Український Serpen в Берліні. Як журналістка та продюсерка Наталка Якимович створила артпростір у німецькій столиці — історія

1

У центрі Берліна, де одна за одною шикуються невеликі галереї з мінімалістичними вивісками, пахне сирим камнем і вином. Це Авґустштрасе — легендарна артвулиця, місце паломництва для поціновувачів сучасного мистецтва з усього світу. Ще з XVIII сторіччя, коли вона з’явилася як частина розширення міста, її ролі змінювалися: склади, майстерні, а з 1990-х — провідні галереї, артбари, дизайнерські шоуруми. Постійна адреса на Авґустштрасе — це виклик і привілей. Вона означає якість, визнання, довіру серед культурної спільноти.

«Німці дуже здивовані, що українська галерея має тут постійну адресу, — каже Наталка Якимович, засновниця Serpen gallery. — Вони розуміють цінність простору. І я розумію». Серед місцевих мешканців — багато колекціонерів і галеристів. Вони з інтересом стежать за кожною новою появою на цій вулиці і рідко щось приймають одразу.

Назва галереї — Serpen — з’явилася інтуїтивно. Наталка розповідає, що переглянула понад півтисячі варіантів, але жоден не здавався влучним. Та коли отримала ключі від простору, помила підлогу й визирнула у вікно, побачила напис Auguststraß й відчула, що все зійшлося. Назва мала прийти як знак. Так і сталося.

Ідея створити простір народилася після квітня 2022-го. До повномасштабного вторгнення Наталка працювала в Києві медійницею та продюсеркою. Переїхавши до Берліна в березні 2022, вона зрозуміла, що просто працювати за кордоном їй недостатньо: вона хоче робити щось корисне для України:

«У мене великий досвід роботи в креативній сфері. Я вигадую проєкти, вмію організовувати людей та процеси. Я можу розпочати власну справу та просувати українську культуру за кордоном».

Журналістське минуле допомогло Наталці в комунікаційній стратегії. Якимович написала і розіслала пресрелізи до німецьких та українських медіа. Про відкриття написали дві німецькі газети, вийшов сюжет на громадському радіо Німеччини, а ТСН зробив пряму трансляцію з коментарем посла України. Серед гостей були представники Українського інституту та громадських організацій.

Serpen відкрився 11 листопада 2023 року. Наталка чекала щонайбільше сотню гостей. Прийшло понад 500. У перші години розійшлися всі друковані матеріали трьома мовами: українською, англійською та німецькою. Закінчилися чорнила в принтері, щоб друкувати нові. Двічі доводилось бігти до супермаркету по додаткові ящики вина та пива. Гості не розходились до пізнього вечора.

«Це було дуже приємно, що стільки людей прийшли на відкриття галереї: українці, німці, американці, данці. Багато з них нині наші колекціонери. І це важливо, бо тепер це мистецтво розповідає про Україну у їхніх домівках».

Простір відкрився виставкою «Крізь полум’я». В експозицію зібрали твори шістьох українських митців: Артема Волокітіна, Вікторії Підуст, Михайла Алексеєнка, Воло Бевзи, Романа Михайлова та Олексія Золотаря. Хтось малює в Києві під звуки тривоги, хтось евакуювався до Львова, хтось — в еміграції. Але всі вони несуть образ того самого болю, який проходить крізь полум’я і народжується у нових формах.

За півтора роки галерея провела понад 10 виставок та півсотні культурних подій. Зокрема, відбулася персональна виставка Олега Тістола та Валерії Трубіної «Місце сили. Обмежений доступ», — це про втрачені внаслідок окупації та анексії території, які були важливими для митців.

2

Наталка Якимович народилася у 1980 році у Львові в родині журналістів. Вона пригадує, що змалку мала загострене відчуття справедливості. У дитинстві мріяла стати юристкою. В 11 класі почала писати статті про культурні події у шкільну газету. Зрештою, Якимович обрала журналістику — як інструмент, що може змінювати світ не гірше ніж право.

Наталка вступила на факультеті журналістики Львівського університету і вже у 20 років почала працювати на одному з головних каналів країни СТБ. Спершу Якимович була редакторкою, потім — ведучою новин «Вікна». Тодішні теленовини нерідко працювали на політичні інтереси власників медіа, що перетворювало інформаційне поле на інструмент впливу. Вже тоді Наталці було зрозуміло, що формат стандартних новин для неї — лише стартовий майданчик. Її цікавив не просто виклад фактів, вона хотіла створювати цілісний медійний продукт з сенсами.

У 2004-му Наталка народила сина Віктора. Тоді в Україні відбувалися протести проти фальсифікацій виборів кандидатом Віктором Януковичем — «Помаранчева революція». Одним з небагатьох медіа, який сміливо висвітлював ситуацію був «5 каналі». Після перемоги Віктора Ющенка Наталка Якимович перейшла працювати туди, була ведучою марафонів та гостьових студій. У 2006 журнал «Фокус» долучив її до рейтингу топ-25 телеведучих країни.

З 2007 року Якимович намагалася робити більше авторського контенту. Вона запустила авторський проєкт «Обличчя. СІТІ» на однойменному каналі, потім працювала над перезапуском в Києві студії інформаційного мовлення ТРК «Україна», з Донецька.

Згодом Якимович стала продюсеркою проєктів на «1+1 Продакшн». Її роботи були на стику документалістики, соціального репортажу та художньої реконструкції. Наприклад, «Жінка-банкомат» — про українок в еміграції; «Циганська кров» — про життя ромів, фільм-концерт «Тіна Кароль. Сила любові та голосу».

У 2014 році українське телебачення зазнало тектонічних змін. Революція Гідності, анексія Криму, війна на Донбасі — все це кардинально змінило не лише порядок денний, а й саму роль українського медіа. ТБ почало переосмислювати себе: з розважального формату переходити у бік більш глибших. З’явилися документальні фільми, спецпроєкти, серіали, які розповідали правду про війну, втрати, гідність і боротьбу.

Цю зміну розуміла і Якимович. У 2014-му вона стала креативною продюсеркою фільму про захоплення Криму російськими військами «Операція Крим». Того ж року вона продюсувала проєкти «Зима, що нас змінила» (1+1) — хроніка Революції Гідності, яка зафіксувала не лише події, а й трансформацію суспільства; «Небесна сотня» (спільно з Babylon’13) — один із найболючіших проєктів епохи, який показав новітню історію на рівні особистих трагічних історій. У 2018 році Якимович отримала посаду генеральної продюсерки кабельних каналів Film.ua Group. Вона запустила освітньо-культурні проєкти, зокрема серіал і фільм «Борщ. Секретний інгредієнт» — український гастро-наратив із глибоким культурологічним змістом.

Якимович завжди намагалася мислити поза межами звичних форматів. Керуючи виробництвом щоденного контенту для 4-х телеканалів, вона паралельно займалася документальними фільмами, знімала реклами та музичні кліпи, розробляла ігрові проекти. Наприклад, мюзикл «Червона Рута», який мав стати українськими «Ла-ла-лендом». Проте чотири роки роботи в надто високому темпі далися взнаки. Новий 2022 рік продюсерка зустріла у стані емоційного та професійного вигорання.

3

У березні 2022 року Наталка поїхала до Берліна. Вона була емоційно та фізично виснажена, тому звільнилася з усіх українських проектів, аби перезавантажитися. Друг сім’ї запропонував на пів року безоплатно пожити в Берліні, і це дало змогу трохи відновитися. Та Якимович не звикла відпочивати. Спершу працювала в німецько-американській компанії, а потім почала писати у видання для українських біженців «Амаль Берлін«. Робота принесла не лише задоволення, але й стабільність: офіційний контракт й досі покриває медичне страхування, а зайнятість залишається гнучкою — 20 годин на тиждень.

Ідея заснувати українську галерею у Берліні прийшла поступово. Попри велику кількість українців у місті, такого простору все ще не було. Івенти проводили або в бібліотеках чи кафе, часто керованих проросійськими активістами, або у церквах. Навесні 2023 року Наталка почала вивчати можливості для оренди приміщення та шукати однодумців для створення культурного простору.

Важливу роль відіграла випадковість: перша берлінська квартира, в якій Якимович мешкала з громадянським чоловіком, скульптором Олексієм Золотарем, розташовувалася навпроти галереї Helie Kopie. Олексій познайомився з власницею галереї, яка запропонувала йому зробити персональну виставку. За кілька місяців галеристка сама запропонувала Якимович перейняти приміщення, адже вирішила піти на пенсію. Ця нагода здавалася надто доброю, щоб її втратити.

Отримати оренду було вже не так просто. Потрібно було готувати презентації, вести перемовини з власником приміщення, переконувати в концепції простору. Власник спершу схилявся до іншого кандидата, але повернувся до кандидатури Наталки. На співбесіді його найбільше цікавила мистецька ідея, концепція галереї, а не бюрократичні документи. На його фразу про те, що важливо зберегти простір для мистецтва, «без кебабів», вона відповіла з гумором: «Кебабів не буде, але борщ — іноді так». Цей момент став вирішальним, і сторони підписали договір.

Бюрократичних труднощів при відкритті галереї не було. Наталка відкрила місцевий ФОП — «гевербе». Найняла німецького бухгалтера, який дотепер веде звіти. Ремонт за пару місяців зробили українські робітники. Проєкт стартував без участі інвесторів і без пошуків впливових поручителів. Так у центрі Берліна народився новий український культурний простір — з місією підтримувати мистецтво, ідентичність та спільноту.

4

Ще за часів університету Наталка вивчала історію мистецтв і культурологію, але перший досвід у ролі артдилерки був радше випадковим — Якимович просто допомогла подрузі продати вартісну картину. Згодом все розвивалося природно: знайомства з художниками, галеристами, дилерами. Іноді вона перепродавала твори українських класиків, серед яких роботи Марії Примаченко та Тетяни Яблонської. Поворотним моментом став 2020 рік: саме тоді Наталка Якимович почала збирати власну колекцію. Її перше значуще придбання — масштабне полотно Романа Михайлова в Bereznytsky Art Foundation. З цього моменту колекціонування перестало бути випадковим хобі й трансформувалося у продуману діяльність.

На сьогодні в колекції Наталки є імена, що формують обличчя сучасного українського мистецтва: Олена Придувалова, Віктор Кравець, Михайло Алексеєнко, Юрій Сівірін, Олександр Чекменьов, Дмитро Євсеєв, Ахра Аджинджел, Матвій Вайсберг, Ірина Федер, Наталія Корф-Іванюк та інші. Підхід Якимович не змінився з часів її роботи в журналістиці — це не просто естетика або інвестиція, а своєрідна форма фіксації історії, яка пишеться тут і зараз.

Щоб відкрити Serpen, Наталка продала свою автівку Suzuki Grand Vitara. Це близько €17 000, чого вистачило, щоб укласти договір оренди, зробити легкий косметичний ремонт і вдихнути життя в новий простір. Наталці дісталося приміщення з мінімальною, але стратегічно важливою інфраструктурою: облаштоване сховище для творів мистецтва, базове освітлення, функціональні меблі. Зокрема, масивна дерев’яна тумба для зберігання графіки та фотографій.

Якимович свідомо не пішла шляхом грантів. «Або ти неприбуткова організація, яка постійно залежить від грантодавців і грає за їхніми правилами, або бізнес — і тоді виживай самостійно», — пояснює вона. Програми підтримки жіночого підприємництва, хоч і існують в Німеччині, та майже не адаптовані до потреб культурної сфери. «Галерея — це не кав’ярня і не салон краси. Я не можу дати стандартний бізнес-план. Мистецтво не продається щотижня за графіком», — каже Якимович. Водночас вона визнає: з кожним місяцем проєкт набуває розголосу, і зараз галеристка вже готова вести розмову з потенційними інвесторами, меценатами чи спонсорами, які розуміють специфіку соціально відповідального бізнесу.

Зараз 55% клієнтів Serpen Gallery — українці, які живуть за кордоном тривалий час. Найдорожче Наталці вдалося продати роботу Олександра Ройтбурда — за €21 000, але це була дилерська дистанційна угода в Україні. З виставки в галереї Якимович продала 2 роботи Валерії Трубіної за €7000. Один з найпопулярніших в галереї одеський стріт-артист Apl315. Його серія, присвячена одеським катакомбам, розійшлася у ціновому діапазоні €500 — €800. Свою роль відіграв сильний сторителінг, каже Наталка. Артист створив серію на основі реальних графіті та символів, які залишали люди в одеських вапнякових підземеллях протягом трьох сторіч. В одному з найбільш урбаністичних районів Берліна, на Шонхаузер Аллеї, Apl315 створив величезний мурал із цієї серії — він одразу привернув увагу місцевих. Тож покупці поділилися майже порівну: половина — українці, половина — німці.

А от абсолютними фаворитами саме серед місцевих стали роботи дуету Etching Room 1. Вищий ціновий сегмент не став на заваді — їхній характерний чорний гумор виявився універсально зрозумілим і цінованим. «Іноді здається, що в ньому — найміцніший культурний міст», — жартує Наталка.

5

У столиці Німеччини мистецтво має високий статус, але Берлін — це не місто великих грошей. Соціальна орієнтованість Берліна, відсутність промислових гігантів і перевага фріланс-культури не сприяють сталому попиту на дороге мистецтво. Візит до сенату Берліна, де Наталя запитала про фінансову модель галерей у місті, закінчився майже анекдотично. Чиновниця зізналася: більшість галерей — це «проекти зайнятості для дітей із заможних родин».

Для того, щоб бізнес почав дихати вільніше, достатньо лише 12–20 великих продажів на рік. Один серйозний продаж щомісяця — і галерея зможе не лише закривати базові витрати, але й планувати майбутнє. В уявленні Якимович, це могли б бути представники українського бізнесу за кордоном, які, купуючи твори українських митців, водночас інвестують у культурну дипломатію. Наталка переконана: українське мистецтво може вийти на новий рівень лише тоді, коли українці почнуть купувати українців.

У Німеччині навіть невеликі офіси мають мистецтво на стінах. Чим солідніша компанія — тим помітніша її артколекція. У берлінському районі Мітте ввечері варто лише поглянути у вікна, щоб побачити: у кожній квартирі є живопис, графіка, фотографії.

У європейських країнах є чітка закономірність: німці купують німців, французи — французів. Українцям варто переймати цю звичку, впевнена Наталка. У Німеччині або Франції купівля картини — не подія, а елемент стилю життя. Це частина репутації. Якимович вбачає проблему в радянському досвіді, який викорінив естетику з повсякденного життя українців. Люди не звикли вирізнятися, мистецтво стало чимось «непрактичним».Поки більшість заможних співвітчизників ігнорує власних художників, ми ризикуємо втратити національну школу, яка щойно почала формувати свій голос у світі, каже Якимович. «У нас або Рєпін, або Демієн Герст. А мало б бути десятки тисяч обізнаних поціновувачів. Це питання не ринку, а ідентичності».

Галерейна конкуренція в Берліні дуже жорстка. І поки українські автори не з’являються на афішах важливих інституцій, не потрапляють до збірок локальних фондів і музеїв, їх сприйматимуть як «новачків». А отже — з дисконтом. Тому так важливо інвестувати в промоцію, в професійну документацію робіт, у резиденції, каталоги, контакти з критиками. І найголовніше змінювати підхід українського бізнесу до власної участі в культурі. Тож завдання, яке стоїть перед українськими галеристами за кордоном, на думку Якимович, значно ширше, ніж просто продаж мистецтва. Це просвітницька місія. Йдеться не лише про популяризацію імен чи окремих шкіл, а про цілеспрямоване формування уявлення про українське мистецтво як про вартісне, доросле, самобутнє і таке, що може конкурувати з європейськими аналогами. І це довгостроковий процес, у якому важлива кожна дрібниця: від якісної подачі візуального матеріалу до стратегії позиціювання кожного художника.

Галеристка вважає, що ціни не мають відрізнятися незалежно від місця продажу. Логіка проста: покупець не повинен мати сумнівів, що твір, який він бачить у Берліні, не дешевший у Києві чи, ще й надто — не продається напряму з майстерні за пів ціни. Це питання репутації не лише галереї, а й автора. Дисбаланс демотивує як інвесторів, так і глядачів.

На тлі цього гостро відчувається дисонанс у сприйнятті мистецтва в Україні. Наталка звертає увагу на парадокс: витрачати десятки тисяч доларів на аксесуари в стилі Біркін чи люксові автомобілі здається цілком природним, але витратити ті ж самі кошти на мистецтво є досі проблемою.

6

Наталка пояснює свою фінансову модель так: вона продає мистецтво, щоб покривати оренду, логістику, страхування і мати хоча б базову зарплату. Поки що галерея не вийшла на самоокупність — усі прибутки реінвестуються у розвиток. Однак, щомісяця зростає кількість відвідувачів, формується коло постійних клієнтів, з’являються партнери для майбутніх спільних проектів.

Наталка не приховує: щоб галерея вийшла на новий рівень, потрібен додатковий капітал. У неї вже є ідея розширити експозиційний простір, запустивши освітню програму та створити digital-архів українського сучасного мистецтва. Вона планує створити мультиформатний артхаб — бо цього потребує спільнота, що формується навколо простору.

У галереї вже регулярно проходять літературні вечори, презентації, дегустації. Стартував книжковий клуб — неформальна платформа для обговорення сучасної української літератури. Незабаром запрацює мовне кафе — місце, де українці з діаспори й ті, хто тільки знайомиться з мовою, зможуть практикувати спілкування в живому середовищі.

Але щоб створити простір, який об’єднає артпростір, кав’ярню, книгарню та крамницю предметів сучасного українського дизайну й сувенірів, потрібен інвестор. «Я активно працюю над залученням фінансування, — каже Наталка. — В проєкту вже є спільнота й репутація, залишилось знайти партнера, який побачить у цьому потенціал довгострокового зростання».

Наталка зізнається — Берлін не був її мрією. Переїзд став вимушеним кроком. «Найскладніше — визнати, що ти тут живеш», — каже Наталка, маючи на увазі не побутову, а екзистенційну адаптацію. Після переїзду життя розділилося на тимчасові відрізки — ще три місяці, ще пів року. Вперше про довгострокове майбутнє вона заговорила лише тоді, коли вирішила відкрити власну галерею. Це стало тим самим «пусканням коріння», хоч і з усвідомленням, що його можна буде зібрати, коли і якщо прийде час повертатися з новим досвідом.