Як перші українські емігранти й корінні народи Канади підтримували одне одного? Розповідає дослідниця Памела Тріщук у подкасті «Тут і там»

Мої прадідусі й прабабусі приїхали до Канади напередодні Першої світової війни з теперішніх територій Західної України: одна родина — з Галичини, інша — з Буковини. Як на мене, це кумедно: вдома вони жили в межах 80–90 кілометрів одне від одного, проїхали пів світу й оселилися в різних частинах Саскачевану — і завдяки цьому з’явилася я.

Бабусі часто зберігають сімейні легенди й перекази. Саме від бабусь я дізналася про історію своєї родини: все наше коріння — українські селяни. Під час практики в музеї я дослідила свій родовід. І мене настільки заінтригував зв’язок музею з історією моєї родини, що я залишилася і працюю тут уже 20 років.

Музей заснували в 1971 році як громадську ініціативу. Онуки перших українських поселенців хотіли зберегти спадщину власних родин і врятувати старі будівлі від знесення. Сюди перевезли та відреставрували понад 45 споруд: українські хати, церкви східного обряду, стайні, комори, підприємства, школи й магазини. Вони відтворюють життя українських поселенців у Альберті. В 1975 році цю територію викупив провінційний уряд. Наразі музеєм керує Міністерство мистецтв, культури та статусу жінок провінції Альберта.

Ми досліджуємо період від 1891 року, коли зафіксоване перше прибуття українців до Канади, й до 1930-х років. Велика депресія сильно загальмувала подальший розвиток регіону, це був надважкий час для сільськогосподарських громад Північної Америки. Тому музей зосереджується на першій і на початку другої хвилі української міграції: це ті, хто прибув у Канаду до Першої світової війни.

Найперші хвилі українських іммігрантів — селяни з Галичини та Буковини. У канадських преріях сільськогосподарська економіка сформувалася частково завдяки українцям, які приїхали сюди господарювати. У цих селян не було гарної освіти, тож лишилося мало щоденників і письмових мемуарів. Саме тому наші дослідження базуються на усній історії: щодо кожної хати музею історики провели сотні годин інтерв’ю, щоби зафіксувати спогади людей про життя в ній.

Взаємодію між українцями та корінними народами Канади лише починають вивчати. Близько 1967 року, під час святкування століття Канади, у багатьох громадах записували сімейні історії всіх, хто жив у тій місцевості, й видавали книги про своє місто. Саме в цих локальних історіях я знаходила згадки про взаємодію українців із корінними народами: хтось жив поруч із сім’ями метисів, а чиїсь батьки працювали разом із метисами — торговцями та рибалками.

Коли українці прибули до Канади, місцевий уряд уже вів політику колонізації. Після підписання Угоди про колонізацію Канади корінне населення розселили в резервації. Влада запрошувала білих поселенців у прерії, які вважала «звільненими» від корінних націй. Насправді корінні народи кочували цими територіями, слідуючи за бізонами й іншими тваринами під час сезонних міграцій. Канадська влада вважала, що такий спосіб життя перешкоджає розвитку сільськогосподарських поселень. Тому корінних націй позбавляли багатьох прав і змушували асимілюватися. Дітей забирали до шкіл-інтернатів, де їх навчали білі вчителі, здебільшого священники та черниці.

Деяким українкам допомагали акушерки з корінних націй. Це задокументовано. Також українці торгували з корінним населенням, купували рибу чи м’ясо. Провідники з корінних націй допомагали українцям, аби ті могли знайти землю для господарювання, адже добре знали місцевість і систему стежок, що існувала задовго до залізниці. Ймовірно, так починалися взаємодії, коли українці могли дарувати хустки у відповідь.

Ще багато досліджень попереду. Я була зосереджена на ранніх хвилях імміграції. Але якими були стосунки між українцями й корінними народами після Другої світової війни та як вони змінювалися? Це потрібно дослідити. Головне — залишатися допитливими.

Обидві нації вважалися аутсайдерами й мали яскравий національний одяг. Українці та корінні народи перебували на найнижчих щаблях суспільства, інші дивилися на них зверхньо. Тож в деяких випадках, щоб вижити, вони мусили покладатися одне на одного.

На старих фото українці в Канаді носять овечі тулупи й кожухи. Іноді шкірою назовні, іноді — хутром. Їхній лляний одяг був досить грубим і сільським. Не дивно, що люди вважали їх схожими на корінне населення, яке також носило багато шкіри, хутра і яскравих прикрас: вишивка бісером була поширена в обох культурах.

Яскравий kokum scarf перших націй — це традиційні хустки, які їм колись дарували українські жінки. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну представники корінних народів Канади на підтримку українців публікували в соцмережах свої фотографії у «шарфі кукум» — у цих хустках. Вони також ділилися історіями, які їм переповіли старійшини: що ці хустки з’явилися в їхній культурі як подарунки від українських жінок.

Є сім’ї корінних народів, які готують вареники та голубці. Вони не називають їх так, але ці страви стали частиною їхньої сімейної кухні. І водночас є українські родини, які печуть бенок (bannock) — традиційний хліб корінних народів. Для мене це один із найяскравіших доказів контакту між громадами — особливо між жінками, які збиралися разом і готували. Українська кухня поселенців була селянською, з простих продуктів із городу, і могла бути близькою іншому народові, який також стикався з бідністю та браком ресурсів. Схоже, ці громади обмінювалися їжею, і наступні покоління продовжили готувати ті страви.

У Західній Канаді культури корінних націй і перших українців були усними. Тому ключове джерело — усні історії, якими ділилися старійшини корінних громад. Українці рідше фіксували цю важливу, хоча й обмежену взаємодію. До того ж, не всі українці перших хвиль імміграції контактували з корінним населенням.

Українці не мали успадкованої зверхності до корінного населення, адже й самі були аутсайдерами, що приїхали з іншої країни. Багато хто бачив у корінних народах людей, у яких можна було чогось навчитися або з ким можна було торгувати. Водночас частина українців їх боялася або не хотіла мати близьких стосунків. Тоді в Канаді поширювали чутки та залякування про нібито небезпеку від корінних народів, тому люди часто боялися того, чого не розуміли. Через це стосунки були складними.

Українці та корінні народи могли одружуватися між собою. Безумовно, я чула про сім’ї, які були не в захваті від того, що їхня дитина побралася з кимось із іншої культури. Але були змішані шлюби, і є багато людей, родовід яких поєднує ці дві етнічні групи.

Нещодавно я бачила виступ жінки, яка походить із народу крі та українців. Мову крі вона вивчила вже в дорослому віці, адже виросла, розмовляючи лише англійською. І коли хтось запитав, чому вона не говорила українською, — вона відповіла: «З тієї ж причини, чому ми не росли, розмовляючи крі». Через тодішній тиск багато людей вирішили не передавати свою мову або не змогли цього зробити. Тепер, уже в дорослому віці, ця жінка намагається відновити зв’язок із мовою і традиціями обох сторін своєї родини.

Старійшини корінних народів переказували історії, як українські фермери наймали їх на роботу. Один із них розповів, що йому завжди подобалося йти працювати до українців, бо в них була найкраща їжа і хороше ставлення до робітників із корінних націй.

Багатьом англоканадцям не подобався наплив «галичан» і «русинів», як тоді називали українців. Коли українська імміграція зросла, посилилися антиіммігрантські й антиукраїнські настрої: українців часто вважали небажаними, невихованими, бідними й відсталими. На них тиснули, щоб вони говорили лише англійською і не носили традиційного одягу. Попри це українці змогли створити власні громади й зберегти свою культуру.

Також українців недолюблювали, бо вони їли багато часнику й пахли ним. Їхній спосіб життя відрізнявся від англійських норм: тоді в Західній Канаді переважно жили білі поселенці з Британії. Певний час українські прізвища вважалися небажаними, тому їх часто змінювали англійськими. Тому Коваль ставав Смітом. Асиміляцію вважали шляхом до успіху: якщо людина вдягалася й розмовляла менш «етнічно», мала англійське прізвище й говорила без акценту, це наближало її до успіху в суспільстві.

Моєму батькові в 1960-х роках відмовляли в роботі, тому що він говорив із акцентом. Він виріс в українськомовній родині на фермі в селі Саскачевану й доклав багато зусиль, щоб очистити свою англійську вимову.

Мої батьки сформовані соромом, який відчували, переїхавши із села, де виросли, до міста. Вони не вчили мене української. Обидві мої бабусі вважали, що важливо давати дітям імена, які звучать по-англійськи. Тому у моїх батьків були дуже англійські імена з українськими прізвищами. В мене теж не українське ім’я. Трохи української я вивчила від своєї баби й ще трохи вже в дорослому віці, але я не носійка мови через тиск асиміляції, який відчули мої батьки. У багатьох поколінь українських канадців є подібний досвід. Але чи боролися б вони так активно за визнання багатокультурності в Канаді, якби не пережили цих труднощів?

У 1890-х роках українці приїжджали до Канади переважно з Австро-Угорської імперії. Коли почалася Перша світова війна й Канада воювала з Австро-Угорщиною, уряд інтернував понад 8500 чоловіків, а також жінок і дітей. Більшість із них були недавніми іммігрантами з Галичини та Буковини й мали австро-угорські документи. За оцінками істориків, серед інтернованих було близько 5000 етнічних українців. Ще приблизно 80 000 людей були змушені зареєструватися як «ворожі іноземці» та регулярно відмічатися в поліції, а їхню свободу пересування обмежили. Це вплинуло на більшість українців, хоча формально інтернування не спрямовували проти них.

Інтернованих відправляли до трудових таборів по всій Канаді. В Альберті вони будували об’єкти для туристів у національному парку Банфф, а тепер там стоять пам’ятники інтернованим. Також ці люди працювали на лісозаготівлях, у шахтах і на сталеливарних заводах по всій країні. Історики вважають, що ксенофобський страх був рушійною силою цієї політики.

Після Першої світової війни інтернування австро-угорців припинили. Але під час Другої світової війни Канада інтернувала японських канадців. Пізніше уряд офіційно вибачився перед постраждалими етнічними групами, визнав ці події, включив їхню історію до шкільних програм і вшанував місця колишніх трудових таборів.

Українці підштовхнули уряд Канади визнати внесок усіх культур у її розбудову. В середині ХХ століття діяла офіційна політика білінгвізму: націями-засновницями вважали англійську та французьку. Проте політики й лідери української громади наголошували, що країну розбудовували багато інших націй. Згодом ця ідея стала офіційною політикою мультикультуралізму Канади.

Українці є прикладом збереження своєї культури для інших громад. У кількох провінціях Канади діти можуть навчатися в державних школах, де вивчають англійську й українську мови, українську культуру. Цю можливість українська громада здобувала багато років. Українці також заснували численні культурні центри: танцювальні колективи, хори, мистецькі й театральні групи. Це приклад того, як можна зберігати традиції та інтегруватися в багатокультурне канадське суспільство.

Те, що зберегли українці Канади, було абсолютно недоступно корінним народам. Їм не дозволяли говорити своїми мовами та забороняли їхню культуру. Тому, як корінні народи висловлювали солідарність із українцями після повномасштабного вторгнення Росії, публікуючи дописи про хустки, так і для українців важливо чесно визнавати спільну історію наших громад. На знак поваги й солідарності з корінними націями.