Дрогобицька солеварня — найстаріше виробництво України. Як юрист і колишній військовослужбовець Олег Петренко рятує його від занепаду

Історія, що тягнеться з дитинства

Олегові Петренку 41 рік. Невисокого зросту, вдягнений у джинси й чорне худі з колажем: Іван Франко, який на велосипеді везе сіль — це мерч Дрогобицької солеварні. Він ходить у ньому постійно, аби за першої ліпшої нагоди розповісти людям про підприємство.

Петренко виріс буквально за п’ять хвилин ходьби від солеварні. В дитинстві він щодня проходив повз неї до школи, бачив, як працюють майстри, збирають і випарюють ропу — це розчин із високим вмістом солі. Масштаб підприємства його завжди вражав. «Тоді розміри мені здавалися набагато більшими, можливо, тому що я був менший на зріст. І ще солеварня була живіша, — пригадує Олег. — Навіть якщо подивитися на старі фотографії, видно, що підприємство тоді було значно доглянутішим».

Із роками солеварня занепадала. Виробничі потужності зменшувалися, будівлі руйнувались. Найбільше постраждали кілька історичних споруд, що колись були центром Дрогобицької солеварні. Наприклад, будинок директора, пам’ятка архітектури місцевого значення. Раніше тут була гарна веранда, де у дитинстві Олег любив збиратись із друзями. Сьогодні від будівлі залишилися лише фундамент та рештки стін. Але збереглись архівні світлини й старі креслення, за якими можна провести реставрацію. Це потребує значних коштів, але Петренко переконаний, що можна оживити цю територію. «Там є невелика сцена, і вона чудово підійшла б для культурних подій чи міських свят», — додає він.

Петренко вивчився на юриста, встиг попрацювати в органах місцевого самоврядування — двічі балотувався до місцевої ради, але невдало. Разом із однодумцями створив громадську організацію «Галицька Варта». Вона моніторила роботу місцевих органів влади та проводила розслідування, Петренко працював із документами. Згодом отримав ліцензію і став адвокатом.

У 2018 році Державна служба України з питань праці повідомила солеварню про зупинку роботи — через те, що комісію не пустили на перевірку. До Петренка звернулись знайомі й попрохали захищати солеварню у суді. Справа тривала 3 роки, поки у 2021 році суд врешті-решт не став на бік солеварні. А потім Фонд державного майна України, якому належить підприємство, оголосив конкурс на нового очільника. Друзі та знайомі порадили Петренкові податись на конкурс: «Вони вірили, що я зможу не просто утримати підприємство, а дати йому новий імпульс».

У Петренка був план, як відновити солеварню й розвивати не тільки виробничий, а ще й туристичний, рекреаційний та медичний напрямки. «Я відкрив ноутбук, показав проєкт та візуалізацію і в комісії просто загорілися очі, — згадує Петренко. — Вони були у захваті, навіть попри те, що ми не змогли вивести презентацію на проєктор, і їм доводилося розглядати все з екрана мого ноутбука». Так у 2021 році Олег Петренко очолив Дрогобицьку солеварню.

Перший рік на посаді

Перші дні були «складними» — передусім через недовіру колективу. Працівники дивились на Олега як на людину від місцевої влади, що хотіла закрити виробництво й перетворити солеварню на туристичний об’єкт. «Це правда, що місцева влада завжди бачила солеварню більше туристичною точкою, ніж виробництвом, — погоджується Петренко. — А працівникам не байдуже на продукт, який вони роблять, і вони хотіли робити його й надалі».

Складною була і фінансова ситуація. Підприємство не було збитковим, але зароблені гроші ледве покривали зарплати та базові витрати. Залежно від сезону прибутки солеварні сягали лише ₴20 000–60 000 на квартал. З приходом Петренка, на солеварні швидко змонтували нову панву — велику металеву ємність, в якій на дровах виварюють ропу, поки в ній не утворяться кристали солі. Так вдалось збільшити виробництво із 15 тонн солі на місяць до 20-25.

Команда почала активніше просувати продукт і шукати партнерів серед великих торгівельних мереж. Тоді ще працював завод «Артемсіль», і дрогобицькій солі було важко конкурувати з бахмутською, оскільки виварювання солі дорожче за видобуток кам’яної — і тому дрогобицька сіль була втричі дорожча від донецької. Спочатку Олег зосередився на співпраці з локальними мережами, а вже в лютому 2022 року вдалось домовитись із «Сільпо» — це була перша велика мережа, готова брати дрогобицьку сіль і продавати її по всій Україні. Але через повномасштабне вторгнення Росії тоді цього так і не сталося.

Паралельно команда створила бренд «Дрогобицька солеварня» та оголосила конкурс на розробку логотипу на волонтерських засадах: «Отримали 13 проєктів, із яких три були справді якісні», — згадує Олег. Переможця визначала спеціальна комісія, куди увійшли представники Фонду держмайна, обласної адміністрації, міської ради та громадськості.

Тоді ж підприємство зареєструвало власну торгову марку — «Дрогобицька солеварня» — та оновило свою сувенірну крамничку. «Крамничка у різному вигляді була у нас завжди, — розповідає Петренко. — Пані Оксана, наш технолог, любить виготовляти різні фігурки з солі. А потім до нас звернувся маркетолог Олександр, який працював у туристичному центрі міста Дрогобич, і запропонував оновити крамницю. Ми разом розробили новий мерч: різні види солі, чашки, футболки, бомбочки з солі та ще багато різного, й перенесли крамничку в нове приміщення».

Зараз вона працює як приватний бізнес, що орендує приміщення на території солеварні. Підприємство продає їй сіль, а власник сплачує не лише за сировину, а й відсоток за використання торгової марки «Дрогобицька солеварня». Такий формат, за словами Петренка, виявився вигідним для обох сторін: підприємство отримує додатковий прибуток і промоцію бренду, не докладаючи зусиль, а відвідувачі — якісний сувенірний продукт, створений безпосередньо на місці його виробництва.

У 2021 році солеварні вдалося експортувати невелику партію солі до США. Ідея виникла завдяки знайомим Петренка, які вже багато років надсилали український чай на американський ринок і мали налагоджену логістику та надійних партнерів. Вони запропонували викупити тонну солі та відправити через власних посередників у штати — Петренко без вагань погодився: «Ми тоді мали на складах чималі запаси, і без проблем могли відправити тонну солі на експорт. Прибуток від того був не значно більший, адже ми працювали через фірму-посередника й сіль, фактично, продали їм. Але сама ідея, що дрогобицька сіль „попливла“ в Америку, — це неймовірно. І я знаю, що вона там реально продавалася».

Але всі плани довелося зупинити 24 лютого 2022 року.

Імпорт солі замість експорту

У перші дні вторгнення Олег Петренко записався добровольцем у місцевий підрозділ територіальної оборони. Спершу він залишався у місті, допомагав із організацією частини, координував благодійну допомогу й вів комунікацію з волонтерами та знайомими, які підтримувавли добровольців. Та згодом його підрозділ відправили на схід — неподалік Соледара.

«Безпосередньо на фронті я був два-три місяці, працював діловодом, але на війні це умовна посада. Сьогодні — діловод, а завтра ти діловод вже в окопі, — згадує чоловік. — Всі там розуміли, що кожен може опинитися на передовій, коли не вистачає людей. Але тоді ще не було дронів, війна була зовсім інакшою. Страшно, але по-іншому». Попри службу, Петренкові вдавалося дистанційно керувати солеварнею. Іноді він мав час, аби зателефонувати своєму заступникові й порадити, що і як краще робити.

У квітні 2022 року зупинили видобуток солі на «Артемсолі» у Соледарі. До початку повномасштабного вторгнення саме цей завод закривав майже всю потребу України в харчовій солі, а саме 450 000 тонн на рік. У травні 2022 року завод припинив роботу повністю. Через обстріли згоріли цехи, обладнання було знищене, будівлі зруйновані, а працівники виїхали. З літа того ж року Соледар став епіцентром боїв, а з січня 2023 року перебуває під окупацією Росії. Україна мала швидко перетворитися з експортера солі на її імпортера. Уряд уклав угоди із Румунією, Туреччиною та Єгиптом, що дозволило запобігти дефіциту солі.

«Але був період, коли донецької солі у нас вже не було, а імпортну ще не встигли завезти, і додаткову сіль шукали всередині країни. Тут, у Дрогобичі, всіх на вуха поставили. Добре, що тоді я був ближче до Соледара, аніж до Дрогобича, і не займався цим», — жартує Петренко. Тоді телефон його заступника постійно розривався від дзвінків: представники державних установ різних рівнів прагнули терміново знайти нове джерело постачання солі. Дрогобицька солеварня почала виробляти 60–65 тонн на місяць. Але її однак не можна порівнювати із «Артемсіллю»: за словами Петренка, донецька сіль — це промислова сіль масового виробництва, тоді як дрогобицька — більш крафтовий продукт. На «Артемсолі» кам’яну сіль видобували у шахтах із давніх соляних пластів. Така сіль містить природні мінеральні домішки, через що має грубу структуру та інколи сіруватий відтінок. Через те, що дрогобицьку сіль виварюють із ропи, у ній немає жодних домішок, а її структура та смак ніжніші. Але і виробництво такої солі коштує значно дорожче.

Наприкінці 2022 року Петренко списався з військової служби за сімейними обставинами. Йому потрібно було повертатись до солеварні, бо контракт закінчувався і його треба було терміново продовжувати. Олег зізнається: це рішення було непростим, його досі картають думки, чи не варто було залишитись у війську. Але він вирішив, що має довести справу із солеварнею до кінця.

Навіщо експортувати Дрогобицьку сіль?

Зараз пріоритет Олега Петренка — відновити газопостачання до солеварні. Його відключили у 2013 році, оскільки виробництво не могло сплачувати за газ і опинилось у боргах. За попередніми підрахунками для запуску системи потрібно близько ₴2 мільйонів. Вартість виробництва залишиться приблизно такою самою, як і при роботі на дровах, але це зменшить залежність від сировини, постачання якої не завжди стабільне, а також значно полегшить роботу. Є й інший, ще більший проєкт — відновити зруйнований цех, щоб зібрати всі панви в одному місці, збільшити їх кількість і зменшити втрати на виробництві. Такий проєкт коштуватиме близько ₴15 мільйонів.

Проте коштів на ці проєкти немає, хоча виробництво зараз прибуткове: в 2024 році воно заробило близько ₴24 мільйонів. Цих грошей недостатньо, адже державні підприємства відповідно до чинного законодавства України мають сплачувати певний відсоток доходів державі. «У випадку „Дрогобицької солеварні“ — це аж 80%», — пояснює Петренко.

«Проте, коли я прийшов на виробництво, ми мали 20% від ₴60 000 прибутку на квартал, то зараз ми маємо 20% від ₴2 мільйонів на місяць. Цих грошей все ще не вистачає, але нам слід продовжувати збільшувати доходи, щоб мати більше фінансів на розвиток виробництва», — каже він.

Олег Петренко хоче продавати не звичайну, а преміальну сіль у пластівцях. Вона відрізняється від звичної своєю структурою: це не дрібні піщинки солі, а пластівці, що нагадують сніжинки. В цьому Петренко орієнтується на англійський бренд Maldon Salt. Це виробник кристалічної солі, яку часто використовують шефи закладів високої кухні для подачі страв у всьому світі. «Це зовсім інший сегмент — сіль, яку використовують шефи дорогих ресторанів для декору стейків, салатів, десертів. За кордоном споживач розуміє різницю між кухонною сіллю й сіллю для подачі. В Україні це ще треба пояснювати», — додає Петренко.

Дві треті від вартості продукту — це чистий прибуток. І це за умови, що в Україні ціна преміальної солі лише втричі перевищує звичайну. «За кордоном цінник міг би зрости в 5 разів. І навіть при цьому дрогобицька сіль залишиться конкурентоспроможною, оскільки іноземні аналоги все ще будуть дорожчими», — стверджує підприємець.

Зараз солеварня виробляє близько тонни преміальної солі на місяць, проте за потреби може швидко збільшити виробництво та експортувати до 10 тонн преміальної солі за кордон на рік. Цю думку підтримують і сторонні експерти. Олег Петренко вже зустрічався із шефом і автором гастрономічних книжок про національні кухні світу — Пітером Маршаллом. Він писав про українську кухню, а зараз готує подібні книги про кухні Німеччини, Естонії та Іспанії. Але після зупинки «Артемсолі» та окупації Соледара уряд України запровадив заборону на експорт солі, щоб запобігти її дефіциту. І хоча Україна вже налагодила імпорт, заборона діє досі. Олег звертався із запитом до представників уряду з проханням дозволити експорт у малих кількостях і лише преміальної солі, але поки не бачить готовності посадовців щось змінювати.

Що замість експорту?

Зараз Петренко шукає можливості збільшити ринок збуту в Україні. Якщо раніше сіль постачали лише дрібним гуртовням і магазинам у Дрогобицькому районі, то нині серед партнерів є і великі регіональні мережі — магазини «Рукавичка», «Арсен», «Близенько», а ще дрогобицькій солі врешті вдалося з’явитись на полицях «Сільпо». Також пропонувала співпрацю мережа супермаркетів «АТБ», але солеварня поки не готова до таких великих обсягів замовлень.

Солеварня також продає ропу деяким пекарням, підприємствам «ДТЕК» і «Нафтогаз України». Це полегшує та здешевлює роботу, але продаж ропи невигідний, бо прибуток від неї значно менший. Петренко вже веде перемовини, аби виготовляти дрогобицьку сіль на потужностях іншого підприємства. «Тобто ми продаємо ропу за умови, що з неї виварюватимуть сіль і продаватимуть під нашим брендом, — пояснює він. — Тоді ми отримуватимемо ₴4 прибутку з кожного кілограма, і ще ₴6 на кілограм за використання нашої торгової марки. Ми зі свого боку також допоможемо організувати співпрацю з дистриб’юторами». Таким чином, підприємство потенційно може отримувати до ₴1,2 мільйона, фактично не здійснюючи саме виробництво. Це взаємовигідна модель: партнери використовують технологію й сировину «Дрогобицької солеварні», а солеварня допомагає зі збутом. Ці кошти можна буде спрямувати на модернізацію виробництва. Петренко також хоче розвивати «Дрогобицьку солеварню» і в медичному, рекреаційному та туристичному напрямах.

Тут вже проводять екскурсії для туристів. Щомісяця їх відвідує близько 2 000 людей, це приносить додаткові ₴50 000–60 000. Головне завдання для Петренка — затримувати туристів на солеварні якомога довше. Для цього потрібно створити нові розваги. Серед ідей — «лабораторія солі», де можна буде спостерігати за експериментами з кольором і кристалізацією, майстерки з випікання хліба з сіллю та навіть музей дрогобицької ковбаси: саме завдяки дрогобицькій солі колись з’явилось і місцеве м’ясопереробне виробництво.

Команда також прагне популяризувати практику лікування ропою: є плани облаштувати кімнату для інгаляцій, спа-зону та розмістити чани з ропою. Інтерес до цього проєкту проявляють місцеві медичні заклади. Вони готові долучитись до проєкту, щоб зробити місце для безоплатної реабілітації військових.

Також на території солеварні Олег хоче створити парк. Вже є 1,6 гектара вільної землі, які треба лише очистити та привести до ладу. «Ми хотіли проводити там концерти, фестивалі, щоб оживити простір, але поки грошей і часу на це не вистачає. Можливо, наступного року повернемося до цього задуму», — каже Петренко.

Але головна мрія Олега Петренка — вивести дрогобицьку сіль на рівень світового бренду. «Це могла би бути промоція української історії у світі. Ба більше: це гарна можливість залучити міжнародних інвесторів до солеварні. І не для того, щоб побудувати завод і просто отримувати гроші. А першочергово, щоб зберегти нашу спадщину».