«Думайте, що ви говорите»: Посол Канади в Україні Наталка Цмоць про силу українського бізнесу, жіноче лідерство та руйнування стереотипів

М.: Канада завжди була надійним партнером для України, а з 2022 року надала допомогу на суму понад 19 мільярдів канадських доларів. Як ви зараз бачите розвиток цих відносин?

Канада почала підтримувати Україну задовго до війни. У 2013 році я працювала в Україні радницею з технічної співпраці, зосереджуючись на темах демократії, прав людини та свободи ЗМІ. Протягом багатьох років Україна була ключовою частиною програми розвитку Канади в Європі, орієнтованої на технічну співпрацю.

Наша підтримка розвивалася і змінювалася відповідно до потреб України. Після анексії Криму в 2014 році ми розширили діяльність у сферах безпеки, таких як кібербезпека та раннє відновлення. Через початок повномасштабного вторгнення у 2022 році ми знову адаптували наші підходи. Тоді однією з перших дій була макроекономічна підтримка — допомога Україні в оплаті праці держслужбовцям, вчителям і медичним працівникам, щоб держава могла зосередитися на питаннях безпеки та оборони. Крім цього, ми надали військову та гуманітарну допомогу, що зробило нашу підтримку всеохопною та багатогранною.

М.: Ви згадали про кібербезпеку та військові технології. Які сфери українського ринку найбільше цікавлять канадських інвесторів?

Канадські інвестори, які раніше вже були в Україні, залишилися, і до них приєдналися нові компанії. Основними сферами інтересу продовжують бути сільське господарство, агропродовольство, агротехнології та великогабаритне обладнання. Ці сектори були і лишаються важливими для Канади.

М.: Ви можете навести приклади великих канадських інвесторів, які почали вкладати в Україну під час повномасштабного вторгнення?

Ми спостерігаємо зростання співпраці в оборонній промисловості, хоча багато з цього може залишатися непублічним. Один із прикладів — компанія Roshel. Також збільшується торгівля дронами та увага до їхнього виробництва й розвитку технологій, причому в цих сферах є багато випадків співпраці із українськими бізнесами.

М.: Як війна вплинула на інвестиційний клімат?

Повномасштабне російське вторгнення стало несподіванкою для всіх і спершу дестабілізувало канадські інвестиції. Довелося пристосовуватися, оскільки багато необхідних інструментів ще не були впроваджені. Серед труднощів — масовий виїзд українців за кордон і водночас обмеження на пересування в країні, особливо на початку повномасштабного вторгнення, коли відвідувати Україну було небезпечно.

Суттєвою проблемою для української промисловості стала нестача робочої сили, зокрема кваліфікованих працівників. Розв’язати цю проблему нині допомагають програми з перекваліфікації жінок — опанування ними інших професій, наприклад, пов’язаних із управлінням великогабаритною технікою. Це професії, які традиційно не були жіночими в Україні.

Технічні училища також беруть активну участь у зусиллях із перепідготовки. Підтримка надходить не лише на федеральному рівні, а й від окремих провінцій. Наприклад, провінція Альберта має меморандум про взаєморозуміння з Україною та бере участь у таких ініціативах, як енергетична конференція у Варшаві. Технічний університет Альберти також активно підтримує ці зусилля.

Україна адаптується до нових реалій, серед яких — переміщення працівників і цілих бізнесів зі Сходу на Захід та перепідготовка людей. Ці зміни є надзвичайно важливими і з погляду економіки, і безпеки.

Д.: Знаю, що одним із завдань є підтримка канадців в Україні та надання базових соціальних послуг. Чи була у вас змога проконсультувати канадські бізнеси в Україні щодо подолання викликів повномасштабної війни?

Я дуже пишаюся командою торгового комісара в Україні. До її складу входить один канадієць та місцеві фахівці, що є справжніми експертами у своїй галузі: вони чудово розуміють інвестиційний клімат і ключові сектори. Ми підтримуємо канадські компанії, особливо в харчовій та оборонній промисловості, які продовжують працювати, а деякі навіть процвітають.

Канадські підприємства також розширили свої зусилля у сфері соціальної відповідальності. Наприклад, багато компаній продовжують виплачувати зарплату працівникам, які зараз перебувають на передовій, а також підтримують сім’ї військовослужбовців. Це понад усі слова говорить про їхню відданість: вони не зобов’язані, але вирішують так чинити, тому що вважають це правильним.

Д.: Це стає прикладом для інших, що показує, як бізнес може зберігати відповідальність перед суспільством навіть у найскладніші часи.

Канадські компанії також активно допомагають внутрішньо переміщеним особам (ВПО). Вони надають роботу, тимчасове житло та підтримують тих, хто переселяється в їхні громади. Я спілкувалась із деякими ВПО, і вони не відчувають себе зайвими: у громадах панує сильне почуття єдності — сім’ї облаштовуються, налагоджують нові зв’язки та влаштовують своїх дітей до шкіл.

Канадський приватний сектор також підтримує Збройні Сили України. Багато компаній, наприклад Fairfax, ініціюють благодійні проєкти для збору коштів на дрони та забезпечують військових необхідним спорядженням — від черевиків до уніформи. Це спільна робота, і навіть посольство Канади організовує заходи зі збору коштів для солдатів та бригад.

Мене глибоко зворушує, як українці гуртуються. У кафе можна побачити таблички з написом: «Наш власник на передовій, будь ласка, підтримайте», — і люди підтримують. Вони долучаються до цих ініціатив, демонструючи неймовірну солідарність.

Канада також відіграє провідну роль на міжнародній арені. Наприклад, ми є співголовами Робочої групи №4 з повернення затриманих цивільних осіб та дітей. Міністр закордонних справ Канади Мелані Жолі нещодавно співголовувала на конференції в Монреалі, де оголосили про Монреальське зобов’язання. Понад 50 країн підтримали ініціативу створення безпечних шляхів для повернення затриманих.

Я очолюю цю групу разом із посолкою Норвегії в Україні Хелен Санд Андресен та омбудсманом Дмитром Лубінцем у Києві. Зустрічаюся з військовополоненими та цивільними, які повернулися з неволі і діляться своїм досвідом полону, а також із родинами і зниклих безвісти, і дітей, яких повернули на підконтрольну Україні територію. Дуже важливо розуміти, з якими складнощами вони зіштовхуються, та надавати їм підтримку. Сім’ї, розлучені з близькими, переживають неймовірний біль, і їхня незламність зворушує до глибини душі.

Д.: Я вважаю, що ваш підхід унікальний для канадського дипломатичного корпусу, адже ви пережили те, чого не довелося багатьом послам. До речі, я ваш шанувальник у соціальних мережах: стежу за вашими публікаціями та роботою і вважаю чудовим, що ділитеся оновленнями.

У Канаді я понад п’ять років працював у місцевому самоврядуванні, зосереджуючись на наставництві, підтримці новоприбулих, волонтерстві та розвитку громади. По суті, ви робите те саме за кордоном, передаючи канадські цінності українській спільноті. Чи співпрацюєте ви з іншими посольствами в Києві, які підтримують ваші ідеї або долучаються до ваших ініціатив із допомоги українцям?

Що стосується соціальних мереж, одна з причин моєї активності там — бажання, щоб Україна залишалася у фокусі новин. Для канадців важливо знати, що відбувається, як посольство підтримує Україну. Мене хвилює, як часто Україну зображують так, ніби вона лише суцільний розпач і руйнування. Знайти баланс важко: не можна вдавати, що все добре, бо це неправда, але водночас люди мають бачити незламність і єдність України. Інакше вони можуть думати: «Навіщо інвестувати туди? Навіщо підтримувати Україну?»

Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато хто вважав, що Україна зазнає поразки протягом тижня, але цього не сталося. Уряд залишився на місці — і це справжнє лідерство. А там, де влада не могла бути присутньою, активізувалися українці, організовуючи й захищаючи свої громади. До лав ЗСУ та територіальної оборони долучилися добровольці. Дух спільноти в Україні неймовірний, нічого подібного неможливо побачити в Росії.

У соціальних мережах я намагаюся показувати позитивні моменти та розповідати про людей, які виконують неймовірну роботу в Україні. Але так, через це я стикаюся з критикою.

М.: Чому?

Мене критикували, наприклад, за один із моїх дописів, де люди запитували, чому я усміхаюся. Під світлиною, де я в танку, хтось так і написав: «Чому ти усміхаєшся?» Я відповіла: «Тому що українцям справді є, чому усміхатися». Ось цього часто бракує — розуміння їхньої фантастичної незламності.

Критика звучала так: «Тисячі людей гинуть. Як можна усміхатися? Немає, чому радіти». Проте люди схвально реагують, коли бачать, як українці живуть і долають труднощі. Особливо мене надихають українські жінки. Вони долають величезні виклики, досягаючи успіхів у політиці, волонтерстві, громадянському суспільстві та ЗМІ.

Часто можна почути стереотипи на кшталт: «Ой, українські жінки дуже традиційні» або зневажливі коментарі щодо їхньої ролі. Моя відповідь? «Думайте, що ви говорите». Так, вони пишаються своїми сім’ями та дітьми, але як це може бути приводом для критики? Ці жінки не лише дбають про власні родини та доглядають за пораненими солдатами — вони також підтримують родичів своїх чоловіків, волонтерять, роздають благодійну допомогу, годують громади та обіймають лідерські позиції в політиці й поза нею.

Є також тисячі жінок, які служать у збройних силах. Я зустрічала відважних бойових медикинь, саперок і снайперок. Вони гинуть поруч зі своїми побратимами. Вони воюють.

Як можна посміти це критикувати? Мені важко це зрозуміти. Я відчуваю потребу захищати українських жінок, тому що вони роблять надзвичайні речі. Вони підставляють плече своїм чоловікам, братам і батькам, водночас демонструючи лідерство, яке викликає захоплення і повагу, а не осуд.

Д.: Я бачив, що ви нещодавно мали зустріч із начальницею штабу оборони Канади, генералом Дженні Каріньян.

Так, вона справді чудова.

Д.: Я знайомий із нею ще з часів навчання у Королівському військовому коледжі Канади (RMCC), де мені пощастило зустрітися з нею кілька разів. Завжди захоплювався її лідерством у Збройних силах Канади (CAF), її сучасним підходом до служби та роллю у Міністерстві національної оборони. Вона є джерелом натхнення — особливо як жінка, яка обіймає таку важливу посаду. Мені цікаво, чи можете ви поділитися деталями вашої нещодавньої зустрічі? Чи давала вона якісь поради або пропонувала можливі проєкти для України?

Очевидно, я не можу вдаватися у подробиці, але можу запевнити, що ми постійно шукаємо нові способи підтримки. Я тішуся тим, що була частиною команди, яка у 2015 році започаткувала операцію UNIFIER у відповідь на анексію Криму. Це ініціатива, якою Канада дійсно пишається і яку ми щиро налаштовані продовжувати.

Канада взяла на себе провідну роль у підтримці сил безпеки — не лише військових — через навчання та наставництво. Йдеться про розуміння того, що потрібно українцям, і про пошук способів, як ми можемо зробити наш внесок більш масштабним і значущим. Ми коригуємо наш підхід відповідно до змін потреб. Наприклад, ми також беремо участь у підготовці пілотів.

Я вважаю, що Канада швидко реагує і прагне залишатися надійним партнером для України. Між нашими військовими існує міцне, перевірене часом партнерство. Українці неймовірно розумні, підприємливі та швидко адаптуються — вони всотують знання, наче губка. Тож зараз ми перейшли до моделі «тренуємо тренерів».

Д.: Для максимального результату?

Саме так. Мета — щоб українці взяли на себе більшу частину підготовки. А ми зосереджуємося на вдосконаленні навичок саме їхніх тренерів, які потім передають ці знання далі. Це створює справжній ефект примноження.

Вони також можуть виконувати завдання в місцевостях, куди Канаді важко дістатися. Наприклад, складно перемістити солдатів далеко від лінії фронту чи за межі країни. Завдяки ретельному підходу до тих, кого напряму навчаємо, ми можемо досягти значно більшого впливу за допомогою моделі «тренуємо тренерів», адже вона дозволяє знанням поширюватися та закріплюватися в різних регіонах.

Д.: Канаді потрібно більше людей, які прагнуть долучитися та реалізувати свої цінності й кар’єрні амбіції у Збройних силах Канади та службах безпеки. Однак за останнє десятиліття багато громадян і мешканців Канади не завжди сприймають військову службу як привабливий вибір — частіше чуєш: «Ні, це вже не для мене».

У нас, наприклад, є Канадські рейнджери, які входять до складу резерву Збройних сил Канади і працюють у віддалених, ізольованих та прибережних регіонах Канади. Програми для корінних народів і багато інших ініціатив демонструють чудову співпрацю між військовими, урядом і громадами. Це нагадує мені командну роботу українських волонтерів, громад і Збройних Сил України (ЗСУ), які формують єдину міцну та непереможну силу. Ваш досвід та історії, які ви чули в Україні про те, як люди самоорганізовуються та стають волонтерами, можуть стати корисними для підвищення інтересу до Збройних сил Канади.

Сто відсотків! Я вважаю, що це дуже важливий момент. Навіть Україна зараз працює над тим, як представити власні збройні сили саме як професійний вибір — перспективний кар’єрний шлях. І не лише через війну: показувати це як професійну сферу, що відкриває широкий спектр можливостей у військовій службі.

Д.: Довгострокова інвестиція в навчання та розвиток.

Саме так. І я вважаю, що це чудовий напрям, на якому варто зосередитися. Як ви зазначили, це саме та проблема, з якою ми зіштовхуємося в Канаді. Приємно бачити, що Україна також активно залучає жінок до цієї сфери.

Д.: Я чув, що ви зустрічалися з Юлією Паєвською (Тайрою).

Так, я бачилася і з Тайрою, і ще з кількома іншими.

Д.: А чи знайомі ви з кимось із батальйону Да Вінчі?

Так, із кількома їхніми представниками. Я також познайомилася з жінками-снайперками, і вони справді чудові. Наскільки я знаю, з жінок виходять фантастичні снайпери. Стать тут абсолютно не має значення. Більше того, деякі тренери-чоловіки кажуть, що іноді легше навчати жінок, адже вони краще здатні приборкати свій адреналін і швидше втамовують дихання.

Д.: З огляду на ваш досвід, як ви думаєте: що може заохотити молодь сприймати військову службу як професійну кар’єру та можливість служити громаді, а не лише асоціювати її з традиційними уявленнями про війну?

Я зустрічалася з неймовірними пораненими солдатами в Україні, зокрема з тими, хто втратив кінцівки. Їхня незламність справді вражає. Коли я ставлю їм ось це-от хрестоматійне запитання: «Що ви хочете робити далі?», поранені часто відповідають: «Я маю повернутися до служби».

Вони вибудували настільки сильне почуття товариства та називають одне одного сім’єю, підтримують одне одного у всьому. Багато з них сповнені рішучости повернутися й зробити власний внесок — чи то на передовій, чи в інший спосіб.

Зараз Україна працює над вирішенням масштабної проблеми — підтримки великої кількості поранених. Ці солдати можуть зробити по-справжньому значний внесок в економіку та суспільство, але важливо усунути бар’єри, які заважають їм у цьому. У мене була можливість представити канадську модель універсальної доступності першій леді [Олені Зеленській] на її прохання. Український уряд активно вивчає шляхи створення безбар’єрного середовища — від фізичної інфраструктури з безбар’єрним доступом до інклюзивної політики.

Мета полягає в тому, щоб ці люди не були замкнені у своїх квартирах, а інтегрувалися у громаду та робочу силу. Наприклад, ролі на кшталт мотиваційних спікерів матимуть неймовірний вплив: для них існує важливий простір, де вони надихатимуть і вестимуть за собою.

Д: Я відчуваю, що Україні бракує ефективної системи використання наявних ресурсів порівняно зі значно багатшою Канадою. Канадська спільнота ветеранів має дійсно міцні зв’язки з державними та громадськими ресурсами, такими як ветеранські хаби, дослідницькі волонтерські центри та університети.

Між Україною та Канадою існує помітний розрив. І нам потрібно об’єднати людей, щоб обмінюватися ідеями та найкращими практиками. З моменту приєднання до RMCC у 2021 році я намагався мотивувати своїх колег посприяти розвитку допомоги Україні. Але складається враження, що ці зусилля не мають достатнього ефекту, оскільки ця проблема вимагає тіснішої співпраці між військовими з обох сторін.

Україна потребує більше знань про структуру та ефективне впровадження набутих уроків у сучасній професійній військовій спільноті. США та Канада мають багаторічний і ґрунтовний досвід у таких напрямах, як реабілітація ветеранів, розвиток громад солдатів та офіцерів, а також налагодження конструктивної співпраці з цивільними. Усе це може значно допомогти ЗСУ.

Так, нещодавно в Україні побували генерал-сенатор Ромео Далер та його дружина, психологиня Марі-Клод Мішо. Я тоді з ними зустрічалася, і ми детально обговорили це питання. Я знаю, що він активно його вивчає. Сенатор Стен Кутчер, сенаторка Ребекка Паттерсон та інші канадські сенатори також досліджують шляхи зміцнення психічного здоров’я українців, особливо з акцентом на підході, який вони називають «від колиски до могили», і як канадська модель це підтримує.

Генерал Далер був дуже щирим, розповідаючи про свій досвід боротьби з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), і наголосив, що слід бути готовими до таких ситуацій. Родини також потребують підтримки. Як ми можемо це вирішити? Як можемо розпізнати проблему? Як подолати стигматизацію?

Ви маєте рацію — для цього потрібен системний підхід. Я вважаю, що Канада має всі можливості допомогти у цій сфері, і ми зараз досліджуємо кілька варіантів. Як я вже говорила, над цим працюють ключові сенатори.

М.: Наприклад, канадський досвід міг би підтримати українські військові сили, а український бізнес — отримати вигоду від створення нових партнерств у Канаді. Як ви бачите розвиток цих зв’язків і яку роль ви відіграєте у сприянні такій співпраці?

Я допомагала у таких напрямах, як організація віртуальних зустрічей, і з радістю продовжую надавати цю підтримку. Наприклад, канадські компанії звертаються до мене зі словами: «Це ті сфери, які нас цікавлять. Чи могли б ви допомогти знайти контакти?» Ми створили віртуальні платформи, де відповідаємо на запитання, і з цього моменту розмова вже розвивається далі.

Я бачу свою роль як будівника зв’язків — після того, як люди знаходять спільну мову, подальший розвиток залежить уже від них.

М.: З якими труднощами стикається український бізнес, коли намагається вийти на канадський ринок, і чому цей процес для них відбувається так повільно?

Вони стараються, і це чудово. Можливо, варто створити більше платформ, які б надавали ключову інформацію, на кшталт: «Ось, що вам потрібно знати» та «Інструменти, які вам варто освоїти».

Я знаю про ініціативи в Україні, в яких гроші об’єднують людей, що сприяють посиленню громадянського спротиву та розвитку командної роботи. Зокрема, хочу звернути вашу увагу на кейс журналу Business Woman PRO та його засновниці Анни Крисюк. Один із проєктів, який вважаю багатообіцяючим, — це ініціатива, над якою вона зараз працює. Я думаю дослідити цей проєкт разом із нею, а також намагаюся залучити до нього інших.

Анна прагне створити бізнес-протокол, що допоможе українським компаніям орієнтуватися у культурній та бізнес-дипломатії в Канаді. Я справді вірю, що ці українські приклади є важливими уроками для всіх західних демократій.

Д.: Так, я згоден із цим. У Північній Америці існує багато урядових і громадських ресурсів для різних типів бізнесових і культурних діячів. Ці ресурси дозволяють знаходити мережі професійних зв’язків, можливості наставництва, а також отримувати доступ до структурованих послуг і програм, які допомагають запускати нові ініціативи чи бізнеси, долати потенційні культурні бар’єри та реальні перешкоди.

Це важливо, але маю на увазі дещо інше, не бізнес-протокол. Це більше про бізнес-дипломатію: те, як зрозуміти український стиль життя та підходи до бізнесу на нових ринках і в роботі з клієнтами.

О так, про те, як знаходити підхід, — це також і українців стосується. Наприклад, як ми робимо подарунки.

Д.: Так, дуже по-різному.

Абсолютно по-різному, чи не так? Я бачила це на практиці. Обидві сторони щиро прагнуть налагодити стосунки, але іноді роблять щось не комільфо. Це може бути ніяково, але ж наміри завжди добрі.

Аби ж вони хоча б трохи знали про цінності одне одного, то могли б краще адаптуватися. Такі дрібниці справді мають значення, особливо коли існує мовний бар’єр. Ви можете побачити добрі наміри у їхніх жестах, але часом трапляються міжкультурні непорозуміння.

Д: Мені подобається ідея показувати успішних українців, їхні кар’єри та бізнес у Канаді. Хіба ми не згодні, що така модель сприйняття може змінити глобальне уявлення про українців як виключно робочу силу або лише мешканців країни третього світу, а також продемонструвати український успіх, унікальні навички та сучасний досвід? На мою думку як представника державної системи, важливо ділитися цінними знаннями, об’єднувати людей і говорити про доступні можливості — це знімає бар’єри, зменшує втрати та відкриває потрібні двері.

Наприклад, після початку пандемії COVID я почав працювати першим респондентом у сфері охорони здоров’я та довготривалого догляду. Зокрема, об’єднував громадянські та бізнес-спільноти у своєму районі за допомогою стимулів, державної підтримки та фінансових послуг. І з радістю можу сказати, що завдяки цим зусиллям багато малих підприємств вдалося зберегти. Подібні приклади можна знайти й у національних медіа, які у бізнес-історіях висвітлюють численні актуальні проблеми в Канаді, як-от: ризик банкрутства, нестача персоналу, бюрократія та мовні бар’єри. У цьому контексті я хочу підкреслити важливість того, щоб у державній службі було більше людей, які добровільно готові відігравати роль посередників для тих, хто цього потребує. Я маю рацію?

Так. Саме тому це така важлива ініціатива для отримувачів державних послуг.

М.: У вас є якісь поради для українських компаній, які прагнуть вийти на канадський ринок, особливо щодо мультикультуралізму чи особливостей Канади загалом?

Є одна річ, яка може здивувати багатьох — це те, наскільки багато канадців мають українське коріння, хоча їхні імена можуть звучати, наприклад, як Джон Сміт. Ви можете навіть не здогадуватися. Людей із українським походженням, навіть далеким, значно більше, ніж здається на перший погляд.

Крім того, я помітила, що люди єврейського походження з України сьогодні є вагомою спільнотою в Канаді. Це аспект, на якому ми маємо зосередитися і який потрібно підтримувати, об’єднуючи цю спільноту.

Україна хоч і не є настільки мультикультурною, як Канада, все ж дуже різноманітна, особливо якщо говорити про релігійні конфесії. Найбільшими групами є українські православні та греко-католики, але в Україні також є багато мечетей, синагог і баптистських церков. Це демонструє, що Україна є багатоконфесійною країною, а її народ дуже ефективно співпрацює як спільнота. Це важливий меседж, яким потрібно ділитися.

М.: Особливо в таких містах, як Харків і Одеса.

Так, а також Дніпро. Люблю Дніпро. Я була глибоко вражена роботою рабинів, яких там зустріла. Те, що вони роблять для громади, справді неймовірно. Вони прагнуть зробити все місто безпечним, а не підтримувати лише свою власну громаду.

У них є величезна будівля, відкрита для всіх, із громадськими центрами та ресурсами. Це жваве місце, наповнене енергією підтримки та людської взаємодії.

Рабин Рафаель Рутман — виконавчий голова Федерації єврейських громад України — базується в Києві. Він неймовірний лідер, а його робота на підтримку вразливих верств населення по всій Україні заслуговує на глибоку повагу.

Д.: Ця спільнота не дуже відома в Канаді.

І це те, що ми повинні показувати — якою є Україна насправді — а не той спотворений наратив, який часто просуває Росія. Я не хочу зосереджуватися на контрнаративах, але ми маємо висвітлювати справжню ідентичність України, зокрема через менші громади, окремих людей і проєкти.

Існує так багато хибних стереотипів, і більшість із них обмежені та упереджені.

М.: Чи могли б ви докладніше розповісти про ці стереотипи, які впливають на людей?

Я думаю, що існує хибна думка, ніби лише українці Канади зацікавлені у підтримці України, але це не так. Я б сказала так загалом про всіх канадців, адже це відповідає нашим життєвим цінностям і підходу до розвитку громад.

Більшість канадців родом з інших країн, і багато з них опинилися тут через економічні чи соціальні утиски або порушення прав людини, що і змусило їх залишити свою батьківщину та шукати кращих умов для життя.

Д.: Я можу сказати, що цей погляд справді лежить в основі взаємної емпатії.

Чудовий спосіб це описати. І це дійсно переплітає культури та мови. «Я знаю, як це: приїхати в нову країну і почати все з нуля. Хочеш я тобі допоможу?» Це одна з прекрасних рис Канади.

Люди часто сприймають Україну як пригноблену країну, але насправді тут процвітають підприємництво та інновації. За минулий рік 50% малих і середніх підприємств заснували жінки. Знову ж таки, я наголошую на жінках — вони ризикують. Так, це факт. Вони ризикують, відкривають бізнес, і саме малий бізнес сьогодні підтримує економіку. Це не великі галузі, а саме малі підприємства.

Мені б дуже хотілося, щоб у Канаді про це більше розповідали.

Тож, якщо у канадців є ідея, Україна — це чудове місце для тестування ринку та вирішення проблем. Українці вміють братися за проблему, генерувати ідеї та створювати прототипи рішень. Україна — фантастична платформа для розробки й тестування, і мені б дуже хотілося, щоб канадці це усвідомили — скільки вони можуть отримати від співпраці з українськими підприємствами та створення справді унікального і конкурентоспроможного продукту.

Д.: Що ж, аби краще розкрити цей напрям співпраці, як ви вважаєте: які навички та підходи до роботи українці могли б переглянути та запровадити, щоб успішно налагодити партнерство із канадцями й покращити ділову репутацію?

Важко сказати, чого їм не слід робити, але те, що вони вже роблять добре — особливо ті, хто прибув після початку повномасштабного вторгнення, — справді вражає. Я в захваті від того, як вони інтегруються в громади по всій Канаді.

Вони осідають не лише у Торонто чи Ванкувері, хоча багато з них саме там. Вони роз’їхалися по різних регіонах. Наприклад, під час своєї останньої поїздки я зайшла в пекарню Café Vdoma у невеликому населеному пункті між Торонто та Оттавою. Вони справді стали частиною цієї спільноти: вирішили переїхати сюди, активно спілкуються як із канадцями, так і з іншими українцями в цьому районі. Це чудовий приклад того, як усе має працювати. І вони отримують значну підтримку.

Питання не в тому, чого їм не варто робити, а радше в особистих відмінностях. Часто проблеми виникають не через етнічну належність чи стать, а просто через різницю в особистих якостях.

Одне з делікатних питань, яке я помітила, — це мова. Дехто може відчувати, що повинен розмовляти лише українською, але це іноді складно, оскільки їхні діти відвідують саме канадські українські школи. Ці навчальні заклади докладають величезних зусиль для збереження української мови, і це неймовірно важливо, але може бути дуже складно втілити. Українцям тут дуже раді, але мовне питання іноді стає чутливою темою.

М.: Ви відомі своєю підтримкою українських брендів і часто ділитеся цим у своєму фейсбуку. Це можна вважати частиною культурної дипломатії. Які українські бренди вам особливо подобаються?

Великі бренди вже отримують міжнародне визнання. Я люблю дивитися такі шоу, як «Емілі в Парижі», де можна побачити капелюхи Руслана Багінського — справді прекрасні. Це чудово, що вони досягли такого рівня, коли певна аудиторія може дозволити собі такі речі. Але я також не можу собі дозволити Gucci.

Мені дуже подобаються бренди, як-от Gunia Project, Gushka, Etnodim, Atelier Margo — це лише кілька з них. Особливо мені до душі підтримувати невеликі бренди. У деяких магазинах можна знайти лише одну-дві речі від різних менших українських дизайнерів. Це мої улюбленці, тому що вони ризикують.

Шкарпетки Dodo Socks із ілюстраціями української художниці Алли Горської — один із моїх найулюбленіших предметів гардеробу. Я одягала їх на Український Жіночий Конгрес.

Д.: Ми часто помічаємо, що ви надаєте перевагу одягу від українських дизайнерів, і мушу визнати, що ви маєте неймовірний вигляд. Це також чудовий спосіб популяризувати українську моду серед ваших західних колег. Ви не просто представляєте Канаду як посол, а є культурною лідеркою, поціновувачкою української моди, яка відкриває світові українські традиції та будує мости між міжнародними спільнотами.

Це не частина моєї офіційної роботи — це просто те, чим я хочу займатися. Мені подобається вважати себе послом канадців. Знаєте, що мені приносить найбільше задоволення? Спілкування зі студентами. Якщо студенти, особливо в Україні, просять мене про інтерв’ю, я завжди кажу «так». Підтримувати студентів — це неймовірно приємно.

М.: Я волонтерка у Києво-Могилянській фундації Канади. Студенти Києво-Могилянської академії брали участь у програмі обміну з Університетом Торонто, і ми мали нагоду з ними зустрітися. Вони справді надихають.

Я зустрічала студентів, яким 21 рік і вони подають заявки на гранти та ремонтують цілі поверхи будівель, щоб розмістити там ВПО. А їм лише 21 або навіть менше.

Д.: Вам не здається, що українські студенти здебільшого вже неймовірно зрілі?

Вони сповнені енергії та активно беруть на себе лідерські ролі. Існує хибна думка, ніби українські студенти пасивні або надмірно шанобливі, але це зовсім не відповідає дійсності. Студенти, з якими я спілкувалася, одночасно сповнені поваги та сміливості, вони долають бар’єри й навіть стимулюють свій уряд до вдосконалення.