Yellow Blue Business Platform (YBBP) підтримує тих, хто розвивається в Україні та продовжує діяти. Цим текстом ми пропонуємо книги, що надихають на дії навіть у найтемніші часи повномасштабного вторгнення Росії в Україну — вони різні за змістом, але мають спільне: описують людей, які незважаючи на труднощі, роблять добро.
Чому ми рекомендуємо ту чи іншу книгу, а також найяскравіші цитати — нижче.
Вікторія Покатіс. «Незламні». Книжка про спротив українських жінок у війні з російськими загарбниками
У 2023 видавництво Yakaboo Publishing опублікувало збірку споминів тридцяти жінок — волонтерок, військових, парамедикинь, керівниць фондів, адвокаток та звичайних громадянок України. Усі вони бачили сотні людських доль і страждань. Поміж них — Ольга Кудіненко (засновниця українського благодійного фонду допомоги онкохворим дітям «Таблеточки»), Ірина Іванчик (співзасновниця благодійного фонду «Повір у себе»), Олена Стрижак (голова правління благодійної організації «Позитивні жінки»), Інна Поперешнюк (співзасновниця компанії «Нова пошта», співвласниця ресторанів «100 років тому вперед» та «Інші», засновниця проєкту для дітей-сиріт «Команда чарівників»), Олена Шевченко (голова громадської організації «Інсайт» та засновниця організації «Марш жінок»), Інга Кординовська (засновниця гуманітарного центру в Одесі), Оля Рондяк (американська мисткиня українського походження), Анастасія Леонова (інструкторка з тактичної медицини), Уляна Пчолкіна (членкиня правління ГО «Група активної реабілітації», чемпіонка світу з карате серед жінок на колісних кріслах), Аліса Коваленко (українська режисерка документального кіно) та інші.
Чому ми її рекомендуємо?
У мирний час ці жінки займалися своїми справами, але повномасштабне вторгнення змінило їхні життя. Їхні історії важкі, але читаються на одному диханні. Після прочитання книги з’являється розуміння, як такі різні за віком, фахом, досвідом та обставинами люди об’єдналися задля перемоги України у війні.
Юлія Микитенко, старша лейтенантка ЗСУ. З 2016 року дівчина спільно з чоловіком за контрактами служили в ЗСУ. Після роботи у штабі їй вдалося вступити до Національної академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного та повернутися на фронт бойовим офіцером. У лютому 2018 року її чоловік загинув, тож Юлія перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Давши інтерв’ю для книги, вона вирушила на схід України з бойовим завданням.
«…За моїми відчуттями, ставлення до жінок в армії змінилося, якщо порівняти з 2016 роком. Тоді керівники дивувалися, що я хотіла потрапити до бойового підрозділу, а не сидіти десь у штабі з документами. І мене таки не пустили до бойового підрозділу й залишили у штабі, сказавши, що я жінка, і там моє місце. Зараз самі командири готові прийняти мене до бойового підрозділу і не ставити питань про мою готовність виконувати завдання. Гадаю, що в цій зміні є заслуга медійників, адже ми все ж таки домоглися, щоб лунало про „захисників та захисниць Батьківщини“. Ось відображення стану справ: у нас потужний відсоток жінок в армії — нас 37 тисяч! Це четверта частина війська! Не всі виконують бойову роботу, але кожна на своєму місці забезпечує функціонування армії.
Зміну ставлення до жінок в армії я відчула і з боку волонтерів. Наприклад, зараз вони, не знаючи напевне, чи є жінки в підрозділі, все одно везуть серед іншого й засоби жіночої гігієни та жіночу білизну. У 2016-му такого не було, тоді, думаючи про потреби військових на фронті, ніхто не згадував як-от про прокладки.
З боку колег-чоловіків також відчутні зміни у ставленні. У 2017 році мене призначили командиром підрозділу. Я зустріла дуже сильне неприйняття, аж до того, що мені сказали: «Ти — баба, я відмовляюся бути у твоєму підрозділі». Зараз мене знову призначили командиром, бо я офіцерка. Зустріли мене стримано, свої думки тримали при собі, мовляв, подивимось, який ти командир. Із часом все налагодилося, і до мене ставляться як до професіоналки, з належною повагою. У підрозділі є багато людей, з якими я служила раніше, але ніяких старих настроїв зневаги не лишилося…»
Настя Тиха, волонтерка. На початку повномасштабного вторгнення спільно зі своїм чоловіком Артуром двадцятирічна Настя евакуювала 19 собак — деякі з них були хворі, деякі — покалічені. Вага деяких становила понад 20 кілограмів. Насті з чоловіком три години довелося йти до Романівки, де на них чекали знайомі на авто. Світлина з Настею, де собаки тягнуть повіддя в різні боки, облетіла інтернет і ЗМІ.
«…Про війну я дізналася о п’ятій ранку 24 лютого. Мені зателефонувала знайома, яка мешкає біля Борисполя, і повідомила, що почалася війна. Ми з чоловіком пішли до аптеки та крамниці — купили ліків і харчів. Перший тиждень минув доволі спокійно. А потім почали зникати світло, газ, вода. Стало дуже важко. На сусіднє подвір’я прилетів снаряд. На щастя, він не вибухнув, але ми з Артуром вирішили йти до Києва. З початку війни підібрали ще кількох собак, тож довелося евакуювати аж 19 тварин, деяких перевозили візками.
Спершу думали, що взагалі доведеться йти пішки, бо не могли знайти водія з авто, який би погодився їх забрати. Від нашого дому до Романівки з 19 тваринками довелося йти понад три години. Собаки спершу опиралися й не хотіли йти, намагалися повернутися до будинку. Але потім трохи заспокоїлися і стали слухняні.
На світлині, де мене врізнобіч тягнуть собаки, я лаюся. Вивести таку кількість собак дуже складно, до того ж вага деяких з них — понад 20 кілограмів. Але мені приємно, що це фото виявилося корисним…»
Інга Кординовська, засновниця гуманітарного центру в Одесі. «У минулому житті» — власниця юридичної компанії. Незважаючи на загрозу окупації Одеси на початку повномасштабної війни залишилася в місті та заснувала гуманітарний волонтерський центр Одеси, а згодом — ще два проєкти для допомоги переселенцям, зокрема матерям.
«…У перші дні одні волонтери перебували в панічній істериці, інші — у фрустрації. Перші скуповували харчі й везли військовим, не питаючи, чи це їм потрібно, а інші нічого не робили. Це класичні реакції людини на стрес: кудись бігти або завмерти. Тоді такі реакції довелося спрямовувати у раціональне річище.
Коли я вирішила створити гуманітарний центр, то однією з цілей було допомогти людям, які лишилися в Одесі, долати стрес. Хтось працюватиме в центрі й не думатиме про новини, а хтось долучиться коштами й відчуватиме залученість до справи. Це спрацювало. Я не очікувала такого масштабу, бо вже першого тижня долучилися 300 осіб.
Також допомагала стадна філософія, яка збереглася в людей на рівні інстинктів: коли одна зебра відбивається від стада, то в неї більша ймовірність загинути, ніж коли вони тікають разом. У людей так само: коли нам страшно, ми не хочемо лишатися наодинці, а воліємо долучитися до спільноти, яка дасть нам відчуття захищеності.
Для мене це також спрацювало. Першого тижня в центрі панував хаос, але згодом вибудовувалася стабільність. Щодня телефонувала мама й просила їхати до них, але я вже не могла: люди, які приходили до центру, бачили мене щодня, звикли до мене, сподівалися на мене. Це була для них стабільність, і я не могла поїхати й деморалізувати їх. Мама поступово заспокоювалася й менше плакала, від чого мені стало морально легше, бо постійний тиск рідних гнітить.
Центр став місцем моєї сили. Ти читаєш новини, над тобою вибухають снаряди, верещать сирени, а в Одесі до всього цього ще й диверсійних груп було багато. Ти відчуваєш цю небезпеку в повітрі, коли повертаєшся додому о другій ночі. Тебе зупиняють на блокпостах і перевіряють (бо я ніколи, на жаль, не встигала завершити роботу в центрі до комендантської години, а на те, щоб зробити перепустку, просто бракувало часу), на дорогах гори мішків з піском, колючі дроти, вимкнені ліхтарі, гнітюча пітьма. Це так моторошно! Я такий апокаліпсис бачила лише в кіно. А робота в центрі від цього рятувала…»
Ігор Курілець. «Рік війни. Життєві історії нейрохірурга з України (24.02.2022 — 24.02.2023)»
Автор цієї книги — відомий лікар, нейрохірург, керівник «Міжнародного центру нейрохірургії». Нотатки фахівця — спостереження за поведінкою сотень людей, які стали його пацієнтами. Що змінилось у лікарях та їхній роботі? Чи змінились люди, які потрапляли до лікарні? Приємні та не надто факти, власні висновки та роздуми Курілець описує у своїй книзі.
Чому ми її рекомендуємо?
Книга цікава тому, що оповідає про мирне існування під час війни. Деякі медики залишили Україну після початку повномасштабного вторгнення, а на лікарів, які лишились, припало більше роботи. Окрім своєї спеціалізації лікарі взяли на себе й іншу ношу — психологічну.
Нотатки Ігоря Курільця — це погляд лікаря на свою роботу, рутину, важкий побут крізь призму воєнних подій. Що відбувалося в коридорах лікарень, як змінилися медики та їхні пацієнти.
«…Понеділок, 10 жовтня, будемо довго пам’ятати. Це була помста *уйла за Кримській міст. О дев’ятій ранку Україну атакувало зо сто ракет. Повітряна тривога закінчилась опівдні. До того часу зруйнованими виявилися електропідстанції. У Львові зникло світло, в Новому Роздолі було чутно вибухи на електропідстанції в селі Берездівці. Знеструмили водозабір у Стрию, а він качає воду до Львова. Зникли електрика, вода і в Новому Роздолі… Операцій не робили. Заправився соляркою, купив ще один автомобільний акумулятор для інвертора котла, щоб хоч трохи електрики в хаті було. Евеліна із Соломійкою приїхали на Зелену. По черзі електрику подавав на холодильник і газовий котел. Інтернету не було. Світила одна лампочка в їдальні. Мобільні телефони працювали через раз. Газова плита виручила, мама наварила борщу. Воду відрами принесли з села Малехів. Отак і провели вечір. Війна стала ще ближче і нахабніше. Вночі подали воду. Світла до ранку не було. Акумулятори по черзі заряджав від автомобіля. Дуже жалію, що не привіз бензогенератор із Києва. О восьмій був на роботі в Стрию. Операції нам виконувати не забороняли…».
«…Заходився ремонтувати поламаний генератор, в лікарні знадобиться. Ремонтники генераторів тепер у фаворі. Мабуть, і інші, що ремонтують електронну техніку, котра масово виходить із ладу через часті аварії на електромережах. В обласній у розетках минулого тижня з’явилось 380 замість 220 вольтів, тож два комп’ютери віддали Богові душу. Саша Пархоменко-інженер замінив блоки живлення. У НВМ вийшла з ладу кавова машина — теж ремонт.
У Стрию згас-поламався настінний монітор, що під’єднаний до камери операційного мікроскопа. Інженер Сергій Богун категорично заборонив вмикати будь-яке коштовне обладнання лікарні через високі ризики його пошкоджень.
Якось треба перезимувати без тепла, без пуску теплових і циркуляційних помп, ліфтів, без вентиляції тощо. Ото завдання! Виробники медтехніки таку експлуатацію в час війни не передбачають. Siemens велів не відкривати коробки з доставленим обладнанням, це збереже електронні блоки від конденсату. Решту медичного обладнання помістили ми у велику комору й увімкнули тепловентилятор. Десь плюс-мінус 10 градусів тепла підтримується…».
«…Цікаво, якщо стрияни лаються, або щось не так, то Мирослава каже: „О, мати Василева!“. З дитинства я достеменно пам’ятаю лайливі вирази „Бодай тебе качка копнула“, „Шляк би тебе трафив“, „Най тя колька сколе“, „Би тя пером вдарив“, „Впав, як сливка в гівно“, „Трясця твоїй матері“, „Холєра ясна“ тощо. Наскільки наші лайливі слова відрізняються від москальських матюків. Послухайте наживо сучасне москальське матюччя. Вуха в’януть. Оркам ніколи не дійти до рівня культури українців. І вони ще сміють казати, що нема українського народу, нема української мови. Але навіть лайки у нас різні! Навіть суржик лайливий вживаємо, посилаючи крейсер „москва“ на дно Чорного моря…»
«Стартапи добра. Люди та проєкти, яких не зламала війна»
Це збірка, що охоплює 17 історій про людей, громадських діячів, священиків та підприємців. Незважаючи на негаразди під час війни, українці не зупиняються, а гуртуються і шукають виходи з тупикових ситуацій. Це приклади того, як українці вміють розвиватися, підтримувати одне одного під час марних потуг Росії знищити українську націю як таку.
Чому ми її рекомендуємо?
Зазвичай очільники та члени церков чи то пак релігійних організацій не беруть участі у воєнних діях, бо послуговуються божими заповідями, одна з найвідоміших — не вбивай. А ця книга багато розповідає про пасторів, котрі спільно з вірянами присвятили своє життя порятунку людей. Під обстрілами та в тилу, спільно з військовими та волонтерами, всі вони стали невіддільною частиною цієї війни. Їхня діяльність заслуговує на окреме ознайомлення.
Покровськ — Мар’їнка, Донеччина. Пастор Олег Ткаченко
«…У перший місяць повномасштабного російського вторгнення команда продовжувала забезпечувати людей випічкою і розвозити продуктові набори. А наприкінці березня обстріли почастішали — російські літаки паралізували місто. Олег із родиною переїхали до Покровська. Навколо згуртувалися друзі — так і почалися поїздки з гуманітарною допомогою на передову: „Наша команда набагато більша, це не лише люди в Покровську — це всі, хто нам допомагає“, — каже Олег.
Налагодили співпрацю з місцевою пекарнею: Олег запропонував власникам борошно, якого завдяки благодійникам мали вдосталь, вони ж погодилися щодня надавати 500 буханців хліба, який команда пастора везла на передову, а також воду і харчі.
«Хотілося б жити довго і щасливо, бачити своїх дітей. Але цього не буде, якщо ми не зможемо стати на захист своєї країни, не врятуємо її», — міркує пастор, пояснюючи, чому взявся за цю справу. Тепер команда також організовує евакуації: «Ми їздили на лінію фронту — завозили продукти, а назад вивозили людей».
Хоча машина для перевезення хліба непридатна для евакуаційних рейсів, спершу вони відбувалися саме нею. У доволі старенькому вантажному форді світло зникало тоді, коли зачинялися двері. Однак люди були готові сидіти у темряві на сумках чи на підлозі, аби виїхати з-під обстрілів. Спершу їздили без будь-яких захисних засобів. Допомогли благодійники — тепер команда Олега має бронежилети, каски, рації, телефони для зв’язку — не завжди це допомагає, але збільшує шанси на порятунок. Придбали також джип, який дає змогу заїжджати в крайні точки, пересуватися фактично польовими шляхами, які важко назвати дорогою, підстраховувати одне одного і найголовніше — вивозити людей звідти, куди інші не доїжджають.
На запитання, чи не страшно їхати на лінію розмежування, пастор відповідає непохитно: “Ми вже звикли. Знаємо, що люди нас чекають — і це дуже мотивує”. Так само непохитно й відчайдушно спілкується з людьми, які не хочуть залишати свої домівки. “Комусь доводиться серйозну настанову робити, насамперед це стосується сімей із дітьми на лінії фронту — з ними взагалі треба жорстко розмовляти, розповідати, що робити дітей заручниками страхів — безвідповідально. Дуже мало людей адекватно оцінює ризики, більшість вважає, що їх омине ця чаша: звикли до небезпеки, комусь нікуди їхати, хтось боїться, що їх не чекають на підконтрольній території, а є й такі, які виїхали й повернулися назад”, — ділиться наболілим Олег…»
Сокаль — Жвирка, Львівщина. Громадська діячка Мар’яна Яремчук
«…Оксана бере на руки кицьку, яка лякається незнайомців: „Це Мальвіна. Їй два роки. Ми її з окупації забрали, вона з народження з нами. Мар’яна дозволила з нею жити, у неї немає передніх лапок, з кімнати не виходить. А ще вона також гуманітарну допомогу отримує“, — всміхається жінка, вказуючи на миску з кормом. Для своєї пухнастої товаришки також купували квиток на поїзд, коли виїжджали з Харкова. Вона добре пам’ятає той день: дощ, холодно, вдалося забрати останні квитки, які були. У той вечір Харків обстрілювали.
На львівському вокзалі зустріли волонтери, вони допомогли прилаштувати кошенят. Знайомі запропонували родині тиждень пожити в Червонограді. Оксана навіть не розкладала речей — шукала роботу. Спершу без успіху. «Потім приїхала до Сокаля. Прийшла до головного лікаря місцевої лікарні, кажу йому: „Хочу працювати у вас в лікарні!“ А він: „Добре — дівчина з напором“. Запропонував місце, яке було: працювати з дітьми. Я вже оформила всі документи, пройшла медогляд, а жити ніде. Просто йшла Сокалем, аж бачу — стоять люди, запитала в них, чи знають, хто житло здає. Порадили звернутися до міської ради, сказали, що там є така Мар’яна. Було близько шостої вечора, робочий день закінчився. Я підійшла до стенда, бачу — „Мар’яна“. Записала контакти й подзвонила», — пригадує жінка.
Наступного дня вони зустрілися в «Домівці», а ще через день Оксана приїхала сюди з речами.
«Спочатку ми тут самі жили, всього боялися. Щось стукне — ми вже наполохані. А коли почали заселятися люди, стало комфортніше. Зараз вже почуваємося як родина», — каже Оксана.
Її мама Алла влаштувалася працювати прибиральницею до ЖЕКу, а син пішов до місцевої школи, а також склав прослуховування до музичної. Акордеон для нього знайшов учитель…»
Золочів, Львівщина. Священик Михайло Сукмановський
Михайло та його дружина Оксана — люди, завдяки яким у селі під Золочевом на Львівщині вдалося створити інклюзивний центр. Коли вони почали формувати спільноту осіб із інвалідністю й займатися з ними малюванням, співами, виготовленням свічок — про потреби людей з інвалідністю ще майже ніхто не говорив. Тепер пара спільно з небайдужою громадою створюють фермерське господарство, де люди з інвалідністю можуть отримати роботу.
«…Діти виростають, однак зростає й кількість викликів. Небагато працедавців готові запрошувати на роботу людей з „групою“. Таке стається через страх, незнання, нерозуміння. На противагу цьому отець Михайло зі спільнотою створили Педагогічну ферму. Тут відбуватиметься навчання для людей з інвалідністю, яке б дало їм змогу працювати в садівництві, з тваринами та виготовляти сири. Цей проєкт підтримав уряд Люксембургу. За пів року виріс триповерховий будинок, ще за кілька місяців — стайні. Поклали бруківку, завезли тварин, створили пасіку, посадили трошки винограду, обліпиху… Проте головний напрям роботи ферми — виготовлення сиру. Почали виробляти сир із 20 літрів молока (з них виходить 2 кг твердого сиру). Зараз уже збільшили потужності до 100 літрів…
«Ми починали з кількох родин. Раніше всі чи то соромилися, чи то боялися. Про людей із інвалідністю говорили мало, не було інформації про те, як залучати їх до активного життя. Зараз усе менше страху, вони знають, як усе працює, — розповідає дружина Михайла. — Ми з чоловіком уже як одне ціле — 27 років разом. Розуміємо, що мусимо це діло довершити. Людям із інвалідністю потрібна допомога. Вони приходять до нас по спілкування, рух, розвиток, — каже пані Оксана, — наразі спільноту підтримують благодійні фонди й організації. Та фінансування може припинитися, тож треба бути готовими давати собі раду самотужки…»
