«This is art». Як Стас Войтенко від роботи на СТО прийшов до власного виробництва педалбордів для джазових зірок Нью-Йорка — інтерв’ю

Як ви прийшли до захоплення музикою?

Я почув гітару, коли мені було 12 років. Грав мій однокласник Сергій, і я закохався. Досі пам’ятаю цей момент: дерев’яний предмет і залізні штуки на ньому у вигляді струн, людина щось робить — і з’являється магія. Це щось таке «вау», тож я попросив мене навчити. Крім однокласника були й друзі мого батька, які грали гітарні романси і дарували мені зошити з акордами. Я відвідував інтернет-клуби, де 20 хвилин чекав, поки відкриється сторінка, купував профільні книжки. Але це не приносило користі, поки у 2011 році я не пішов до приватного викладача Павла Сидоренка. Він навчив мене служити пісні, а не показувати що я — крутий гітарист, як це багато хто робив в Україні, чого я не помічаю в Європі або Штатах, бо там культура інша.

Пізніше, після досвіду в шоу-бізнесі мої почуття до гітари стихли, зникла романтизація. А тоді, закінчивши школу, я отримав диплом Донецького національного університету економіки та торгівлі, намагався працювати за фахом, і музика надовго закінчилась.

Ким ви працювали?

У 2007 році для донецької фірми я продавав автомобільні аксесуари: сигналізації, автомагнітоли, охоронні системи. Згодом директор тієї компанії помер, тож я пішов працювати в автомайстерню до батька — ми робили ретроавтомобілі мало не з нуля: брали BMW та Волгу і схрещували. У батька я навчився працювати руками: там я був директором магазину при майстерні аудіосистем, але за потреби робив усе — захопився сабвуферами, будував аудіосистеми і робив кабелі. Загалом я провів у автомобільному бізнесі сім років.

Чому ви вирішили переїхати в Київ?

Якось я говорив із моїм найкращим другом Леонідом, який працював у Криму. Ми були напідпитку, і я чомусь запропонував купити барабани, коли він приїде. Почав шукати оголошення про продаж барабанів у газеті і знайшов у якогось вчителя музики. Нам їх привезли розібраними, ми поставили їх на літній кухні і зрозуміли, що ані зібрати, ані грати на них не вміємо. Випадково на вулиці зустріли чоловіка нашої однокласниці і розповіли, що купили барабани — а він виявився барабанщиком. Так і утворилась наша перша група «Фарватер», яка потім перекочувала в столицю. Окрім того, мені запропонували роботу на великому СТО в Києві.

Як ви поєднували роботу на СТО і музику?

Це було складно. Я працював заступником начальника відділу, який встановлював додаткове обладнання для аудіо- й охоронних систем. Приходив на роботу об 11-й ранку й о 8-й вечора одразу йшов на репетицію до опівночі. Між цим намагався писати музику та лірику. Мої менеджерські якості дозволяли ще домовлятися про концерти і вести соцмережі. В цьому допомагала освіта, але вона ж придшувала творчу складову.

Як ви тоді розуміли поняття успіху в музиці і як собі його уявляли?

Можна поділити на кілька етапів. Колись ми репетирували в Донецьку на літній кухні, у холоді з замерзлими руками грали пісні. Коли я переїхав у Київ і вперше в житті пішов у легендарний Клуб «44», для мене це тоді був найвищій рівень. А коли ми там уже неодноразово самі грали, то хотілось чогось більшого — щоб хтось співав наші пісні. І це сталось. Пізніше я виступав у Львові на стадіоні з українським співаком Меловіном, ми були одними з хедлайнерів. І після цього я зрозумів: «А що далі?»

Потім у нас із хлопцями була своя група Fireplays. Ми почали писати пісні англійською мовою, продумували тури по Європі, знаходили людей, які могли б це зменеджерити, але якісь внутрішні розбіжності та пандемія ковіду закінчили мої музичні пригоди.

А як почалася ваша історія з педалбордами?

Все почалося з моєї любові до того, як формується звук. Я весь час шукав нове і не мав можливості це купити, бо в Україні були не найкращі економічні часи. До прикладу: одна педалька в 2007 у Штатах коштувала $100, а в Україні $120, бо її треба було привезти і розмитнити. Але в Україні тоді середня зарплата була $200, а в США — $3000.

У батька працював крутий інженер, який також грав на гітарі і щось майстрував. Він мені зробив першу педаль, пояснив як, а далі я почав робити сам. Я брав текстолітові плати, хлороване залізо та аркуш журналу — він обов’язково має бути глянцевим. Ось як виглядає процес: на лазерному принтері друкуєш доріжки, потім праскою ці доріжки прогладжуєш: хлорне залізо виїдає мідь на текстолітовій платі, а доріжки під фарбою залишаються. І потім ти маленьким свердлом робиш дірочки, щоб вставити туди та запаяти різні компоненти — транзистори, конденсатори, операційні підсилювачі, діоди — з яких створюються гітарні педалі музичних ефектів. Так я і прийшов до педалей. Я робив корпуси спочатку з дерева і обтягував їх шкірзамом. В мене вже була певна кількість педалей, і я думав, куди би їх поставити, щоб було зручно. Так у мене з’явився перший педалборд — просто зі шматка ДСП та липучки.

Я замовляв собі педалборди в інших людей, але мені не подобалася якість. Доводилося модернізувати. Але педалборд та педалі треба постійно міняти. Бо ти розвиваєшся, шукаєш новий звук, виходять новинки, які хочеться купити. Колись в інтернеті я побачив дерев’яний педалборд, із червоного дерева. Він коштував шалені для мене гроші, і ще треба було придумати, як привезти його через eBay, бо на той час ще ж не було прямого шипінгу в Україну. Тому я знайшов майстрів і вони мені зробили дерев’яні педалборди. Виставив на продаж на OLX і люди почали їх купувати. Так почав робити борди не лише для себе, а і на продаж. Назву і лого DrStan мені подарував у 2017 мій хороший друг Ігор Мережаний, шикарний барабанщик. Сказав: «Не можу дивитися на жахливу назву WoodyPedalboards, яку ти зробив Times New Roman».

Ви говорили, що розчарувалися в шоу-бізнесі. А чому?

Основне розчарування — що це, насамперед, робота. І робота важка. Я не боявся працювати, але музика для мене була чимось вищим — це мистецтво. А коли ти працюєш із артистом, ти найманий робітник: просто робиш те, що він скаже. А ця робота не високооплачувана. При цьому хороша гітара коштує $2000-3000, а педалборд може бути до $10 000. Це як спорт: якщо хочеш бути в формі, маєш постійно тренуватися. Тобто ти все життя навчаєшся, витрачаєш багато грошей — і йдеш грати не те, що ти хочеш, за $100-200.

Людей, які прийшли в індустрію дійсно щось створювати, дуже мало. І коли вони стикаються з проблемами, то розчаровуються, стають злими, і з ними дуже складно працювати разом.

Для тих хто не знає, що таке загалом педалборд, чим вони відрізняються? І скільки коштують?

У принципі, педалборд — це просто підставка під педаль. Це може бути звичайний шматок фанери або щільного пластику, на якому ти поставиш свої гітарні ефекти. Гітарні ефекти потрібні для формування звуку, тому що сама по собі електрогітара трішки ні про що. Здебільшого музиканти купують гітару, щоб вона добре звучала і була гарною. Тому багато людей вибирають мої борди, бо вони красиві, стильні, зроблені зі смаком. І функціональні.

Вартість? Фанеру чи дошку ти можеш знайти у себе десь на горищі чи в підвалі, і у себе випиляти потрібний тобі розмір. Тобто вартість стартує від нуля. А найвищу ціну я бачив в американської фірми: вони роблять педалборди з дерева, які коштують $1200. Але це не для гастрольного туру, а просто поставити красиво у студії, начепити на нього педалі та насолоджуватися.

Який у вас зараз діапазон цін на самі педалборди — від і до?

Зараз найменший без сумки коштує €245, найбільший із сумкою — €400. Але я буду піднімати вартості. Бо дуже багато часу йде на виготовлення, велика собівартість. Іноді клієнти хочуть, щоби були встановлені додаткові входи-виходи, з якимись роз’ємами, це додатковий прайс: наприклад, плюс €100.

Є ще комплексна робота, тобто фулсетап, коли людина мені надсилає свої педалі, а решта на мені. Всі кабелі треба зробити індивідуально, з’єднати одну педаль із іншою. Це коштує від €1000. А верхньої межі немає. Середній прайс — напевно, це €1500-2000.

Яка географія замовлень — звідки вони приходять?

Запити йдуть в інстаграм із усього світу: Бразилія, Китай, Індонезія, Емірати. Звичайно Америка, Канада. Зі США дуже багато клієнтів, там індустрія величезна, дуже розвинена. Але я не роблю сетапи для країн поза ЄС. Клієнт має відправити мені педалі, а я маю надіслати потім йому готове замовлення. І на кожному відправленні треба сплатити 20% ПДВ. Це невигідно. Тому, наприклад, клієнтам із Америки я висилаю просто педалборди як готовий товар, адже в США донедавна до 800 доларів були нульові митні збори.

В ЄС найчастіше замовлення приходять із Німеччини, Чехії, Італії, Іспанії. Ще інколи буває Скандинавія, Фінляндія, там теж хороша музична індустрія.

Ваші клієнти — це в основному гітаристи чи співаки?

Більшість — це гітаристи, які грають на електрогітарах.

Чи є у такій роботі сезонність?

Так. Роботи майже немає з кінця листопада до початку лютого. До нового року люди по корпоративах заробляють гроші, вони не можуть віддати обладнання на тиждень чи два. В січні відпочивають, особливо європейці. І потім розпочинається сезон: лютий і березень розгойдуються, а далі у мене дупа в милі.

Інстаграм — ваш основний канал комунікації з клієнтами?

Так. У мене ще є фейсбук на 36 тисяч підписників, але там є токсичні американці, які пишуть, що я ідіот. У фейсбуці я коментарів не читаю.

Які ви маєте інструменти розкрутки: реклама, таргет чи це все сарафанне радіо?

Виключно органіка. Я курсів не закінчував, але на власному досвіді, через сториз та рилзи дивлюсь, на що реагують, що моїй аудиторії подобається. Інстаграм зріс на органіці від 5 тисяч до 66 тисяч підписників.

З ким зі світових зірок ви працювали?

Seal — мій постійний клієнт — володар трьох музичних премій «Греммі» й трьох нагород Brit Awards. Ми вже стали більше, ніж клієнт і замовник, це схоже на дружбу між людьми, які мають любов до прекрасного.

Кріс Мін Докі, він дуже крутий чувак. Ще на мене підписані багато знаменитих гітарістів, як-от другий гітарист Guns N' Roses. А колись мені написав в TikTok брат Біллі Айліш: «Чувак, зроби мені педалборд». Я йому відповів: «Ось мій імейл, напиши». Може він чекав, що я говоритиму: «Тобі зроблю все безкоштовно». Але я знижок не роблю принципово. Колись почув, що Louis Vuitton ніколи не робить знижок. Подумав: а чому я не можу бути як Louis Vuitton?

Чи ви розповідаєте, що з України?

Так, звичайно, коли представляюсь, говорю, що я originally from Ukraine. Але мій бізнес зареєстрований в Австрії, тож я не можу говорити, що це український бренд.

Розкажіть про свою майстерню в Австрії. Чи складно було почати справу там?

Та все, в принципі, не складно, якщо це ти не вперше стикаєшся з чимось в Європі: контракти, депозити, вартості. В Польщі ти прийшов, відкрив ФОП за годину, зареєструвався скрізь, відкрив бізнес-рахунок і без ліцензії робиш, що хочеш. Якщо це не медицина, для більшої частини взагалі нічого більше не потрібно. В Австрії є професії, які регулюються ліцензією. Тобто ліцензії потрібні скрізь, але є суворі, а є вільні ліцензії. Те, що я роблю, підпадає під вільну ліцензію. Але якщо ти, наприклад, хочеш робити скрипку чи навіть налаштовувати її, то тобі потрібна спеціальна ліцензія. Те, чим я займаюся, це, здебільшого, хендмейд. В мене немає жодного виробництва.

Багато часу зайняв пошук людини: я хотів, щоб було так як і у Польщі. Там у нас в одному чаті і юрист, і бухгалтер, і другий бухгалтер. Ти запитуєш, тобі відразу відповідають, все ідеально. В Австрії з цим складно. Потім треба чекати на ліцензію. Починаєш відкривати банківський рахунок, а тобі кажуть: «Тут без призначеного апойнтменту ніяк». «А як його взяти?» — «А ми не знаємо». Я три дні витратив на те, щоб зрозуміти, як зробити попередній запис на відкриття бізнес-рахунку в банку.

На вашу думку, яка Австрія країна для малого бізнесу?

Складна. Не найскладніша, але й не проста. Тому що великі податки і прогресивна ставка. Якщо в тебе річний дохід до €13 000, ти не платиш податок на прибуток. До €20 000 — податок 20%, до €40 000 — 30%, і врешті він доходить до 55%. Плюс соціальні виплати: пенсійне та медичне страхування — це десь іще 25% від річного доходу.

Українським підприємцям, які хочуть чи планують зробити свою справу в Польщі, в Австрії, що би ви підказали чи порадили?

Не боятися, бо страх — це наш головний ворог. Чим людина розумніша, тим їй все страшніше, бо багато знає і багато чого боїться. Я коли переїжджав до Австрії, теж дуже боявся. А потім вирішив, що буде як буде: очі бояться, а руки роблять. Має бути трохи здорового авантюризму. І головне — знати як працюють податки, розуміти, для чого вони взагалі в цій країні, щоб не було шкода їх сплачувати. Зараз в Австрії я розумію, що в кінці року сплачу багато грошей, але лікую зуб безкоштовно в приватній клініці, бо є медична страховка. Тож не боятись, платити податки, не мутити схеми ні в якому разі, навіть не думати про це. І вивчати закони країни, тому що незнання закону не звільняє від його виконання.

Які ваші амбіції зараз — що тепер буде успіхом?

Це класне питання. Зараз в еміграції одне бажання — це вижити, акліматизуватися і зрозуміти взагалі, що відбувається. Тому що ти все одно трішечки чужий. У мене немає якоїсь мрії про зірок, типу хочу зробити сетап комусь із Metallica, наприклад. Це, напевно, було би добре для бізнесу. Але мені хочеться налаштувати свій бізнес так, щоб доводилося менше в ньому брати участь, щоб з’явилася свобода. І вільний час віддавати — ділитися досвідом. Мені завжди було цікаво допомогати тим, хто любить творчість. Це для мене важливо. Це я зараз і роблю — люди дуже багато коментують мені: «This is art».