«Недостатньо набратись корисних навичок за кордоном». Марина Стародубська — про національну культуру українців. Шостий випуск подкасту «Тут і там»

Національна культура формується орієнтовно до 12-річного віку. Тобто в дорослий вік людина входить уже з повністю сформованим національним менталітетом. В еміграцію вона також везе його з собою, він нікуди не дівається. Можна лише адаптуватися до нових умов, але від цього ти не перестанеш бути українцем.

Що чіпляє іноземців в українській культурі? Нічого. Є окремі групи людей, які трошки більше про нас знають. Через війну Україна стала відома як країна, що захищає демократію, а українці — як хоробрі люди. Але в нас немає сталої репутації в очах іноземців.

Про українців існує ціла низка хибних вражень, і це спричинено кількома чинниками. Звісно, що один з них — це російська пропаганда. Але є й інші. Ми, як країна, не продукуємо достатньо наукової інформації про себе. Це означає, що іноземці, які хочуть дізнатися про те, як співпрацювати з українцями, не знають, де їм про це прочитати. Я маю на увазі саме фахову літературу, а не медійні інтерв’ю чи художні фільми — це важливий контент, але науковці ним не користуються. В Україні не розвинуті кроскультурні студії. Немає кафедр кроскультурної взаємодії, діючих когорт науковців, хто б регулярно робив дослідження — саме регулярно, бо періодично якісь окремі роботи виходять. Наприклад, в Естонії нещодавно вийшло дослідження про те, як естонці ставляться до смолтоку. Естонія країна маленька, але вона інтегрована в глобальні ринки. А естонці мовчазні, прямолінійні, і для них смолток в американському або канадському стилі — це реальний виклик. І для того, щоб краще взаємодіяти з іноземцями, естонці зробили цілу наукову роботу. В Україні такого бракує.

Другий чинник — нас мало вивчають як об’єкт кроскультурної науки. Досі побутує враження, що Україна — лише пострадянська країна, і за цим тягнеться купа стереотипів. Часто іноземці хибно думають, що якщо наша культура колективістична, то люди бояться висловлюватися. Насправді українці колективістичні в довіреному колі — нам важлива думка вагомих для нас людей. І ми жорсткі індивідуалісти в умовах недовіри. Ми не довіряємо переважній більшості флагманських інституцій — від судів до парламенту, уряду. Тому ми дуже покладаємось на відносини — нам важливо по-людськи довіряти. Іноземці із західних і нордичних країн, де особиста довіра не така важлива, часто недооцінюють це, коли співпрацюють з українцями.

Для українців дуже важливий статус, соціальний капітал. Ми звикли вирішувати свої життєві дилеми через ланцюги довірених людей. Коли ми приїжджаємо в країни, де низька дистанція влади — Балтія, Скандинавія, Сполучені Штати, Нідерланди — можуть виникати тертя через те, що ми видаємося зверхніми. Ми намагаємося показати свій статус в аксесуарах, одязі, гаджетах. Це викликає дисонанс.

Українці орієнтуються на відносини, а не на правила. Ми хочемо, щоб правила були, але хай вони діють для когось іншого. Якщо йдеться про мене, то моментально треба шукати теплі контакти, силу фейсбуку, надійну людину. Це партикулярна орієнтація, це не добре і не погано, і Україна в цьому не унікальна. Італія, Іспанія ще партикулярніші за нас. Але коли українці виїжджають до країн, де орієнтація універсалістська — Фінляндія, Німеччина, Австрія, Нідерланди, Норвегія, Британія, Канада — виникає тертя. Бо в універсалістських країнах правило є цінністю саме по собі. Навіть якщо ти не любиш це правило, ти не можеш його порушити, бо тобі так зручно. В універсалістській культурі злам правила — це дуже серйозний і поганий вчинок.

Ми хочемо максимального контролю за тим, що відбувається навколо нас. Історично в нас ніколи не було такої можливості через війни і колоніальне минуле. Тому ми не любимо невизначеності й уникаємо її. Як це проявляється? Наприклад, у вимогах до сервісу. Якщо сервіс не швидкий, для нас він поганий. Головні закиди до європейської системи медицини ― це те, що лікар не може прийняти із сьогодні на сьогодні. Нам важливо все робити швидко, тому що ми ніколи не жили в парадигмі довгострокового планування. За даними соціологів, сьогодні 46 відсотків українців не планують своє життя наперед, що логічно, бо в нас йде війна. Але до 2022 року цих людей було 45 відсотків. Тобто війна вплинула лише на один відсоток.

За кордоном українців можуть вважати грубими через конфронтаційну манеру взаємодії. Це коли у взаємодії між людьми незгода, фрустрація, незадоволення і відмова висловлюється на місці й прямо. Наприклад, якщо американцю не подобається ваша пропозиція, то він скаже щось на кшталт: «Давай я трошки подумаю». Насправді це відмова, хоч вона так і не звучить. А ми скажемо в лоба: «Це не годиться. Оце не спрацює». Переважна більшість культур у світі неконфронтаційні. Тому часто виникають смішні оказії, коли ми щось сказали і колега з нами потім не хоче спілкуватися. А ми навіть не розуміємо, що не так.

Для того, щоб змінилася національна культура, яку ми розмовно називаємо менталітетом, потрібні ґрунтовні зміни. Недостатньо набратися корисних навичок за кордоном. Перше, що нам треба, — це зміна інституцій. Якщо в системі освіти не навчають конструктивної, доказової, неагресивної дискусії, то конфронтаційність, зокрема деструктивна, нікуди не дінеться.

Друге — це робота інституцій, що регулюють поведінку в країні, і яким українці не довіряють. Цікаво, що, наприклад, недовіра до судів формується переважно в людей, які самі кажуть, що не були в судах останній рік. Приблизно 90 відсотків українців переконані, що корупція в нашому суспільстві непозбувна. Але лише 18 відсотків — тобто майже у п’ять разів менше — змогли пригадати за останній рік якийсь корупційний інцидент з їхньою участю. У нас не збігається досвід з реальністю.

Зміна національної культури — це завжди баланс між реформами, які конче потрібні, щоби ми рухались у потрібному напрямі, і справністю цих реформ.

Українці не можуть впливати на менталітет інших країн, поки не зайдуть в інституції, які цю культуру формують. Якщо діаспора живе в країні просто купкою і сама в собі вариться, вона створює культурний анклав. Тобто вплив що діаспори за кордоном, що тих, хто повертається в Україну, можливий тільки через інститутивні важелі. При цьому кожен представник діаспори непозбувно виконує роль репрезентації своєї країни. Немає варіанту, коли ти цю роль не виконуєш. Оскільки в розмовах ти говориш, звідки ти, в цей момент ти стаєш амбасадором своєї країни в цьому діалозі. Інше питання, що для того, аби ці зусилля були скоординовані, мали якийсь передбачуваний і бажаний результат, потрібна організаційна робота. Потрібні діаспорні організації, асоціації.

Ми — одна з найбільш здатних до відкритості культур. Через свою мультифронтирність, розташованість на перетині багатьох шляхів, через те, що різні території нашої країни були всередині різних держав, у різних час і під різними імперіями. Ми дуже строкаті і різноманітні. Але щоб суспільство було відкритим, має бути закрита потреба в безпеці. Не тільки фізичній і екзистенційній. Йдеться про безпеку за свою ідентичність. Україна — культура загрожена. Нашу ідентичність постійно утискали, намагалися стерти. Тому рівень толерантності в нас 33 відсотки, і причина не в тому, що українці расисти і ксенофоби. Ми не впевнені в тому, що нашу ідентичність ніхто не буде чіпати. Я дуже яскраво чую і бачу це, коли працюю з українцями. Не було такого тренінгу, де б мене не запитали: «А чого ми мусимо підлаштовуватися під інші культури?». Тоді я пояснюю, що кроскультурна взаємодія — це ключики до дверцят. Це не загроза ідентичності, ти просто відкриваєш ключем двері, у які інакше ти б ломився з ноги і незрозуміло, з яким успіхом. Колективна травма має вплив, треба бути свідомим цього і працювати із цим.