«Сліди» — болюча історія жінок, що пережили насилля під час війни. Як режисерка і головна героїня змогли перетворити власний біль на допомогу іншим

Найкращий спосіб виходу з травми — це рухатися вперед. Для мене було дуже важливим не дозволити їм зробити мене нещасною. Я намагаюся донести це іншим жінкам. Те, що вони це [пережите насилля] подолали, — це найкраща оплеуха ворогу.

Ці слова звучать наприкинці трейлера документального фільму «Сліди». Їх проговорює Ірина Довгань — жінка, що однією з перших стала символом насилля за проукраїнську позицію.

У 2014 році Ірина жила в невеликому місті Ясинувата Донецької області, допомагала українській армії. У серпні того року її затримали бойовики так званої «Донецької народної республіки» і вивезли до Донецька. Спочатку Ірину катували, а потім загорнули в український прапор, повісили на шию табличку «Вона вбиває наших дітей» (російською мовою) і прив’язали до стовпа. Фотографія, де жінку б’ють інші люди, швидко поширилася в інтернеті. Після трьох годин знущань Ірину визволили іноземні журналісти, а потім вона виїхала на підконтрольну Україні територію.

Історія пережитого Іриною відкривається глядачам у перших кадрах фільму, на яких тліє і горить зсередини багаторічне дерево. Ця історія — центральна в стрічці. У «Слідах» Ірина також допомагала знаходити жінок, які пережили досвід сексуального насилля і документувала їхні історії. У фільмі, крім Ірининої, розповіді ще п’ятьох жінок — це голоси за кадром на тлі пейзажу, шуму дерев, рутинних справ героїнь чи епізодів, де вони відновлюють чи торкаються до пошкоджених зброєю будівель.

1

Коли 2014 року почалася російсько-українська війна, 26-річна студентка режисури документального кіно Аліса Коваленко поїхала на фронт як документалістка ― знімати все, що відбувалося. На блокпостах вона маскувалася під іноземку чи пропагандистку. В якийсь момент її затримали — жінку здав місцевий таксист. Так вона потрапила в полон.

Алісу утримували в Краматорську в неволі чотири дні ― били, погрожували відрізати пальці, вибити зуби, знайти батьків і коханого, вивозили на квартиру, де вчинили сексуальне насилля. Вийти на волю допоміг розголос у медіа: почав бити на сполох партнер Аліси, французький журналіст Стефан Сіоан. Жінку відпустили зі словами, що мусить бути вдячною, що її не розстріляли.

Довгий час Аліса мовчала про пережите. Коли минула ейфорія від того, що вона вижила, жінку почала наздоганяти травма від зазнаного насилля. Аліса вирішила заповнювати діру всередині поїздками на фронт.

А коли закінчився фронт і мої поїздки, то на мене якось все це обвалилося, — розповідає режисерка. — Кожну ніч мені снилося, як я потрапляю в полон. Я прокидалася вся мокра, била ногами чоловіка. Я розуміла, що треба щось із цим робити.

Аліса пішла до експериментального «Театру переселенця». У жовтні 2015-го його заснували німецький режисер Георг Жено, українські драматурги Наталія Ворожбит і Максим Курочкін, а також військовий психолог Олексій Карачинський. Аліса планувала з його допомогою знайти інших полонених, які були «на підвалі» в Краматорську в той самий час, що й вона, зібрати їхні свідчення і зробити документальну виставу про цей досвід.

«Георг Жено спитав: „Чому ти не не хочеш говорити про себе?“, — продовжує режисерка. — Він був першою людиною, з якою я поділилася повною історією, включаючи сексуальне насильство. Тут спрацював ефект незнайомця: те, що я не могла розповісти дуже близьким людям, я змогла розповісти людині із цією дистанцією. І тоді він сказав: „Для тебе так важко було заговорити. Можливо, така експериментальна документальна вистава зможе мотивувати інших жінок теж почати говорити“».

Прем’єра вистави «Полон» відбулася в травні 2016 року в Німеччині. Це була реконструкція днів, які героїня провела в полоні. Аліса каже, що глядачі були шоковані, коли дізналися, що це справжня історія. Після неї до жінки звернулися представники Гельсінської спілки з прав людини. На Алісине питання, чи багато свідчень вони вже зібрали, ті відповіли: «Ви перша». Тоді Аліса зрозуміла, наскільки це велика стигма. Вона знала по собі, як буває важко заговорити, але не уявляла, що те саме відчувають ще сотні і тисячі жінок.

2

Після свого полону Ірина Довгань переїхала в Київ, почала співпрацювати з правозахисниками і свідчити про пережите. Її свідчення у 2018 році, зрештою, прозвучали в Міжнародному кримінальному суді в Гаазі, і там вона познайомилася з Фундацією Муквеге — міжнародною організацією, що працює з постраждалими від сексуального насильства, пов’язаного з військовими конфліктами. Її заснував конголезький лікар Деніс Муквеге, лауреат Нобелівської премії миру.

«Тоді я зрозуміла, що світ бореться, жінки в інших країнах не мовчать, добиваються справедливості, — розповідає Ірина. — Мені запропонували заснувати таке об’єднання в Україні, сказали, що підтримають».

Поступово навколо Ірини почали об’єднуватися інші жінки, що також пережили полон, катування і сексуальне насильство. Так виникла спільнота, де постраждалі могли підтримувати одна одну, говорити про пережите й разом вимагати справедливості. У 2019 році ця спільнота оформилася в SEMA Ukraine — українську мережу жінок, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з війною. Першою, кому написала Ірина Довгань, стала Аліса Коваленко. Ірина запропонувала режисерці прийти на зустріч з постраждалими.

«Я розуміла, що це важливо, але не була готова, — пригадує Аліса. — І нібито погодилася, але насправді ще роки шукала в собі цієї сміливості, відтерміновувала і відтерміновувала, а потім почалась повномасштабна війна. Коли я побачила масштаб цього зла, зокрема злочинів сексуального насильства в умовах війни, зрозуміла, що не час для внутрішніх страхів, тригерів. Це вже межа. Треба тут і зараз щось робити».

Після 2022-го Коваленко почала активну діяльність у SEMA Ukraine. Організація якраз отримала грант на документацію злочинів проти людяності. Разом усі постраждалі жінки в організації вирішили, що ці гроші важливо використати на те, аби почати роботу над документальним фільмом.

Ірина вже документувала свідчення людей зі звільненої після окупації Київщини, а після звільнення Херсону Довгань і Коваленко поїхали туди. Це були історії жінки з Київщини, яка пережила жорстоке зґвалтування, жінки з Херсону, яка провела дев’ять з половиною місяців у полоні, жінок із маленьких сіл, де окупація тривала десять місяців. Ірина Довгань каже: окремо кожна з них може здатися історією одного села, одного міста, однієї жінки. Разом вони показують інше: за ними — ціла країна.

3

У 2023-му Ірині діагностували онкологію. На той момент жінка задокументувала понад 350 злочинів РФ, серед яких дуже багато випадків саме сексуального насилля. Лікар сказав їй, що пухлина росла якраз близько двох років.

«Думаю, сил ніколи й не було. Скажу, що від початку документування я просто жила в шоці від того, що я постійно чула. Але є оце розуміння того, що ти мусиш. Ти мусиш це все залишити, так як цей фільм: я впевнена, він залишиться для світу і для людства», — роздумує Ірина Довгань.

Аліса Коваленко пригадує, що коли вона повернулася з Херсону, де вислухала сотні болючих історій, то лежала в готелі в Миколаєві, відчуваючи всередині величезну діру.

«Я лягала спати, мені снився мій полон з усіма елементами, — пригадує режисерка. — Я поверталася до всіх цих історій вдень, лягала спати, мені снився полон, я прокидалася. Розуміла, що в мене просто вже все, не витримую».

Аби не бути самій, Аліса запросила до фільму співрежисерку Марисю Нікітюк, яка стала їй мистецьким плечем, — допомагала увиразнити форму і структуру фільму, працювала з його образною мовою та балансом між документальним свідченням і кінематографічністю.

Як документалістка, Аліса розуміла, що не всі готові говорити про травму, з якою доводиться жити, а не те що показувати своє лице в кадрі. Вона розповідає, що чекала рік, доки одна з героїнь скаже, що готова бути частиною фільму.

«Я довгий час не знала, чи сцени з нею залишаться в фільмі, — каже режисерка. — Я їх знімала, але розуміла, що у фільмі вона взагалі вперше говорить про свою історію. Вона була в дуже важкому психологічному стані. Я її бачила постійно в сльозах, а потім вона приїхала в Київ, і я побачила, як вона усміхається. Для мене це був знак, що людина пройшла шлях і змогла почати трошки радіти цьому життю».

4

Документальний фільм «Сліди» вперше показали 16 лютого 2026 року на Berlinale, де він отримав три овації стоячи і Panorama Audience Award за найкращий документальний фільм.

У березні стрічка здобула Grand Jury Documentary Award на Movies That Matter у Гаазі, а в травні — дві відзнаки на Millennium Docs Against Gravity у Польщі. На Hot Docs у Торонто фільм увійшов до двадцятки глядацьких фаворитів.

Аліса Коваленко каже, що «Сліди» — це не просто фільм. Це інструмент привернути увагу світу до воєнних злочинів Росії, насамперед сексуальних. Бо можна мати сотні промов у парламентах, у різних правозахисних організаціях, але кіно працює значно глибше і сильніше на емоційному рівні. «Найчастіше, що нас запитують у Європі після показу, — де ви, українські жінки, берете стільки сили? Це характеризує нашу стрічку: вона про силу жінок», — каже Ірина Довгань.

Для Ірини Довгань «Сліди» — це втілення мрії про справедливість, визнання всього важкого шляху, який вона пройшла після полону, і пережитого в ньому. Вона каже, що постраждалі від сексуального насилля російських військових жінки живуть у своєму дуже жорстокому світі: дають свідчення, розповідають про пережите, але ніхто їм не дає надії на те, що злочинець буде покараний. Фільм дає її хоча б частково — у жінки є можливість розказати правду світові.

У вересні «Сліди» обрали фільмом, який представлятиме Україну на 99-й премії «Оскар» у категорії Best International Feature Film. Зараз Аліса Коваленко та Ірина Довгань у масштабному турі з фільмом, вони активно спілкуються з іноземними глядачами і розповідають про силу жити — після травми і в час війни. Вони вірять: все недаремно.