«Татова колискова» — фільм про ветерана, що намагається повернутися до цивільного життя. Розповідаємо, як це кіно показує досвід тисяч українських сімей

У кухні звичайної міської квартири розмовляють двоє. Він — ветеран АТО Сергій, який пів року тому повернувся до цивільного життя. Вона — режисерка-документалістка Леся Дяк, яка знімає фільм про повернення з війни чоловіка і багатодітного батька — свого співрозмовника.

«Я розвідника знаю, хлопчину. Він у рейди ходив без зброї, з одним ножем. Він ножем, бляха, різав усіх. І він повернувся в суспільство це. В нього шо в голові?» — каже Сергій, активно жестикулюючи руками. За його спиною на стіні можна розгледіти обриси вишитого рушника та, ймовірно, ікони.

У Сергія втомлений, але зосереджений погляд, глибокі зморшки на чолі та густа щетина. Це розмова, до якої він, здається, не готувався. У кадрі видно його голі плечі, але чоловікові байдуже, як він виглядає. Він робить паузи між реченнями й дивиться кудись повз камеру — ймовірно, намагаючись вловити реакцію режисерки.

«Чим він живе? Кров’ю тою живе. Розумієш мене?» — продовжує він.

Раптом у кадрі з’являється Леся. Вона — по той бік камери, яка фіксує все, що відбувається без заздалегідь написаного сценарію. Як чемна гостя відпиває ковток із чашки з мальованими синіми квітами, дивлячись, певно, на Сергія.

«Всі, хто прийшов, хотять повернутися на війну. Це я знаю з власного досвіду. Але є велика різниця між хотіти і повернутися на війну», — спокійно продовжує він.

Слова Сергія зачіпають режисерку. Вона поступово стає не просто спостерігачкою, а однією з героїнь власного фільму — першої в житті повнометражної документальної стрічки «Татова колискова».

1

У 2017 році Леся Дяк працювала над серією лонгрідів про партнерок і жінок військових і ветеранів. Ідея фільму виникла в той період — Леся зрозуміла, що в текстовому форматі їй затісно. А ще вона зустрічалася з хлопцем, який служив в армії. Він не був професійним військовим — як і десятки тисяч чоловіків, що приєдналися до війська через агресію Росії.

Леся пригадує, що тоді сильно віддалилася від колег по роботі, своїх друзів і родичів — усі її думки були про війну, якої суспільство воліло не помічати.

«Я думаю, що фільм народився з потреби цей досвід [віддалення] оприлюднити, зробити його видимим, зрозумілим або таким, що заслуговує на розуміння, тому що кіно все все-таки ставить питання, а не відповідає на них, — пояснює режисерка. — А ще кіно — один з ідеальних інструментів, щоб говорити про невидиме. Бо травма відбувається ніби в людському тілі: тіло, мозок більше не функціонують так, як раніше. І все це видно в проявах щоденного життя, в тому, як людина вибудовує нові стосунки».

За деякий час хлопець Лесі повернувся з війни і завершив з нею стосунки. У нього не було сил на пошуки роботи, побудову сімейного життя. У Лесі залишилося відчуття, що вона «втратила щось дуже велике». Вона гостро переживала розрив. Тоді режисерка вирішила, що сенсом її життя може стати творчість — це кіно, спілкування зі спільнотами родин ветеранів, із сім’єю, яку вона вже починала досліджувати для «Татової колискової».

«Тоді повернувся головний герой мого фільму з війни, Сергій. І коли я побачила, як йому важко спілкуватися з дітьми, дружиною, як він теж відчуває себе ізольованим, ніби не належить до цієї реальності, ці дві самотності, мабуть, зустрілися. Моя — з потребою шукати новий шлях, відбудовувати своє життя після втрати стосунків. І Сергія — з пошуком нового шляху після того, як його змінила війна, і потребою будувати нові стосунки із сім’єю», — пригадує режисерка.

У той час змінилася сама ідея документального фільму. Раніше Леся вважала, що фокус має бути на переживаннях сім’ї, яка чекає. Проте з поверненням Сергія з фронту вона зрозуміла, що саме він має бути в центрі.

2

Для Лесі Дяк «Татова колискова» став першим повнометражним фільмом, у якому вона була одночасно режисеркою та операторкою. У 2017 році вона закінчила Майстерню документального кіно Сергія Буковського, де навчилася базово працювати з камерою та героями. До цього Леся як режисерка вже знімала телевізійний фільм, але не мала справи з документальними зйомками. Мала лише пережитий досвід, камеру і бажання показати іншим, що фізичне повернення з фронту не завжди означає повернення психологічне. А травми, завдані війною, продовжують впливати на тих, хто повертається у світ, який встиг змінитися без них.

Спочатку режисерка познайомилася з дружиною ветерана Сергія, Надією. Він тоді близько трьох років служив у зоні АТО, вона ж займалася сімейним побутом і вихованням трьох їхніх синів — 11-річного Сашка, восьмирічного Артема і трирічного Нікіти. Із самим Сергієм Леся вперше познайомилася під час відпустки. Коли він повернувся остаточно, режисерка почала приходити до їхньої родини в домовлені години, зазвичай у вихідні. Знімати довелося в маленькій двокімнатній квартирі, а з камерою Леся працювала сама.

«Татова колискова» — це такий камерний фільм, знятий у квартирі, бо фінансові ресурси були обмежені, і не можна було на тому етапі найняти оператора, — пояснює режисерка. — А це була операторська робота, яку я могла виконати самостійно. Мені потрібно було просто бути поруч, спостерігати і дотримуватися кордонів із сім’єю».

Робота Лесі починалася тоді, коли вона переступала поріг їхньої невеликої київської квартири, а завершувалася пізно ввечері — вона ніколи не залишалася з ними ночувати.

«Ми завжди їли разом. Вони пригощали мене дуже смачною домашньою їжею, — пригадує Леся. — Сергій завжди хотів, щоб я поклала камеру в моменти спільного обіду, щоб ми всі їли разом. І це дуже по-українськи. Мої батьки, напевно, так само зробили б, якби прийшла режисерка».

Не всі події, які відбувалися в родині, потрапили у фільм. Леся хотіла зняти зустрічі та прощання Сергія із сім’єю на вокзалі, але родина не дозволила. Так само не знімали моменти, коли герої були особливо вразливими. Для режисерки це стало окремим уроком документалістики: герой дає стільки, скільки може дати в конкретний момент.

3

Робота над фільмом збіглася з власними переживаннями Лесі. Вона вже працювала із психологинею, яка допомагала їй не лише проживати особистий досвід, а й розбиратися, як поводитися із сім’єю під час зйомок.

Під час роботи були моменти, коли вразливою почувалася вже вона сама. Іноді хотілося просто встати й піти. Леся додає, що в стані емоційної травми людина інакше реагує на світ. У неї самої часом були проблеми з пам’яттю та концентрацією, вона сильніше реагувала на крики. Але камера давала їй можливість перемикатися.

«Я себе дисциплінувала камерою: зараз я працюю. Це була якась ніби моя альтернативна реальність. Тут я могла відчувати себе ефективною і зосереджуватися власне на роботі. І це допомагало».

Психологиня сказала їй, що певний час доведеться проживати два паралельних життя: одне — сповнене смутку через втрату, друге — нове, яке треба будувати. Так робота над «Татовою колисковою» стала для Лесі другим життям.

За три роки зйомок змінилося не лише життя героїв, а й сам фільм. Леся починала з історії сім’ї, яка чекає на ветерана, а врешті опинилася всередині історії Сергія.

Надія була виснажена очікуванням, дітьми і браком підтримки. Сергій теж був психологічно ослаблений. Їхні стосунки ставали дедалі більш напруженими. Надія проходила спеціальні тренінги для партнерок військових, вона знала, як поводитися з людиною, яка повертається з війни. Але в реальному житті ці знання не завжди працювали.

Врешті Сергій пішов з родини. Леся пригадує, що тоді не знала, чи продовжаться зйомки — чоловік пів року не виходив на зв’язок. Потім погодився на ще одну зустріч. Цього разу вони говорили вже без Надії та дітей. Сергій розповідав про те, про що не говорив раніше — про фронт, повернення і власне відчуття провини. А потім почав ставити питання Лесі. Так режисерка сама стала частиною фільму.

З часом вона зрозуміла ще одну річ: зустріч ветерана з родиною не може відбуватися просто за готовою моделлю. У Сергія не було навіть окремого простору в квартирі, де він міг би побути сам. Діти, побут, пошук роботи — усе це чекало на нього після повернення.

«Сергій розповідав, що йому дуже-дуже не вистачало моментів самоти».

4

Світова прем’єра «Татової колискової» відбулася 18 серпня 2024 року на Сараєвському міжнародному кінофестивалі. В український прокат фільм вийшов 11 червня 2025 року. До цього стрічка вже отримала кілька нагород. Фільм показували в Ізраїлі, Німеччині, Великій Британії та в Нью-Йорку.

Фестивальні амбіції ніколи не були для Лесі головною мотивацією. Вона каже, що їй хотілося говорити правду, достукатися до міжнародного глядача і щось змінити. Після показів вона побачила, що історія Сергія справді виходить за межі однієї сім’ї. У Франції глядачі підходили до Лесі і говорили, що їм прикро через недостатню допомогу Україні.

«Казали, що їм прикро, що їхня країна не робить достатньо для нас, що вони б хотіли, аби допомоги було більше, — пригадує Леся. — Що відчувають провину. Дякували сім’ї, що впустила мене. Дякували за фільм».

На одному з показів у Франції кіно дивилися підлітки разом з учителями. Одна дівчина сказала, що хотіла б, аби її батьки побачили фільм. Для Лесі це одна з найцікавіших властивостей кіно: після зустрічі з глядачем воно перестає бути тільки авторським.

«Людям переважно вдавалося зчитати чи зрозуміти з фільму сенси, які я туди закладала. Але найцікавіше було, коли вони щось таке відкривали у фільмі, про що я й сама не думала. Так кіно існує в різних вимірах. І воно вже тобі не належить, коли зустрічається з глядачем».

5

Насправді для Лесі ця історія виявилася не лише про Сергія. Під час роботи побутові сцени в його сім’ї часто повертали її у власне дитинство.

Вона народилася в 90-ті в маленькому селі на Рівненщині. Каже, що тоді не мала особливого вибору, чим займатися після школи: цікавих гуртків просто не було. Багато часу проводила в садку біля дому, спостерігала за світом, читала книжки з батьківської бібліотеки. Творчість виросла з цієї допитливості, але ще й із досвіду несправедливості, яку вона бачила в дитинстві.

Влітку вони з братом ходили по ягоди, щоб заробити кишенькові гроші. За ці гроші Леся купила спортивний костюм, який потім у неї вкрали на базарі: «Мені просто було дуже дивно: ти маєш плазувати в лісі, аби ці ягоди назбирати. Це одна з найпекельніших робіт, які можна собі уявити. І тут крадуть костюм. Це було і смішно, і грішно, але цей момент якось описує мою реальність».

Її батьки багато працювали, але, за словами Лесі, постійно жили з відчуттям, що система їх обманула. Особливо після розпаду СРСР, коли зникли заощадження. Можливо, тому тема дому для неї сьогодні теж непроста.

З часом змінилося і сприйняття фільму самими героями. Сашко, якому під час зйомок було 11 років, уже став повнолітнім і подивився стрічку. Після цього попросив вибачення у свого брата Артема за те, як поводився з ним у дитинстві. Сім’я зараз живе за кордоном. Надія з дітьми — у Великій Британії. Діти виросли і вже вільно говорять англійською.

Леся каже, що фільм може виконувати терапевтичну функцію — допомагати людям краще зрозуміти свої стосунки під час перегляду або після нього. Наприклад, саме так для неї розкривається назва «Татова колискова».

«Ніби тато і хоче бути теплим, ніжним, але йому це не просто дається, — пояснює режисерка. — У назві можна бачити надію. Та коли ти подивився фільм до кінця, ти розумієш це по-іншому. Що, можливо, це якась сповідь батька. Що тепер нарешті діти зможуть зрозуміти, чому він не був стовідсотково ніжним і теплим, і присутнім в їхньому житті».

6

У 2023 році Леся переїхала до Португалії, де живе й нині. Але вдома себе не відчуває. Дедалі частіше режисерка каже собі: «Я сама собі дім». Вона телефонує друзям, ділиться з ними важливими моментами життя, намагається не втрачати зв’язку з Україною. Але цього недостатньо.

Паралельно Леся працює над новим експериментальним документальним фільмом у Лісабоні. Він теж частково про неї — про вигоряння у творчій професії та ціну, яку доводиться за неї платити. Пише сценарій короткометражного ігрового фільму, який, сподівається, зніматиме в Києві у 2027 році. Організовує воркшопи для людей, які хочуть вивчати кіно або створювати його разом. Робота над іншими жанрами допомагає їй переживати вигоряння і знову віднаходити віру у власну творчість.

Із сім’єю «Татової колискової» Леся досі підтримує зв’язок. Після зйомок вони віддалилися, але з початком повномасштабного вторгнення знову почали спілкуватися тісніше. Надія досі хоче повернутися до Києва — у свою квартиру. Сергій із початком повномасштабної війни повернувся на фронт. Нещодавно його звільнили зі служби і він приїхав до сім’ї за кордон. Тепер йому знову треба пристосовуватися до життя — цього разу в чужій країні.

«Після всього, що з ним відбувалося, йому ще треба адаптуватися до нового життя в чужій країні. Видається, що для українців весь час виникають виклики. Ти як перекотиполе».