил і треба закривати видавництво. Глобально нічого страшного від цього не станеться — книжкова галузь не помре, хтось із видавців підхопить нашу роботу. А потім я думаю: ще ось цю книжечку закінчимо — і подивимося. Потім видамо ще одну, за нею — наступну, а там вже й настане весна.


































