Валерія Самойленко пережила загибель батька, еміграцію та внутрішню кризу. Потім вона заснувала івент-агенцію на Балі та нарешті знайшла гармонію в собі. Історія

1

Валерія Самойленко народилася у Кременчуці — великому індустріальному місті в Полтавській області. Її батьки мали успішний меблевий бізнес — спеціалізувалися на ексклюзивних меблях. Коли дівчині було вісім, родина переїхала до Києва. Батьки Валерії були впевнені: вони мають дати Лері та її сестрі найкращі освіту та оточення. Але бізнес в Кременчуці не кинули — продовжували вести справи зі столиці.

Родина Самойленків завжди тяжіла до мистецтва. Навіть інтер’єри салонів, згадує Лера, створювалися батьками за естетичним принципом і більше нагадували музейні зали. У їхньому домі часто збиралися представники культурної та бізнес-еліти. Гості обговорювали подорожі, мистецтво та літературу. Такі зустрічі відчутно вплинули на світогляд та інтереси Валерії у підлітковому віці.

«Батьки наголошували: потрібно розвивати не лише бізнесову жилку, а й творчу, — розповідає Лера. — Саме ця філософія привела мене туди, де я є зараз».

У столиці Лера навчалася в Українському гуманітарному ліцеї імені Тараса Шевченка в історико-філософській групі. Там вона закохалася в історію та англійську. У її 15 батьки натякнули, що не варто розраховувати виключно на сімейний капітал. Це змусило дівчину замислитися над своїм майбутнім. Продовжувати меблевий бізнес вона не хотіла. Лера вирішила пов’язати життя з мистецтвом.

Дівчина вступила до КНУ імені Тараса Шевченка на історичний факультет. «Це був неймовірний досвід, — згадує вона. — Викладачі, атмосфера, інтерактивний підхід до навчання — усе було винятковим».

З першого курсу Лера почала працювати репетиторкою — готувала випускників шкіл до екзаменів з історії України. Вона згадує, що хоч і мала фінансову підтримку від батьків, їй хотілося «приносити якусь користь». В той момент Лера була впевнена, що хоче пов’язати життя з викладанням історії. В університеті їй порадили звернути увагу на мистецтво. Тим більше навчання в КНУ відкривало нові можливості: студенти їздили на практику до світових музеїв у Римі та Відні, завдяки партнерським програмам вони могли відвідувати університети цих міст, спілкуватися з викладачами та переймати міжнародний досвід. Валерія дослухалася. На кафедрі історії мистецтв вона активно писала наукові статті та замислювалася над академічною кар’єрою. Родина повністю підтримувала цей вибір.

У 2014 році Росія анексувала Крим та розв’язала війну в Донецькій та Луганській областях України. Батько Валерії, не сказавши ні слова, добровільно мобілізувався в українську армію. Пізніше він пояснював — не хотів, аби майбутні чоловіки доньок помирали на війні. У 2016 році батько Валерії загинув. Для неї це стало сильним ударом. Батько, згадує Лера, був її опорою та найкращим другом. Знадобилося декілька років роботи з психологом, щоб справитися з втратою. Для Валерії цей період життя став визначальним. Вона працювала над собою, зацікавилася духовністю та сформувала власне бачення життя.

Зі смертю батька закінчився і сімейний бізнес, який пропрацював 22 роки. Він і раніше потерпав від рейдерських атак, але після загибелі голови родини вже було неможливо займатися бізнесом так, щоб він був не лише прибутковою справою, а й частиною родинної історії.

2

На третьому курсі університету Валерія усвідомила, що її суперсила — це комунікація. Її природний талант об’єднувати людей став головним кар’єрним активом. Валерія згадує, що на питання, що би ти робила в житті безплатно — без вагань відповідала «івенти». Ще зі студентських років вона була душею компанії, часто організовувала для друзів та знайомих вечірки, дні народження, романтичні побачення.

З 19 років дівчина почала працювати на фрилансі як артменеджерка в компанії Анни Аветової «Тюашо». Допомагала митцям подаватися на open calls, шукати колаборації з бізнесами та вибудовувати портфоліо для галерей. Водночас вона не полишала репетиторство. «Це не про гроші, а про те, щоб дитина полюбила історію», — пояснює вона. Деякі з її учнів були з малозабезпечених родин. Валерія не брала з них коштів — для неї це був експеримент: чи можна прищепити любов до історії тим, хто сприймає її лише як зобов’язання?

У 2019 році Лера влаштувалася в американську IT-компанію, у якій пропрацювала 2 роки. Робота була неофіційною, але дуже вигідною. З позиції менеджерки вона вже за пів року стала правою рукою керівника. Графік був жорстким. Але цей досвід загартував її як спеціаліста. В той же рік Лера переїхала із батьківського дому: завдяки високій зарплаті в IT-компанії вона продовжувала жити так само комфортно. Влітку 2021 року Лера закінчила університет. Працювала в IT, аби зробити заощадження та надалі відкрити власну справу.

3

В січні 2022 Лера відчула, що вигоріла. Далися взнаки три роки інтенсивної роботи без вихідних. Тодішній її хлопець Дмитро, з яким жила Валерія, запропонував їй звільнитися, аби перепочити й повернутися до справи, яка справді приносить задоволення — арту. На той момент його ферма мікрогріну вже приносила добрий дохід, тож хлопець міг забезпечувати комфортний рівень життя для обох.

Але Лера не уявляла себе без роботи. В лютому 2022 вона влаштувалася артменеджеркою в Музей української діаспори у Києві. За тиждень Росія почала повномасштабну війну проти України. Лера згадує, що сприйняла це спокійніше, ніж у 2014 році. Разом із сестрою та Дмитром дівчина вирушила до Польщі, щоб вивезти хвору матір за кордон. Потім вона і хлопець повернулися до Тернополя, де оселилися у великому будинку батька її подруги. Це було безпечніше, ніж залишатися в Києві. Їхній дім у Львівському кварталі згодом двічі потрапляв в зону обстрілів під час ракетних ударів у травні та червні 2022 року.

Влітку 2022 Валерія розірвала трирічні стосунки з Дмитром. Вона вирішила поїхати з України та зосередитись на собі. Сестра Лери, державна службовиця, згодом повернулася до Києва, а мама емігрувала до Швейцарії. Сама Валерія на сім місяців поїхала до Чорногорії. А в січні 2023 року вирушила до Швейцарії. Спершу — до швейцарського італомовного кантону Лугано. Подала заявку на грант для вступу до місцевого університету й отримала фінансування. Однак навчатися так і не пішла: вчасно зрозуміла, що отримати PhD було мрією її матері, а не її самої. Вона переїхала до Давоса. Там винаймала кімнату.

Швейцарія виявилася найдорожчою країною, де колись вона бувала. Заощадження танули. Грошей у матері Лера не просила принципово, оскільки мала думку, що заробляти самостійно — важливий етичний принцип. Продовжувала фрилансити як артменеджерка та репетиторка з історії для українських підлітків. Проте робила це радше для підтримки свого ментального здоров’я. Сніжна холодна погода, відсутність звичних активностей, соціальна ізоляція — все це спричинило наступний важкий депресивний епізод. Війна відкрила стару рану — смерть батька. Але тепер на неї наклалася криза самореалізації та втрата звичного оточення. Дівчина знову опинилася у стані внутрішнього спустошення і повернулася до занять із психологом.

4

14 квітня 2023 року Лера разом із подругою, що прилетіла до неї в гості з Варшави, вирушила потягом із Цюриха до Давоса. Весняний Цюрих залишався позаду, а за вікнами знову з’явилися знайомі гірські пейзажі. Подруга фотографувала краєвиди, а Лера усвідомлювала власну байдужість до цієї краси. Вона замислилася: коли й чому перестала відчувати радість та насолоду від життя?

Вагон був беззвучним. Поряд сиділи швейцарці — відсторонені, скуті, мовчазні. Атмосфера спокою та дисципліни контрастувала з несподіваним інсайтом, який раптово осяяв Леру.

— Дашо, я придумала! — вигукнула вона.

Пасажири переглянулися, коли Лера раптово підхопилася, та швидко відвели погляди, удаючи, що нічого не сталося. На столику лежали паперові серветки. Вона їх схопила їх і ручкою почала записувати ідею: «Пам’ятаєш я їздила на Балі? Дашо, я створю там івент-агенцію». Подруга зітхнула й зауважила, що їх купа. Та Лера продовжувала.

«Що я роблю найкраще? Організовую свята та знаюся на мистецтві. Я інтегрую мистецтво у кожне свято, за яке візьмуся. І зроблю важливе — незабутнім».

Наступні місяці в Давосі повернули смак життя: Лера готувалася до переїзду. Після ретельного аналізу конкурентів на Балі, а також у США та Європі вона створила таблицю з понад 200 найкращими агенціями. Жодна, за її словами, не мала чіткої унікальності, крім великих бюджетів на маркетинг. Це підштовхнуло Леру до думки, що можна запропонувати не просто стандартні свята. Варто створювати події, керуючись професійними знаннями в мистецтві. З огляду на увесь досвід в айті та артменеджменті, Лера написала детальний бізнес-план та онлайн знайшла надійного юриста на острові.

Вперше Валерія потрапила на Балі ще у 2019 році, коли приїхала туди взимку з друзями. Це місце дівчина називає табором для дорослих. Каже, що Балі — це простір для перезавантаження та пошуку відповідей, куди з’їжджаються креативні люди з усього світу. Місце для молоді, бізнесменів, інфлюєнсерів, де можна знайти однодумців для будь-якої активності, від творчих чи спортивних ініціатив до духовних практик. Дівчина стверджує, що вибір острова для еміграції — це була частина її власного шляху до прийняття: себе, втрат, війни, відмови від его та пошуку внутрішньої гармонії.

17 листопада 2023 Валерія переїхала на Балі. Там вона швидко знайшла віллу, яку вирішила ділити з друзями. Спільна оренда житла значно зменшує витрати, а співлізинговий формат приваблює близьких за цінностями людей, яким важливо обмінюватися ідеями та налагоджувати контакти. У такому середовищі легше підтримувати баланс між роботою та відпочинком, шукати клієнтів, а також уникати самотності, що особливо важливо для експатів.

20 січня 2024 року Лера на заощадження відкрила івент-агенцію. 1200 доларів становила вартість реєстрації компанії. Ще 1500 доларів — оформлення PT PMA (Perseroan Terbatas Penanaman Modal Asing) та ще 600 доларів патентування назви Magencie Alchemy of Events.

Назва «Magencie» — гра слів від «magic» (магія) та «agency» (агенція), що натякає на особливий підхід до організації подій. «Alchemy of Events» — акцентує мистецтво перетворення будь-якої події на унікальний досвід. Фірмовий колір компанії — маджента, символізує творчість та звʼязок між матеріальним та духовним світом.

Лера вирішила поєднати навички експертки у царині мистецтв із організаторським талантом. Вона вірить, що кожне свято має бути унікальним, а колір, локація, декор та навіть види квітів мають велике значення. Кожну подію Лера вибудовує з урахуванням цих принципів, щоб створити атмосферу, що буде запам’ятовуватися надовго.

Щоб знайти перших клієнтів, Валерія прочитала лекцію про арт у місцевому жіночому бізнес-клубі, а після — анонсувала відкриття івент-агенції. Таргетинг у соцмережах не працює на Балі — проте відмінно працює сарафанне радіо, каже вона.

Однією з перших клієнток Magencie Alchemy of Events стала жінка з бізнес-клубу, яка хотіла відновити романтику у своїх стосунках із чоловіком після 10 років спільного життя. Лера створила їй побачення, засноване на гармонії кольорів і символізмі. Червоний і рожевий передавали баланс пристрасті й ніжності, а золото й срібло додавали елегантності, символізуючи мудрість і технологічність. Простір вілли для пари оформили плюмеріями та лотосами — символами відданості та відкритості до нового. Головним акцентом став свічковий ритуал: десятки вогнів у формі янтри уособлювали гармонію та єдність партнерів. Персоналізовані любовні записки містили значущі для пари слова. Завершив вечір ритуал миття рук у воді з квітковими пелюстками, що символізував оновлення зв’язку та готовність до спільного майбутнього.

Клієнтка каже, що побачення вразило її чоловіка та оновило стосунки. Це замовлення мало символічну вартість — лише 150 доларів, але дало впевненість, що її бізнес потрібен. Далі Лера почала працювати за іншими цінами: в середньому 5 тис. доларів за івент. Основними клієнтами Лери є туристи та експати з Європи та колишнього СНД, оскільки у місцевих жителів Балі немає фінансової можливості витрачати гроші на організацію свят.

Лера насамперед проводить первинну бесіду з клієнтом, намагаючись зрозуміти його побажання і потреби, щоб розробити ідеальний захід. Вона пояснює, чому рекомендує саме такі декорації, символи, музику чи меню для кожного замовника.

Заходи Лери більше ніж просто вечірки — вони спрямовані на те, щоб допомогти клієнту знайти себе, підсвітити важливі моменти в житті та змінити щось на краще. Друга причина, за якою, звертаються саме до неї — швидкість. Час очікування відповіді в соціальних мережах 10 хвилин, є також термінові івенти під ключ, за які на Балі ніхто не береться. Проте, після першого року, маючи вже постійну клієнтську базу, Лера перестала працювати по 16 годин на день і встановила собі здоровіший графік: 8 годин і вихідні. Цей крок допоміг їй зберегти енергію творчості та зосередитись на якості роботи, а також уникати вигорання.

5

Лера запевняє, що Балі не є таким дешевим, як його іноді сприймають. Там високі податки на імпорт. Наприклад, кульки та решта декору з Китаю обкладаються податком у 40%. Індонезія майже не має власних виробництв. Основним імпортером залишається Китай, що значно впливає на вартість товарів і, відповідно, на ціни івентів. Лера також згадує, що на Балі навіть прості речі на кшталт лед-стрічки можуть коштувати вполовину дорожче, ніж у Європі. Інші витрати — на компетентних бухгалтера та юриста. Сама Лера живе не лише на прибуток з агенції, а й на гроші з артменеджменту, і витрачає до 5 тисяч доларів на місяць.

Валерія зазначає, що офіс для її івент-агенції на Балі не потрібен, вона працює здебільшого дистанційно. Середній чек за івент становить 5 тисяч доларів, що охоплює кейтеринг, декор, діджея, локацію, програму, а також шеф-кухаря й ведучого. Після покриття витрат Лера отримує 30% з кожного івенту, а з корпоративних івентів — 40%. Вона реінвестує 20% свого доходу, зокрема в маркетинг і розширення бізнесу.

За рік агенція вийшла в нуль і почала приносити прибуток — зараз в середньому він становить 26 тисяч доларів на місяць. Та Валерія планує продовжувати реінвестувати всі зароблені кошти протягом наступних 2 років. Вона бере на себе основні функції агенції — креатив, концепти, перемовини, пошук клієнтів і керівництво івентами.

Через особливості інвестиційного кейсу дівчина не має права працювати на індонезійців, а лише керувати власною справою та наймати людей. Пошук працівників на Балі виявився непростим. Зарплата балійця становить близько 300 доларів на місяць, але знайти професіоналів майже неможливо. Балійці дуже специфічні в роботі: навіть якщо вони закінчили університет, їхнє мислення та стиль життя суттєво відрізняються від європейського. Для них норма — запізнитися на кілька годин або не виконати зобов’язання. Індонезійці не реагують на грошові штрафи чи критику, можуть поскаржитись до міграційної служби за моральний тиск із боку іноземних роботодавців, а місцеве законодавство трактуватиме будь-який тиск на своїх співгромадян як наклеп або примусову працю. За це може загрожувати ув’язнення на строк до 5 років та штрафи від 30 до 60 тисяч доларів залежно від масштабу порушення.

Шляхом проб та рекомендацій за декілька місяців Лера знайшла двох штатних місцевих працівників — менеджера Нура та флористку Деллу та навчила їх працювати за своїми стандартами. Їхній смак, зокрема в декорі та його якості, відчутно відрізнявся від її власного. Проте зараз Самойленко зізнається, що вони почали захоплюватися результатами кейсів Magencie Alchemy of Events. На більші події Лера запрошує фрилансерів, яким сплачує відсотки від івенту. Тримати великий штат постійно — невигідно.

Агенція Лери організовує різноманітні події, серед яких: бейбішауери, побачення, дні народження, корпоративи, дівич-вечори та парубоцькі вечірки, бізнес-бранчі та пропозиції одруження. Крім того, є мінісервіси, такі як замовлення букетів, подарунків, окремого декору, а також послуги діджеїв та ведучих для різних типів заходів. В середньому на місяць Лера робить 6 івентів та надає близько 20 мініпослуг.

Більшість бізнесів на Балі залежать від сезонності, зокрема від потоків туристів і експатів, що приїжджають взимку. Однак бізнес Лери не зазнав впливу сезонних змін, оскільки її клієнтами здебільшого є експати з колишнього СНД або європейці, що бувають на Балі в будь-яку пору року.

Складнощі теж трапляються. Наприклад, на 14 лютого Лера підготувала ідею для подарункового боксу, який розповідав би історію кохання. Бокс містив квіти, загорнуті в газету, у якій було написано, чому людина любить свою половинку. З боксу вилітали кульки, всередині були браслети, тістечка від партнерів, ароматичні свічки. Однак, Лера придумала ідею боксу лише за два тижні до свята. Тож часу на ефективну рекламу не залишилось. Відтак вона продала лише 10 з 50 готових боксів.

Один із найскладніших івентів для Лери — камерне дороге весілля, яке планувалося напередодні Нового року 2024. Саме в цей період Самойленко захворіла на лихоманку Денге, але незважаючи на хворобу продовжила працювати, організувавши подію лише на адреналіні.

Усе пішло не за планом: перевірені підрядники підвели її. Флористи запізнилися на п’ять годин і завершили оформлення арки на пляжі в останню хвилину. Водій, навіть маючи інструкції, не знав маршруту для молодят і теж запізнився. Лера змушена була оперативно розв’язувати всі проблеми в режимі реального часу.

«Балійці мають свою специфіку роботи. Вони можуть місяцями виконувати твої доручення ідеально, але раптом щось всередині них відбувається, і вони змінюють підхід або ж зовсім відмовляються від відповідальності. Гроші зазвичай вони не повертають і можуть не виходити на зв’язок. Це створює додатковий рівень стресу», — ділиться Валерія.

Найдорожчим івентом став захід, що тривав два дні: перший день — освідчення, а другий — вечірка для друзів пари на яхті. Вартість цієї події становила 7 тисяч доларів.

Зараз Лера планує масштабувати свій бізнес і вийти на американський та європейський ринки. У неї вже є інвестор у Майамі, а також плани з відкриття філії в Тбілісі, Варшаві, Києві та італійській Тоскані. Валерія бачить великий потенціал для розвитку в цих регіонах і хоче перенести туди свої унікальні івенти з мистецьким підходом.

Зрештою, Лера переконана, що гроші можна заробляти лише у задоволенні. Вона радіє, що розпочала будувати свій бізнес саме з Балі. Спершу на острові вона шукала прийняття, баланс, вчилася відпускати минулі страхи та травми. Тепер Лера розуміє, що річ не в місці, а у внутрішньому стані. «Я знайшла спокій та гармонію не на Балі, а в собі».