«Честь бути опорою для української жінки, яка втратила близьких». Як фонд Maple Hope Foundation допомагає українцям знайти опору під час війни

1

Як з’явився ваш благодійний фонд?

Наприкінці 2013-го — на початку 2014 року я та інші українці, що жили у Ванкувері, вийшли на місцеві акції підтримки Революції гідності. До цього ми не перетиналися, а тоді щовихідних почали зустрічатися на майдані в центрі міста. Ми не могли мовчати й ігнорувати те, як уряд Віктора Януковича душить демократію в Україні. Ми єдналися довкола цінностей, які відстоювали наші люди в Україні.

Коли почалася війна на Донбасі і Росія анексувала Крим, у фейсбуку я запропонувала місцевим українцям об’єднатися, щоб підтримати Україну більш організовано. Відгукнулися ті самі люди з ванкуверського Євромайдану — і в нас народилася ідея створити благодійну організацію. Назва Maple Hope Foundation пов’язана із символом Канади — кленовим листком, і перекладається як «кленова надія».

Чим займався Maple Hope до повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

Ми фінансово підтримували медичні заклади в Україні й надавали психологічну допомогу людям, які постраждали від війни. Наш перший проєкт — двомісячний ретрит для дітей героїв Небесної сотні у Ванкувері.

Ми хотіли відігріти цих дітей після жахіть, через які пройшли їхні родини. У програмі були екскурсії культурними місцями Ванкуверу, групова психотерапія і просто спілкування. Декілька учасників групи були зовсім юні хлопці, що отримали поранення під час протестів. Ми не мали досвіду, але змогли знайти клініку і протез для одного з них ― це Петро Жовтовський, якому на Майдані в око влучив снайпер.

Згодом ви почали допомагати українським ветеранам — збирали кошти на протези й підтримували їх психологічно. Із чого почався цей проєкт?

Восени 2014 року я поїхала в Україну й пів року волонтерила у військових шпиталях.

Зустріла багато хлопців, які вийшли з Іловайська, і вирішила створити проєкт, щоб протезувати ветеранів в Україні, психологічно підтримати їх та їхні родини і влаштувати для них програму психологічної реабілітації у Ванкувері. За два роки, що тривав проєкт, ми підтримали фінансово і психологічно 29 важкопоранених захисників, більшість з них була з ампутаціями. Проєкт називався «Я повернувся», він обійшовся нам приблизно в $73 000.

Ми сильно здружилися з хлопцями. У нас не було коштів на оренду готелю, тож коли вони приїхали в Канаду, то жили вдома в мене й моїх колег. Ми щодня бачили, як їм важко. Вони сиділи на гідроморфіні. Коли він закінчився, страждали через безсоння і напади агресії. Але все одно запевняли нас, що все добре. Один з хлопців сказав мені: «Не переживайте за наші тілесні болі, ми впораємося. Допоможіть нам зцілити душі від війни».

Немає ветерана, який би не втратив побратима. Вони живуть з почуттям провини й сорому, не вміють звільнятись від цих емоцій і говорити про втрату. Тоді в Україні ще не було ані Міністерства ветеранів, ані взагалі будь-якого діалогу між ветеранами і державою. Тож ми вирішили зайнятися цим напрямком.

Збирали кошти, привозили в Київ канадських експертів, які працюють з ветеранами, щоб вони навчали українських психологів і психотерапевтів. Тепер спеціалісти, які пройшли ці курси, очолюють в Україні круті проєкти, наприклад, громадську організацію «Вільний вибір», яка безкоштовно психологічно підтримує ветеранів та їхні родини.

Але, на жаль, змінити щось на рівні держави нам не вдалося. Усі ці зустрічі — гарна картинка: посиділи за круглим столом, поговорили, але зрештою нічого не зробили.

Як ви залучали фінансування для ваших проєктів?

Виключно через фандрейзингові ініціативи. Наприклад, у 2015 році ми співпрацювали з українським рок-гуртом «Скай» — організували йому благодійний тур по Канаді. Артисти зібрали на протезування нашого ветерана близько $2 000. Згодом до нас зверталися й інші виконавці, як-от «Антитіла» і ТіК. Зрештою ми відійшли від цього, бо ми все-таки не івент-агенція. Але ці колаборації допомогли нам заробити ім’я і зібрати кошти.

2

Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?

Коли 24 лютого Росія почала бомбити Україну, у Ванкувері була сьома година вечора. Мені подзвонила донька Софія, яка живе в Оттаві, і сказала: «Все, почалося». Хоча медіа попереджали, що Росія нападе, я все одно була в шоці. Ми зідзвонилися з командою і буквально за годину зробили платформу, щоб збирати кошти на медичну допомогу. Наступного дня знайшли склад для гуманітарки та об’єднали волонтерів у Ванкувері в одну робочу групу.

Я на деякий час пішла з роботи, просто не могла викладати в університеті. Ті, хто за межами України, також горюють через війну. Ми втратили мирну Україну, свої мрії, відчуття безпеки рідних і можливість приїжджати додому. Але перетворили цей біль і злість у дію, щоб допомогти Україні.

Як змінилася робота фонду після початку вторгнення?

Ми посилили напрямок медичної допомоги. Почали працювати з федеральним урядом Канади, великими провінційними організаціями охорони здоров’я та місцевими шпиталями, які передають нам обладнання і медикаменти. Наприклад, ми отримали понад 180 мобільних реабілітацій, які передали в евакуаційні потяги або бригадам. Кожна коштує приблизно $200 000. До цивільних шпиталів ми передали близько 350 апаратів штучної вентиляції легенів.

У квітні 2024 року — відправили гвинтокрил медичному підрозділу ГУР. Регулярно проводимо навчання для військових анестезіологів і парамедиків. Загалом ми надали медичної допомоги на понад $29 мільйонів.

Усі медикаменти й обладнання зберігаємо на величезному складі на території ванкуверського аеропорту. Речі сортують і готують до відправки в Україну волонтери, які дізналися про нас через знайомих. Чимало людей волонтерять щосуботи всі чотири роки, що триває повномасштабне вторгнення. Неправда, що за кордоном люди втомился від війни. Ми не можемо собі цього дозволити. Коли ми виснажуємося, то дивимося на мужніх людей в Україні, щоб нагадати собі, для кого ми це все робимо.

Яку частину з $29 мільйонів на медичну допомогу покрив фандрейзинг через платформу, що ви створили в перший день повномасштабного вторгнення? Наскільки він ефективний?

Вагома частина цієї суми — вартість обладнання, яке нам передають безкоштовно. Гроші на логістику передачі гуманітарної допомоги в Україну та організацію навчання для бойових медиків ми збираємо власними силами. Наша команда в Maple Hope Foundation працює на волонтерських засадах і не отримує зарплатні, у нас є основна робота.

Загалом збір донатів дає небагато, особливо в останні роки. Деякі канадійці відкрито говорять, що не будуть переказувати гроші українцям через корупційні скандали з кількома волонтерами.

Ментальне здоров’я українців — ще один масштабний напрямок роботи вашого фонду. Якими саме проєктами ви займаєтеся?

Я керую проєктом «Зцілюємося від ран війни разом». Це підтримка українців, які через війну мігрували в Канаду. У нас велика команда — українські психологи і психотерапевти, що також переїхали через війну. Ми проводимо групи підтримки і працюємо індивідуально. Також робимо культурні події, наприклад, місяць українського кіно в Монреалі. Або літературний вечір у Ванкувері, де ми читали англійські переклади творів Сергія Жадана, Вікторії Амеліної та інших українських авторів. У подіях беруть участь не лише українці, а й канадійці — для нас важливо поширювати нашу культуру за кордоном.

Як давно працює цей проєкт? Що спонукало його започаткувати?

Він почався навесні 2022 року й швидко розвинувся. Спочатку ми закривали первинні потреби українців-біженців, наприклад, шукали і оплачували житло і курси з англійської. Згодом — допомагали визначитися з професійним напрямком. Я особисто провела понад 800 консультацій на цю тему. Коли люди розгублені й мають високий рівень тривожності, то не можуть сфокусуватися на пошуку роботи. Їм треба знайти внутрішню і зовнішню опору.

Останнім часом ми все частіше чуємо про самогубства українців у Канаді. Здебільшого це люди, що були в ізоляції. Тому мета нашого проєкту — створити спільноту. Ми розробили програми підтримки для різної аудиторії — дорослих жінок, молоді, підлітків і дітей. Вони стикаються з різними проблемами: хтось втратив через війну дітей, хтось батьків і рідних, хтось — друзів. Багато людей переживають стосунки на відстані, розставання або розлучення.

Проблеми дітей недооцінює або ігнорує багато дорослих. Вони теж горюють, але не можуть прямо про це сказати через вік. У школах чітко видно поділ на «своїх і чужих» — між тими, хто приїхав через війну, й рештою. Часто батьки кажуть, що діти не хочуть ходити в канадську школу, але вночі листуються з однокласниками з української, попри різницю в часі. Потрібно створити майданчик, де діти й підлітки зі спільним досвідом зможуть «погрітися» один коло одного.

Скільки людей отримали допомогу за час цього проєкту?

Станом на зараз ми створили близько сорока груп підтримки, до яких долучилися 4 000 українців з дев’яти канадських провінцій. Окрім групової підтримки офлайн і онлайн, є індивідуальні консультації. Також ми займаємося психоедукацією — проводимо онлайн-форуми з майстер-класами, воркшопами і лекціями.

Чи можна сказати, що фонд також підтримав українських психологів-біженців, які не можуть працювати в Канаді за фахом, бо не мають місцевої ліцензії?

Так. І це важливо особисто для мене. Я б багато віддала, щоб мати такий професійний майданчик, коли емігрувала до Канади. Багато крутих українських психологів, психотерапевтів і коучів, що приїхали через війну, не можуть працювати, бо не мають ліцензії й достатнього рівня англійської мови. Але вони мають великий досвід, розуміють контекст війни і можуть допомагати людям рідною мовою в нашому проєкті.

Я тішуся, що за три роки третина команди вже склала екзамен з англійської та отримала ліцензію клінічних психологів. Вони працюють із канадійцями і в місцевих організаціях, але досі беруть участь у наших проєктах і підтримують наших людей.

3

Хочу детальніше поговорити про ще один проєкт фонду — «Зціли серце матері». У ньому ви професійно супроводжуєте жінок, які втратили близьких на війні, і організовуєте для них безкоштовні психологічно-рекреаційні табори «Джерело Сили» в горах. Як він з’явився?

До нашої групи підтримки тих, хто емігрував через війну, почали долучатися жінки, чиї рідні загинули, потрапили в полон або зникли безвісти. У якийсь момент стало зрозуміло, що треба робити другу групу — бо переживання про роботу на новому місці і про чоловіка, що зник безвісти, — зовсім різні, і ці жінки потребують різної підтримки.

Разом із колегами я пройшла курс американського фахівця й експерта з горювання Девіда Кеслера й отримала сертифікацію. Ми організували групи роботи з втратою, до них долучилися жінки, що переїхали в Канаду, і ті, хто лишається в Україні. Влітку 2024 року відбулась перша поїздка такої групи в Карпати. Загалом ми провели шість ретритів, у яких взяли участь понад 80 жінок.

Як саме відбуваються ці ретрити?

Щоразу ми набираємо до 12 матерів і дружин, що втратили близьких. Готель винаймаємо неподалік гірських джерел у Карпатах, у цьому є метафора — там вони можуть ніби змити свій біль у потоці чистої води.

Ретрит триває п’ять днів — 20 годин групової терапії в колі. Зранку ми практикуємо терапію-прийняття, наративну терапію, коли жінки діляться пережитим, арт-терапевтичні вправи і роботу з тілом. Після обіду — рекреаційна програма. Ми веземо їх на прогулянку в гори; у музеї, де вони можуть побачити старий автентичний одяг чи послухати про гуцульські традиції горювання; або на гідропроцедури, наприклад, у чани. Ввечері проводимо творчі майстер-класи для тих, хто має на це сили. Жінки роблять намиста або малюють на склі.

При роботі з горюванням важливо давати людям новий досвід — він витягує з темряви. Інколи ми запрошуємо фахівців з вокалу, і дівчата співають із ними українські пісні.

Скільки психологинь супроводжує жінок на ретритах?

Команда складається з трьох-чотирьох людей — психологинь і координаторки, яка спілкується з кожною учасницею. Ми вибудовуємо взаємини з ними ще до початку програми, щоб жінки могли розслабитись і почуватися в безпеці.

Всі психологині в цьому проєкті — українки. Це важливо, бо вони розуміють контекст. У команді є психологиня з Маріуполя, її єдиний син загинув у полоні в Оленівці, у іншої колеги загинув син-азовець. Їхній досвід резонує з досвідом учасниць проєкту, вони довіряють одна одній, діляться особистим.

Наша програма побудована так, щоб трансформувати біль у любов і вдячність. Нам важливо донести, що людина в горі — не самотня, завжди є ті, хто готовий підтримати й бути поруч. Звісно, в такому стані часто не хочеться нікого бачити, але саме ізоляція — найстрашніший ворог людей у горюванні.

Під час групової терапії ми навчаємо відпускати біль і не застрягати в ньому; розпізнавати свої емоції та керувати ними. Проживання втрати — нелінійний процес. Спогад, сон або звук може відкинути назад. Та коли людина розуміє, що з нею відбувається, і має спільноту, це дає їй можливість рухатися далі.

Як ви фінансуєте «Джерело Сили»?

Виключно з фандрейзингових ініціатив Maple Hope Foundation. Ми організовуємо в Канаді благодійні театральні вистави й різні заходи, як-от Маланку, та співпрацюємо з українськими артистами. Наприклад, у травні 2025 року alyona alyona передала нам половину прибутку з аукціонів, які ми разом провели під час її концертів у Канаді. Решту вона задонатила на проєкти для дітей.

Також нам допомагають українські жіночі організації й бізнеси. Перед минулорічним Днем матері ми робили колаборацію з українським брендом хусток [Ne]khustka. Кожен охочий міг купити хустку для українських матерів, які втратили дітей, і надіслати їм побажання. Це було щемливо. Канадійки написали нашим жінкам дуже щирі слова. Це був такий дотик турботи, любові й людського співпереживання жінки жінці.

У вас є навчальна програма для українських психологів і інших працівників у сфері психічного здоров’я. Як працює цей напрямок?

Ми запровадили його з початку 2025 року, у нас є три програми. Базовий рівень — для соцпрацівників і супровідників ветеранів. Вони не консультують як психологи, але підтримують людей у горі в лікарнях або реабілітаційних центрах. Їм потрібна база знань, щоб розуміти, що саме відбувається з людиною, і як горе впливає на її тіло, когнітивні навички і ментальне здоров’я. Також ми вчимо розпізнавати симптоми ускладненого горювання, щоб соцпрацівники могли направити людину до правильного фахівця.

Окрім того, важлива синхронізація горювання в родинах — щоб рідні розуміли і підтримували одне одного. Якщо немає емоційної близькості в сім’ї, людині важко зцілитися. Дорослим у горюванні потрібна підтримка мінімум п’яти людей, а дитині — одного дорослого в адекватному психічному стані. Соціальні працівники повинні це розуміти і пояснювати людям, які горюють або мають рідних у такому стані.

Професійний рівень — програма для психологів і психотерапевтів із досвідом від трьох років. Цей курс триває три місяці — 36 академічних годин, 16 годин супервізії і захист групового проєкту. На ньому ми розповідаємо про сучасні теорії горювання і підходи до підтримки людей у стані втрати, вчимо діагностувати типове і ускладнене горювання.

Третя програма — для дитячих психологів. Діти переживають втрату набагато гостріше. Їм важко не лише через факт смерті, а й через те, як змінюється їхнє життя, коли тата або мами більше немає поруч. А ще дитяче горювання жахливо швидко поширюється на інших дітей поруч — у родині, класі або громаді.

Якщо ми зараз не будемо активніше підтримувати дітей і жінок, то всі грантові програми на відбудову, як на мене, не матимуть сенсу. Найголовніше — людський капітал. Ми маємо вкладатися у зцілення людей, щоб вони не передавали міжпоколіннєву травму.

Як ви відбираєте студентів на ці курси? Скільки людей пройшли навчання?

Цей проєкт ми робимо разом з Українським інститутом травмотерапії і з Міжнародним інститутом післядипломної освіти, який готує психологів-практиків і травмотерапевтів. Вони набрали студентів і залучили донорів з Норвегії і Данії, а ми безкоштовно розробили програму і викладали її.

Ці курси пройшло понад 350 людей. Ми шукаємо фінансування, щоб продовжити проєкт у 2026 році. Нам важливо підсилити фахівців з різних куточків України, щоб вони професійно підтримували людей у своїх громадах.

4

У грудні 2025 року ви анонсували, що фонд починає співпрацювати з Міністерством ветеранів. Ви формуватимете модель психологічної підтримки для ветеранів, їхніх родин і тих, чиї близькі загинули або зникли безвісти. На якому етапі цей проєкт зараз?

Міністерство ветеранів уже створило більше як 2 000 вакансій для супровідників ветеранів в українських громадах. Це люди, які стануть першою точкою входу ветерана в цивільне життя. Підтримуватимуть психологічно, консультуватимуть про послуги, які ветеранам надає держава, допомагатимуть знайти роботу або розпочати власну справу.

Ми вже навчали таких фахівців — у наших програмах взяли участь близько 60 супровідників ветеранів, тому ми можемо розробити спеціальну навчальну програму для співробітників Мінветеранів. Ми кілька разів зустрілись із заступником міністра Русланом Приходьком та їхньою психологічною службою. Зараз шукаємо фінансування, щоб залучити викладачів і покрити всі супутні витрати. Сподіваємося, що отримаємо його від канадського уряду.

Також ми підписали меморандум з медичною службою Міністерства внутрішніх справ, якому підпорядковується Державна служба України з надзвичайних ситуацій і поліція. У цих установах працює багато людей, які під час війни втратили рідних і колег. Служба психологічної підтримки міністерства хоче використати наші програми, щоб навчити своїх психологів якісно підтримувати співробітників у горі.

Чи плануєте ви цього року розширяти напрямки діяльності фонду, наприклад, працювати з новими категоріями людей?

Ні, ми фокусуємося на напрямках, що вже є. Масштабуємося не в ширину, а в глибину — покращуємо програми, шукаємо стале фінансування, допомагаємо матерям і дружинам загиблих, викладаємо, щоб збільшити кількість професійних психологів. Медична команда також продовжує роботу. Наприклад, у лютому фонд відправив військовим бригадам нову партію мобільних реанімацій.

Я пробую співпрацювати з українськими університетами і з Міністерством освіти і науки, щоб додати наші курси до навчальних планів бакалаврів і магістрів на психологічних спеціальностях. Бо навіть коли закінчиться активна фаза війни, люди не зціляться автоматично — і ми маємо допомогти їм звільнитися від болю, який застрягає в тілі.

Що для вас особисто означає робота у фонді?

Всі наші проєкти зцілюють мене і всю команду через допомогу іншим. Це честь — бути опорою для української жінки, яка втратила близьких.

У 2025 році я увійшла до списку 25 іммігрантів, які роблять внесок у розвиток Канади. Це допомогло мені вийти на канадську авдиторію і розповісти про «Зціли серце матері» й те, як важливо підтримувати жінок.

Я не відчуваю, що під час війни маю право монетизувати свою роботу в Україні. Психологія — це зараз модно, з’являється багато дорогих освітніх програм, наприклад по $3 000 з людини. Я не маю права так робити, просто не можу дати оголошення про те, що вчитиму працювати з травмою за якусь суму. Тому нам дуже важливо знайти стабільне фінансування для наших проєктів, щоб якомога більше українських фахівців навчилися допомагати людям у горі.