Війна колись закінчиться — що чекатиме українське суспільство? Пояснює головна демографка країни Елла Лібанова у другому випуску подкасту «Тут і там»

У демократичному суспільстві є безліч ліній поділу, і це нормально. Тільки якщо вони переростають у розкол, це загрожує соціальними конфліктами. Але в Україні зараз найбільший рівень єднання. Я аналізую не чвари в соцмережах, а інформацію, і не бачу розколу населення. Якщо люди виїхали за кордон — це не означає, що вони проти України чи що було би краще, якби вони лишилися. Як можна звинувачувати маму, яка вивезла дітей від жаху війни чи від морозів цієї зими?

Із початком повномасштабної війни українське населення поділилося на три кластери. Перші — лишаються вдома, дехто не виїжджав ні на день, як пів нашого інституту. Другі — внутрішньо переміщені особи (ВПО), що евакуювалися в межах України. Треті в пошуку безпеки виїхали за кордон, їх понад 5 мільйонів: за даними Євростату, тільки в ЄС 4,3 мільйона. Більшість — молоді жінки з вищою освітою, лише 6% із них старші за 65 років. Ще десь мільйон українців виїхав у Канаду, США й Британію. У Росії десь 1 300 000 українців, але кого там вважають нашими мігрантами і як їх рахують — невідомо. Переселенців всередині країни значно більше, ніж українців за кордоном. Скільки людей повернуться з-за кордону, ми не знаємо. Можливо, буде ще одна хвиля міграції, коли війна закінчиться і чоловікам дозволять виїжджати: родини можуть об’єднуватися як в Україні, так і за її межами.

У повоєнній Україні буде декілька територіальних кластерів. Перший — поблизу Росії і Білорусі. Там треба компенсувати людям підвищені ризики, тому що агресивний сусід із імперськими амбіціями нікуди не дінеться. Другий — південно-східний, де панують порти, але ми не знаємо, в якому стані вони будуть. Третій — західні області, які вважають рушійною силою повоєнного розвитку України. Але їхня екологічна ємність вичерпана: є ресурси на Львівщині й Франківщині, але практично нема на Буковині, в Закарпатті, на Волині. Не впевнена, що ці області зможуть зіграти ту роль, яку на них покладають. Щодо центральних областей: ми не знаємо, в якому стані там буде інфраструктура після обстрілів. І там надто родючі землі, аби будувати на них заводи.

На деокупованих територіях потрібно буде багато працювати, щоб реінтегрувати їх. Не тому, що люди погані: в Донецьку 12 років діє російська пропаганда. Діти, які в 2014 році пішли до школи, вже закінчили її і не знають, що таке Україна.

Доведеться запроваджувати спеціальні правила. Це буде дуже непросто для внутрішнього спокою, справедливості й міжнародної підтримки, але необхідно. Ми можемо в цьому частково покладатися на досвід Хорватії, але в її випадку окупація тривала лише 4–5 років.

Потрібен час і здоровий глузд, щоб перестати мірятися патріотизмом. Не думаю, що хтось хотітиме забути війну і що суспільство дасть її забути. А от бажання поділити людей на тих, хто воював, а хто ні — може бути, і його слід присікати. Через війну виникла нова ієрархія ролей і суспільного схвалення. Певний час — ще років 10 — вона збережеться і після війни, хоч і трохи зміниться.

Для військових, що будуть повертатися, потрібні потужні програми місцевих громад. Центри зайнятості, освітні проєкти. Зараз є «Ветеран Хаб», ініціативи й групи підтримки, але вони маленькі. Не варто приміряти на нас поств’єтнамський досвід США або постафганський Радянського Союзу: і Штати, і Союз у тих війнах програли. Наші військові або повернуться переможцями, або їм не буде куди повертатися.

Після війни місцева влада конкуруватиме за людей. Громади, де багато тих, що переїхали з інших регіонів, будуть намагатися втримати цих людей. Будувати окремі містечка для переселенців шкідливо. Наприклад, є невелике модульне містечко у Василькові під Києвом. Там є школа, але діти переселенців не ходять туди, а вчаться онлайн у своїх старих школах. Ненормально жити п’ять років, не адаптуючись до місцевої спільноти. Кожен із переселенців щось втратив і вважає, що держава має допомагати більше. А в ізоляції невдоволення зростає у геометричній прогресії.

Не має бути преференцій для окремих груп. Була ідея профінансувати повернення наших мігрантів з-за кордону. Цього категорично не можна робити. Тому що внутрішні переселенці будуть вважати, що ці гроші забрали в них. І це призведе до розбрату. Пільги та компенсації мають бути прозорими.

Це нормально, що українці не готові до мігрантів із інших країн. До війни ми жили переважно в монослов’янському середовищі. Ми просто не звикли до різних народів. І велика кількість іноземців, особливо з однієї країни і в окремих поселеннях, може провокувати проблеми. До нас не їхатимуть по держпідтримку, як у ЄС, Україна бідна для цього. Приїдуть ті, хто хоче працювати. Звісно, певна частина мігрантів залишиться, але не всі. Для отримання громадянства обов’язково необхідні іспити з історії і мови, як у Латвії. Я б ще додала іспит із законодавства, яке потрібно знати для побутового життя.

Українці — прогресивна диджитальна нація. Але для повернення це мінус. Раніше переїхати на інший континент було надскладно, а тепер можна працювати онлайн, наприклад, із Таїланду. Люди менше прив’язані до батьківщини. А умови життя в Україні ще довго не будуть такими, як у Польщі й більш розвинених країнах.

Жіноча роль у повоєнному суспільстві буде іншою. Ця зміна вже відбулася. Багато жінок залишаються вдома самі, бо чоловіки в армії. Інші — самі за кордоном, бо чоловіки в Україні. Жінки зараз і воюють, і є далекобійницями, а ДТЕК стверджує, що жінки працюють і внизу водійками в шахтах. Повернутися до довоєнної ролі українським жінкам уже не вдасться, навіть якби хтось і хотів.

Найскладніше для відновлення — впевненість, що цей мир надовго. Від цього залежить, скільки людей повернуться додому. Варто серйозно говорити про потребу зберегти єдність нації та про загрози, які ворог створює для її існування. І пояснювати людям, як серед океану інформації виокремити правду.