«Голоси дітей» роками допомагає дітям, постраждалим від війни. Історія одного з найбільших благодійних фондів України

1

Олена Розвадовська виросла в Трускавці — невеликому курортному місті на Львівщині, яке в 1990-х жило у звичних для країни умовах пострадянської невизначеності. Її батьки-медики мали чітке уявлення про «правильну» дитину: слухняна відмінниця, яка не створює клопоту. Олена легко навчалась і рано стала самостійною. Та за межами ролі «хорошої дівчинки» її ніби не існувало. «Моє дитинство пройшло в перманентній непобаченості. Єдине, чого я хотіла, — це її позбутися».

У 2001 році вона переїхала до Києва, вступила на економічний факультет, почала працювати з другого курсу. Спочатку адміністраторкою, потім понад десять років менеджеркою в різних компаніях. Усе це давало стабільність, але не відповідь на запитання, яке зрештою стало головним, — чим вона насправді хоче займатись.

У 2011 році Олена взяла паузу. Якось, під час розмови зі знайомою вона сказала: «Я шукаю не роботу, а сенс» — і у відповідь отримала несподівану пропозицію: стати прессекретаркою щойно створеного інституту Уповноваженого Президента з прав дитини.

Олена не мала досвіду ні в медіа, ні в правозахисній сфері. Але погодилась одразу і вперше відчула, що знайшла справу, якій хоче присвятити життя. За кілька місяців Розвадовська вибудувала комунікації з нуля і почала ґрунтовно вивчати систему захисту прав дитини. Саме тоді вона вперше усвідомила: у дитини є голос і права, які можна і потрібно відстоювати.

З початком війни на Донеччині стало очевидно, що держава не має готових відповідей. Жодних протоколів психологічної допомоги, жодних підготовлених фахівців для роботи з воєнною травмою. Розвадовська вирушила в коротке відрядження до Слов’янська, щоб дослідити проблему комплексно, і залишилась там на п’ять років ― опікувалась місцевими дітьми.

Вона безкоштовно жила в центрі для переселенців, користувалася житлом для волонтерів і постійно їздила прифронтовими дорогами. Об’їхала сотні шкіл і дитячих садків уздовж лінії зіткнення, пояснюючи дітям, як виглядають міни та чому до них не можна торкатися. Поступово Олена зрозуміла: дітям потрібна не лише екстрена допомога, а й довготривала психологічна підтримка.

«Діти, з якими я працювала в школах та інтернатах, були травмовані не лише війною, а й відсутністю безпечного дорослого середовища», — каже Розвадовська.

2

Азад Сафаров ріс за тисячу кілометрів від Олени, але зі схожим відчуттям інакшості.

Його сім’я переїхала з Баку до Донецька в середині 90-х через війну в Нагірному Карабасі. У школі його роками булили через національність. Азад намагався її приховати, хоча акцент і зовнішність однаково вирізняли його поміж українців. Після смерті батька в старших класах він став жорсткіше відстоювати особисті кордони.

«Я не виграв жодної бійки, яку затіяв. Але мене перестали чіпати», — згадує він.

Мати уявляла сина на телебаченні, тому порадила журналістику. Отримавши диплом, Азад переїхав до Києва, одягав смішний дешевий класичний костюм і ходив по редакціях із питанням: «Вам не потрібен молодий енергійний журналіст?». На нього дивилися, як на дивака. Але зрештою взяли в газету «Аргументи і факти».

Згодом він перейшов на телебачення: обіймав кілька посад на «5 каналі», як фрілансер співпрацював з міжнародними медіа. Одним із найнебезпечніших відряджень стала поїздка від CNN в окупований Росією Донецьк у 2014 році — таємно, щоб зібрати матеріали про життя українців в окупації. Коли Азада викрили, знайомі ледь встигли вивезти його з міста.

У 2015 році Азада запросили на роботу в Deutsche Welle, він переїхав до Німеччини й зацікавився документальним кіно. Натрапив на вакансію в команді данського режисера Сімона Леренга Вілмонта, який шукав асистента для фільму про хлопчика з Донеччини воєнного часу. Азада взяли. Як лінійний продюсер і асистент режисера він їздив з Німеччини на Донеччину, знімаючи стрічку «Віддалений гавкіт собак», що згодом потрапила до шортліста премії «Оскар».

Після цієї роботи Азад і Сімон почали думати про дітей, які втратили не лише нормальне дитинство, а й будь-яку батьківську опору. Так виникла ідея наступного фільму — «Будинок зі скалок», про дітей у притулку в прифронтовій зоні. Для нього потрібна була людина «з поля»: хтось, хто знає контекст, має довіру місцевих, може стати провідником між командою і дітьми. Так Азаду порекомендували Олену Розвадовську.

Олена поставилася до запиту обережно: мала досвід, коли дитячі історії просто експлуатувалися без відповідальності за наслідки. Погодилась лише після довгої телефонної розмови, коли зрозуміла: фільм дає можливість говорити з міжнародною аудиторією про дітей, які живуть в умовах війни.

Їхня перша зустріч відбулася 6 квітня 2019 року. Дорогою з лисичанського притулку машина потрапила під обстріл.

«Було відчуття, ніби якась велика рука взяла нашу машину, стиснула й різко струсонула. Нас підкинуло вгору й кинуло вниз. Усе посипалося, у вухах стояв свист. Олена зупинила авто й обернулася до нас: „Як так? Такого ніколи не було!“ Я почав кричати: „Їдь, не стій!“ — бо розумів, що вона в шоці. Вона рушила лише з третього мого оклику», — згадує Азад.

Уламки зупинило дерево біля дороги. Команда не постраждала. Але після цього Олена в стані шоку зупинялася на кожному блокпості й розповідала військовим, що сталось. Її більше за все тривожили побиті вікна автівки, бо грошей на ремонт не було, а її чекали ще десятки дітей у місцях, куди можна дістатися тільки автівкою.

Цей епізод став моментом зближення Азада й Олени. Їхнє спілкування переросло в дружбу, а потім — у стосунки. Азад розповідає, що його вразила різниця між ним і Оленою, адже він виріс у середовищі, де прагнули стабільності. Тож спершу він дивувався її кочовому способу життя, але водночас захоплювався масштабом її особистості та відданістю справі.

«Олена може бути ніжною й турботливою, але водночас абсолютно безкомпромісною, коли йдеться про захист дітей. Щоправда, її бажання все робити в останній момент іноді доводить мене до сказу», — сміється Азад.

Олена ж бачила в ньому забагато тиску й контролю. Її стиль життя — аскетичніший, дослідницький: діяти інтуїтивно, без зайвих рамок.

Знімальна група поверталась до притулку щомісяця впродовж року, не інсценуючи ситуацій, а лише спостерігаючи, дозволяючи дітям самим вирішувати, що вони готові показати.

Та після завершення «Будинку зі скалок» постало практичне питання: що робити з підтримкою, що з’явиться після виходу фільму?

«Я зрозумів, що особиста допомога — це десятки людей. Фонд дає можливість масштабувати роботу й допомагати тисячам, і почав умовляти Олену відкрити фонд».

3

У грудні 2019 року, Олена летіла до Азада в Німеччину на Різдво і у своїй звичній спонтанній манері зареєструвала благодійний фонд «Голоси дітей» у Києві.

На практиці це майже нічого одразу не змінило, адже ані команди, ані офісу не було. Вони з Азадом так само їздили на схід України, спілкувалися з дітьми, публікували їхні історії в соцмережах і шукали для них допомогу. Першою співробітницею фонду стала бухгалтерка. Олена після тривалих умовлянь Азада офіційно оформила себе директоркою — з мінімальною зарплатою.

«Ми одразу домовились: або працюємо прозоро, або ніяк», — каже Азад. Головним бар’єром на старті були не гроші, а страх. Олена остерігалася публічних зборів — підозри й звинувачення традиційно супроводжують благодійність в Україні.

На початку існування фонд збирав невеликі суми. На одному з перших заходів українські зірки купували дитячі іграшки ручної роботи. Фонд зібрав лише $500, але Азад і Олена продовжували діяти. Увага до дітей, постраждалих від війни, була важливішою за будь-яку суму.

Під час пандемії ковіду річний бюджет не перевищував $40 000. У команді працювало 15 людей: Олена, дванадцять психологів, бухгалтерка, менеджерка з роботи з бенефіціарами. Щороку фонд підтримував близько 1 000 дітей: від продуктової допомоги до арт-терапії. Працювали із сім’ями вздовж лінії фронту та у віддалених містечках, куди великі гуманітарні організації часто не доїжджали.

Переломний момент настав після 24 лютого 2022 року, коли відбулось повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

У перші дні команда працювала майже безперервно. Телефонували ті родини, яким фонд допомагав раніше, — і передавали контакти далі. «Було відчуття, що ми просто не встигаємо за масштабом катастрофи», — згадує Олена.

Стало очевидно: більшість гуманітарних ініціатив закривають базові потреби, але майже ніхто системно не займається психологічною допомогою дітям. «Голоси дітей» мав цей досвід ще до повномасштабної війни і раптом опинились у центрі уваги. Про фонд написали BBC і CNN. У квітні 2022-го Forbes включив його до десятки найефективніших благодійних організацій України. Донати стали надходити з-за кордону — зі США, Великої Британії, Німеччини.

Тоді ж співачка Madonna разом із цифровим художником Beeple створила NFT-проєкт Mother of Creation і частину коштів передала фонду. Криптоплатформа MoonPay окремо пожертвувала $100 000. Потім про організацію написала Опра Вінфрі і закликала підтримати українських дітей. Так за півтора місяця фонд зібрав понад $2 мільйони.

Якщо до 2022 року річний бюджет становив близько $100 тисяч, то після початку вторгнення він зріс до $4 мільйонів. Це дало змогу швидко наймати нових людей — психологів, кризових координаторів. Вони одночасно евакуювали родини, шукали житло, доставляли гуманітарну допомогу й відповідали на дзвінки батьків, чиї діти після обстрілів переставали говорити, спати або виходити з кімнати.

«Ми брали людей буквально на ходу. І це, мабуть, була одна з наших найбільших помилок. Згодом із багатьма довелося попрощатися», — каже Азад. Тепер у фонді уважніше ставляться до найму — важливі не тільки навички, а й спільні цінності.

Взимку 2023 року «Будинок зі скалок» потрапив до списку п’яти номінантів на «Оскар», і фонд знову опинився в центрі міжнародної уваги. Але для команди найважливішим у той момент було інше.

Коля — герой фільму, хлопець, якого у 2019 році разом із братом і сестрою показали в інтернаті, їх занедбали батьки. У стрічці він виглядає складним підлітком: відповідальним щодо молодших і водночас таким, що не довіряє дорослим. Після виходу фільму його історією зацікавився чоловік на ім’я Олег. Спочатку він став для Колі наставником. А після початку повномасштабної війни разом із дружиною офіційно всиновив його.

Тоді ж Азад отримав премію «Еммі» за репортаж «Битва за Бучу та Ірпінь». BBC включила Олену до щорічного списку «100 найвпливовіших жінок світу».

До річниці повномасштабного вторгнення фонд видав книжку «Війна голосами дітей» — права на публікацію придбало видавництво HarperCollins, і це стало безпрецедентним випадком для українських благодійних фондів.

4

Сьогодні в «Голосах дітей» працює понад сто людей. Основний напрям — психологічна підтримка дітей і родин, які пережили війну.

Після 2022 року попит на дитячих психологів став таким великим, що Азаду й Олені довелося будувати власну систему контролю якості. На базі фонду з’явився Центр психологічної та методичної експертизи. Оцінюють не лише кваліфікацію спеціалістів, а й їхню здатність витримувати роботу з темами смерті, втрати, агресії та суїцидальних думок.

«Диплом не означає, що людина витримає таку роботу», — каже Розвадовська.

Одна консультація психолога коштує фонду близько $14. У середньому, дитина проходить близько десяти індивідуальних і групових сесій, хоча в окремих випадках підтримка триває значно довше.

Паралельно фонд надає і гуманітарну допомогу. Кейс-менеджери аналізують конкретні потреби кожної сім’ї. «Ми можемо купити меблі, книжки, ліки або оплатити навчання», — розповідає Олена. Часто дитина потрапляє до фонду через базовий запит — евакуацію чи продуктовий набір, а потім сім’я переходить у систему довготривалої психологічної підтримки. Просто тому що не знає, як жити далі.

У фонду досі немає типового портрета донора. Частину підтримки команда бачить через Patreon, частину — через листи або локальні ініціативи. Більша частина коштів надходить від людей, яких у фонді ніколи не бачили.

Саме тому всередині організації від початку вибудували жорстку систему звітності. Регулярний аудит, підтвердження витрат, повна прозорість. «Я жартую, що тільки рентген легенів ще не показувала донорам», — каже Олена. Понад 70 відсотків бюджету — міжнародні гранти від урядових структур і великих благодійних організацій. На рекламу фонд не витрачає нічого: натомість працює через журналістів, міжнародні події та соціальні мережі.

Азад паралельно працює головним продюсером Sky News в Україні і не отримує зарплати у фонді, де він відповідає за комунікації, продакшн, частину HR-процесів і фандрейзинг. На Олені ж операційне управління, програмна стратегія та психологічний напрям.

5

Азад і Олена думають не роками, а десятиліттями.

У 2014-му багатьом здавалося, що війна — тимчасово. Після 2022-го стало зрозуміло: дитяча травма не зникає після завершення бойових дій. «Через роки ці діти підуть в університети, армію, медицину, культуру та політику. І те, що ми не зробимо для них зараз, країна потім зустріне вже в дорослих людях», — каже Олена.

Тому фонд будує реабілітаційний центр у селі Дзвінкове під Києвом. Місце, де дитина зможе знову відчути нормальне життя. Кімнати для індивідуальної та групової роботи з психологами, арт-простори, місця для навчання і спорту, житлові корпуси, укриття й великий зелений двір — без постійного відчуття небезпеки. Одночасно центр зможе приймати до ста дітей разом із батьками. Програми триватимуть від семи днів до трьох тижнів.

Тут плануються роботи з ПТСР, тривожними розладами, агресією, втратою, порушенням прив’язаності та наслідками окупації.

Фонд уже придбав землю за $300 000 і розробив архітектурну концепцію. Перший великий донор — платформа itch.io, яка пожертвувала близько $3 мільйонів. Ще $250 тисяч надав GlobalGiving, а німецька ініціатива Stimmen der Kinder зібрала $2 300 000. Загальний бюджет будівництва — понад $9 мільйонів. Через війну кошторис виріс, і досі потрібно залучити ще $5 мільйонів.

Ідея — не зупинятись на одному центрі. Згодом подібні простори мають з’явитися в областях по всій країні, а фонд «Голоси дітей» передаватиме їм свої методики й напрацьовані практики.

«Ми не хочемо бути незамінними. В ідеальній системі держава має вміти робити це сама. Але поки такої системи немає — ми будемо її будувати», — говорить Азад.