Поліна Положенцева — українська драматургиня, що з початку повномасштабної війни живе у Великій Британії, пише п’єси й водночас працює в кав’ярні. Вистави за її текстами ставлять у незалежних театрах Лондону і показують у програмах європейських та американських фестивалів.
У колонці для Yellow Blue Поліна розмірковує, як говорити з іноземною аудиторією про український досвід війни і чому важливо показувати людину у всій її складності.
Дія перша. «Хіба українці одержимі війною?»
Після вистави за моїм текстом «Фанатка війни» у серпні 2025 року в Barons Court Theatre в Лондоні до мене підійшов британець і спитав: «Чому ваша героїня настільки одержима війною? Українці, яких я знаю, вже давно будують своє життя і не переймаються цим». Я не знала, що відповісти, бо, попри назву вистави, моя героїня зовсім не одержима війною — вона живе за кордоном і щодня розмовляє з матір’ю, яка залишається в прифронтовому селі й не хоче переїздити.
За кілька хвилин після цієї розмови виявилося, що той британець — спонсор моєї знайомої українки. Вона нещодавно втратила чоловіка на фронті й самостійно виховує сина-підлітка.
— Ти будуєш власне життя і не переймаєшся? — шепочу їй на вухо з недовірою.
— Просто я ніколи не обговорюю з ним особисте, — знизує плечима вона.
Після тієї ж вистави я говорила з чоловіком, що сидів у першому ряді і використав цілу пачку носовичків. Він розповів, що в 70-ті роки його мати жила в Белфасті — там тоді відбувалися вуличні бої, була постійна стрілянина, лише під час теракту в місцевому пабі в грудні 1971-го загинули 15 людей. Чоловік умовляв маму переїхати, але вона відмовилась.
Відтоді я навмисно почала шукати спільні больові точки двох культур — української і британської. Одна з моїх «знахідок» — британці теж бояться вибухів. У 2005-му терористи підірвали три саморобні бомби в поїздах лондонського метро й одну — в автобусі. Загинули 52 людини. Пройшло понад 20 років, але британці досі панічно бояться забутих валіз і сумок у громадських місцях. Я працюю баристою в кафе (бо на гонорари драматургині особливо не пошикуєш), і якось одна з відвідувачок викликала до нас поліцію — хтось забув сумку на стільці. Я, як українка, навіть не звернула на неї уваги.
На початку цього року в Jack Studio Theatre відбулася премʼєра вистави за моєю п’єсою «Село, де ніхто не страждає». Це історія про маленьке поселення в Харківській області, яке зачарувала місцева відьма, і воно зникло з українських мап. Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, у житті села нічого не змінилось. Згодом відьма померла, село знову з’явилось на мапі, туди теж прийшла війна. Перед селянами постав вибір: далі ховатися чи прийняти нову реальність.
Бажання сховатися від реальності я побачила в британців на публічній дискусії в Birkbeck, University of London. Один із присутніх підкинув «свіжу» ідею: щоб закінчити війну, треба змінити двох президентів. Інший розповідав про пацифізм і вплив військових дій на клімат (заздрю людям, у яких на обрії такі проблеми). Незнайомий чоловік у коридорі щиро поцікавився: «Не розумію, чому Росія досі не використала ядерну бомбу?». Я раптом впізнала в усьому цьому себе зразка 2015 року. Я тоді жила в рідному Запоріжжі й дуже «переймалася» питанням переселенців — возила теплий одяг та їжу в модульне містечко. Пишу в лапках, бо розумію, якою була наївною. Мені й на думку не спадало, що доля цих переселенців має хоча б якийсь стосунок до моєї. Британці зараз — як я у 2015-му.
Мій друг з півдня Франції може годинами міркувати, що робитиме, якщо в його країні почнеться війна. Каже, що візьме маму та відвезе в безпечне місце.
— А якщо вона не захоче їхати?
— Я її примушу.
— А якщо всім чоловікам заборонять виїзд?
— Еее… щось придумаю.
В Україні «Село, де ніхто не страждає», мʼяко кажучи, не пішло. Я надіслала п’єсу на два конкурси, і хоча читачі її хвалили, вона не потрапила до основних програм. Причину я, здається, розумію. Коли суспільству треба, з одного боку, мобілізуватися, а з іншого — пам’ятати загиблих у несправедливій війні, історія про тих, хто вирішив сховатися, звучить тригерно.
Британський глядач дивився цю виставу інакше. «Що, якщо так? А що, якщо сяк?» — звична для нього територія моральних експериментів, де вибір нічого не коштує. Моє «Село» він прочитав як завдання про вагонетку: потяг мчить, і ти обираєш, куди повернути на розвилці — наїхати на близьку людину чи на десятьох незнайомців. Для нас це давно не абстрактна моральна дилема.
Антракт
Я присвятила «Село, де ніхто не страждає» своїй бабусі Анні, яка померла три роки тому. Її життя почалося під час війни й закінчилося так само. Одна з глядачок цієї постановки, леді старшого віку в гарному капелюсі в тон костюма, дуже розчулилася від присвяти. Вона попросила дозволу обійняти мене (це тут рідкість) й зізналася, що нічого не знає про свою бабусю.

— Мене, до речі, звати Вєра, — не розтискаючи обіймів, сказала вона.
— Це російське імʼя?
— Радянське. Я народилася 1945 року, і мама назвала мене Вєрою, бо вірила у світле майбутнє. Дуже цим пишаюся. А у вас зараз популярне ім’я Вєра?
— Не дуже. Напевно, втратили віру…
Дія друга. «Коли буде вистава не про війну?»
За майже п’ять років британські глядачі пройшли повне коло від надмірної цікавості до війни в Україні до повної втрати інтересу. У 2022-му я мала розкіш описати евакуаційний потяг у двох сценах («Зберігайте світло»), тепер вважаю успіхом вкинути два абзаци про бойові дії.
Двоє постійних покупців з мого кафе час від часу просять: «Запроси нас, коли твоя вистава буде не про війну». Я сміюся: драматургією займаюся з 2015 року, і в мене немає жодної п’єси, де не згадується війна. Британські театри й не припускають, що я напишу про щось інше. Між авторами тут є неписане правило: румуни пишуть про проблеми румунів, іспанці про іспанців, українці — зрозуміло про що.
І все-таки є п’єса, де я наважилася писати про людей з інших воюючих культур — «Нішева жінка». Головні персонажі — українка, іранка та індієць, і кожен по-своєму переживає війну у рідній країні. Я почала писати цю п’єсу, щоб зрозуміти, де наше сприйняття реальності різне, а де схоже. Поки писала, сталося те, чого я не могла передбачити: мама моєї колеги-іранки навідріз відмовилася залишати Тегеран. Я одразу попросила дозволу описати це.
Та ж колега показала мені й дівчині з Непалу відео бомбардування столиці, і дівчина з Непалу ридала хвилин 20 (це не перебільшення). Ми ж з іранкою просто обговорювали, чому в Тегерані так швидко склався дім, а в Запоріжжі, у схожій будівлі, тільки пробило діру.
Я намагаюся не забувати, що світ складніший, ніж нам хочеться бачити. Коли живеш у війні, на відтінки не лишається морального ресурсу: світ ділиться на чорне й біле, бо для виживання цього досить, і здається, що так живуть усі. А потім виїздиш, наприклад, до Швеції, й дивуєшся, що люди можуть не згадувати про війну місяцями. Десь у Таїланді місцеві в принципі не впевнені, хто з ким воює в Європі. Для кожної із цих реальностей потрібні різні художні засоби.
В одному інтерв’ю фотограф-міжнародник Осман Орсал сказав, що необов’язково показувати глядачеві понівечений труп. Іноді досить білого простирадла, на якому проступає пляма крові, і люди самі здогадаються, що під ним. Побачивши труп, ми відвертаємося, побачивши простирадло, можемо залишитись. Моє завдання як мисткині — зрозуміти, що треба вкрити покривалом, а що виставити на загал. «Голим» я зазвичай лишаю загальнолюдське: усі ми хочемо бути щасливими, уникати страждань, любимо дітей і собак (в Британії в топі ще коні).
Є покривало, яке ми накинули самі на себе ще у 2022-му — слово «незламність». Британці довго не розуміли, чому ми так себе називаємо, а ми самі тільки зараз починаємо усвідомлювати, що образ, який спочатку нас рятував, не лишає місця для втоми й страху. Мама моєї героїні щодня дзвонить з прифронтового села й розповідає, як там страшно. Але не вважає себе незламною — як і кожен, хто втомився, боїться чи хоче поїхати. Коли ми весь час показуємо глядачам тільки незламних, вони бачать силу, але не бачать ціни, яку ми за неї платимо.
Тому вразливість у мистецтві — для мене не маркетинг і не спосіб сподобатися іноземцям. Вона повертає людині складність, а зі складною людиною набагато легше себе ототожнити, ніж із символом.
Назва моєї п’єси «Фанатка війни» народилася з реальної розмови. Після чергового обстрілу в Україні, коли я пів ночі намагалася зв’язатися з родиною та друзями, мій колишній британський бойфренд попросив:
— Чи могли б ми про це не говорити? Я не люблю насилля.
— А я [нецензурне слово] просто фанатка війни, — відповіла йому, навіть не замислившись.

















