«Мистецтво — теж зброя». Як війна змусила галеристів залишити Київ і робити українське мистецтво світовим — історія Voloshyn Gallery

1

У 2004 році студент юрфаку Максим Волошин запросив Юлю на перше побачення до київського музею. Крім взаємної симпатії, молодих людей поєднало й захоплення мистецтвом. Максим та Юля мріяли створити власну галерею. Макс тоді перепродавав антикваріат, тож на зароблені кошти купив підвальне приміщення на Терещенківській, 13. Там у 2006-му Волошини відкрили галерею «Мистецька збірка» і того ж року одружилися. Їм було по 21.

Вранці Волошини навчалися в університеті, після пар — самі робили ремонт. Хотіли створити особливий мистецький простір, якого на той момент не було у Києві. Юля згадує, що галерею вони відкрили власним коштом і без досвіду. Навіть не було чіткого уявлення, з чого починати. Тож у перші місяці відвідувачів було мало, але згодом колеги по артцеху підказали, як правильно анонсувати проєкти, будувати комунікацію та залучати аудиторію.

Спочатку Волошини займалися академічним мистецтвом та соцреалізмом. Брали майстер-класи в експертів та реставраторів. Вчилися визначати автентичність робіт, вивчали історію мистецтва, аналізували стилі та техніку письма. Вже за декілька років вони стали помітними гравцями на київській артсцені. Цьому допомогли дві виставки музейного рівня — «Пейзаж в українському мистецтві» та «Натюрморт в українському мистецтві». Кожна з них тривала по року. Щодня у маленьку галерею приходило понад 200 відвідувачів.

«Мистецька збірка» сформувала коло покупців та колекціонерів і подружжя почало активно продавати роботи. Всі зароблені кошти пара реінвестувала в бізнес. Окрім них, в галереї працював лише один менеджер. Тож Максим розв’язував юридичні питання, шукав клієнтів, проводив угоди. Юля, економістка за освітою, — вела бухгалтерію, писала концепції виставок, комунікувала з медіа. Майже весь час Волошини проводили в галереї.

Після економічної кризи 2008 року в Україні почало активно розвиватися сучасне мистецтво. Волошини також звернули на нього увагу. Ціни на полотна були нижче за класику, але візуально воно мало ефектніший та оригінальніший вигляд.

«Навіщо поливати дерево, яке вже виросло? Набагато цікавіше посадити паросток і виростити з нього дерево», — пояснюють Волошини.

Так подружжю галеристів вдалося виростити принаймні одну артзірку — Михайла Деяка, чиї роботи продавалися на аукціоні Phillips у Лондоні. В грудні 2013 року його картина «Доктор Залізний Кулак» пішла з молотка за £8125. Слідом за ним Волошини відкрили митців Анну Валієву та Марію Сулименко, з якою співпрацюють дотепер.

Волошини мріяли створити український музей сучасного мистецтва на Терещенківській, щоб уся вулиця стала меккою мистецтва. «На нас справили враження розміри закордонних галерей, що займають цілі [у минулому промислові] райони, — каже Максим. — Це Челсі у Нью-Йорку, Wynwood Art District в Маямі. Такі явища підвищують ціни на нерухомість у цих кварталах, приваблюють туристів. Ми хотіли, аби й у нашій країні з’явилося щось подібне. Впевнений, що це попереду».

У 2016 році Юлія та Максим наважилися на ребрендинг. Вони знову власноруч зробили ремонт, придбали дороге освітлення та назвалися Voloshyn Gallery. Максим пояснює, що вже тоді вирішили просувати українське мистецтво за кордоном і хотіли в перспективі відкрити там галерею. А на Заході багато галерей називають прізвищами їхніх засновників. Коли артпростір має ім’я власника, додає Максим, це створює відчуття ексклюзивності.

Волошини вважають, що ніколи не змагалися між собою і з першого дня були гарною командою. Юлія пояснює, що вони з Максом схожі й різні водночас. «Максим — наполегливий, стресостійкий. Він вміє захоплюватися і досягати. Я — виважена, дисциплінована. Іноді бути разом вдома та на роботі непросто, але є спільна мета, цінності та бачення. З роками стає лише цікавіше». Подружжя стверджує, що галерея для них — не просто бізнес. Це стиль життя.

2

У 2016 році вже Voloshyn Gallery вперше взяла участь в арт’ярмарку Scope Miami Beach. Арт’ярмарки — це великі міжнародні виставки-продажі, де галереї репрезентують сучасне та класичне мистецтво для колекціонерів, музеїв і покупців. Вони фактично формують артринок, задають тренди та впливають на ціни.

Потрапити на такий ярмарок непросто. Щоб галерею відібрали, треба показати актуальних та зажаданих на ринку художників. Роботи мають бути інноваційними, концепція — відповідати формату ярмарки. Також необхідно сплатити внесок за участь, який іноді досягає десятків тисяч доларів. Чим престижніший ярмарок, тим жорсткіший відбір. Наприклад, Art Basel, Frieze чи TEFAF запрошують лише найвпливовіші галереї. Щороку саме на міжнародні арт’ярмарки припадає близько чверті світових продажів мистецтва, а це — $16 млрд. Волошини кажуть, що насправді участь в таких ярмарках — це завжди фінансовий ризик. Проте вона суттєво підвищує престиж та впізнаваність галереї у світі.

У січні 2018 Волошини стали слухачами лондонського лондонського курсу Sotheby’s Institute of Art про артменеджмент. А вже в березні 2018 Voloshyn Gallery вперше взяла участь у ярмарку VOLTA New York, що спеціалізується на соло-проєктах. Виставковий стенд з роботами Михайла Деяка увійшов до шорт-листа десяти найкращих експозицій VOLTA.

3

З моменту відкриття галереї Юлія та Максим багато подорожували, але ніколи не хотіли емігрувати. Та у 2020-му виставок та ярмарків стало так багато, що Волошини більше часу проводили в США, ніж у Києві. У січні 2020 в Майамі у подружжя народилась донька Даніелла. Родина вирішила поки залишитися в США. У 2021 році Максим та Юля організували виставку Гвадалахарі та вперше за часи незалежності України презентували в Мексиці українських художників. Тоді ж Волошини взяли участь в одному з найбільших арт’ярмарків США — Dallas Art Fair.

За декілька місяців до війни Волошини приїхали до Майамі, щоб презентувати свої стенди на ярмарках NADA та Untitled Art. Але захворіли на COVID-19 і затрималися в місті. Час вирішили використати з користю — організували ту саму пророчу поп-ап виставку в Аллапатта, де розповідали, як війна 2014 року вплинула на українську ідентичність.

«23 лютого ми поїхали до Палм-Біч прогулятися, — згадує Юля початок повномасштабного вторгнення Росії. — Вже тоді звідусіль точилися розмови, що війна ось-ось почнеться. Я виклала в Instagram фото й написала: тут так тихо і спокійно, а в Україні люди бояться засинати. О 5 ранку за Києвом я побачила, що мама і всі друзі онлайн. Відкрила новини, а там — вибухи в Києві. Мене пройняв холод, руки тремтіли. Декілька ночей ми з Максимом не спали. Були на зв’язку з друзями та близькими. Тоді зрозуміли, що наша місія як галеристів — робити все можливе, аби українське мистецтво залишалося видимим».

У лютому 2022 року Волошини на цілий рік перетворили свою галерею у Києві на бомбосховище — підвальне приміщення вже використовувалася як укриття під час Другої світової війни. Галерея приймала всіх, хто жив поруч. Там було тепло, працював інтернет, можна було ночувати. Люди спали на матрацах, їжу готували вдома і приносили до галереї. В цей час Юля та Макс проводили в Америці благодійні заходи на підтримку України. Організовували збори коштів і мобільних телефонів для українців. Велика підтримка з боку місцевої громади підштовхнула їх до рішення відкрити постійний простір у Майамі.

У серпні 2022 Волошини спільно з Fridman Gallery (Нью-Йорк) представили проєкт «Women at War». Куратором виступила Моніка Фабіянська. Виставку визнали однією з десяти найкращих у США за версією Frieze, вона увійшла в топ-10 найкращих проєктів року за версією The Washington Post.

Частину робіт створили після вторгнення у 2022-му році, частину — ще після 2014-го. Наприклад, українська художниця Алевтина Кахідзе в «Полуниці Андріївні» (2014–2019) фіксує телефонні розмови з мамою, яка залишилася в окупованому Донбасі. Дзвонити вона могла лише з кладовища. Євгенія Білорусець у серії «Перемоги переможених» (2014–2017) знімає жінок-шахтарок Донбасу. Попри війну та важку працю, вони зберігають людяність — усміхаються, жартують, живуть. Дана Кавеліна досліджує жіноче тіло як поле битви. У серії малюнків «Комунікації: Вихід у сліпу зону» (2019) один з образів — плід, задушений червоною пуповиною. Скульптура каменів Жанни Кадирової «Паляниця» нагадує український хліб, символізуючи опір російській окупації.

4

До повномасштабного вторгнення Волошини вже мали досвід роботи на американському ринку і коло професійних знайомств.

«Ми відчули, що це шанс не просто вижити, а зробити ще більше для розвитку українського мистецтва», — каже Юлія. «Було велике відчуття провини. Насамперед коли читаєш новини, а сам перебуваєш у безпеці. В такому пригніченому стані ми жили більше як рік. З часом у мене зовсім зникло бажання щось робити. Однак коли ми вирішили відкривати галерею в США, стало емоційно легше. Ми розуміли, що у такий спосіб можемо приносити користь».

Адаптація в Маямі була складною. Доньку виховували без няні й постійно працювали. Даніелла постійно була з батьками — на виставках та ярмарках, зустрічах з кураторами, митцями та колекціонерами. На момент початку великої війни у родини було лише 2 валізи літнього одягу. Життя довелося будувати з нуля.

У Маямі Волошини знайшли приміщення в районі Аллапатта. Це місце приваблює людей мистецтва, поруч — важливі культурні інституції: Rubell Museum, Super Blue, El Espacio 23 та Institute of Contemporary Art. У жовтні 2023 року Волошини офіційно презентували новий артпростір площею 1 400 кв. футів, поруч з Andrew Reed Gallery. Туди вони переїхали й самі — разом із маленькою дитиною. Як і колись в Києві, Волошини знову робили все самі. Перші пів року у них навіть не було менеджера.

Галерея відкрилась проєктом «No Grey Zones», який досліджував наслідки воєн та політичних маніпуляцій. Роботи з усього світу аналізували агресію, приховану за дипломатичними формулюваннями. Боян Стоїчіч з Сараєво, що свого часу сильно постраждало від югославських воєн, у роботі «Hotel Hope Phantom» звертається до Дейтонської угоди, що завершила Балканські війни. Український митець Микола Рідний показав бетонні моделі українських бомбосховищ як символ спротиву. Ізраїльтянка Дана Леві в проєкті «Erasing The Green» аналізувала, як швидко стерлися кордони між Ізраїлем та окупованими територіями.

Волошини кажуть, що їхня галерея в Маямі має створювати діалог між Україною, Східною Європою, Латинською Америкою та США. Галеристи певні, що потрібно вписувати українське мистецтво в місцевий контекст.

5

14 квітня 2023 року галерея Волошиних в Києві відкрилася проєктом «Камера обскура». У ньому взяли участь митці з України та Східної Європи. Виставка досліджувала теми насилля, страху та людської гідності через реалії війни в Україні. Акцентувала важливість фотографії як засобу фіксації та переосмислення колективної пам’яті.

Галерея і зараз продовжує працювати в Києві. Двоє співробітників займаються адміністративними питаннями, координують виставки та підтримують програму. Волошини теж залишаються залученими у всі процеси. Юлія та Макс кажуть, що робота в умовах війни на дистанції потребує постійного контакту. Потрібно враховувати безпеку, обмежений доступ до ресурсів та логістичні труднощі.

– Більшість роботи ми виконуємо дистанційно, за підтримки нашого директора та членів команди в Києві. Їхня стійкість та відданість були надзвичайно важливими для продовження нашої місії.

До 2022 року, каже подружжя, українське мистецтво вважалося екзотичним і периферійним. Воно залишалося поза головним артдискурсом, адже не мало сильної інституційної підтримки на міжнародному рівні. Його часто ототожнювали з пострадянським, що розмивало унікальність та ускладнювало ідентифікацію. Проте після початку повномасштабного вторгнення ставлення змінилося. Зараз українське мистецтво стало важливим голосом у світовому культурному дискурсі. Ця трансформація відкриває нові можливості для художників, але одночасно накладає велику відповідальність. Українські художники алегорично розповідають про війну, чим цікавляться престижні міжнародні музеї, які хочуть мати цю історію у своїх колекціях.

Волошини впевнені, що Україна має більше інвестувати в поширення українського мистецтва. Його треба представляти за кордоном, щоб інтегрувати у світовий артпроцес. Лише у такий спосіб воно може природно набирати цінності, без потреби в додаткових маніпуляціях чи схемах.

Утім Максим визнає, що американці втомилися від новинного порядку денного. Зараз їм цікавіше почути особисті історії людей від художників. Наприклад, виставка Нікіти Кадана у Voloshyn Gallery в Маямі «The Radial Bone» поєднала концептуальне мистецтво з персональними розповідями українців. Ця виставка увійшла до списку 10 найкращих виставок міста за 2024 рік за версією Miami New Times.

Подружжя розуміло, що не варто будувати галерейну стратегію лише на політичному аспекті. Волошини запросили відомих кураторів, як-то Джина Морено й Омар Лопес-Чахуд, почали інтегрувати латиноамериканське мистецтво в українські проєкти й активно шукати точки дотику між Східною Європою, США та Латинською Америкою. Цей підхід дав змогу не лише привернути увагу до українського мистецтва, але й підвищити його вартість. За 2024 в Маямі Волошини зробили 10 виставок, в Києві — 6, а також взяли участь в 9 арт’ярмарках.

«Колекціонери та художники розуміють, що ми не просто займаємося купівлею-продажем. Ми розвиваємо ринок, підтримуємо авторів, допомагаємо їм зростати. Якщо для художника чи куратора важливий лише заробіток, ми відмовляємо», — підсумовує Юлія.

Волошини не вважають свою галерею американською. Вони кажуть, що вона залишається українською, але стала частиною американської артсцени. Максим і Юля самі не сприймають еміграцію як щось остаточне. Україна залишається їхнім домом, а діяльність і надалі буде пов’язана з Києвом. Подружжя зізнається, що перше, що вони зроблять, коли війна закінчиться, — приїдуть в Україну.

«Мистецтво — теж зброя. Так, воно не може зупинити війну, але здатне говорити без слів на увесь світ».