Українець Оскар Амбруш оперує онкохворих у Франції та допомагає біженцям. Він розповів, як влаштована французька медицина — тези інтерв’ю

Про родину і французьку мову

Я родом із Закарпаття. Мої батьки угорці, вдома ми говорили угорською. Українську мову я опанував у школі, і тільки в університеті заговорив російською. У шкільні роки вчив французьку заради високих балів і медалі, однак тоді її ненавидів і відразу все забув. Я казав: «Вона мені ніколи не знадобиться, відчепіться від мене».

На медичний факультет я вступив у Одесі, бо в Ужгороді набір був мізерний і для вступу потрібні були знайомства. Незважаючи на скепсис мого оточення, у 15 років я склав три іспити майже на максимум і став наймолодшим на курсі, навіть ще без паспорта — лише зі свідоцтвом про народження. Два роки відучився в Одесі, а згодом, після розпаду СРСР, перевівся і закінчив Ужгородський державний університет.

Про вибір професії

Мій тато був інженером-будівельником, мама — педіатром, але я з дитинства вирішив для себе, що стану хірургом. Після університету, у 1996 році, мене відправили працювати в Іванків, за 50 км від Чорнобиля, хоча інтернатуру я проходив у Києві. Знайомий привів мене до головного лікаря дарницької лікарні, в якій я став практикувати, і після інтернатури мене запросили тут працювати. До речі, у Франції теж діє культура рекомендацій. Але це не «кумівство», це відверта та чесна оцінка фаховості й людських якостей претендента на посаду. Цій оцінці довіряють, і від неї залежить репутація того, хто рекомендує.

Від тієї пропозиції роботи я спочатку відмовився, бо хотів далі вчитися, але зрештою погодився й пропрацював там 17 років. Потім очолив відділення у так званій «Залізничній лікарні», а ще за кілька років став завідувачем хірургічного відділення у лікарні «Феофанія», де керував і оперував чотири роки.

Першу операцію я провів у 21 рік: зашивав пацієнту голову, дуже хвилювався, але все пройшло добре. З часом і розвитком технологій опанував чотири хірургічні спеціальності: загальна хірургія, онкохірургія, торакальна хірургія (на органах грудної клітки) і трансплантологія (пересаджування органів, тканин). В Україні я робив приблизно 400 операцій на рік. У Франції оперую в середньому 10 разів на тиждень, це понад 300 разів на рік — тут менше навантаження, але спектр операцій набагато більший.

Про стажування

На своє перше стажування до університетського госпіталю Нансі «Брабуа» потрапив у 23 роки, 3 місяці був там стажером-волонтером без зарплати. Їхав за туристичною візою, до родичів. Поки пів року збирав документи, мав заново опанувати французьку. Наприкінці мого терміну, незважаючи на мовний бар’єр, професор клініки запропонував приїхати знову, вже на офіційну річну практику. Я спостерігав і асистував на операціях, брав участь у сесіях як співробітник відділення, оперував щось просте. Тут вже практикували лапароскопію, а у нас про неї тільки говорили. Через шість місяців вирішив повернутися, щоб все побачене втілити в життя у своїй українській операційній. За рік я приїхав до Франції втретє, ще на три місяці — вже у приватну клініку: в Україні все рухалося до появи приватної медицини, тож було цікаво. Ці стажування змінили мій світогляд.

Про роботу за фахом у Франції

У 2022, коли почалась повномасштабна війна Росії проти України, у Франції видали виняткову постанову: українських лікарів, які знають французьку або англійську, дозволили приймати на роботу до будь-якої медичної структури, що потребує працівників. Єдина умова — з часом вони мають підтвердити свій диплом за стандартною процедурою. Це був дуже сильний жест щодо українців. Всі інші іноземці можуть називатися не лікарями, а тільки постінтернами, і зобов’язані спочатку скласти професійний письмовий екзамен, відпрацювати два роки у визначеному міністерством відділенні й тільки потім подавати досьє для підтвердження власного статусу лікаря на розгляд спеціальної комісії.

Коли наприкінці березня мені надіслали фотокопію тієї постанови, ми думали, що це фейк. На той час я вже був у Франції, подумки попрощався з кар’єрою хірурга і вже три тижні працював на фірмі свого шурина, чоловіка сестри — сидіти вдома було нестерпно: фарбував стіни, тягнув електричні кабелі. Проте у регіональному департаменті охорони здоров’я все підтвердили і запропонували свою допомогу. Наступного дня мене запросили до госпіталю «Брабуа», того самого, де я колись стажувався, а потім там швидко створили нову посаду [асоційованого лікаря]. Не можу пригадати медичний центр в Україні такого масштабу, як університетська лікарня Нансі. Так, у нас є розмежовані університети, профільні інститути, окремі великі центри, як «Охматдит» чи Інститут хірургії, але такої великої єдиної регіональної клініки, мабуть, немає.

Я склав іспит [щоб підтвердити диплом] через 1,5 року, з другої спроби. Читав підручники та питання за попередні роки, підписався на підготовчий онлайн-курс із доступом до відеоматеріалів і на щомісячну розсилку розбору конкретних медичних ситуацій. Зрозумів, що на іспиті нема потреби розписувати довгий текст відповіді, важливо сказати ключові слова. Екзамен безоплатний, а от підготовка обійшлася мені приблизно €800 за рік. На результат чекав два чи три місяці.

Про перспективи

Я вже маю достатній стаж на нинішній посаді, щоб підтвердити свій диплом. Також чергую в операційній швидкої допомоги. Залишилися певні бюрократичні процедури для підтвердження мого диплома. Спочатку зі мною підписали контракт на 6 місяців і продовжували його кожні пів року. Тепер маю дворічний контракт. Після його завершення не зможу залишатися на своїй посаді Praticien associé через зміну статусу. Але наш керівник матиме право натомість створити вже лікарську посаду, хоча на ній я виконуватиму ту саму роботу. В університетській клініці я не можу стати завідувачем відділення, тому що для цього потрібен вищий науковий ступінь. Тож і надалі робитиму те, що люблю: операції пацієнтів, від яких вони одужують. Або виберу іншу лікарню, якщо захочу чогось нового.

Про приватні та державні клініки

В університетську або в державну клініку часто йдуть хворі зі складними або нетиповими випадками. Приватним закладам фінансово вигідна велика кількість простіших операцій, а пацієнти там значно менше очікують на хірургічне втручання. В них інший темп, організація процесу й підхід. Та є нюанс для лікарів приватних клінік: у них нижчі пенсії й вище оподаткування, бо заробляють більше.

Залежно від кваліфікації, лікарів у Франції подіялють на три так звані ешелони. Представники першого мають лімітовані тарифи, наприклад, консультація коштує €20. Другий ешелон заробляє вже вдвічі більше, тобто консультація може коштувати €40. Якщо ти належиш до третього, можеш ставити свою ціну. Щоб приватно заробляти за тарифами другого ешелону, лікар повинен певний час відпрацювати в університетській клініці на посту асистента професора. Це обов’язковий досвід. Ми, українські фахівці, не можемо працювати в приватних лікарнях, поки не підтвердимо диплом.

Про французьку медичну систему

У Франції кожна людина має медичне страхування — повне або часткове. Базове, безоплатне — покриває держава з податків: це сімейний лікар і основні аналізи. За додаткове треба сплатити внесок, що залежить від вашого доходу та медичних потреб. Ви можете самостійно обрати страхову компанію, медичні заклади, спеціалістів, а ще — додаткові послуги різних напрямів: наприклад, у вас у пріоритеті протезування зубів чи окуляри.

Система страхування створює відчуття захищеності: якщо захворів, ти точно отримаєш допомогу. У центрі уваги держави справді здоров’я пацієнтів, і результат помітний: середня тривалість життя тут на 15 років вища, ніж була в Україні до війни. Причина не лише у фінансуванні, а й у ставленні, культурі: люди не займаються самолікуванням, не йдуть в аптеку просити «щось від шлунку». Майже всі медикаменти відпускають за рецептом, а фармацевт юридично за це відповідає. Лікарі не виписують препарати «про всяк випадок» чи для заробітку — спершу мають бути обстеження, а вже потім призначення.

У Франції важлива профілактика: молодь і пенсіонерів направляють на безоплатні щеплення, а всім людям, старшим за 50 років, автоматично надсилають направлення обстежитись на колоректальний та інші види раку. Це величезні державні інвестиції, але вони стократ повернуться: раннє виявлення хвороб не лише ефективніше, а й дешевше за лікування важких, запущених випадків, хоча такі теж трапляються. У цьому й різниця: у Франції система працює на випередження, тоді як в Україні часто борються вже з наслідками.

Про лікування онкозахворювань

Звісно, мої спостереження — це не статистика результатів боротьби з раком. Але зі своєї практики знаю, що хворий, якого оперують у французькому стаціонарі в плановому порядку (я зараз не говорю про ургентні історії), житиме. Бо команда планує втручання, якщо усвідомлює, що зможе допомогти при будь-якому перебігу й ускладненнях. Вам також можуть відмовити в операції, коли ризики перевищують очікуваний позитивний ефект. Зараз, як і 20 років тому, рак залишається тяжкою хворобою, ми досі не знаємо всіх його причин. Зате стали відомі його підтипи, з якими можна боротись новими методами, обійтися без хірургії. Тобто завдяки досягненням науки й техніки, матеріальному забезпеченню лікарень і культурі медичного обслуговування, а також доступності для пацієнтів усіх сучасних технологій і медикаментів, сьогодні результати лікування онкозахворювань значно кращі, ніж років 20 тому.

Про боротьбу за пацієнта й лікарські помилки

У Франції лікарі борються не за кількість пацієнтів чи прибуток, а за результат, зцілення: якщо хтось може допомогти краще, колеги без вагань передають йому справу. Такий менталітет формується завдяки суворому відбору — з тисяч студентів до інтернатури доходять лише сотні, і залишаються ті, для кого медицина справді є покликанням. Тут усе зосереджене на хворих: складні випадки не лякають, а стимулюють ще більше обговорень та зусиль, і на консиліумах медики спільно шукають найкраще рішення.

Робота переважно командна, тож помилки майже виключені. Тут осуд колег не сумісний зі званням лікаря, бо поширення негативної інформації, не підтвердженої судом, руйнує репутацію всього колективу, клініки. За такі факти лікар може сильно постраждати, аж до позбавлення права на медичну практику. А тих, хто добре себе зарекомендував, лікарня намагається утримати будь-якими шляхами — наприклад, пропонує можливості для професійного розвитку: безоплатні стажування, курси.

Про зарплати медиків

Лікар у Франції, на відміну від України, отримує тільки офіційну зарплату за контрактом. На перший погляд, вона вища, але тут більші витрати на податки, комунальні платежі, страхування. В нашій країні кінцева сума залежить від лікарні, посади, потоку пацієнтів і ставлення до них. Тому багато українських медиків по факту заробляють більше за оклад французьких колег. Але це відносно. Тому що в Україні лікарі можуть постраждати від власних проблем зі здоров’ям чи кримінальних переслідувань, і щоб це владнати, підуть всі зароблені гроші. У Франції медики більш захищені: за їхнє лікування платить страхова компанія або клініка. Тому важко порівнювати: це різні світи.

Про порівняння

В Україні часто замовчують ризики при лікуванні, щоб люди від нього не відмовились. У Франції медики зобов’язані чесно попереджати хворого про всі можливі ускладнення, навіть найрідкісніші. Це правило: пацієнти мають знати всю правду про перебіг захворювання та боротьбу з ним. Тому й довіра до лікарів безмежна. Крім того, в спілкуванні з пацієнтами є загальноприйняті норми ввічливості, і якщо лікар переходить ці межі, скарги на нього розглядає професійна медична комісія.

Робочий ритм також інший. В Україні я працював без вихідних і навіть у святкові дні щодня навідувався у відділення. У Франції вихідний — це вихідний: за пацієнтів відповідає колега, який чергує. Тут чітко регламентована кількість годин, що можна відпрацювати за сумісництвом у різних лікарнях, хоча понаднормові справи, які не оплачують, все одно існують. Коли я маю час між операціями, то перекладаю, допомагаю українцям, які рятуються тут від війни, а також іншим іноземцям на консультаціях у моїх колег.

У Франції інший рівень медицини та поширені інші медичні проблеми. Місцеві лікарі працюють із сучасними діагностичними методами, які в Україні не завжди доступні — наприклад, із ПЕТ-сканером чи новими видами ендоскопії. Водночас, тут значно частіше зустрічаються захворювання, які вдома були рідкістю, як-от хвороба Крона. Але сенсу порівнювати системи немає: або ти приймаєш умови країни, працюєш і розвиваєшся, або обираєш для себе інше середовище.

Про вимоги французьких роботодавців

В першу чергу, роботодавці звертають увагу на професіоналізм і здатність до командної роботи. Але також — на індивідуальну сумісність із керівником і колективом. Тобто тут підбирають команду ще й за особистими якостями, близьку по духу. Професіоналізм можна «підтягнути», головне, щоб людина підійшла за характером.

Про роботу в інтернаціональній команді

Це вже моя команда, я її абсолютно не сприймаю як інтернаціональну. Просто менше спілкуємося на приватні теми, ніж було вдома, в Україні. Мій завідувач — турок, він приїхав сюди ще дитиною. У нас є ліванець, французи, румуни, тунісець, є стажер із Алжиру. Це не складно, навпаки, цікаво — всі діляться досвідом, і це збагачує світогляд.

Про проблеми для молодих

Молоді українські лікарі, які думають, що після закінчення університету поїдуть до Франції в інтернатуру і вже там отримають спеціальність — помиляються. Це так не працює, тому що інтернатура тут є продовженням попереднього навчання. В Україні закінчив бакалаврат — і ти вже лікар, а тут — тільки після завершення інтернатури. Багато хто цього не знає, тож потрапляє до такої «сліпої зони». І це шок для наших студентів, що їхня освіта вважається незавершеною і їх нікуди не беруть: ні працювати, ні вчитися. Не сходяться предмети, кредити, підхід — нічого. Тому є сенс або вступати до французького університету, хоча б на третій курс, довчитися й потім шукати роботу тут. Або варто закінчити інтернатуру в Україні та приїхати у Францію вже з сертифікатом спеціаліста.