Assouline видає книгу про український наїв. Про картини з горищ і мистецтво, яке відкривають світові, ― від кураторки Лідії Лихач

Як український наїв став мистецтвом

Мистецтво самоуків існувало поза офіційною художньою системою. За радянських часів музеї не бачили в ньому достатньої цінності, а інколи сприймали як загрозу. Тому роботи часто залишалися в домівках авторів та їхніх родин: на стінах, меблях і побутових предметах. Наприклад, сестри Ярина і Софія Гоменюк спочатку розписували стіни й комини власних хат. Мистецтвознавець Нарціс Кочережко замовляв їм роботи, привозив фарби і просив переносити орнаменти на папір. Так їхня творчість поступово вийшла за межі дому: спочатку потрапила на виставки, а згодом — до приватних колекцій.

Коли я почала займатися наївним мистецтвом у 1990-х, його продавали на базарах, а ще частіше такими роботами просто закривали щілини в стінах. Як засновниця РОДОВОДУ я разом з колегами почала шукати й досліджувати ці роботи, організовувати виставки, збирати колекції та видавати книжки. Хочеться думати, що так ми поступово змінювали ставлення до наївного мистецтва.

У 2002 році ми з колегами вирушили в експедицію Сумщиною, Полтавщиною та Харківщиною, шукаючи художників-самоуків, які малювали передусім для себе. Нам було важливо зрозуміти, хто ці люди, як вони жили і чому малювали.

Найбільше мене тоді вразила мисткиня Ганна Готвянська. Ми зайшли до її хати, а всередині — наче галерея: стіни завішані її роботами. Моя колега Антоніна Палагнюк пожартувала: «Лідо, у тебе аж коліна затряслися». І справді, враження було шаленим.

Тоді я особливо гостро зрозуміла, що наївне мистецтво — не лише художнє явище, а й спосіб зберегти досвід людини і цілої епохи.

Наприклад, на одній з робіт Готвянської зображено, як у річці вимочують полотно. Сучасному глядачеві вже складно прочитати цю сцену як особистий спогад ― так сильно змінилися побут і технології. А для неї це було частиною щоденного життя.

Я кілька годин ходила за Ганною і вмовляла продати мені хоча б одну роботу. Нарешті вона сказала: «Як же я вам продам, якщо там залишиться порожнє місце?». Але зрештою погодилася продати дві: по 60 гривень за кожну.

Для неї це не був «продаж» у сучасному розумінні артринку. Як і багато інших самоуків, Готвянська просто не могла не творити. Коли вона майже втратила зір і вже не могла працювати з фарбами, почала вишивати нитками власні малюнки.

Як змінювалось ставлення до наїву

Зі зміною поколінь змінюється і ставлення до речей: картини прабабусь опиняються на горищах або звалищах, автентичні ткані килими замінюють фабричними. Тому важливі фахівці, які можуть розпізнати цінність роботи, встановити її авторство, походження і контекст. Для мене виставки — це передусім спосіб зберегти такі речі. І йдеться не лише про музейні колекції. Існує величезний приватний пласт української культури, який досі майже недосліджений, зокрема в українській діаспорі США та Канади.

У селах старі ікони й картини часто виносили на горища, бо для власників вони вже не мали цінності. У хатах натомість з’являлися друковані ікони в рамках, прикрашені фольгою та квітами. Коли ми шукали наївні ікони, то прямо запитували: «А тих «богів» на дереві ще маєте на горищі?».

За роки роботи ми бачили багато таких історій. Якось купили портрет художника Панаса Ярмоленка, який його донька залишила на горищі старої хати. Хату продали ще десять років тому, а портрет вона навіть не забрала — для неї це була просто стара непотрібна річ. Для нас — твір, який вдалося врятувати.

Інша історія — портрет матері художника Григорія Ксьонза. Він написав її за фотографією часів Другої світової війни, коли жінку вивезли на примусові роботи до Німеччини. Її діти просто продали портрет. Разом з ним могла зникнути не лише пам’ять про конкретну людину, а й свідчення досвіду цілого покоління. Такі історії показують, як довго ми самі не усвідомлювали цінності власної спадщини.

Але зараз це поступово змінюється. Молодше покоління починає бачити в родинних речах частину власної культурної пам’яті.

Для мене дуже показова історія Євгена Причепія та його дружини. Вони зібрали велику колекцію вишивки Східного Поділля, про яку ми видали книжку і зробили виставку в Музеї Івана Гончара.

Якось Причепій запропонував мені забрати старий тканий килим, який лежав у нього на балконі і псувався. Наступного дня я приїхала, ми розгорнули килим і вже домовлялися про ціну, коли втрутилася його донька. Напередодні вона побувала на презентації книжки та виставці батькової колекції й зрозуміла, що цей килим не можна просто віддати чи продати. Вона відмовила мені. І для мене це був дуже втішний вчинок: людина нарешті усвідомила цінність.

Про книгу Naïve My Love і роль кураторки

Після 2022 року будь-який український культурний проєкт легко сприймати як реакцію на війну. Але GUNIA Project задумала цю книгу ще до повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю, як Марія Гаврилюк говорила про неї в інтерв’ю у 2020―2021 роках. Наталія та Марія давно захоплюються наївним мистецтвом, воно постійно з’являється в їхніх колекціях.

Водночас після 2022 року міжнародна місія книги стала ще важливішою. Хотілося показати українську культуру не як периферійну чи похідну від російської, а як самостійну традицію. Я не думаю, що українське мистецтво потрібно пояснювати світові передусім через війну і втрати. Український наїв цікавий сам по собі. Це сильне й самобутнє мистецтво, цінність якого не залежить від обставин, у яких ми сьогодні живемо.

Коли GUNIA запросила мене стати кураторкою Naïve My Love, мені було важливо показати багатоголосся українського наїву. Він формувався з різних джерел: одні художники виростали з народного мистецтва, як-от Тетяна Пата чи сестри Гоменюк, інших свого часу помітили авангардисти. Олександра Екстер і Казимир Малевич, наприклад, цікавилися селянським наївним і народним мистецтвом, організовували спільні виставки і майстерні.

GUNIA дала мені свободу у створенні концепції та структури книги, відборі художників і робіт. Візуальну мову, оформлення й обкладинку ми обговорювали разом. Символічно, що на обкладинці зрештою опинилася робота невідомого автора з двома білими голубами. В українському наїві є надзвичайні твори, авторства яких ми досі не можемо встановити. Але відсутність імені не робить їх менш цінними.

Водночас я не хотіла одноосібно вирішувати, яким український наїв постане в цій книзі. Тому запросила до роботи експертів з різним досвідом: Оксану Семенік, Петра Гончара, Валентину Клименко, Оксану Пов’якель і Тетяну Соловей. Ми разом обговорювали роботи, перевіряли контекст і дивилися на них з різних перспектив.

Наприклад, спочатку ми відібрали дуже багато робіт Марії Примаченко. Це природно — від них важко відмовитись. Але Петро Гончар сказав: «Ну слухайте, ми ж тоді робимо її суперзіркою на тлі всіх інших». І він мав рацію. Примаченко — неймовірна, але вона не повинна закривати собою інших художників.

Про співпрацю з Assouline

У команди Assouline не було наперед сформованого уявлення про українське наївне мистецтво, і вони не намагалися підлаштувати його під знайому їм схему. Контент залишався за нами, а Assouline відповідали за те, в чому мають особливу експертизу: редактуру, дизайн і виробництво книги — від фотографій і паперу до макета, палітурки та друку.

Під час цієї співпраці я зрозуміла, що українську культуру необов’язково адаптувати чи спрощувати, щоб зацікавити світ. Важливіше знайти форму, яка буде зрозумілою і переконливою для міжнародної аудиторії.

Митці десятиліттями працювали у своєму локальному середовищі, а тепер їхні роботи опинилися на полицях по всьому світу. GUNIA, можливо, не формулювала свою мету як культурну дипломатію — вони хотіли показати світові красу, в яку самі закохані. Але саме так культурна дипломатія і працює: людина бачить роботу, цікавиться, хто її створив, звідки цей художник і яка історія стоїть за його творами. А через це більше дізнається про Україну.

Міжнародне визнання змінює і наше ставлення до власної спадщини. Коли відоме міжнародне видавництво випускає книгу про українське мистецтво, за кордоном проходять виставки й з’являються нові колаборації, ми починаємо інакше дивитися на те, що весь цей час було поруч.

Можливо, це і є одним із найважливіших результатів культурної дипломатії: не лише розповісти світові про Україну, а й допомогти нам самим побачити цінність того, що ми маємо.

Про власне видавництво РОДОВІД

Жан-Клод Маркаде, французький дослідник українського авангарду, не раз наголошував: Україна має сама переписати історію свого мистецтва. Я вважаю, що саме цим РОДОВІД займається від початку. Ми видали десятки книжок про українське мистецтво, повертаючи читачам те, що десятиліттями залишалося маловідомим, недослідженим або втраченим. Шукали твори в музейних фондах і приватних колекціях, проводили польові дослідження, першими видали книжку про наївні селянські ікони, досліджували козацьку вишивку і колекції килимів. Думаю, ці видання значною мірою сформували знання українців про власну культуру.

Така робота потребує часу. Кожне видання РОДОВОДУ ми готуємо роками: збираємо матеріал, досліджуємо, перевіряємо, редагуємо і лише потім готуємо до друку. Іноді на одну книжку йде чотири, п’ять або навіть десять років. Та коли вона виходить, дослідження вже не зникає — воно залишається зафіксованим і стає частиною історії, яку ми пишемо самі.

Після 24 лютого 2022 року ми закрили київський офіс лише на кілька днів. Частина команди виїхала до безпечніших міст, але моя колега Олена Дзигун залишилася в Києві. Вона електричками діставалася до міста, а від Центрального вокзалу йшла пішки до офісу, щоб відправляти книжки «Укрпоштою» за кордон. Тоді ми отримували багато замовлень з Європи, Японії та Австралії. Люди хотіли підтримати Україну, зокрема купуючи й поширюючи українські книжки.

Війна не змінила філософії РОДОВОДУ, але зробила нашу роботу ще більш затребуваною. Якщо раніше ми досліджували і фіксували українське мистецтво, то після 24 лютого потреба пізнавати й берегти власну культуру стала значно сильнішою. Бо її хочуть у нас забрати. Водночас стало значно більше людей, яким вона цікава.

Про збереження спадщини

За роки війни багато українських творів опинилися на окупованих територіях, були знищені або вивезені до Росії. Тому важливо фіксувати їх уже зараз.

Особливо вразливе наївне мистецтво, яке часто зберігається не в музеях, а в приватних будинках і родинних колекціях. Якщо таку роботу ніхто не помітить і не опише, вона може зникнути разом з будинком чи архівом. Саме так сталося з унікальним хатнім живописом Поліни Райко.

Тому потрібно фотографувати такі твори, фіксувати їхнє авторство, походження і місце зберігання і переносити ці дані в цифрові реєстри. Навіть якщо сам твір буде втрачений, інформація про нього залишиться. Це стосується й робіт невідомих авторів: якщо сьогодні ми не знаємо, хто їх створив, це не означає, що вони мають зникнути з історії.