«Жінки за кордоном мають знати, що вони не самі» ― правозахисниця Настя Подорожня про те, з чим стикаються біженки. Десятий випуск «Тут і там»

«Мартинка» виникла завдяки досвіду моєї родини. До повномасштабного вторгнення я була єдиною людиною зі своєї сім’ї, яка жила за кордоном. Тому буквально з перших днів війни мені почали писати знайомі, незнайомі люди, члени родини й запитувати все підряд: як купити в Польщі квиток на трамвай, як потрапити до лікаря, куди звернутися по допомогу. Дуже швидко я зрозуміла, що найбільш вразливі люди взагалі не знають, де шукати допомоги. Йдеться, зокрема, про людей із тяжкими захворюваннями, тих, хто пережив насильство, та інші групи, для яких у перші тижні війни було незрозуміло, чи існують доступні сервіси й шляхи допомоги.

Ми мало говоримо про те, як людині може бути самотньо у вимушеній еміграції. Це не та тема, що викликає емпатію, під яку грантодавці охоче дають гроші. Але від самотності й відсутності спільноти людям буквально може «плавити дах». Один із найпопулярніших сервісів «Мартинки» сьогодні — групи підтримки. Це необов’язково терапевтичні групи: іноді головне ― просто вийти зі свого дому й побачити інших людей. Особливо сильно це відчувають люди, які одночасно належать до кількох меншин. Ми маємо групи підтримки для квір-біженців. Людина може бути українською біженкою, але водночас почуватися чужою в традиційному мігрантському середовищі. У локальній квір-спільноті теж будуть інші культурні коди. Тому нам важливо створювати простори, де людина не почувається чорною вівцею.

Друга наша велика група підтримки — для мам. Це теж дуже самотній досвід: бути без партнера, захищати дитину від булінгу, спілкуватися зі школою іншою мовою. Наприклад, якщо дитину цькують через український акцент, психолог може порадити змінити школу. Але чи має мама фізичний, матеріальний і ментальний ресурс просто взяти й змінити дитині школу? Такі виклики потребують інфраструктури, якої часто немає.

Доволі швидко «Мартинка» почала допомагати жертвам сексуального насилля. Коли я була студенткою польського університету, на мене на вулиці напав чоловік. Я пішла в поліцію, пережила ксенофобію, жарти поліцейських і ситуацію, коли мені доводилося доводити, що зі мною справді сталося. Зрештою мені повірила прокурорка, справу відкрили, я дійшла до суду й побачила там людину, яка на мене напала.

Цей досвід надовго мене зламав, але водночас сформував дуже багато моїх цінностей. Зараз «Мартинка» настільки відома в Польщі, що люди знаходять нас через пошук і пишуть майже щодня. Для нас уже стало буденністю допомагати приблизно двом людям на день у таких ситуаціях.

Іноді нам доводиться буквально витягувати людей із ситуацій, коли в них забирають свободу. У нас був випадок, коли ми допомагали квір-людині з України, яка опинилася в дуже мутному будинку, пов’язаному з мережею поширення наркотиків. У неї забрали паспорт, перевіряли листування, контролювали її. Це одна з найстрашніших історій, з якими ми працювали. Але насильство не обмежується торгівлею людьми. Ми також допомагаємо українським, білоруським та іранським студенткам, які переживають сексуальне насильство в університетах, на вечірках чи в гуртожитках. Я живу в Кракові й знаю, у яких гуртожитках «Мартинка» найчастіше отримує такі запити.

Насильство щодо жінок — це універсальна проблема. Польща для українців іноді стає таким мемом про «середньовіччя», особливо через заборону абортів. Але всі ми живемо в патріархаті. Коли я розповідаю, що після нападу поліція мені не повірила, люди не дивуються аж так, ніби це звучить, як щось неймовірне. На жаль, ми всі знаємо, що жінка може не отримати справедливості навіть після того, як звернулася по допомогу.

«Мартинка» відкрила мені світ великих міжнародних організацій, і він мені не подобається. Я познайомилася зі світом ООН, Червоного Хреста та інших великих структур і часто не розумію, як люди можуть відповідати за величезні регіони, не знаючи базових речей про країни, з якими вони працюють. У мене був випадок, коли офіцерка UNFPA, відповідальна за кілька країн Центральної та Східної Європи, запитала мене, чи легально бути геєм у Польщі і чи за це не саджають людей у в’язницю. Мені складно зрозуміти, як можна мати таку відповідальність і водночас не знати таких базових речей.

Тому я особливо пишаюся тим, що в «Мартинці» працюють люди, які розуміють, що вони роблять. У нас є українки, які самі пережили насильство, є білоруски. Вони допомагають так, як хотіли б допомогти своїй подрузі, сестрі чи мамі. Я дуже ціную саме цю якість. Коли я навіть у звичайному житті, наприклад на манікюрі, чую від когось страшну історію, одразу думаю про те, чи можемо ми допомогти.

Біженцям та їхнім дітям дуже потрібна сексуальна освіта. Уявіть одинадцятирічну дитину, яка переїхала з мамою і бабусею до Польщі, а потім у неї починаються місячні. Вона може вже два роки ходити до польської школи, знати, як сказати «помножити» чи «поділити», але не знати, як сказати польською «вульва», «кровотеча» чи «тампон». Відсутність потрібної лексики може ізолювати дитину так само сильно, як незнання мови загалом. Дитина не знає, як пояснити лікарю, що саме болить, не розуміє, які слова є медичними, які неформальними, а які можуть бути матюками. Вона не знає, як говорити про власне тіло з дорослими чи однолітками. А сексуальність — це важлива частина особистості, тому відсутність цієї мови дуже сильно обмежує дитину.

Але майже ніхто не хоче цим займатися. На таких темах складно заробити політичні бали, тому вони не входять до багатьох державних програм. У Польщі сексуальна освіта настільки політизована, що навіть базові питання про місячні, запліднення чи контрацепцію стають предметом політичної боротьби. Як наслідок приватність дітей і сімей може порушуватися просто через те, що дорослі нездатні спокійно говорити про здоров’я.

За останні роки бути українкою за кордоном стало значно складніше. Я бачу, як зростає напруга щодо українців, і моє професійне та особисте життя від цього потерпає. Я стала набагато частіше чути, що я «не звідси» і маю повертатися в Україну. На нашу гарячу лінію щодня надходить по п’ять-десять запитів від людей, які описують, що їм некомфортно виходити на вулицю. Це не означає, що Польща перетворилася на небезпечну країну й кожному українцю загрожує напад. Але коли ти регулярно бачиш історії побутового насильства чи дискримінації, у тебе виникає відчуття, що потрібно постійно бути насторожі.

У Польщі сильна українська спільнота, та чи достатньо її для громадянської мобілізації? Я не маю відповіді. Мені подобається досвід Вірменії, який показує, як країна може не втрачати зв’язку зі своєю діаспорою, а навпаки — демонструвати, що вона нею пишається. У музеї килимів у Вірменії я побачила частину експозиції, присвячену килимам, які музей дарує відомим представникам діаспори. Там були історії про Кім Кардаш’ян, Шарля Азнавура та інших людей. І всі вони мають одну умову: треба самому приїхати до Вірменії й забрати килим. У цьому жесті є дуже проста, але сильна ідея: «Ми любимо вас за те, що ви робите за кордоном, ви важливі нам — але приїжджайте додому». Мені здається, це може бути прикладом і для України. Країна може бути не дуже відома у світі, але люди дізнаються про неї через представників діаспори, через культуру, яку вони несуть.

За чотири роки «Мартинка» виросла, але зараз нам важче, ніж будь-коли. З команди майже ніхто не пішов за весь цей час, і я дуже пишаюся людьми, які залишаються з нами. Коли людина пише на гарячу лінію, їй хочуть допомогти: колеги телефонують в інші організації, переписуються в чатах, шукають найкращий варіант. Це чотири роки величезної любові до людей, яким ми допомагаємо. Навіть невеликий донат для нас може перетворитися на конкретну допомогу. Приблизно 150 злотих — це одна психотерапевтична сесія. Близько $100 можуть забезпечити повну підтримку людини після сексуального насильства: поселення в нашому секретному шелтері, юридичну і психологічну допомогу, їжу, підтримку для її дитини й цілодобовий зв’язок з гарячою лінією.

Я хочу, щоб жінки, які опинилися за кордоном у найважчий момент свого життя, знали: вони не самі. У них може не бути поруч родини, вони можуть не знати мови, не розуміти систему, боятися поліції чи просто не знати, куди піти. Але десь є люди, які готові підняти слухавку, пошукати рішення, знайти юристку, психолога, прихисток або просто побути поруч.

• Допомогти «Мартинці» можна за цим посиланням.